Кишеня, повна жита

Розділ чотирнадцятий

Десь протягом десятьох секунд інспектор Ніл дивився на міс Марпл із виразом цілковитої розгубленості. Його першою думкою було, що в старої леді негаразд із головою.

— Дроздів? — перепитав він.

Міс Марпл енергійно закивала головою.

— Так, — сказала вона й почала декламувати:

Жито у кишені хто знайти хотів? У пиріг запечено двадцять п’ять дроздів. Це пиріг незвичний, я такий люблю, Й хочу таку страву дати королю.

А король в конторі, він у себе гість, Королева ж у вітальні хліб із медом їсть. А служниця за палацом лахи вішає свої, Чорний дрізд з’явився й хап за ніс її.

— Боже праведний, — сказав інспектор Ніл.

— Я хотіла сказати, тут усе сходиться, — пояснила йому міс Марпл. — У його кишені було жито, чи не так? В одній із газет було написано, що жито. Інші писали, там була крупа, а це може означати що завгодно. «Сніданок фермера», або навіть кукурудзяні пластівці, або навіть просто кукурудза — але там було жито.

Інспектор Ніл кивнув головою.

— Ось ми й маємо повну картину! — з тріумфом вигукнула міс Марпл. — Рекс Фортеск’ю. «Рекс» означає «король». У себе в конторі. А місіс Фортеск’ю, королева, у вітальні, їсть хліб із медом. А тому вбивці залишалося тільки почепити прищепку на носа Ґледіс.

Інспектор Ніл запитав:

— Ви хочете сказати, що вся ця історія — результат божевільної фантазії?

— Думаю, з висновками квапитися не слід, але ці аналогії справді дуже дивують. Тому вам дійсно треба провести дослідження щодо дроздів. Бо дрозди також є частиною картини.

Саме в цю мить сержант Гей увійшов до кімнати і схвильовано сказав:

— Сер!

Він замовк, побачивши міс Марпл. Інспектор Ніл, опанувавши себе, сказав:

— Дякую вам, міс Марпл. Я врахую ваші зауваження. А що ви так цікавитеся дівчиною, то, можливо, ви переглянете речі в її кімнаті. Сержант Гей незабаром проведе вас туди.

Міс Марпл зрозуміла, що в ній більше нема потреби, і задріботіла до виходу.

— Дрозди! — промурмотів інспектор Ніл сам до себе.

Сержант Гей витріщився на нього.

— Що там у тебе, Гею?

— Сер, — знову сказав сержант Гей схвильованим голосом. — Погляньте на цю річ.

Він показав йому щось загорнуте в досить брудну хусточку.

— Я знайшов це в кущах, — сказав сержант Гей. — Певно, викинули туди із заднього вікна.

Він поклав предмет на стіл перед інспектором, який нахилився над ним і оглянув його зі збудженням, яке дедалі наростало. То була майже повна банка з мармеладом.

Інспектор мовчки дивився на неї. Його обличчя набуло зосередженого й тупого виразу, який іноді був йому притаманний. Насправді це означало, що розум інспектора Ніла знову помандрував стежками уяви. Перед його уявним зором розгорталася рухлива картина подій. Він бачив нову банку з мармеладом, бачив руки, що обережно знімали з неї кришку, бачив, як знімали тонкий шар мармеладу, змішували його з невеличкою кількістю таксину, потім знову клали його в банку, розрівнювали поверхню й ретельно закривали кришкою. Він урвав свої роздуми в цьому пункті й запитав у сержанта Гея:

— Вони хіба не дістають мармелад із банки й не розкладають його на окремий посуд?

— Ні, сер. Народ привчився їсти мармелад просто з банки під час війни, коли з провізією було скрутно, відтоді так і їдять.

Ніл промурмотів:

— Це значно спростило справу для зловмисника.

— Крім того, — сказав сержант Гей, — лише містер Фортеск’ю споживає мармелад за сніданком (і містер Персівал, коли він буває вдома). Інші їдять варення або мед.

Ніл кивнув головою.

— Зрозуміло, — сказав він, — отже, отруйник не мав жодних проблем.

Після короткої перерви кінострічка стала далі розмотуватися в його голові. Тепер він бачив перед собою стіл, накритий для сніданку. Рекс Фортеск’ю простяг руку до банки з мармеладом, дістав звідти ложку мармеладу й намазав ним свій бутерброд. Це було легше, значно легше, аніж наражатися на ризик і труднощі, вкидаючи отруту у філіжанку з кавою. Абсолютно надійний метод застосування отрути! А потім? Кіноплівка знову зупинилася на короткий час, а тоді з’явилася нова картина, що вже не була такою виразною. Першу банку з мармеладом замінюють іншою з точно такою кількістю, узятою з неї. А потім — відчинене вікно. Чиїсь пальці хапають банку, і чиясь рука викидає її в кущі. Чиї то були пальці й чия рука?

