Харків, Харків...

СТУДЕНТ ЕЛАНСЬКИЙ

Київ на початку 1918 року, за Центральної Ради був незвичайним містом. На вежі будинку Гінзбурга (Інститутська вулиця, найвищий тоді в Києві, одинадцять поверхів), німецькі солдати щось намацують на вечірньому небі, щось націлюють прожектором. Коли ви до потягу, що відходить нерегулярно, протискуєтеся через непривітний барак — тодішній столичний вокзал — солдат вам грубо кричить «zurück».

Але міністерства українські. На Банковій вулиці в якомусь багатому будинку молодий, худенький офіцер, український есер Жуковський урядує як військовий міністр. В домі генерал-губернатора на Александрівській вулиці (за два місяці там буде палац Гетьмана), у великій залі можна легко добитися прийняття у прем’єр-міністра Голубовича, неговіркого інженера, в пенсне, з висунутим наперед підборіддям.

Там же я впіймав замороченого справами міністра внутрішніх справ адвоката Ткаченка і добивався, щоб він надіслав до Єлисавета комісара українського уряду, бо там немає ніякої влади. Був неминучий в таких умовах розгардіяш, але було просто, демократично, хоч і трохи розхристано. На засідання Малої Ради в Педагогічному Музеї, де найбільше можна було почути бундівців і меншовиків, ми заходили без перепустки.

В цьому українському Києві зустрічаю меткого і привітного студента років 23 в тужурці Комерційного Інституту. Його звуть Василь Еланський, в нього блакитні очі, він білявий. В молодості люди сходяться швидко. Каже:

— Ходім обідати. Тут близько. Добра їдальня, всі наші тут обідають.

Це на Великій Володимирській, трохи навскоси від Театру. Три східці вниз до «Лотиської їдальні». Багато людей. Годують, як взагалі тоді в таких кухмістерських, добре і недорого.

Поруч з нами, при маленькому столі обідає людина в сірій шинелі, русявий, з тонкими рисами — Петлюра.

Обстановка не кафе-ресторану, де збираються політики. Радше подібне щось до студентської їдальні.

Есер студент Еланський тепер редагує газету лівого відламу української партії есерів «Боротьба». Редакція вже розмістилася комфортабельно в редакції газети «Киевлянин». Старого монархічного «Киевлянина» революційно закрили. Це Караваївська вулиця, здається номер 8. Іще в книжних стінних шафах повно книг од старих хазяїнів — солідно було поставлене діло. В редакції «Боротьби» не дуже людно, нові хазяїни ще не обжилися. Та, здається, і не обживуться.

Тепер уже ніхто не згадує колись відомого редактора того спустілого «Киевлянина». Російський монархіст, україножер, опора трону В. В. Шульгін потім був в еміграції і після другої війни, після тюрми доживає в СРСР совєтським патріотом. Доживає віку патріот великої Росії не в Києві і не в Москві. Дозволили йому жити на волі у Владимирі на Клязьмі, відомому своїм зловісним ізолятором для політичних; для Шульгіна це місто може є символічною колискою Московської Імперії.

Після того, як Муравйов, цей перший і жорстокий у новітній нашій історії збройний завойовник Києва, вчинив там 1918 року український погром, з багатьма убивствами, Шульгін видав брошуру. Пам’ятаю тільки красномовну обгортку: будинок Грушевського в огні і Шульгін символічно і радісно бачив у тій пожежі ніби все українство спалене московськими гарматами.

Але боротьбісти в редакції «Киевлянина» і Еланський у кріслі Шульгіна, це вже був новий пункт на кривій лінії історії. На протязі ближчих двох років і Еланський і його партія пережили великі зміни. За Денікіна боротьбисти вели підпільну роботу проти Білої Армії і розрослися. В квітні 1920 року українська комуністична партія боротьбистів, як вона почала себе називати, на ініціативу Шумського й Еланського-Блакитного, постановила злитися з Комуністичною Партією (більшовиків). Говорилося про злиття, а справді це була самоліквідація партії. Боротьбистів приймали індивідуально до КП(б)У, як нових членів. І сьогодні ця партія під назвою КПУ залишається всього тільки обласною організацією всеросійської комуністичної партії.

У Харкові на початку двадцятих років, коли я його знову зустрів, Еланський-Блакитний був уже більше культурно-політичним робітником, аніж впливовим політичним діячем. З кожним роком його значення в партійному апараті КПбУ зменшувалося.

Він редагував кілька років газету «Вісті ВУЦВК» і з погляду журналістичного він багато зробив для того, щоб газета була живою й інтересною. Літературний додаток був цікавий і часто багатий на матеріал.

Можна сказати, що в ті перші роки, не вважаючи на тиск русифікаційного партійного апарату, тодішня молода Україна, тільки в малій своїй частині з партійними білетами, швидко й успішно скидала з себе провінціальні ознаки.

Політично Харків був провінціальний з якимись майже анонімними квірінгами і лебедями в слухняному Цека партії, культурні ж сили були протипровінціальні, активні, інколи навіть агресивні і часто талановиті.

Відсунутий від впливів у партії, з номінальним чином члена ЦК КПбУ, Блакитний-Еланський вірив у створення української літератури міським пролетаріатом (ГАРТ). Він вірив, що:

Земля рясніє Чумаками;

Михайличенками росте

І Гарту полум'ям цвіте.

Хоч часто доводилося Блакитному під псевдонімом Валера Пронози виконувати роль якогось українського Дем'яна Бєдного стандартними сатиричними вправами проти світової буржуазії і проти «петлюрівщини», проте він був здатний і на поважніші речі.

Блакитний помер рано, помер не побачивши остаточної ліквідації О. Шумського, не доживши до тих часів, коли його товаришів боротьбистів винищили всіх до ноги.

Але уже його похорон показував, що його заслуги перед комуністичною партією не високо цінять. Ленін на IX з'їзді РКП(б) по своєму тверезо говорив: «ми обіцяли боротьбистам максимум поступок, але з тим, що вони будуть вести комуністичну політику... Ми цю партію перереєстрували і, замість повстання боротьбистів, яке було неминуче, ми... одержали те, що все краще, що було серед боротьбистів, увійшло в нашу партію під нашим контролем, з нашого визнання, а решта зникла з партійної сцени. Ця перемога варта добрих двох битв».

Як ховали Блакитного, в грудні 1925, вражала мала кількість персон з партійної верхівки. Були тільки обов’язкові для українських справ Скрипник і Затонський, та ще мовчазний Шумський. Поховали за Міським Парком, з боку Аеродрому. Через відсутність у Харкові Кремлівської стіни, а — може — щоб уникнути освяченої землі православного цвинтаря, доводилося упорядникам вибрати це місце, при дорозі.

Пам'ятник поставили згодом на перехресті Чернишевської вул., де починається вул. Артема, перед будинком, що в перші роки після революції звався Домом Совєтів і де тоді жили відповідальні робітники. Невелике погруддя романтично-революційного поета з цитатою:

ми тільки перші хоробрі,

мільйон підпирає нас.

Потім чомусь перенесли його на Театральний Спуск проти якогось жилкопу. Але прийшов час навіть для мертвих «перших хоробрих» і пам’ятник зник.

Довго було ім’я Блакитного на списку неіснуючих. Років через двадцять після другої війни дозволено скромній і непомітній його вдові насмикати і видати дещо з його творів, і на якійсь із харківських вулиць знову поставили пам’ятника, мовляв: нехай живе радянська література.