Кишеня, повна жита

Розділ двадцять другий

Поночіло. Міс Марпл перенесла своє плетиво до вікна в бібліотеці. Подивившись крізь шибку, вона побачила Пет Фортеск’ю, яка ходила туди-сюди по терасі зовні. Міс Марпл відчинила вікно й гукнула крізь нього:

— Заходьте сюди, моя люба. Заходьте, будь ласка. Я переконана, що вам надто холодно й вогко перебувати надворі, та ще й без пальта.

Пет підкорилася, почувши, що її гукають. — Вона увійшла до кімнати, зачинила вікно й увімкнула дві лампи.

— Так, — сказала вона, — вечір сьогодні не вельми приємний. Вона сіла на канапу поруч із міс Марпл. — Що ви плетете?

— Теплу дитячу сорочечку, моя люба. Для немовляти. Знаєте, матерям ніколи не вистачає теплих дитячих сорочечок для своїх немовлят. Це другий розмір. Я завжди плету другий розмір. Діти так швидко виростають із першого розміру.

Пет витягла свої довгі ноги до вогню.

— Сьогодні тут справді дуже приємно, — сказала вона. — Вогонь, світло від ламп, і ви плетете теплі сорочечки для немовлят. Приємно, затишно, так і має бути в Англії.

— Це й справді Англія, — сказала міс Марпл. — У ній не так багато «Тисових хатин», моя люба.

— І слава Богу, — сказала Пет. — Я не вірю, що цей дім був коли-небудь щасливим. Я не вірю, що хтось був коли-небудь щасливим у ньому попри всі ті гроші, які вони можуть витрачати, і ті речі, що їх вони мають.

— Ні, — погодилася міс Марпл. — Я не думаю, що цей дім був коли-небудь щасливим.

— Я думаю, можливо, Адель була тут щасливою, — сказала Пет. — Я ніколи з нею не зустрічалася, звісно, тому не знаю, але Дженніфер мені здається просто жалюгідною, а Ілейн страждає через молодика, якого вона, певно, кохає, але який до неї байдужісінький, і в глибині свого серця вона це знає. О, як мені хочеться якнайскоріш поїхати звідси! — Вона подивилася на міс Марпл і несподівано усміхнулася. — А ви знаєте, — сказала вона, — що Ланс порадив мені триматися якомога ближче до вас. Схоже, він думає, що так я буду в більшій безпеці.

— Ваш чоловік не дурень, — сказала міс Марпл.

— Ні. Ланс не дурень. Хоч іноді й любить надміру пожартувати та утнути якусь дурну витівку. Він чогось боїться, але мені не каже, чого саме. Хотіла б я знати, чого він боїться. Одне здається мені очевидним. Хтось у цьому домі збожеволів, а божевілля завжди лякає, бо ти не знаєш, що такій людині стукне в голову. Чого можна від неї чекати.

— Бідолашна моя дитино, — сказала міс Марпл.

— О, зі мною все гаразд, справді гаразд. Життя загартувало мене, і я навчилася терпіти нехай там що.

Міс Марпл лагідно сказала:

— Ви вже пережили чималу частку нещасть, чи не так, моя люба?

— О, в моєму житті були й щасливі хвилини. Я мала чудове дитинство в Ірландії, де їздила верхи, полювала й жила у великому порожньому домі з протягами, у якому було багато сонця. Якщо ти мала щасливе дитинство, то вже ніхто не зможе його в тебе забрати, ви зі мною згодні? І лише потім, коли я стала дорослою, життя обернулося до мене своїм протилежним боком. Найпершим моїм нещастям, думаю, була війна.

— Ваш чоловік був військовим пілотом, чи не так?

— Так. Ми були одружені лише близько місяця, коли Дона збили. — Вона подивилася перед собою у вогонь. — Думаю, спочатку я теж хотіла померти. Це здалося мені таким несправедливим, таким жорстоким. Але потім мені почало здаватися, що то був найкращий вихід. Дон був чудовим у війні. Хоробрий, відчайдушний і веселий. Він мав усі ті якості, які потрібні на війні. Але я не думаю, що мирне життя могло б задовольнити його. Він був наділений почуттям — о, як би мені це висловити? — гордовитої непокори. Він ніде не зміг би прилаштуватися, не зміг би всидіти на одному місці. Він воював би проти речей. Він був антисоціальним елементом, якщо можна так висловитися. Ні, він не міг би жити в суспільстві, у якому панував би мир.

— Це свідчить, що ви розумна жінка, моя люба, якщо помічаєте такі речі. — Міс Марпл нахилилася над своїм плетивом, підхопила стібок і стала рахувати, затримавши дихання: — Три простих, два спідніх, один пропустити, протягти два разом, — а потім запитала: — А ваш другий чоловік, моя люба?

— Фредді? Фредді застрелився.

— О, моя бідолашна дівчино. Як це сумно! Яка трагедія!

— Ми були дуже щасливі разом, — сказала Пет. — Але десь через два роки по тому, як ми одружилися, я почала розуміти, що Фредді був, як би це сказати, не завжди чесним. Я почала розуміти, щó навколо нас відбувається. Але це нібито ніяк не впливало на наші стосунки з ним. Бо, розумієте, Фредді кохав мене, а я кохала його. Я намагалася не думати про щось інше. Гадаю, з мого боку така поведінка була боягузтвом, але я не могла змінити його, ви ж розумієте. Змінити людину не можна.

