Кишеня, повна жита

Розділ тринадцятий

Літня дама, що їхала в поїзді, купила три вранішні газети, і на всіх трьох, коли вона відкладала їх убік, виднівся один і той самий заголовок великими літерами. Тепер уже не йшлося про невеличку статтю, заховану десь у самому куточку останніх газетних сторінок, тепер ця історія була винесена на перші. «Потрійне вбивство в “Тисовій хатині”» — так повідомляли про неї всі газети.

Стара леді сиділа дуже прямо, виглядаючи у вікно поїзда, її губи були міцно стиснуті, а на рожево-білому зморшкуватому обличчі застиг вираз страждання й несхвалення. Міс Марпл виїхала зі свого села Сент-Мері-Мід ранковим потягом, зробивши пересадку на вузловій станції й поїхавши до Лондона, де пересіла на кільцевий поїзд, що довіз її до іншого лондонського вокзалу, звідки вже прямим рейсом вона добулася до Бейдон-Гіт.

На станції вона підкликала таксі й попросила довезти її до «Тисової хатини». Така чарівна, така невинна, така пухнаста й біла з рожевим відтінком, міс Марпл змогла здобути загальну довіру й пройти в дім, який тепер практично перетворився на фортецю в стані облоги, з набагато більшою легкістю, аніж здавалося можливим. І хоч поліція успішно стримувала натиск цілого війська репортерів та фотографів, міс Марпл дозволили проїхати крізь цей кордон, не ставлячи їй зайвих запитань, так неможливо було повірити, що це хтось інший, а не літня родичка родини.

Міс Марпл розплатилася з таксистом, ретельно порахувавши монети дрібної решти, і натиснула на кнопку дверного дзвінка. Крамп відчинив двері, і міс Марпл оцінила його своїм досвідченим поглядом. «Очі бігають, — подумала вона. — Либонь, до смерті наляканий».

Крамп побачив перед собою високу літню даму в старомодному твідовому костюмі, піджаку й спідниці, з шиєю, обмотаною двома шарфами, у невеличкому фетровому капелюшку з пташиним крилом. Літня дама тримала в руках чималу сумку, а стара, проте доброї якості валіза стояла в неї біля ніг. Крамп відразу міг упізнати леді, коли її бачив, і він сказав своїм наймилозвучнішим і найшанобливішим голосом:

— Я вас слухаю, мем.

— Чи можу я бачити господиню дому, будь ласка? — запитала міс Марпл.

Крамп відступив убік, пропускаючи її. Він підібрав валізу й обережно поставив її в холі.

— Пробачте, мем, — сказав він голосом, у якому звучав сумнів, — але я не знаю точно, з ким я…

Міс Марпл допомогла йому.

— Я приїхала, — сказала вона, — щоб поговорити про бідолашну дівчину, яку вбили. Про Ґледіс Мартін.

— О, розумію, мем. У такому разі… — він урвав мову й подивився на двері до бібліотеки, з яких щойно вийшла висока молода жінка. — Це місіс Ланс Фортеск’ю, мем, — сказав він.

Пет підійшла ближче, і вона та міс Марпл подивились одна на одну. Міс Марпл відчула легкий подив. Вона не сподівалася побачити таку жінку, як Патрісія Фортеск’ю, у цьому конкретному домі. Його інтер’єр був майже точно таким, яким вона його собі уявляла, але Пет якимсь дивним чином не відповідала цьому інтер’єрові.

— Це щодо Ґледіс, мем, — сказав Крамп, побачивши певну розгубленість Пет.

Пет сказала з ваганням у голосі:

— Може, увійдете сюди. Ми тут будемо самі-одні.

Вона провела її в бібліотеку, і міс Марпл пішла за нею.

— Може, ви хочете побачитися з кимось конкретно? — запитала Пет. — Бо я навряд чи зможу вам чимось допомогти. Річ у тому, що мій чоловік і я приїхали з Африки лише кілька днів тому. Ми, власне, дуже мало знаємо про те, що відбувається в цьому домі. Але я можу покликати свою зовицю або дружину свого дівера.

Міс Марпл подивилася на цю жінку, і вона їй сподобалася. Їй сподобалися її серйозність і простота. З якоїсь дивної причини вона відчула до неї жаль. Вона відразу зрозуміла, що в цьому розкішному інтер’єрі Пет почуває себе не вельми затишно. Їй було б куди краще поміж меблів, обтягнутих дешевою потертою тканиною, посеред коней і собак. На виставках поні та спортивних майданчиках навколо Сент-Мері-Мід міс Марпл зустрічала чимало Пет, і вони були їй добре знайомі. І вона відчула велику прихильність до жінки, яка була чужою в цьому середовищі.

