Кишеня, повна жита

Розділ двадцятий

У приватному санаторії «Сосни» інспектор Ніл, сидячи у вітальні для гостей, дивився на літню жінку із сивим волоссям. Елен Маккензі мала шістдесят три роки, хоч здавалася молодшою. У неї були блакитні, досить безвиразні очі й слабке підборіддя, що майже не випинало. Довга верхня губа вряди-годи загиналася вгору. На колінах вона тримала велику книгу й, розмовляючи з інспектором Нілом, майже не відривала від неї очей. У голові інспектора Ніла досі звучала розмова з доктором Кросбі, директором цього закладу.

«Вона, звичайно, добровільний пацієнт, — сказав доктор Кросбі. — Ми не вважаємо її психічно хворою».

«То вона не небезпечна?»

«О, ні. Протягом більшості часу з нею можна говорити так само, як із вами або зі мною. Зараз у неї один із її найкращих періодів, тож ви можете поговорити з нею цілком нормально».

Пам’ятаючи про це, інспектор Ніл зробив свою першу спробу почати розмову.

— Дуже вам дякую, що ви погодилися зустрітися зі мною, мем, — сказав він. — Моє прізвище — Ніл. Я прийшов поговорити з вами про містера Фортеск’ю, який нещодавно помер. Про містера Рекса Фортеск’ю. Сподіваюся, ви знаєте це прізвище.

Очі місіс Маккензі не відривалися від її книжки. Вона сказала:

— Я не знаю, про що ви говорите.

— Про містера Фортеск’ю, мем. Про Рекса Фортеск’ю.

— Ні, — сказала місіс Маккензі. — Ні. Безперечно, ні.

Інспектор Ніл злегка розгубився. Він подумав, а чи справді це той самий стан, який доктор Кросбі називає абсолютно нормальним.

— Наскільки мені відомо, місіс Маккензі, ви знали цього чоловіка багато років тому.

— Не багато років тому, — не погодилася з ним місіс Маккензі. — Це було вчора.

— Зрозуміло, — сказав інспектор Ніл, досить невпевнено звертаючись до свого улюбленого слова. — Якщо я не помиляюся, — провадив він, — то ви зробили йому візит багато років тому в його оселю, що називається «Тисова хатина».

— Вельми показний будинок, — сказала місіс Маккензі.

— Так. Так, ви можете назвати його показним. Містер Фортеск’ю, якщо я не помиляюся, спільно з вашим чоловіком володів однією шахтою в Африці. Здається, її називали «Дрозди».

— Я повинна прочитати свою книгу, — сказала місіс Маккензі. — У мене залишилося не так багато часу, а свою книгу я повинна прочитати.

— Так, мем. Так, я вас цілком розумію. — Запала пауза, потім інспектор Ніл провадив: — Містер Маккензі й містер Фортеск’ю поїхали разом до Африки, щоб обстежити шахту.

— То була шахта мого чоловіка, — сказала місіс Маккензі. — Він її знайшов і зробив на неї заявку. Йому потрібні були гроші, щоб задіяти її. Він звернувся до Рекса Фортеск’ю. Якби я була розумнішою, якби знала більше, то не дозволила б йому звертатися до того чоловіка.

— Не треба було дозволяти, я вас розумію. Але він до нього звернувся, і вони поїхали до Африки, і там ваш чоловік помер від пропасниці.

— Я повинна прочитати свою книгу, — сказала місіс Маккензі.

— Ви думаєте, містер Фортеск’ю обшахрував вашого чоловіка з шахтою «Дрозди», місіс Маккензі?

Не відриваючи очей від книги, місіс Маккензі сказала:

— Який ви дурний.

— Так, так, ви маєте слушність… Але ви розумієте, це сталося багато років тому, а розслідувати події, які сталися багато років тому, досить важко.

— Хто сказав, що все закінчилося?

— Розумію. Ви гадаєте, це не закінчилося?