Інспектор Ніл сказав діловим тоном:

— Нам треба, звичайно, віддати цю банку на аналіз. З’ясувати, чи в ній залишилися бодай якісь сліди від таксину. Ми не можемо робити висновки навздогад.

— Ні, сер. Там можуть залишитися також відбитки пальців.

— Але не думаю, що ті, які нам потрібні, — похмуро промовив інспектор Ніл. — Там будуть відбитки пальців Ґледіс, звичайно, Крампа та самого Фортеск’ю. Потім відбитки пальців місіс Крамп, продавця з бакалійної крамниці і мало ще чиї! Якщо хтось поклав сюди таксин, то він, звичайно, зробив усе від нього залежне, щоб не замацати банку своїми пальцями. Та хай там як, а ми не повинні, як я вже сказав, робити передчасні висновки. Як у цьому домі замовляють мармелад і де його зберігають?

Працьовитий сержант Гей уже підготував відповідь і на ці запитання:

— Мармелад і джем надсилають сюди пакунками по шість банок у кожному. Коли банка спорожніє, до буфету заносять нову.

— Це означає, — сказав Ніл, — отруту могли підкинути в банку за кілька днів до того, як її подали на стіл до сніданку. І кожен, хто був у домі або мав до нього доступ, міг це зробити.

Слова «мав до нього доступ» дещо спантеличили сержанта Гея. Він не зовсім зрозумів, у якому напрямку рухався розум його начальника.

Але Ніл висловив думку, яка здавалася йому цілком логічним припущенням.

Якщо банку з отруєним мармеладом підготували заздалегідь, то, безперечно, треба виключити зі списку підозрюваних тих осіб, які реально сиділи за столом під час сніданку в той фатальний день.

Що відкривало перед ним кілька цікавих нових можливостей.

Він уже планував подумки кілька розмов із різними людьми — але цього разу він будуватиме свої запитання зовсім інакше.

Він не стане дотримуватися якоїсь однієї версії…

Він навіть приділить найсерйознішу увагу міркуванням старушенції Як-пак-її-звуть про дитячий віршик. Бо не було найменшого сумніву, що текст того віршика з дивовижною точністю відповідав тому, що сталося в «Тисовій хатині». Він навіть узгоджувався з тим пунктом, що турбував його від самого початку. З житом у кишені отруєного.

— Дрозди? — промурмотів інспектор Ніл сам до себе.

Сержант Гей витріщився на нього.

— Я справді знайшов цю банку в кущах, сер, — сказав він. — Але жодного дрозда я там не бачив.

Інспектор Ніл пішов шукати Мері Дав.

Він знайшов її в одній зі спалень на першому поверсі. Вона наглядала за Елен, яка знімала з ліжка те, що здавалося цілком чистими простирадлами. Стосик чистих рушників лежав на стільці.

Інспектор Ніл був спантеличений.

— Хтось приїздить? — запитав він.

Мері Дав подивилася на нього з усмішкою. На відміну від Елен, яка здавалася похмурою й сердитою, Мері зберігала притаманну їй незворушність.

— Правду кажучи, навпаки, — відповіла вона.

Ніл подивився на неї із запитанням у погляді.

— Це кімната, яку ми приготували для гостя, містера Джералда Райта.

— Джералда Райта? Хто він?

— Він друг міс Ілейн Фортеск’ю. — Мері доклала всіх зусиль, щоб у її голосі не відчулося найменшого натяку.

— Він мав намір сюди приїхати — коли?

— Якщо не помиляюся, він оселився в готелі «Гольф» наступного дня по смерті містера Фортеск’ю.

— Наступного дня?

— Так сказала міс Фортеск’ю. — Голос Мері досі був очищений від будь-яких емоцій або почуттів. — Вона сказала, що хоче запросити його приїхати й зупинитися в їхньому домі — тож я маю підготувати для нього кімнату. Тепер же, після ще двох трагедій, для нього, либонь, буде краще залишитися в готелі.

— У готелі «Гольф»?

— Так.

— Звісно, нехай краще він залишиться там.

Елен зібрала простирадла та рушники й вийшла з кімнати.

Мері Дав скинула на Ніла запитливим поглядом.

— Ви хочете про щось поговорити зі мною?