— Я, власне, приїхала сюди з дуже простої причини, — сказала міс Марпл, акуратно стягуючи рукавички й вивільняючи пальці. — Я прочитала в газетах повідомлення про те, що Ґледіс Мартін убито. А я, звичайно ж, знаю про неї все. Вона приїхала сюди з моєї місцевості. І науку про те, як треба служити в приватних оселях, вона пройшла в мене. А коли з нею сталася ця жахлива трагедія, я відчула, що повинна сюди приїхати і з’ясувати, чи не зможу я чимось допомогти.

— Так, — сказала Пет. — Звичайно. Я розумію вас.

І вона справді все розуміла. Вчинок міс Марпл здався їй природним і неминучим.

— Думаю, це дуже добре, що ви приїхали, — сказала Пет. — Схоже, ніхто тут про неї нічого не знає. Не знає, чи має вона якихось родичів, і все таке.

— Ні, — сказала міс Марпл. — Ні, звичайно ж, ніяких родичів у неї нема. Вона прийшла до мене із сирітського притулку Святої Віри. Це дуже пристойний заклад, та, на жаль, вони мають мало коштів. Ми намагаємося зробити все, що можемо, для тамтешніх дівчат, намагаємося навчити їх працювати. Ґледіс прийшла до мене, коли їй було сімнадцять років, і я навчила її накривати на стіл, чистити срібло й усього такого іншого. Звичайно, вона залишалася в мене недовго. Вони ніколи надовго не залишаються. Як тільки вона набула трохи досвіду, то пішла працювати до кав’ярні. Дівчата майже завжди прагнуть працювати в таких закладах. Вони почувають себе там вільніше й живуть веселішим життям. Можливо, так воно і є. Правду кажучи, я не знаю.

— Я навіть жодного разу її не бачила, — сказала Пет. — Вона була гарна?

— О, ні, — сказала міс Марпл, — зовсім ні. Хворі лімфатичні залози й багато прищів. Вона також була дуже дурна. Я не думаю, — замислено провадила міс Марпл, — що вона коли-небудь мала багато друзів. Вона була дуже прихильна до чоловіків, бідолашна дівчина. Але чоловіки її майже не помічали, а інші дівчата використовували її у своїх інтересах.

— Це звучить досить жорстоко, — сказала Пет.

— Так, моя люба, — погодилася міс Марпл, — життя, боюся, жорстоке. По суті, ніхто не знає, що робити з такими дівчатами, як Ґледіс. Вони полюбляють ходити в кіно й усе таке, але завжди думають про неможливі речі, які ніколи не можуть із ними трапитися. Можливо, це щастя, у певному розумінні. Але на них очікує розчарування. Я думаю, Ґледіс розчарувалася в ресторанному житті та у своїй службі в кав’ярні. З нею не сталося нічого яскравого чи цікавого, а працювати доводилося тяжко — весь день на ногах. Можливо, тому вона й повернулася до приватної служби. Ви знаєте, скільки часу вона тут була?

Пет похитала головою.

— Думаю, недовго. Лише місяць або два. — Пет на мить замовкла, а тоді провадила: — Як жахливо, що вона вплуталася в цю історію. Думаю, вона щось бачила або щось помітила.

— Що мене найбільше стурбувало, то це прищепка для білизни, — сказала міс Марпл своїм лагідним голосом.

— Прищепка для білизни?

— Так. Я прочитала про це в газетах. Сподіваюся, так воно й було? Коли її знайшли, її ніс був затиснутий прищепкою для білизни.

Пет кивнула головою. Рожеві щоки міс Марпл набули червоного кольору.

— Це особливо мене розгнівало, ви повинні зрозуміти мене, моя люба. Такий жорстокий, такий наповнений холодною зневагою вчинок. Він певною мірою намалював мені картину вбивці. Бути здатним на таке! Так принижувати людину — велика підлота. А надто, якщо ти вже її вбив.

Пет повільно проказала:

— Думаю, я розумію, про що ви кажете. — Вона підвелася на ноги. — Я думаю, вам ліпше поговорити з інспектором Нілом. Він веде цю справу, і він зараз тут. Гадаю, він вам сподобається. Він дуже проста людина й добре розуміється на людських почуттях. — Її раптом охопило дрібне тремтіння. — Усе це нагадує якийсь жахливий кошмар. Незрозумілий. Божевільний. Позбавлений найменшого глузду чи будь-якого зв’язку.

