Кишеня, повна жита

Розділ десятий

Лише хвилин через п’ять по тому, як вони покинули Ле Бурже[10], Ланс Фортеск’ю розгорнув примірник континентальної «Дейлі Мейл». Через хвилину або дві в нього вихопився здивований вигук. Пет, яка сиділа поруч із ним, обернула голову із запитанням у погляді.

— Я прочитав про нашого старого, — сказав Ланс. — Він мертвий.

— Мертвий? Твій батько?

— Так, він начебто несподівано почув себе зле в офісі, його забрали до шпиталю Святого Юди, і він помер там незабаром по тому, як його туди привезли.

— Любий, мені так шкода. Що то було, напад?

— Мабуть, що так. Схоже на те.

— У нього були коли-небудь напади?

— Ні. Я не знаю про жоден.

— Я думала, від першого нападу люди не помирають.

— Бідолашний старий, — сказав Ланс. — Я ніколи не думав, що бодай трохи його люблю, але тепер, коли його вже нема…

— Звичайно ж, ти його любив.

— На жаль, ми не наділені твоїм чудовим характером, Пет. Але, схоже, щастя знову відвернулося від мене, чи не так?

— Справді відвернулося. Дивно, що це сталося саме тепер. Саме тоді, коли ти наготувався повернутися додому.

Він рвучко обернув до неї голову.

— Дивно? Що ти маєш на увазі, Пет?

— Я маю на увазі дивний збіг подій.

— Ти хочеш сказати, усе, за що я беруся, закінчується погано?

— Ні, любий. Я мала на увазі зовсім інше. Те, що в житті бувають такі періоди, коли все раптом летить шкереберть.

— Таки справді бувають.

— Мені дуже шкода, — знову сказала Пет.

Коли вони прилетіли в лондонський аеропорт Гітроу й наготувалися вийти з літака, офіційний представник авіакомпанії, дуже чітко вимовляючи слова, запитав:

— Чи є на борту містер Ланселот Фортеск’ю?

— Я тут, — відповів Ланселот.

— Прошу вас пройти зі мною, містере Фортеск’ю.

Ланс і Пет рушили слідом за ним із літака попереду інших пасажирів. Коли проминали подружжя на останньому сидінні, вони почули, як чоловік прошепотів, звертаючись до дружини:

— Це, мабуть, відомі контрабандисти. Спіймані на гарячому.

— Фантастично, просто фантастично, — сказав Ланс, дивлячись через стіл на інспектора-детектива Ніла.

Інспектор Ніл співчутливо кивнув головою.

— Таксин, тисові ягоди — усе ніби запозичено з якоїсь мелодрами. Цілком можливо, ви звикли до таких подій, інспекторе. Це ваша буденна робота. Але отруєння в межах нашої родини здається мені чимось украй неприродним.

— То ви не маєте жодного уявлення, — запитав інспектор Ніл, — хто міг отруїти вашого батька?

— О Боже, звичайно ж, ні. Не дивно, що мій старий нажив собі чимало ворогів у бізнесі, багато людей хотіли б здерти з нього шкуру, зруйнувати його фінансово, ну й таке інше. Але отруїти? Хай там як, а я все одно нічого не можу знати. Я кілька років жив за кордоном і дуже мало знав про те, що відбувалося тут, удома.

— Саме про це я й хотів би запитати вас, містере Фортеск’ю. Ваш брат мені розповів, що між вами й вашим батьком виникло відчуження, яке тривало протягом багатьох років. Чи не розповіли б ви мені про ті обставини, що призвели до вашого повернення додому в цей час?

— Звичайно, інспекторе, я вам усе розповім. Я одержав звістку від свого батька, дайте-но пригадаю, скільки минуло відтоді часу… Атож, близько півроку тому. Відразу після мого одруження. Батько надіслав мені листа, у якому натякнув, що готовий забути минуле. Він запропонував мені повернутися додому й приєднатися до фірми. Він говорив досить туманно, і я не був цілком переконаний, що готовий пристати на його пропозицію. Але зрештою я все-таки погодився приїхати до Англії десь у серпні — так, у серпні, близько трьох місяців тому. Я завітав до «Тисової хатини», куди він мене покликав, і, мушу зізнатися, він запропонував мені співпрацювати з ним на надзвичайно вигідних умовах. Я відповів йому, що мушу подумати й порадитися з дружиною. Він цілком зрозумів мій намір. Я полетів назад до Східної Африки й обговорив його пропозицію з Пет. У результаті вирішив прийняти пропозицію старого. Мені треба було завершити свої справи в Африці, але я пообіцяв йому, що згорну їх до кінця минулого місяця. Сказав, що надішлю телеграму, у якій повідомлю точну дату свого приїзду до Англії.

Інспектор Ніл кахикнув.

— Схоже, ваше повернення стало великим сюрпризом для вашого брата.

Ланс несподівано широко усміхнувся. На досить привабливому обличчі застрибали в очах пустотливі вогники.

