Кишеня, повна жита

Розділ восьмий

— Я зробив усе, що міг, сер, — так почав свій рапорт сержант Гей. — Узяв трохи мармеладу, шматок бекону. Трохи чаю, кави та цукру, не знаю, чи їх варто було брати. Заварку, звичайно, вже викинуто, але тут варто відзначити одну річ. Чимало кави залишилося, і вони перенесли її до зали слуг на легкий сніданок об одинадцятій годині — це, думаю, важливо.

— Так, це важливо. Показує, що якщо він ковтнув отруту в каві, то її було долито в його особисту чашку.

— Кимось із тих, хто був присутній. Я намагався також обережно з’ясувати щодо тисових ягід або листя — нічого подібного в домі не бачили. Також ніхто нічого не знає про жито в його кишені… Це здається їм якоюсь нісенітницею. Мені теж це здається нісенітницею. Не схоже, щоб він належав до тих диваків, які схильні їсти все, що завгодно, аби тільки воно було сире, не приготоване на вогні. Чоловік моєї сестри полюбляє їсти такий непотріб. Сиру моркву, сирий горох, сиру ріпу. Але навіть він не їсть сирого зерна. Бо якби він його їв, воно почало б проростати в його животі і там би творилося казна-що.

Задзвонив телефон, і на кивок від інспектора сержант Гей помчав відповідати на дзвінок. Пішовши слідом за ним, інспектор Ніл виявив, що телефонують з управління поліції. Зв’язок із містером Персівалом Фортеск’ю нарешті налагоджено, і він негайно повертається до Лондона.

Коли інспектор поклав слухавку, біля парадних дверей зупинився автомобіль. Крамп пішов до дверей і відчинив їх. Жінка, що там стояла, мала повні руки пакунків. Крамп забрав їх у неї.

— Дякую, Крампе. Будь ласка, заплати за таксі. Я хочу зараз випити чаю. Місіс Фортеск’ю або міс Ілейн уже вдома?

Дворецький завагався, поглянувши назад через плече.

— У нас погані новини, мем, — сказав він. — Про хазяїна.

— Про містера Фортеск’ю?

Ніл вийшов наперед. Крамп сказав:

— Це місіс Персівал, сер.

— Що таке? Що сталося? Нещасний випадок?

Інспектор окинув її поглядом, перш ніж відповісти. Місіс Персівал Фортеск’ю була повна жінка з невдоволено скривленим ротом. Її вік можна було оцінити десь тридцятьма роками. В її запитаннях звучала відверта цікавість. В інспектора промайнула думка, що вона, либонь, дуже знуджена.

— Мені прикро вам це повідомити, але сьогодні вранці містера Фортеск’ю забрали до шпиталю Святого Юди в тяжкому стані, і незабаром по тому він помер.

— Помер? Ви хочете сказати, він уже мертвий? — Новина була навіть сенсаційнішою, аніж вона сподівалася почути. — Господи, яка несподіванка! Мій чоловік поїхав. Ви повинні сконтактуватися з ним. Він десь на півночі. Я думаю, у конторі вони знають, де саме він перебуває нині. Він повинен зробити все, що слід. Події завжди відбуваються не тоді, коли їм слід відбуватися, чи не так?

Вона на мить замовкла, обмірковуючи те, що їй повідомили.

— Багато залежить від того, — сказала вона, — де вони захочуть робити похорон. Певно, тут. А може, у Лондоні?

— Це має вирішувати родина.

— Звичайно. Я тільки подумала про це.

Уперше вона звернула увагу на чоловіка, який розмовляв із нею.

— Ви з тих, котрі працюють у його фірмі? — запитала вона. — Ви ж не лікар, чи не так?

— Я офіцер поліції. Смерть містера Фортеск’ю була надто раптовою, а тому…

Вона урвала його.

— Ви хочете сказати, його вбили?

Уперше це слово було промовлене. Ніл пильно подивився на її розпашіле від запитань обличчя.

— А чому ви думаєте, що його вбили, мем?