— Я б так не сказала, — промовила міс Марпл. — Ні, я так би не сказала.

Інспектор Ніл здавався перевтомленим і змученим. Три смерті поспіль, і газетярі з усієї країни налетіли на нього, немов стерв’ятники. Справа, у якій нібито не було нічого несподіваного, тепер полетіла шкереберть. Адель Фортеск’ю — головна підозрювана — стала тепер другою жертвою незбагненного вбивства. У кінці того фатального дня помічник комісара поліції викликав Ніла до себе, і двоє чоловіків розмовляли до пізньої ночі.

Попри своє розчарування чи, радше, поза ним інспектор відчував певне внутрішнє задоволення. Схема, що складалася з дружини й полюбовника, була надто гладенькою, надто легкою. Він завжди їй не довіряв. І тепер його недовіра виправдалася.

— Уся історія набуває іншого вигляду, — сказав помічник комісара, з похмурим обличчям міряючи кроками свій кабінет. — Здається мені, Ніл, що ми маємо справу з якимсь психічно неврівноваженим злочинцем. Спочатку чоловік, потім дружина. Але самі обставини справи, схоже, показують, що все відбувається у вузьких межах. Усе відбувається там, у родині. Хтось із тих, що сіли снідати з Фортеск’ю, підкинув таксин у його каву або в його їжу, хтось із тих, що пили чай із родиною того дня, підкинув ціанистий калій у філіжанку з чаєм, який пила Адель Фортеск’ю. То був хтось такий, хто має повну довіру, на кого не звертають уваги, хтось із родини. Хто з них, підкажіть мені, Ніл, хто це був?

Ніл сухо зауважив:

— Персівала там не було, отже, він знову виходить сухим із води. Отже, він знову виходить сухим із води, — повторив інспектор Ніл.

Заступник комісара подивився на нього гострим поглядом. Щось у цьому повторенні привернуло його увагу.

— Що ви маєте на увазі, Ніл? Ну ж бо, викладайте, чоловіче.

Інспектор Ніл здавався незворушним.

— Нічого, сер. Я просто висловив думку дуже загального характеру. Тобто я хотів сказати, що обставини всіх убивств складалися вельми сприятливо для нього.

— Чи не занадто сприятливо, так? — Заступник комісара поліції поміркував і похитав головою. — Ви гадаєте, у якийсь спосіб він зумів створити для себе такі обставини? Я не бачу, як би йому це вдалося. Ні, Ніл, я справді цього не бачу. Але варто відзначити, що Персівал — чоловік надзвичайно обережний, — додав він.

— І дуже розумний, сер.

— А що ви скажете про жінок? Нічого не скажете? Але ж вони брали участь у грі. Ілейн Фортеск’ю і дружина Персівала. Вони були за сніданком, і вони пили чай у той день. Кожна з них могла це зробити. Ви не помітили жодних знаків чогось ненормального у стосунку до них? Але ж такі знаки не завжди перебувають на поверхні. Слід би пошукати, чи немає чогось у їхніх історіях хвороби абощо.

Інспектор Ніл нічого не відповів. Він думав про Мері Дав. Він не мав конкретних причин, щоб підозрювати її, але саме в цьому напрямку побігли його думки. Було щось непоясненне в ній, щось незадовільне. Слабкий насмішкуватий антагонізм. Таким було її ставлення до всього після смерті Рекса Фортеск’ю. А яким воно є тепер? Її поведінка й манери були, як і завжди, зразковими. Він подумав, що насмішкуватості в ній уже не було. А можливо, й антагонізму, але він намагався пригадати, чи раз або двічі в її очах не промайнула тінь страху. Він міг звинувачувати тільки себе, тільки себе самого за те, що сталося з Ґледіс Мартін. Її провинне збентеження він міг би пояснити інакше, аніж нервозністю через присутність поліції. Йому надто часто доводилося мати справу з такою провинною нервозністю. Але в тому випадку було щось більше. Ґледіс щось бачила або чула, що розбудило в ній підозру. «То була, — подумав він, — якась дрібничка, щось таке туманне й невизначене, що вона не хотіла й говорити про це. А тепер, бідолашний маленький кролик, вона вже ніколи не заговорить».