— Ні, — підтвердила міс Марпл, — змінити людину не можна.

— Я обрала його, покохала й одружилася з ним, із таким, яким він був, і, можна сказати, відчувала, що треба миритися з тим, що не дуже мені в ньому подобалося. Потім він остаточно заплутався й, не знаючи, як йому знайти вихід, волів пустити собі кулю в лоба. Після того як він помер, я поїхала до Кенії, щоб пожити там зі своїми друзями. Я не могла залишатися далі в Англії й зустрічатися з людьми, які знали про все, що зі мною було. А в Кенії я познайомилася з Лансом. — Вираз її обличчя відразу пом’якшав. Вона пішла подивитися на вогонь, а міс Марпл дивилася на неї. Нараз Пет обернула голову й запитала: — Скажіть-но мені, міс Марпл, що ви насправді думаєте про Персівала?

— Я з ним майже не бачилася. Лише кілька разів зустрілися за сніданком. Думаю, він не дуже радий моєму перебуванню тут.

Пет несподівано засміялася.

— Він дуже скупий, ви знаєте. Не хоче витрачати зайві гроші. Ланс каже, що він завжди був такий. Дженніфер також нарікає на нього. Весь час перевіряє рахунки з міс Дав. Сперечається за кожен пункт витрат. Але міс Дав уміє наполягти на своєму. Вона дивовижна людина. Ви так не думаєте?

— Так, справді. Вона нагадує мені міс Лейтімер у моєму селі Сент-Мері-Мід. Вона очолювала Жіночу добровольчу службу, організацію дівчаток-скаутів і практично все, що можна було очолити. І лише через п’ять років ми відкрили, що… ой, не стану розповідати плітки. Нема нічого зануднішого, як слухати, коли люди розповідають тобі про місця та людей, яких ти ніколи не бачила і про яких нічого не знаєш. Пробачте мені, моя люба.

— А ваше село Сент-Мері-Мід справді приємне?

— Знаєте, я не дуже добре розумію, що ви називаєте приємним селом, моя люба. Воно дуже миле, я сказала б. У ньому живуть дуже приємні люди, і кілька надзвичайно неприємних людей також. Іноді там відбуваються дуже дивні події, як, до речі, і в інших селах. Людська природа однакова повсюди, ви зі мною згодні?

— Ви часто підіймаєтеся нагору й бачитеся з міс Ремсботтом, — сказала Пет. — Щодо мене, то я боюся її.

— Боїтеся її? Чому?

— Бо вона здається мені психічно хворою. Я думаю, вона опанована релігійною манією. А вам, бува, не здається, що вона… божевільна, ні?

— І в чому ви бачите її божевілля?

— О, ви знаєте, що я маю на увазі, і добре знаєте, міс Марпл. Вона сидить там у себе, і ніколи не виходить, і весь час міркує про гріх. Схоже, вона зрештою дійде висновку, що її місія в житті — творити правий суд.

— Це ваш чоловік так думає?

— Я не знаю, що думає Ланс. Він мені цього не скаже. Але я твердо переконана в одному — він думає, що в цьому домі хтось збожеволів, і той божевільний належить до цієї родини. Ну, Персівал, можна сказати, мислить цілком тверезо. Дженніфер просто дурна й занадто патетична. Вона трохи нервує, але це й усе, а Ілейн… бувають такі дівчата — трохи дивні, одержимі й напружені, немов натягнуті пружини. Вона до розпачу закохана у свого молодика й ніколи навіть на мить не признається самій собі, що він одружується з нею заради грошей.

— Ви думаєте, він одружується з нею заради грошей?

— Так, думаю. А ви так не думаєте?

— Я думаю трохи інакше, — сказала міс Марпл. — Мені згадується молодий Еліс, який одружився з Маріон Бейтс, дочкою багатого торговця залізними виробами. Вона була дуже негарною дівчиною й шалено в нього закоханою. Проте в них усе склалося добре. Чоловіки, такі, як молодий Еліс і цей Джералд Райт, поводяться погано лише в тому випадку, коли одружуються з убогою дівчиною заради кохання. Вони надто розгнівані на себе за те, що так зробили, і намагаються відігратися на дівчині. Та коли вони одружуються з багатою дівчиною, то не втрачають до неї пошани.

— Я не бачу, — розвивала Пет свої міркування далі, хмурячись дедалі більше, — щоб це міг бути хтось чужий. І саме тому тут утворилася така атмосфера. Кожен стежить за кожним. Скоро тут знову щось станеться…

— Смертей більше не буде, — сказала міс Марпл. — Принаймні я так думаю.

— Ви не можете бути певною.

— Правду кажучи, я в цьому переконана. Річ у тім, що вбивця виконав своє завдання.

— Виконав?

— Виконав або виконала. Ми кажемо «виконав» для зручності.

— Ви кажете, він чи вона виконали своє завдання. А яким воно було, те завдання?

Міс Марпл похитала головою — вона ще сама не знала цього точно.