— Убивства, знаєте, трапляються іноді. Ви ж бо сказали, що його смерть була раптовою. І ви працівник поліції. Ви вже їй повідомили? Що вона сказала?

— Я не зовсім розумію, про кого ви говорите.

— Про Адель, звичайно. Я завжди казала Валу, що його батько збожеволів, одружившись із жінкою, молодшою від нього на багато років. Немає дурня більшого, аніж старий дурень. Це страхітливе створіння довело його до нестями. А тепер погляньте, чим усе закінчилося… Ми потрапили у справжню халепу. Фотографії в газетах, юрби репортерів, які сюди налетять…

Вона замовкла, вочевидь споглядаючи майбутнє в серії яскраво забарвлених картин. Він подумав, що це видовище, певне, не здавалося їй таким уже неприємним. Вона знову обернулася до нього.

— Що там було? Миш’як?

Суворим голосом інспектор Ніл відповів:

— Причина смерті ще не з’ясована. Буде розтин тіла й буде розслідування.

— Але ви вже знаєте, чи не так? Бо інакше ви б сюди не прийшли.

Несподіваний вираз проникливості з’явився на її пухлявому, дурному обличчі.

— Сподіваюся, ви вже розпитали про те, що він їв і пив? На обід учора. На сніданок сьогодні. І найцікавіше, звичайно, з’ясувати, що саме він пив.

Він бачив, як її розум жваво переглядає різні можливості. Він обережно промовив:

— Схоже на те, що причиною раптового захворювання містера Фортеск’ю стало щось ним з’їдене під час сніданку.

— Сніданку? — Вона здавалася здивованою. — Це припустити важко. Не бачу, як саме…

Вона замовкла й похитала головою.

— Тоді я не бачу, як вона примудрилася це зробити… хіба вкинула щось у каву, коли Ілейн і я не дивилися…

Тихий і спокійний голос пролунав поруч із ними:

— Ваш чай подано до бібліотеки, місіс Вал.

Місіс Вал підхопилася на ноги.

— О, дякую вам, міс Дав. Так, я з великою радістю вип’ю чашечку чаю. У мене всередині все кипить. А ви не хочете чаю, містере… інспектор?

— Дякую, не тепер.

Пухлява постать завагалася, а тоді повільно рушила геть.

Коли вона зникла за дверима, Мері Дав тихо прошепотіла:

— Сумніваюся, що слово «наклеп» для неї щось означає.

Інспектор Ніл нічого не відповів.

Мері Дав провадила:

— Я можу вам чимось допомогти?

— Де я можу знайти Елен, прибиральницю?

— Я проведу вас до неї. Вона щойно піднялася нагору.

Елен виявилася жінкою похмурою, але страху в її поведінці не було. Її старе сердите обличчя дивилося на інспектора з виразом тріумфу.

— Це кошмарна історія, сер. І я ніколи не думала, що доживу до такої ганьби — служитиму в домі, де трапиться щось подібне. Але не скажу, щоб це мене надто здивувало. Я давно вже хотіла заявити, що не бажаю працювати в цьому домі, бігме, давно. Мені не подобається мова, яку тут вживають, не подобається, що тут так багато п’ють і, правду кажучи, не подобається все, що тут відбувається. Я нічого не маю проти місіс Крамп, але сам Крамп і та дівчина Ґледіс не мають найменшого уявлення про те, як треба служити в порядному домі. Але найбільш мені не до вподоби те, що зараз тут відбувається.

— А що зараз тут відбувається? Що ви маєте на увазі конкретно?

— Скоро ви про все довідаєтеся, якщо досі не довідалися. Про це балакають повсюди. Їх бачили і там, і там, і там. Прикидаються, ніби грають у гольф, — чи то в теніс, — але я на власні очі бачила, як і в що вони грають. Двері до бібліотеки були відчинені, і там вони цілувалися та обжималися.

Отрута, яка точилася з цієї старої панни, була смертельною. Ніл знав, що немає потреби запитувати: «Це ви про кого?» — але все ж таки вирішив запитати.

