Кишеня, повна жита

Розділ сімнадцятий

Інспектор Ніл знайшов у містері Енселі адвоката, який і не думав когось залякувати, а самого його було залякати легко. Будучи співвласником невеличкої фірми, що не вельми процвітала, він не тільки не надто наполягав на своїх правах, а й був готовий у всьому допомагати поліції.

Так, зізнався він, він склав заповіт для покійної місіс Адель Фортеск’ю. Вона прийшла до його контори приблизно п’ять тижнів тому. Йому здалося трохи дивним, чому вона вирішила звернутися саме до нього, але, природно, не сказав їй нічого. Дивні події нерідко трапляються в адвокатському ремеслі, й інспектор, звичайно ж, розуміє, що слід бути вельми обережним, і так далі, і таке інше. Інспектор кивнув головою, підтвердивши, що він усе розуміє. Він уже з’ясував, що містер Енсел раніше не здійснював жодних законних оборудок ані для місіс Фортеск’ю, ані для когось із родини Фортеск’ю.

— Не слід дивуватися, — сказав містер Енсел, — що вона не захотіла звернутися з цим питанням до адвокатів свого чоловіка.

Якщо скоротити зайву балачку, то факти були досить простими. Адель Фортеск’ю склала заповіт, заповівши все, що мала, Вівіанові Дюбуа.

— Але я подумав, — сказав містер Енсел, подивившись на інспектора із запитливим виразом, — що вона не має чогось особливо залишати нехай там комусь у спадок.

Інспектор Ніл кивнув головою. На той час, коли Адель Фортеск’ю укладала свій заповіт, так воно й було. Але після того як Рекс Фортеск’ю помер, Адель Фортеск’ю успадкувала сто тисяч фунтів і, судячи з усього, ці сто тисяч (за винятком витрат на похорон) тепер належать Вівіанові Едвардові Дюбуа.

У готелі «Гольф» інспектор Ніл знайшов Вівіана Дюбуа у вкрай нервовому стані, у якому той чекав розмови з ним. Дюбуа вже наготувався покинути готель, його валізи були спаковані, коли по телефону надійшло прохання від інспектора Ніла, щоб він залишився. Інспектор Ніл був надзвичайно люб’язний, він майже просив пробачення. Але за традиційними словами прохання вгадувався наказ. Вівіан Дюбуа спробував заперечити, але надто не наполягав.

Тепер він сказав:

— Я думаю, ви розумієте, інспекторе Ніл, що стовбичити тут мені довго не можна. У мене бізнес, який вимагає моєї присутності.

— Я не знав, що ви маєте якийсь бізнес, містере Дюбуа, — лагідно сказав інспектор Ніл.

— Боюся, ніхто з нас сьогодні не може втішатися тим дозвіллям, яке йому хотілося б мати.

— Смерть місіс Фортеск’ю, певно, стала для вас справжнім шоком, містере Дюбуа. Ви були з нею великими друзями, чи не так?

— Так, — не став заперечувати Дюбуа, — вона була чарівною жінкою. Ми дуже часто грали з нею в гольф.

— Сподіваюся, вам дуже її бракує.

— Так, справді, — зітхнув Дюбуа. — Усі ці події занадто жахливі.

— Якщо не помиляюся, то ви їй телефонували в той день, коли вона померла?

— Хіба? Чесно кажучи, я вже не пам’ятаю.

— Близько четвертої години, так мені здається.

— А й справді, здається, телефонував.

— А ви не пам’ятаєте, про що ви розмовляли з нею, містере Дюбуа?

— Та розмова не мала значення. Здається, я запитав її, як вона себе почуває і чи є якісь новини про смерть її чоловіка — більш або менш звичайне розпитування.

— Розумію, — сказав інспектор Ніл і додав: — А потім ви пішли прогулятися?

— Е… е… так… здається, я й справді вийшов на коротку прогулянку. Хоч, власне, то була не прогулянка, я лише загнав кілька м’ячів у лунки для гольфу.