Інспектор Ніл із певним інтересом подивився на лагідне, серйозне обличчя старої дами, яка сиділа перед ним тепер у «Тисовій хатині». Спочатку він вагався між двома намірами, як до неї поставитися, але швидко обрав свою лінію поведінки. Міс Марпл може стати для нього корисною. Людина вона, безперечно, порядна, справедлива, як і більшість старих дам, вільного часу в неї вистачає, і вона наділена тим нюхом, що притаманний старим дамам і спроможний винюхати будь-які плітки. Вона про все довідається від слуг і стільки випитає в жінок родини Фортеск’ю, скільки він та його полісмени ніколи не змогли б випитати. Вона перелопатить припущення, спогади, те, що було сказано, і те, що було зроблено, і з усього витягне незаперечні факти. Тому інспектор Ніл був налаштований приязно.

— Я мушу щиро подякувати вам, міс Марпл, що ви визнали за потрібне сюди приїхати, — сказав він.

— Це був мій обов’язок, інспекторе Ніл. Убита дівчина жила в моєму домі. Я певною мірою відчуваю свою відповідальність за неї. Вона була дуже дурненькою, щоб ви знали.

Інспектор Ніл подивився на неї схвальним поглядом.

— Так, — сказав він, — я знаю.

Він відчував, що вона відразу проникла в саму суть справи.

— Вона не знала, що їй робити, — сказала міс Марпл. — У тому випадку, звісно, якщо вона з чимось зіткнулася. О Боже, я зовсім не вмію чітко висловлювати свої думки.

Інспектор Ніл сказав, що він її розуміє.

— Вона не була здатна зрозуміти, що важливо, а що ні, ви це хотіли сказати, чи не так?

— О, саме це я й хотіла сказати, інспекторе.

— Ви сказали, вона була дурненька… — Інспектор Ніл урвав свою фразу.

Міс Марпл підхопила тему.

— Вона була надто довірлива. Вона належала до дівчат того виду, що готові віддати всі свої заощадження шахраєві, хоч я й вельми сумніваюся, що ті в неї були. Звісно, вона не мала ніяких заощаджень, бо витрачала всі свої гроші на одяг, який зовсім їй не личив.

— А як щодо чоловіків? — запитав інспектор.

— Вона дуже хотіла мати власного хлопця, — сказала міс Марпл. — Саме тому, я думаю, вона покинула Сент-Мері-Мід. Конкуренція на тому терені зараз дуже велика. У нас надто мало чоловіків. Вона мала надію на одного з молодиків, які розвозять рибу. Молодий Фред умів сказати люб’язне слово кожній дівчині, але ні про що серйозне він, звичайно, не думав. Це дуже засмутило бідолашну Ґледіс. Але зрештою вона все ж таки знайшла собі хлопця, чи не так?

Інспектор Ніл кивнув головою.

— Схоже, що так. Якщо не помиляюся, його звати Алберт Івенс. Здається, вона зустріла його в якомусь таборі літнього відпочинку. Він не дав їй ані обручки, ані чогось іншого, тож, можливо, вона все вигадала. Він гірничий інженер, так вона, принаймні, сказала кухарці.

— Це дуже малоймовірно, — сказала міс Марпл, — але я не виключаю, що саме так він їй відрекомендувався. Адже вона була вкрай легковірною. Ви не пов’язуєте його з цією справою, чи не так?

Інспектор Ніл похитав головою.

— Ні. Я не думаю, щоб він міг мати якийсь стосунок до цих ускладнень. Схоже, він ніколи її не навідував. Надсилав їй поштові листівки вряди-годи, як правило, вони надходили з порту — певно, він працює четвертим інженером на одному з балтійських суден.

— Хай там як, — сказала міс Марпл, — а я рада, що вона мала свій невеличкий роман. На жаль, її життя тривало надто недовго. — Міс Марпл стиснула губи. — Ви знаєте, інспекторе, я дуже розлючена цією історією. — І вона повторила те, що вже сказала Пет Фортеск’ю. — А надто обурила мене прищепка для білизни. Так учинити, інспекторе, було справжньою підлотою.

Інспектор Ніл подивився на неї з цікавістю.

— Я розумію, що ви маєте на увазі, міс Марпл, — сказав він.

Міс Марпл вибачливо кахикнула.

— Я хочу, — не вважайте, що я надто багато на себе беру, — але хочу запропонувати вам свою скромну й, певно, дуже жіночу допомогу. Це надзвичайно підлий убивця, інспекторе Ніл, а підлість не можна залишити без покарання.