— Про кого ж іще? Про нашу господиню й того чоловіка. Вони втратили всякий сором. Але якби ви мене запитали, то я вам сказала б, що хазяїн був не такий дурний. Він найняв когось, щоб за ними стежив. Певно, усе закінчилося б розлученням, а бач, чим насправді воно закінчилося.

— Коли ви це кажете, то маєте на увазі…

— Ви мене запитували, сер, що хазяїн їв і пив і хто йому подавав. Вони обоє до цього причетні, сер, ось що я вам скажу. Він десь роздобув отруту, а вона дала її хазяїну, і саме так воно все було, я не маю найменшого сумніву.

— Чи ви коли-небудь бачили ягоди тиса в домі або де-небудь розкидані?

У малих очицях спалахнув вогник цікавості.

— Ягоди тиса? Вони ж страшенно отруйні. «Ніколи не доторкайся до тих ягід», — мала звичай казати мені моя матінка, коли я була дівчинкою. То саме їх вона й застосувала, сер?

— Ми ще не знаємо, яку отруту було застосовано.

— Я ніколи не бачила, щоб вона тримала в руках тисові ягоди, — у голосі Елен пролунало розчарування. — Ні, я не можу сказати, що бачила щось подібне.

Ніл запитав її про жито, знайдене в кишені Фортеск’ю, але тут його також спіткала невдача.

— Ні, сер. Про жито я нічого не знаю.

Він поставив їй іще кілька запитань, але без жодного помітного результату. Зрештою він запитав у неї, як йому побачитися з міс Ремсботтом.

В Елен з’явився на обличчі вираз сумніву.

— Я в неї запитаю, але не з кожним вона захоче зустрітися. Вона дуже стара жінка, знаєте, стара й трохи дивна.

Інспектор наполегливо повторив своє прохання, і досить неохоче Елен провела його по коридору й нагору короткими сходами, де, як йому здалося, колись була дитяча кімната.

Він виглянув із коридору у вікно, поки йшов за нею, і побачив, що сержант Гей стоїть під тисовим деревом і розмовляє з чоловіком, що був, безперечно, садівником.

Елен постукала у двері, і коли одержала відповідь, розчинила їх і сказала:

— Тут прийшов джентльмен із поліції, який хотів би поговорити з вами, міс.

Відповідь була, либонь, ствердною, бо вона відступила вбік і помахом руки запросила Ніла, щоб він увійшов.

Кімната, у якій він опинився, була майже фантастично напхана меблями. Інспектор мав таке відчуття, ніби він раптом повернувся назад не лише в едвардіанські, а й вікторіанські часи. За столом, присунутим до газової плити, сиділа стара дама й розкладала пасьянс. На ній була сукня брунатно-малинового кольору, і її рідке сиве волосся вільно спадало по обидва боки обличчя.

Не підводячи погляду й не відриваючись від своєї гри, вона нетерпляче промовила:

— Заходьте, заходьте. Сідайте, якщо хочете.

Це запрошення було нелегко прийняти, бо всі стільці, схоже, були завалені публікаціями релігійного характеру.

Коли він відсунув їх трохи вбік на канапу, міс Ремсботтом гостро запитала:

— Вас цікавить місіонерська діяльність?

— Боюся, що не дуже, мем.

— І даремно. Вам би слід захоплюватися нею. Саме там сьогодні зберігається християнський дух. У чорній Африці. Минулого тижня я зустрічалася з молодим священиком. Чорним, як ваш капелюх. Але правдивим християнином.

Інспектор Ніл дещо розгубився, не знаючи, що їй відповісти.

Стара дама збентежила його ще більше, заявивши:

— Радіо в мене немає.

— Пробачте, я вас не зрозумів.

— О, я думала ви прийшли щодо ліцензії на радіо. Або заповнити одну з ідіотських форм. То в чому все ж таки річ, чоловіче?

— Мені дуже прикро повідомити вам, міс Ремсботтом, що ваш зять містер Фортеск’ю захворів і помер сьогодні вранці.