Ніл сказав, намагаючись говорити якомога люб’язнішим тоном:

— Для мене надзвичайно важливо знати точний час, коли відбувалися ті або ті події. Члени цієї родини мають трохи туманні уявлення про час — і воно й не дивно. Натомість ви, міс Дав, — і я це зрозумів відразу, — завжди надзвичайно точні у своїх твердженнях про час.

— І це теж не дивно!

— Так, можливо, і я можу тільки висловити захоплення тим, як вам пощастило зберегти порядок у домі, можна сказати, охопленому панікою, яку спричинили два останні вбивства. — Він помовчав, а тоді з цікавістю запитав: — Як вам це вдалося?

Інтуїція підказувала йому, що єдиною тріщиною в обладунку непроникності Мері Дав була самовтіха ефективністю свого домоуправління. Вона трохи випросталася тепер, відповідаючи йому.

— Крампи, звісно, хотіли відразу піти.

— Ми цього не дозволили б.

— Я знаю. Але я також сказала їм, що містер Персівал Фортеск’ю, безперечно, виявить щедрість до тих людей, які не покинули його в скрутну хвилину.

— А Елен?

— Елен не мала наміру піти.

— Елен не мала наміру піти, — повторив інспектор Ніл. — Вона має добрі нерви.

— Вона любить катастрофи, — сказала Мері Дав. — Як і місіс Персівал, вона знаходить у катастрофі щось подібне до приємної драми.

— Цікаво. Ви гадаєте, місіс Персівал була в захваті від цих трагедій?

— Ні, звичайно, ні. Таке припускати було б занадто. Я просто сказала б, що ці події — як би мені висловитися точніше — допомогли їй струсити із себе млявість абощо…

— А як вони вплинули на вас, міс Дав?

Мері Дав стенула плечима.

— Я не спізнала приємних відчуттів, — сухо відповіла вона.

Інспектор Ніл знову відчув невтримне бажання проломитися крізь холодний захист цієї молодої жінки — з’ясувати, що насправді криється за ретельною діловитістю, за загадковою невизначеністю її поведінки.

Проте він лише круто перейшов до справи:

— А зараз підсумуймо те, що нам відомо про час і місця подій: останній раз ви бачили Ґледіс Мартін у холі, перед тим як вона мала занести до бібліотеки чай, і це було за двадцять хвилин до п’ятої?

— Так, я сказала їй, щоб вона принесла чай.

— А ви звідки туди підійшли?

— Згори — мені здалося, я почула телефонний дзвінок кілька хвилин тому.

— Ґледіс, певно, відповіла на той телефонний дзвінок?

— Так. Хтось помилився номером. Хтось, кому була потрібна пральня в Бейдон-Гіт.

— І то був останній раз, коли ви її бачили?

— Вона принесла тацю з чаєм до бібліотеки приблизно через десять хвилин.

— А міс Ілейн Фортеск’ю прийшла після цього?

— Так, через три або чотири хвилини. Тоді я піднялася нагору сказати місіс Персівал, що чай готовий.

— Ви завжди її кличете?

— О, ні, люди приходили пити чай, коли їм хотілося, але місіс Фортеск’ю запитала, куди всі поділися. Мені здалося, я почула кроки місіс Персівал, яка спускалася до чаю, але я помилилася…

Ніл урвав її. Це було щось нове.

— Ви маєте на увазі, що почули нагорі чиїсь кроки?

— Так, на початку сходів, мені здалося. Але ніхто не зійшов униз, тож я сама піднялася нагору. Місіс Персівал була у своїй спальні. Вона щойно туди увійшла. Вона виходила прогулятися…

— Ага, розумію, виходила прогулятися. Котра година тоді була?

— Десь близько п’ятої, думаю…

— А містер Ланселот Фортеск’ю — коли він прийшов?

— Через кілька хвилин по тому, як я знову спустилася вниз — я думала, він прийшов раніше, але…

Інспектор Ніл урвав її:

— Чому ви думали, що він прийшов раніше?

— Бо мені здалося, я побачила його крізь нижнє вікно.

— Ви хочете сказати, ви побачили його в саду?

— Так, я побачила, як хтось промайнув за тисовим живоплотом, і подумала, що то, мабуть, він.

— Це сталося по тому, як ви спустилися вниз, після того як повідомили місіс Персівал Фортеск’ю, що чай готовий?

Мері поправила його:

— Ні, не тоді, це було раніше, коли я спустилася вперше.

Інспектор Ніл утупився в неї запитливим поглядом.

— Ви в цьому переконані, міс Дав?

— Так. Я абсолютно переконана. Тому я дуже здивувалася, побачивши його, коли він справді подзвонив у двері.