— Така переконаність сьогодні не в моді, міс Марпл, — сказав інспектор досить похмурим голосом. — Хоч я цілком із вами згоден.

— Я могла б зупинитися в готелі біля станції або в готелі «Гольф», — ніби міркуючи вголос, сказала міс Марпл, — і наскільки мені відомо, у цьому домі живе така собі міс Ремсботтом, яка цікавиться місіонерською діяльністю за кордоном.

Інспектор Ніл подивився на міс Марпл із певним подивом.

— Так, — сказав він. — Можливо, ви з неї що-небудь добудете. Я не можу похвалитися тим, що мав якийсь успіх, розмовляючи з тією старою дамою.

— Це дуже добре з вашого боку, інспекторе Ніл, — сказала міс Марпл. — Я рада, що ви не вважаєте, ніби я ганяюся за сенсаціями.

Інспектор Ніл несподівано широко усміхнувся. Він подумав, що міс Марпл дуже не схожа на народне уявлення про розгніваного месника. «А проте, — подумав він, — хто ж вона, як не розгніваний месник?»

— Газети часто бувають надто схильними до сенсацій, коли розповідають про ті або ті факти, — сказала міс Марпл. — Але, боюся, їхні розповіді бувають далеко не такими точними, якими хотілося б їх бачити. — Вона запитливо подивилася на інспектора Ніла. — Якби можна бути впевненим, що перед тобою тверезі, незаперечні факти.

— Не знаю, наскільки вони тверезі й незаперечні, — сказав інспектор Ніл, — але якщо очистити їх від непотрібної сенсаційності, то вони будуть такими. Містер Фортеск’ю помер у своєму кабінеті внаслідок отруєння таксином. Таксин добувають із ягід та листя тисових дерев.

— Злочинцеві було легко його здобути, — сказала міс Марпл.

— Можливо, — погодився інспектор Ніл, — але ми не маємо жодних доказів, що було саме так. Поки що не маємо.

Він свідомо наголосив на цій останній думці, бо вважав, що саме тут міс Марпл може істотно допомогти розслідуванню. Якщо в цьому домі готували якесь вариво або напій із тисових ягід, міс Марпл мала всі шанси натрапити на сліди такої діяльності. Вона належала до тих старих дам, які полюбляють власними руками готувати всілякі домашні трунки, мікстури та трав’яні чаї. Їм відомі методи виготовлення такої продукції та методи її застосування.

— А що місіс Фортеск’ю?

— Місіс Фортеск’ю пила чай разом із родиною в бібліотеці. Останньою особою, яка покинула кімнату й чайний стіл, була Ілейн Фортеск’ю, її падчерка. Міс Ілейн посвідчила, що коли вона виходила з кімнати, місіс Фортеск’ю наливала собі останню філіжанку чаю. Через двадцять хвилин або півгодини міс Дав, яка працює тут управителькою домашнього господарства, увійшла до бібліотеки, щоб винести тацю з чаєм. Місіс Фортеск’ю все ще сиділа на канапі, але була вже мертва. Біля неї стояла філіжанка, на чверть наповнена чаєм, в осаді якого було виявлено ціанистий калій.

— Який діє миттєво, якщо не помиляюся, — сказала міс Марпл.

— Ви не помиляєтеся.

— То вкрай небезпечна отрута, — промурмотіла міс Марпл. — Її застосовують для знищення осиних гнізд, але я завжди дотримуюся найвищої обережності, коли мені доводиться труїти своїх ос.

— Ви маєте цілковиту рацію, — сказав інспектор Ніл. — Ми тут знайшли пакет цієї отрути в сараї садівника.

— І в цьому випадку скористатися отрутою не становило ніяких проблем, — сказала міс Марпл. — Місіс Фортеск’ю що-небудь їла? — запитала вона.

— О, так. Вони пили чай із багатьма солодощами.

— З кексом, я думаю? Бутербродами? Млинцями? Варенням? Медом?

— Атож, там були млинці й мед, шоколадний кекс і швейцарський рулет, і всякі інші солодкі речі. — Він подивився на неї зацікавленим поглядом. — Ціанистий калій був у чаї, міс Марпл.

— О, так, так. Я все розумію. Просто хотіла відтворити собі всю картину, так би мовити. Це має значення, вам не здається?

Він подивився на неї з легким подивом. Її щоки зарожевіли, очі сяяли.

— А що ви скажете про третю смерть, інспекторе Ніл?

