Кишеня, повна жита

Розділ двадцять шостий

Інспектор Ніл здивовано витріщився на свою співрозмовницю й повільно похитав головою.

— Ви хочете сказати, — недовірливо мовив він, — що Ґледіс Мартін умисне отруїла Рекса Фортеск’ю? Пробачте мені, міс Марпл, але я ніяк не можу повірити в це.

— О, ні, звичайно ж, вона не мала наміру отруїти його насмерть, — сказала міс Марпл, — а проте все ж таки вона його отруїла. Ви самі розповіли мені, що вона нервувала, була розгублена й засмучена, коли ви допитували її. І що вона мала провинний вигляд.

— Так, але якщо відчуття провини й мучило її, то аж ніяк не за вбивство.

— Звичайно, не за вбивство, я з вами згодна. Як я вже сказала, вона не мала на меті отруїти когось насмерть, коли підклала таксин до мармеладу. Звичайно ж, вона не знала, що то отрута.

— А що ж то було, на її думку? — Голос інспектора Ніла досі звучав недовірливо.

— Я схильна вважати, вона думала, що то наркотик, який примушує людину бути відвертою, — сказала міс Марпл. — Дуже цікаво, знаєте, і дуже повчально, які вирізки сьогодні роблять ці дівчата з газет, щоб потім їх зберігати. Протягом уже кількох століть вони вирізають одне й те саме. Рецепти краси і як причарувати чоловіка, у якого ти закохалася. Усілякі відьомські поради та методи чаклування, а також чудесні події. Сьогодні вони всі звалені в одну купу в розділі «Наука». Ніхто більше не вірить у марсіан, не вірить у те, що хтось може змахнути чарівною паличкою й перетворити тебе на жабу. Але якщо ти прочитаєш у газеті, що вчені можуть пересадити тобі гланди й розвинути у твоєму тілі властивості жаби, то хто завгодно може в це повірити. І прочитавши в газетах про наркотики, які спонукають людину розповідати правду, Ґледіс цілком повірила, коли він сказав, що саме це вона має підкласти містерові Фортеск’ю в мармелад.

— Коли хто їй сказав? — запитав інспектор Ніл.

— Алберт Івенс, — сказала міс Марпл. — Хоч це, звичайно, не його справжнє ім’я. Але хай там як, а вони зустрілися в таборі літніх вакацій, і він підкотився там до неї, і звабив її, і, я так розумію, розповів їй якусь історію про несправедливість, або переслідування, або щось у такому дусі. Хай там як, а ідея полягала в тому, що Рекс Фортеск’ю повинен зізнатися в тому, що він накоїв, і повернути награбовані гроші чи щось там іще. Звичайно, я не можу довести, що все було саме так, інспекторе Ніл, але я твердо переконана, що все було десь приблизно так. Він умовив її найнятися сюди на службу, а сьогодні зовсім неважко — адже домашньої прислуги не вистачає — здобути те місце, яке ти захочеш. Персонали домашніх слуг безперервно змінюються. Потім вони вдвох домовилися про дату. Ви мусите пам’ятати, що на останній поштовій листівці він написав: «Не забувай про дату». То мав бути великий день, для якого вони працювали. Ґледіс мала підкласти наркотик, який він їй дав, у банку з мармеладом так, щоб містер Фортеск’ю з’їв його за сніданком, і вона також насипала жито йому в кишеню. Я не знаю, яку історію він розповів їй, аби пояснити, навіщо потрібне те жито, але, як я сказала вам на самому початку, інспекторе Ніл, Ґледіс Мартін була дуже довірлива дівчина. Годі навіть уявити, у що вона могла б повірити, якби пристойний молодик доклав певних зусиль, аби переконати її в цьому.

— Розповідайте далі, — сказав інспектор голосом, у якому лунала певна розгубленість.

— Певно, вони домовилися, — провадила міс Марпл, що в той день Алберт прийде до нього в офіс, і на той час наркотик правди спрацює, і містер Фортеск’ю в усьому зізнається, і таке інше, і таке інше. Ви можете собі уявити, які почуття опанували бідолашну дівчину, коли вона почула, що містер Фортеск’ю помер.

— Але в такому разі, — заперечив інспектор Ніл, — вона повинна була б зізнатися.

Міс Марпл гостро запитала:

— А які були перші слова, що вона вам сказала, коли ви її допитували?

— Вона сказала: «Я цього не робила», — пригадав інспектор Ніл.

— Саме так! — вигукнула міс Марпл із тріумфом у голосі. — Хіба ви не розумієте, що це саме ті слова, які вона повинна була сказати? Коли їй доводилося розбити якусь прикрасу, Ґледіс завжди казала: «Я цього не робила, міс Марпл. Я не можу собі уявити, як це сталося». Вони просто не можуть сказати щось інше, бідолашні дівчата. Вони дуже засмучені тим, що зробили, і їхня головна мета — домогтися, щоб їх не звинувачували. Ви ж не думаєте, що знервована молода жінка, яка когось убила, не маючи наміру вбивати, готова признатися в цьому вам? Це суперечило б усім особливостям її характеру.

— Так, — погодився Ніл. — Певно, що суперечило б.

Він пригадав, як допитував Ґледіс. Вона була нервова, розгублена, з винуватим виглядом, очі в неї бігали й усе таке. Її поведінка могла мати велике значення, а могла й не мати ніякого. Він не міг звинувачувати себе в тому, що не зробив тоді правильних висновків.

