Харків, Харків...

ВРЯТОВАНІ І ЗНИЩЕНІ

Мене дивувала, просто вражала в тих здавалося б безперспективних умовах умираючого міста громадська активність людей. Це був ніби вибух довго придавлюваних емоцій, довго пригнічуваного і нищеного українського «я».

Зоя Олексіївна Сапіцька визначалася серед тих, хто помагав пробивати і голодну, і культурну блокаду міста. В «Просвіті», де вона була заступником голови, було досить роботи. Роздобути десь пів мішка пшона для голодних членів, а там організовувати, вишукувати культурних людей, розпорошених, забутих у голодному місті. Вчорашні люди третього ґатунку, дружини й діти висланих і розстріляних «ворогів народу», вперше за довгий час знаходили в холодних залах «Просвіти» людське тепло, а головне якийсь убогий пайок, що часто зберігав їм життя.

Є такі щасливі жінки, яким невблаганна рука часу не може відібрати принадних рис молодості. Зої Олексіївні було вже понад п’ятдесят років, але в її гарних ясних очах, в тонких рисах обличчя, в привітному, відкритому характері продовжувала жити її молодість.

Ця українська патріотка народилася в родині російського священика Булгакова в далекому від залізниці селі Орловської губернії. Її молоді роки минули недалеко тих місць, які були рідними для І. С. Тургенєва і які він описав у своїх «Записках мисливця».

Вона дістала освіту на історико-філологічному факультеті Вищих Жіночих Курсів у Москві. В 1911 році, коли вона скінчила цю вищу школу, де серед професорів було чимало блискучих імен Росії, вона вже була одружена з українським патріотом Віктором Сапіцьким, родом з Полтавщини. Сапіцький з дипломом Юридичного Факультету Московського Університету мусив через свою українську політичну «неблагонадійність» їхати не до себе на Полтавщину, а на працю Інспектора дрібного Кредиту до Саратова. З початком революції подружжя звичайно кинулося на Україну у вир подій.

Вродлива молода Зоя Сапіцька, дитина московського корінного краю, прийняла в себе Україну і Україна прийняла її. Може вабила її Україна, як казав Іван Бунін: «неоглядними весняними просторами всієї тої Південної Русі, яка все більше полонила мою уяву і старовиною своєю і сучасністю. В сучасності був великий і багатий край, краса його ланів і степів, хуторів і сіл, Дніпра і Києва, народу потужного і ніжного, в кожній дрібниці свого побуту вродливого і охайного — спадкоємця слов’янства правдивого, дунайського, карпатського. А там у старовині була колиска його, були Святополки й Ігорі, печеніги і половці, мене навіть слова ці чарували, а далі віки козацьких битв з турками і ляхами, пороги і Хортиця, плавні і гирла Херсонські».

Відгомоніли буремні роки 1917–19 і сталося так у революційному коловороті, що Віктор Сапіцький мусив емігрувати сам, а Зоя Олексійовна з дочкою Лесею зосталася на Україні. В Полтаві була членом кваліфікованої педагогічної групи в Першій Українській Гімназії, де Зоя Олексіївна викладала українську мову і літературу.

Пережила розгром інтелігенції Полтави, в двадцятих роках, коли це чарівне, романтичне місто було виразним громадсько-політичним осередком Лівобережжя. Метнулася до Донбасу, а потім до Харкова. Тут ми пізнали її енергію і великий громадський темперамент і глибоку культуру.

Війна робить буденними і незначними мільйони великих людських трагедій. Для багатьох харківських друзів, що вже рушили з рідної землі і заклопотані кожний своєю власною долею, звикали з тупою байдужістю приймати безглузді несправедливості війни, звістка про загибель 3. О. Сапіцької була дуже тяжкою.

Зі Львова восени 1944 року вона, відрізана подіями від доньки, що вже була в Європі, пробиралася з випадковою групою людей. Одним з етапів було словацьке село Цесари Медоварці. Тут комуністичні партизани заарештували її разом з кількома іншими подорожніми. Без суду, без оправдання вони розстріляли безборонну, немолоду жінку, яка прагнула пробитися на Захід, на волю.