— Тут, можна сказати, факти досить очевидні теж. Дівчина, Ґледіс, занесла до бібліотеки тацю з чаєм, потім принесла ще одну тацю в хол і залишила її там. Вона була якоюсь неуважною протягом усього того дня — так, принаймні, здається. Після того ніхто більше її не бачив. Кухарка, місіс Крамп, дійшла висновку, що дівчина пішла з дому на цілий вечір, нічого нікому не сказавши. Своє припущення, я думаю, вона ґрунтувала на тому факті, що дівчина вдягла добрі нейлонові панчохи та свої найкращі черевики. Проте вона помилилася у своєму припущенні. Дівчина, мабуть, несподівано пригадала, що вона не забрала в дім одяг, який сушився зовні на шворці. Вона вибігла з дому, щоб зняти його зі шворки, половину одежин уже, либонь, зняла, коли хтось несподівано підійшов до неї ззаду, накинув їй на шию панчоху — і сталося те, що сталося.

— То був хтось чужий? — запитала міс Марпл.

— Можливо, — сказав інспектор Ніл. — Але не виключено, що хтось із домашніх. Хтось такий, хто чекав нагоди, коли опиниться на самоті з дівчиною. Дівчина була стривожена, вона вочевидь нервувала, коли ми вперше допитували її, але, боюся, ми недооцінили важливість її поведінки.

— О, та хіба ви могли надати їй великого значення! — вигукнула міс Марпл. — Адже люди так часто почувають себе винними й збентеженими, коли їх допитує поліція.

— Саме так. Але того разу, міс Марпл, було й щось більше. Я думаю, Ґледіс побачила, як хтось щось робив таке, чого вона не могла пояснити. Думаю, ті дії були надто загадковими для неї, бо інакше вона розповіла б про них. Але, мабуть, вона пішла шукати пояснення до тієї самої особи, яка підкинула їй цю загадку. І та особа зрозуміла, що Ґледіс становить небезпеку для неї.

— І тому Ґледіс була задушена, і прищепка для білизни почеплена їй на ніс, — промурмотіла міс Марпл сама до себе.

— Так, це було бридко й жахливо. Страхітливе й невиправдане знущання. Мерзенна й непотрібна бравада.

Міс Марпл похитала головою.

— Чому ж непотрібна? Вона утворює певну схему, хіба ні?

Інспектор Ніл подивився на неї з цікавістю.

— Я не зовсім розумію вас, міс Марпл. Що ви маєте на увазі під схемою?

Міс Марпл умить перейшла у збуджений стан.

— Я маю на увазі… Це, знаєте, схоже… Я хочу сказати, що це можна розглядати як певну послідовність, якщо ви мене розумієте… зрештою, від фактів нікуди не подінешся, чи не так?

— Не думаю, що я цілком розумію вас.

— Я хочу сказати… Спочатку ми маємо містера Фортеск’ю. Рекса Фортеск’ю. Убитого в місті, у своєму кабінеті. А потім ми маємо місіс Фортеск’ю, яка сидить тут, у бібліотеці і п’є чай. До чаю були подані млинці й мед. І нарешті перед нами бідолашна Ґледіс із прищепкою на носі. Вона завершує послідовність. Чарівна місіс Ланс Фортеск’ю сказала мені, що не бачить у цих подіях ніякого глузду, але я не можу з нею погодитися, бо глузд у цих злочинах є, і то очевидний. Ви не згодні зі мною?

Інспектор Ніл повільно промовив:

— Я не думаю…

Міс Марпл швидко провадила:

— Я думаю, вам, інспекторе, років тридцять п’ять або тридцять шість, я не помилилася? Гадаю, у той час, коли ви були малим хлопцем, дитячі віршики були не в моді. Але для того, хто був вихований на віршах Матінки Гуски[11], такі віршики не можуть не мати великого значення, ви зі мною згодні? Знаєте, я подумала… — Міс Марпл зробила паузу, потім, ніби набравшись сміливості, продовжила розвивати свою думку. — Я знаю, з мого боку велике нахабство запитувати вас про те, про що хочу зараз запитати.

— Будь ласка, запитуйте про все, що хочете, міс Марпл.

— Що ж, ви дуже люб’язні, і тому я запитаю. Хоч і зроблю це з великою невпевненістю, бо знаю, я дуже стара, й у голові в мене все перемішалося, і може бути, моя думка не має ніякої цінності. Але все ж таки я вас запитаю: чи не намагалися ви опрацювати лінію чорних дроздів?