— «Питання вважається розв’язаним, якщо воно розв’язане правильно». Так сказав Кіплінґ. Ніхто не читає сьогодні Кіплінґа, а то був великий чоловік.

— Ви вважаєте, що питання буде правильно розв’язане в один із цих днів?

— Рекс Фортеск’ю мертвий, хіба ні? Ви ж мені це сказали?

— Його отруїли, — сказав інспектор Ніл.

Досить несподівано місіс Маккензі засміялася.

— Яка нісенітниця, — сказала вона. — Він помер від пропасниці.

— Я говорю про містера Рекса Фортеск’ю.

— І я так само. — Несподівано вона підвела голову, і її блакитні очі втупилися в його очі. — Даруйте, — сказала вона, — він помер у своєму ліжку, чи не так? Він помер у своєму ліжку?

— Він помер у шпиталі Святого Юди, — сказав інспектор Ніл.

— Ніхто не знає, де помер мій чоловік, — сказала місіс Маккензі. — Ніхто не знає, як він помер і де його поховали… Усі знають тільки те, що сказав Рекс Фортеск’ю. А Рекс Фортеск’ю був брехун!

— Ви гадаєте, він його обмахлював?

— Обмахлював, обмахлював! Усі знають, що кури, а не корови яйця несуть.

— Ви гадаєте, Рекс Фортеск’ю відповідальний за смерть вашого чоловіка?

— Я з’їла яйце на сніданок сьогодні вранці, — сказала місіс Маккензі. — Воно було, до речі, свіжісіньке. Дивовижно, правда, якщо подумаєш, що це було тридцять років тому?

Ніл набрав повні груди повітря. Здавалося неймовірним, що в такому темпі він кудись добудеться, але він не збирався здаватися.

— Хтось поклав мертвих дроздів на письмовий стіл містера Фортеск’ю за місяць або два до того, як він помер.

— Цікаво. Це дуже й дуже цікаво.

— Ви маєте бодай якесь уявлення, мем, хто б міг утнути такий жарт?

— Уявлення не допомагають нікому. Треба діяти, а не уявляти. Я виховала їх для того, щоб вони діяли.

— Ви говорите про своїх дітей?

Вона швидко кивнула головою.

— Так. Доналда й Рубі. Їм було дев’ять і сім років, коли вони залишилися без батька. Я все їм розповіла. Я нагадувала їм щодня. Я примушувала їх присягатися щоночі.

Інспектор Ніл нахилився вперед.

— У чому ви примушували їх присягатися?

— Що вони його вб’ють, звичайно.

— Зрозуміло.

Інспектор Ніл промовив своє улюблене слово таким тоном, ніби воно було найприроднішим зауваженням у світі.

— І вони його вбили?

— Доналд пішов у Дюнкерк. Він ніколи звідти не повернувся. Вони надіслали мені телеграму, що він загинув: «Глибоко жалкуємо, він склав голову в битві». Але то була не та битва, до якої я його готувала.

— Я щиро співчуваю вам, мем. А ваша дочка?

— Я не маю дочки, — сказала місіс Маккензі.

— Ви говорили про неї щойно тепер, — нагадав їй Ніл. — По свою дочку Рубі.

— Рубі. Так, Рубі. — Вона нахилилася вперед. — Ви знаєте, що я зробила Рубі?

— Ні, мем. Що ви їй зробили?

Вона зненацька прошепотіла:

— Подивіться сюди, у Книгу.

Він побачив, що книга, яку вона тримала в себе на колінах, була Біблією. То була дуже стара Біблія, і коли вона розгорнула її на першій сторінці, інспектор Ніл побачив, що там написано кілька імен. То була, безперечно, сімейна Біблія, у яку, згідно зі стародавнім звичаєм, записували народження кожної нової дитини. Тонкий указівний палець місіс Маккензі показав на два останні імені: «Доналд Маккензі» з датою його народження і «Рубі Маккензі» з її датою. Але ім’я Рубі Маккензі було закреслене жирною лінією.