Інспектор Ніл похитав головою. Він спробував затамувати своє внутрішнє хвилювання, коли сказав:

— Той, кого ви побачили в саду, не міг бути Ланселотом Фортеск’ю. Його потяг, який прибуває о четвертій двадцять вісім, запізнився на дев’ять хвилин. Він прибув на станцію Бейдон-Гіт о четвертій тридцять сім. Він мусив чекати кілька хвилин таксі — цей потяг завжди дуже повний. Лише десь за чверть до п’ятої (через десять хвилин по тому, як ви бачили чоловіка в саду) він покинув станцію, а їхати сюди йому було десять хвилин. Він заплатив за таксі перед брамою «Тисової хатини» не раніше, як за п’ять хвилин до п’ятої. Ні, той чоловік, якого ви бачили, не був Ланселотом Фортеск’ю.

— Я певна, що когось бачила.

— Так, ви когось бачили. Уже смеркалося. Ви могли чітко роздивитися того чоловіка?

— Ні, не могла, я не могла побачити його обличчя чи щось інше, побачила тільки загальні обриси постаті, він був високий і стрункий. Ми чекали Ланселота Фортеск’ю, тому я й подумала, що то він.

— Він ішов… куди він ішов?

— Він ішов попід тисовим живоплотом до східної частини будинку.

— Там є двері. Вони замкнені?

— Ні, вони відчинені доти, доки в домі всі не ляжуть спати.

— То кожен може увійти в дім крізь бічні двері, і ніхто з домашніх його не побачить?

Мері Дав замислилася.

— Думаю, що так. Справді так. — Вона швидко додала: — Ви хочете сказати, що людина, чиї кроки я почула згодом нагорі, могла увійти в ті двері? І що вона ховалася там, нагорі?

— Щось подібне.

— Але хто?..

— Це залишається з’ясувати. Дякую вам, міс Дав.

Коли вона обернулася, щоб піти, інспектор Ніл запитав ніби мимохідь:

— До речі, а ви нічого не можете розповісти мені про дроздів?

Уперше — так йому здалося — міс Дав була захоплена зненацька. Вона рвучко обернула голову.

— Я… Що ви сказали?

— Я лише запитав вас про дроздів.

— Ви не хочете сказати…

— Дроздів, — повторив інспектор Ніл.

Він надав своєму обличчю найдурнішого виразу.

— Ви маєте на увазі ту дурну витівку минулого літа? Але ж це не може… — Вона урвала свою фразу.

Інспектор Ніл сказав приязним голосом.

— Я дещо про це почув, але був переконаний, що від вас довідаюся більше.

Мері Дав знову набула свого спокійного, практичного вигляду.

— Думаю, то був якийсь дурний і зловтішний жарт, — сказала вона. — Четверо мертвих дроздів поклали містерові Фортеск’ю на письмовий стіл у його кабінеті. Було літо, і вікна були розчинені, і ми тоді подумали, що ту витівку утнув син садівника, хоч він запевняв, що ніколи нічого подібного не робив. Але садівник справді застрелив кількох дроздів, які висіли на гіллі фруктових дерев.

— І хтось познімав їх звідти й поклав на стіл містера Фортеск’ю?

— Так.

— Ви бачите якийсь глузд у цьому — якусь аналогію з якимись подіями?

Мері похитала головою.

— Не думаю.

— Як містер Фортеск’ю сприйняв ту витівку? Він розгнівався?

— Природно, він розгнівався.

— Але не можна сказати, щоб це дуже зіпсувало йому настрій?

— Чесно кажучи, я не пам’ятаю.

— Зрозуміло, — сказав інспектор Ніл.

Більше він не сказав нічого. Мері Дав знову обернулася, але йому здалося, що цього разу вона пішла геть якось неохоче, ніби їй дуже кортіло довідатися, що в нього на думці. Насправді інспектор Ніл відчував невдячне роздратування, думаючи про міс Марпл. Вона запропонувала йому подумати про дроздів, і дрозди, схоже, справді мали якийсь стосунок до цієї справи. Хай і не двадцять п’ять, а все ж таки. Вони залишаються якимсь символом.

Ця подія сталася давно, ще минулого літа, і яким чином вона стосувалася сьогоднішніх подій, інспектор Ніл не мав найменшого уявлення. Він не дозволить, щоб ця містика чорних дроздів відвернула його увагу від логічного й тверезого розслідування вбивства, яке холоднокровно здійснив убивця, що мислив тверезо й мав перед собою тверезу мету, але відтепер йому доведеться приймати до уваги і якісь фантастичні аспекти справи, яку він розслідує.