— Її першою думкою було, — розвивала далі свої міркування міс Марпл, — заперечувати все. Потім вона спробувала навести якийсь лад у своїй заплутаній свідомості. Можливо, Алберт не знав, яким сильним був той наркотик, або він припустився помилки й дав їй надто велику порцію. Вона шукала аргументи, які виправдали б його й пояснили ситуацію. Вона сподівалася, звичайно, що той увійде з нею в контакт, що він, звичайно, і зробив. По телефону.

— Вам це відомо? — гостро запитав Ніл.

Міс Марпл похитала головою.

— Ні. Не стану приховувати, що я все це припустила. Але були незрозумілі дзвінки. Тобто хтось телефонував до «Тисової хатини», а коли Крамп або його дружина відповідали, слухавку кидали на протилежному кінці дроту. Легко здогадатися, що то був він. Телефонував і чекав, коли до слухавки підійде Ґледіс, а тоді він домовиться з нею, де вони вдвох зустрінуться.

— Розумію, — сказав Ніл. — Ви хочете сказати, вона мала побачення з ним у той день, коли померла.

Міс Марпл енергійно закивала головою.

— Так, у цьому сумніватися не доводиться. Місіс Крамп не помилилася, коли помітила одну річ. Дівчина вдягла свої найкращі нейлонові панчохи і свої святкові черевики. Вона вийшла на побачення з кимось. Він мав прийти до «Тисової хатини». Ось чому вона когось виглядала в той день, була схвильована й запізнилася з чаєм. Потім, коли вона принесла другу тацю в хол, я думаю, вона подивилася вздовж по коридору до бічних дверей і побачила його там. Він махав їй рукою. Вона поставила тацю й пішла зустрітися з ним.

— І тоді він її задушив, — сказав інспектор Ніл.

Місіс Марпл стулила губи.

— Це забрало в нього не більш як хвилину, — сказала вона, — але він не міг ризикувати, адже вона могла виказати його. Вона мусила померти, бідолашна, дурненька, довірлива дівчина. А тоді він приладнав прищепку їй на ніс! — Ледве стримуваний гнів забринів у голосі старої леді. — Щоб вона природно увійшла у віршик. Жито, дрозди, контора, хліб із медом і прищепка на носі — це та найближча аналогія, яку йому пощастило знайти до пташки, що схопила дівчину за ніс…

— І я думаю, у кінці розслідування його зашлють до божевільні, і ми не зможемо повісити його, бо він буде визнаний душевно хворим, — повільно проказав Ніл.

— Я вважаю, ви маєте всі шанси повісити його, — не погодилася з ним міс Марпл. — І він не божевільний, інспекторе, аж ніяк не божевільний.

Інспектор Ніл подивився на неї важким поглядом.

— А тепер ще раз перегляньмо вашу теорію, міс Марпл. Так, так, це лише теорія, хоч ви й намагаєтеся переконати мене, ніби ви точно знаєте. Ви стверджуєте, що за всі скоєні тут злочини відповідає чоловік, який назвався Албертом Івенсом, що він познайомився з дівчиною на ім’я Ґледіс у таборі літніх вакацій і використав її для своєї мети. Той Алберт Івенс хотів помститися Рексові Фортеск’ю за давню справу з шахтою «Дрозди». Отже, ви стверджуєте, — зізнайтеся, що стверджуєте, — ніби син місіс Маккензі Дон Маккензі не загинув під Дюнкерком. Ніби він досі живий і стоїть за всією цією справою.

Але, на превеликий подив інспектора Ніла, міс Марпл енергійно захитала головою.

— Ой ні! — вигукнула вона. — Ой ні! Я не стверджую нічого подібного. Невже ви не розумієте, інспекторе Ніл, що вся історія з дроздами — звичайнісінька фальшивка? Вона була використана кимось, хто чув про дроздів. Про тих дроздів, яких підкинули на стіл містерові Фортеск’ю й запхали в пиріг. Ті дрозди були, можна сказати, справжніми. Їх поклав на стіл містерові Фортеск’ю хтось такий, хто знав про ту давню історію й хотів помститися за неї. Але та помста не ставила перед собою іншої мети, як налякати містера Фортеск’ю, позбавити його спокою. Знайте, інспекторе Ніл, я не вірю, що дітей можна виховати в такій ненависті, щоб вони виношували плани помсти й чекали, коли настане їхня година. Діти, зрештою, наділені здоровим глуздом. Але кожен, чийого батька ошукали й, можливо, покинули помирати, не відмовиться утнути злий жарт із людиною, яка, ймовірно, зробила це. Такий жарт хтось і утнув, я думаю. І вбивця вирішив скористатися ним.

— А тепер про вбивцю, — сказав інспектор Ніл. — Ну ж бо, міс Марпл, які ви маєте думки про вбивцю? Хто він був?

— Ви не будете здивовані, — сказала міс Марпл. — Справді не будете. Бо як тільки я вам скажу, хто він такий, або я думаю, що це він — у таких справах завжди треба бути точним, адже так? — ви відразу зрозумієте, що це саме той характер, який спроможний скоїти ці вбивства. Він чоловік здоровий, він уміє ефектно мислити й не знає, що таке совість. І він скоїв ці вбивства, звичайно ж, заради грошей і, мабуть, дуже великих грошей.

— Персівал Фортеск’ю? — майже благальним тоном запитав інспектор Ніл, але він уже знав, що назвав не того чоловіка. Чоловік, якого описала міс Марпл, не був анітрохи схожий на Персівала Фортеск’ю.

— Ой ні, — сказала міс Марпл. — Це не Персівал. Це Ланс.