Міс Ремсботтом далі розкладала свій пасьянс, не подавши жодного знаку хвилювання або тривоги і лише зауваживши з глибокою незворушністю:

— Нарешті він поплатився за свою зухвалість та гріховну гординю. Це мало статися.

— Схоже, його смерть не стала для вас шоком?

Вона вочевидь не стала для неї шоком, але інспектор хотів почути, що вона скаже.

Міс Ремсботтом гостро подивилася на нього понад своїми окулярами й сказала:

— Якщо ви маєте на увазі, що я не вбита горем, то так воно і є. Рекс Фортеск’ю був великим грішником, і я ніколи не любила його.

— Його смерть була дуже раптовою…

— Так і треба безбожникам, — задоволено коментувала стара дама.

— Є можливість, що його отруєно…

Інспектор замовк, дивлячись, який ефект справлять його слова.

Схоже, ніякого ефекту вони не справили. Міс Ремсботтом тільки прошепотіла:

— Червона сімка на чорній вісімці. Тепер я можу переходити до короля.

Певно, вражена мовчанкою інспектора, вона зупинилася з картою в руці й гостро сказала:

— А що ви сподівалися почути від мене? Я його не труїла, якщо ви хочете довідатися про це.

— Ви маєте бодай якесь уявлення, хто б це міг зробити?

— Недоречне запитання, — сказала стара леді з обуренням у голосі. — У цьому домі живуть двоє дітей моєї покійної сестри. Я відмовляюся вірити в те, що хтось із кров’ю Ремсботтомів у своїх жилах міг учинити вбивство. Бо ви ж маєте на увазі вбивство, я не помиляюся?

— Я так не сказав, мем.

— Звичайно ж, убивство. Багато людей хотіли б убити Рекса останнім часом. Він був чоловіком без сорому й совісті. А старі гріхи відкидають довгі тіні, як каже давнє прислів’я.

— Ви маєте на увазі когось конкретного?

Міс Ремсботтом зсунула карти й підвелася на ноги. Вона була високою жінкою.

— Я думаю, вам ліпше зараз піти, — сказала вона.

Вона говорила без гніву, але з холодною рішучістю.

— Якщо хочете знати мою думку, — провадила вона, — то це був хтось зі слуг. Дворецький здається мені пройдисвітом, а покоївка — особою не зовсім нормальною. На добраніч.

Інспектор Ніл спіймав себе на тому, що слухняно виходить із кімнати. Стара леді була особою з надзвичайно твердим характером. Нічого він із неї більше не витягне.

Він спустився сходами у квадратний хол і несподівано опинився віч-на-віч із високою темноволосою дівчиною. На ній був вологий макінтош, і вона дивилася йому в обличчя дивним і позбавленим якогось виразу поглядом.

— Я щойно повернулася, — сказала вона. — І вони сказали мені про батька, що він помер.

— Боюся, це правда.

Вона рвучко простягла руку за спину, ніби шукала навпомацки, на що б обпертися. Доторкнулася до дубової скрині й повільно, негнучким тілом опустилася на її віко.

— Ой ні, — сказала вона. — Ой ні…

Сльози повільно покотилися по її щоках.

— Це жахливо, — сказала вона. — Я навіть не думала, що його люблю… Я думала, що ненавиджу його… Та якби так, то його смерть мене не засмутила б… А вона дуже мене засмутила.

Вона сиділа там, дивлячись перед собою, і сльози знову закапали з її очей і покотилися по щоках.

Зненацька вона знову заговорила, судомно втягуючи в себе повітря:

— Найжахливіше те, що тепер усе налагодиться й буде гаразд. Я хочу сказати, що Джералд і я тепер зможемо одружитися. Я зможу робити все, що мені заманеться. Але мені дуже боляче, що це відбулося в такий спосіб. Я не хочу, щоб батько помер… Не хочу… Ой, тату, тату…

Уперше, відколи він приїхав до «Тисової хатини», інспектор Ніл зустрів людину, яка по-справжньому сумувала за покійним містером Фортеск’ю.