— Я не думаю, що друзяка Персі щось про це знав, — сказав він. — У той час він був на вакаціях у Норвегії. Якби ви мене запитали, то я вам сказав би, що старий умисне покликав мене саме тоді, коли Персі не було вдома. Він діяв за спиною Персі. Я маю дуже сильну підозру, що пропозиція батька, яку він мені зробив, була спричинена тим фактом, що він мав жахливий скандал із бідолашним друзякою Персі — або Валом, як він хоче, щоб його називали. Вал, я думаю, більшою або меншою мірою намагався командувати старим. А старий цього терпіти не може. Щодо чого спалахнув скандал, я точно не знаю, але він був страхітливий. І, думаю, саме тоді старому спала чудова думка викликати сюди мене й у такий спосіб збити пиху з бідолашного друзяки Вала. З другого боку, він ніколи не любив дружину Персі, й, бувши снобом, вельми задовольнився моїм одруженням. Думаю, він умисне вирішив утнути такий жарт — запросити мене додому й поставити Персі перед доконаним фактом.

— Як довго ви були в «Тисовій хатині» за тієї нагоди?

— О, не довше, як годину або дві. Він не запропонував мені залишитися ночувати. Моє перебування там, я переконаний, було такою собі таємною змовою, здійсненою за спиною Персі. Я думаю, він наказав слугам тримати язик за зубами. Зрештою ми домовилися, що я ретельно обміркую його пропозицію, поговорю про неї з Пет, а тоді напишу йому про своє рішення, і так я й зробив. Я написав йому, назвавши приблизну дату свого приїзду, і зрештою надіслав йому телеграму вчора з Парижа.

Інспектор Ніл кивнув головою.

— Ця телеграма, можна сказати, приголомшила вашого брата.

— Не сумніваюся, вона його приголомшила. Але Персі, як і завжди, переміг. Я приїхав запізно.

— Так, — замислено промовив інспектор Ніл, — ви приїхали запізно. — І з великим зацікавленням у голосі провадив: — Під час того вашого візиту в серпні ви зустрічалися з іншими членами родини?

— Моя мачуха була присутня на чаї.

— А раніше ви з нею не зустрічалися?

— Ні. — Він несподівано усміхнувся. — Старий, безперечно, знав, як підбирати собі жінок. Вона принаймні на тридцять років молодша за нього.

— Пробачте мені за таке запитання, але чи були ви невдоволені другим шлюбом свого батька і чи був ним невдоволений ваш брат?

Ланс здавався здивованим.

— Я не мав нічого проти, та й Персі, думаю, не мав. Урешті-решт наша мати померла, коли нам було — дайте-но пригадати — одному десять, а другому дванадцять років. Мене по-справжньому здивувало лише те, що старий не одружився раніше.

Інспектор Ніл зацікавлено запитав:

— А хіба не ризиковано одружуватися з жінкою, яка набагато молодша від вас?

— Так вам сказав мій улюблений брат? Це дуже схоже на нього. Персі — великий майстер мистецтва інсинуацій. Ви саме так налаштувалися, інспекторе? Ви підозрюєте мою мачуху в тому, що вона отруїла мого батька?

Обличчя інспектора Ніла не змінило виразу.

— Ще дуже рано когось підозрювати, містере Фортеск’ю, — сказав він люб’язним тоном. — А зараз ви дозволите мені запитати вас про ваші плани?

— Плани? — Ланс замислився. — Мені треба складати нові плани, я так думаю. Де тепер моя родина? Усі в «Тисовій хатині»?

— Так.

— Мабуть, мені варто зараз же поїхати туди. — Він обернувся до дружини. — А тобі ліпше зупинитися в готелі, Пет.

Вона запротестувала:

— Ні, ні, Лансе. Я поїду з тобою.

— Ні, люба.

— Чому ні?

— Ліпше не треба тобі туди їхати. Зупинися в готелі — о, я так давно не був у Лондоні — «Барнес». Готель «Барнес» завжди був приємним, затишним місцем. Сподіваюся, він і тепер такий.

— О, так, містере Фортеск’ю.

— То й гаразд, Пет. Я оселю тебе там, якщо вони мають вільну кімнату, а потім поїду в «Тисову хатину».

— Але чому ти не дозволяєш мені поїхати з тобою, Лансе?

Обличчя Ланса несподівано спохмурніло.

— Правду кажучи, Пет, я не переконаний, що мене там добре зустрінуть. Мене туди запросив батько, але батько помер. Я не знаю, кому тепер належить той дім. Думаю, що Персі, але, може, й Адель. Хай там як, а я хочу спершу побачити, як мене там приймуть, а вже потім привести тебе туди. Крім того…

— Крім того, що?

— Я не хочу привести тебе в дім, де досі живе на свободі отруйник.

— О, яка нісенітниця.

Ланс твердо сказав:

— Там, де йдеться про тебе, Пет, я не хочу ризикувати.