■

Родина Недужих заслуговує на особливе місце в Харківському літопису.

За скупими біографічними даними про цю родину криється барвиста історія національного і людського самоствердження людей твердих, виразних у духовних своїх проявах.

Марія Матвіївна Недужа, якій довелося вмерти за справу українського націоналізму, була донькою росіянина, учителя грецької мови в Кам’янець Подільській Духовній Семінарії — Матвія Петровича Соколова і його дружини українки Ольги Іларіонівни Герасинкевич. Учитель грецької мови був вимогливий і семінаристи не любили його до того, що навіть пробували втопити його. Він благав пощади і семінаристи випустили його. Маруся була на стороні буйної бурси і навіть, як переказували, виправляла крадькома у батькових відмітках недобрі оцінки (бали) на кращі.

Жила Маруся з батьками у їхньому будинку на Новому Плані, будиночок з парадним ходом, зі штахетами — палісадником. Гуляла в Новому Парку, а внизу десь Смотрич дзюрчав під старовинним містом.

Скінчило миле дівча гімназію Славутинської і поїхало до Києва на Вищі Жіночі Курси. Доба була бурхлива — 1917 рік, вернулася Маруся українською патріоткою. На зборах перед студентами казала, що вона хоч почасти й московського роду, але мусить присвятити себе українській землі на якій виросла.

Тодось Недужий, з яким вона тоді одружилася, був студентом Кам’янецького Університету, а перед тим уже був офіцером у старій і в українській арміях.

З українського Кам’янця багатьох молодих патріотів доля порозкидала далеко. Недужих прибила до Харкова, де обоє закінчили вищу освіту в ранніх двадцятих роках, коли контроль був нещільний. Марія Матвіївна дістала хімічну освіту, а Тодось економічну.

Тодося Недужого не раз арештовували і в інтервалах він примощувався на роботу десь поза Харковом, роз'їздну часом. Родина, де була вже дочка Оксана і стара мати, залишалася в Харкові.

Ті згущені національні почуття, конденсовані під великим тиском, мусіли вибухнути, коли змінилися обставини.

Серед перших організаторів національного життя подружжя Недужих помітно вирізнялося. Т. Недужий разом з Микитою Васильовичем Кекалом уже в грудні 1941 року організував Міський Банк, який незабаром прийняв форму Господарського Банку. Як директор цього Банку (з М. В. Кекалом — віце-директором), Недужий багато зробив для економічної відбудови Харкова — кредитуючи облспоживспілку, маслозавод, хладобійню і дрібні підприємства. Банк почав також роботу на периферії в справі організації сільськогосподарських кредитових товариств.

Умови окупаційної дійсності не могли не викликати гострої опозиції в Т. Недужого, який брався до справи з планами добре підготованого і виробленого українського економіста. В попередні роки на його очах була знищена всяка незалежність банківського і кооперативного апарату України і він добре розумів свої завдання. Твереза оцінка показувала обмежені можливості, але в тодішніх умовах присутність таких людей як Тодось Недужий у зруйнованій і мінімально відбудованій економіці означала менше голодних смертей, менше страшних злиднів воєнного часу.

Недужий і його дружина не обмежилися легальними формами роботи.

Марія Матвіївна, коли дедалі окупація показувала свої прикмети, часто не крилася зі своїми почуттями до німців. В її гарних карих очах спалахували іскри неприхованої ненависті, коли вона говорила про них.

24 вересня 1942 року Тодося, Марію Недужих разом з дочкою Оксаною арештовано. За даними, які збереглися у М. В. Кекала, Марія Матвіївна померла в тюрмі СД, а Тодося Недужого з дочкою Оксаною розстріляли німці 27 січня 1943.

Стара мати Недужого носила передачі до тюрми, захворіла на висипний тиф і померла ще тоді, коли діти її були живі в тюрмі.

Так загинула вся родина Тодося й Марії Недужих, незабутніх постатей українського Харкова.