— Ви бачите? — запитала місіс Маккензі. — Я викреслила її з Книги. Я викреслила її навіки! Янгол, який записує наші добрі й погані вчинки, там її не знайде.

— Ви викреслили її ім’я з книги? Але чому, мем?

Місіс Маккензі подивилася на нього лукавим поглядом.

— Ви знаєте, чому, — сказала вона.

— Ні, мем, я не знаю. Справді не знаю.

— Вона не зберегла віру. Знайте, що вона не зберегла віру.

— Де ваша дочка тепер, мем?

— Я вам сказала. У мене немає дочки. Не існує більше такої особи, як Рубі Маккензі.

— Ви хочете сказати, вона померла?

— Померла? — Жінка несподівано засміялася. — Для неї було б краще, якби вона померла. Набагато краще. Набагато, набагато краще. — Вона зітхнула й неспокійно заворушилася на своєму місці. Потім тоном несподіваної формально досконалої чемності повідомила: — Пробачте мені, але, боюся, я справді більше не можу розмовляти з вами. Ви бачите, час спливає дуже швидко, а я повинна прочитати свою книгу.

На подальші запитання інспектора Ніла місіс Маккензі більше не відповідала. Вона лише відмахувалася від нього з легким роздратуванням і не відривала очей від своєї Біблії, водячи пальцем по тих рядках, які читала.

Ніл підвівся на ноги й пішов геть. Він мав ще одну коротку розмову з директором закладу.

— Якісь із родичів її навідують? — запитав він. — Дочка, наприклад?

— Дочка, якщо не помиляюся, приходила навідати її за часів мого попередника, але її візит так схвилював нашу пацієнтку, що їй рекомендували більше не приходити. Відтоді всі справи залагоджуються через адвокатів.

— І ви не маєте уявлення, де ця Рубі Маккензі перебуває тепер?

Директор закладу похитав головою.

— Ані найменшого.

— Ви не знаєте, наприклад, одружена вона чи ні?

— Не знаю. Усе, що я можу для вас зробити, — це дати вам адресу адвокатської фірми, з якою ми працюємо.

Інспектор Ніл уже зустрічався з тими адвокатами. Вони були неспроможні (чи сказали, що неспроможні) повідомити йому нехай там що. Вони мали у своєму розпорядженні фонд, який заснувала місіс Маккензі. Усі розпорядження було зроблено кілька років тому, і після того вони не зустрічалися з місіс Маккензі.

Інспектор Ніл спробував роздобути опис Рубі Маккензі, але результати були незадовільними. До пацієнтів приходять стільки відвідувачів, що через кілька років вони втрачають свою індивідуальність і, можна сказати, зливаються в одне обличчя. Сестра-хазяйка, що працювала тут багато років, із великими труднощами пригадала, що міс Маккензі була маленька на зріст і темноволоса. Ще одна санітарка, єдина, яка служила в закладі протягом досить тривалого проміжку часу, пригадала, що міс Маккензі — жінка міцно збудована з білявим волоссям.

— Ось де ми перебуваємо, сер, — повідомив інспектор Ніл, доповідаючи про результати свого розслідування заступникові комісара. — Усі персонажі химерного дитячого віршика перебувають на місці, і це має щось означати.

Заступник комісара замислено кивнув головою.

— Дрозди в пирозі натякають на шахту «Дрозди», жито в кишені отруєного має щось спільне з млинцями, якими Адель Фортеск’ю заїдала свій чай (хоч це не вельми переконує, зрештою, хто не їсть млинці з медом, коли п’є чай?). Третє вбивство — дівчина, задушена панчохою, і її ніс, затиснутий прищепкою для білизни. Так, це справді божевільне поєднання, але нехтувати його неможливо.

— Стривайте хвилину, сер, — сказав інспектор Ніл.

— Що там у тебе таке?

Ніл нахмурив брови.

— Щось у цій версії мене не задовольняє. Щось не збігається. Але що саме? — Він похитав головою й зітхнув. — Тут є якась помилка, але яка саме, я поки що не можу збагнути.