Інспектор Ніл лагідно йому заперечив:

— Думаю, ви помиляєтеся, містере Дюбуа… Якщо ви й заганяли м’ячі в лунки, то якогось іншого дня… Тутешній портьє помітив, що ви вийшли на дорогу, яка веде до «Тисової хатини».

Очі Дюбуа зустрілися з його очима, потім його погляд нервово ковзнув убік.

— Боюся, я не пам’ятаю, інспекторе.

— Можливо, насправді ви пішли, щоб зустрітися з місіс Фортеск’ю?

Дюбуа різко заперечив:

— Ні. Я з нею не зустрічався. Я не підходив близько до будинку.

— Куди ж ви тоді пішли?

— О, я дійшов по тій дорозі до маєтку «Троє голубів», після чого обернувся й пішов назад понад полями для гри в гольф.

— Ви впевнені, що ви не дійшли до «Тисової хатини»?

— Цілком упевнений, інспекторе.

Інспектор похитав головою.

— Я ще раз застерігаю вас, містере Дюбуа, — сказав він, — що ліпше бути з нами відвертим. Ви могли мати цілком невинні причини, щоб піти туди.

— Я вам уже сказав, що в той день не мав наміру зустрічатися з місіс Фортеск’ю.

Інспектор підвівся на ноги.

— Знаєте, містере Дюбуа, — сказав він надзвичайно люб’язним голосом, — думаю, ми попросимо вас дати письмові свідчення, і ви маєте цілковите право вимагати, щоб при написанні цього документа був присутній ваш адвокат.

Кров відринула від обличчя містера Дюбуа, і воно забарвилося у хворобливий зелений колір.

— Ви мені погрожуєте, — сказав він. — Погрожуєте мені?

— Ні, ні, у мене такого наміру не було, — промовив інспектор Ніл тоном обуреного заперечення. — Нам не дозволено вдаватися до таких методів. Навпаки. Я хотів лише підказати вам, що ви маєте певні права.

— Я цілком непричетний до всіх тих подій, я вже вам сказав! Абсолютно непричетний.

— Тоді ви дарма заперечуєте, містере Дюбуа, що ви були біля «Тисової хатини» близько половини на п’яту в той день. Одна людина виглянула з вікна й побачила вас.

— Я був лише в саду. Я не підходив до будинку.

— Справді не підходили? — запитав інспектор Ніл. — Ви в цьому переконані? Хіба ви не увійшли в бічні двері й не піднялися сходами до вітальні місіс Фортеск’ю? Ви щось шукали, признайтеся, у шухляді її письмового столу.

— Думаю, ті листи вже потрапили у ваші руки, — похмуро сказав Дюбуа. — Ця дурепа Адель зберегла їх — хоч і заприсяглася мені, що спалить. — Але вони не означають те, що ви думаєте.

— То ви не заперечуєте, містере Дюбуа, що ви були дуже близьким другом місіс Фортеск’ю?

— Ні, звичайно, не заперечую. Як можу я заперечувати, коли мої листи до неї у ваших руках? Я тільки скажу, що немає потреби вкладати в них якесь зловісне значення. Не уявляйте собі навіть на мить, що ми — тобто вона — збиралися позбутися Рекса Фортеск’ю. Богу дякувати, я чоловік не такого типу.

— Але, може, вона була жінкою такого типу?

— Нісенітниця! — вигукнув Вівіан Дюбуа. — Хіба її теж не вбили?

— О, так, так.

— Даруйте мені, але хіба не буде природним припустити, що та сама особа, яка отруїла її чоловіка, отруїла і її?

— Можливо. Безперечно, можливо. Але існують й інші варіанти. Наприклад, — це суто гіпотетичне припущення, містере Дюбуа, — що місіс Фортеск’ю позбулася свого чоловіка і що по його смерті вона стала небезпечною для когось іще. Для когось, хто не допомагав їй у тому, що вона зробила, але підбурював її і, так би мовити, надав їй мотив для вбивства. Вона могла, як ви, певно, розумієте, становити небезпеку для цієї конкретної особи.

— Вам не вдасться побудувати справу проти мене, — сказав Дюбуа, затинаючись. — Бігме, не вдасться.

— Вона склала заповіт, ви знаєте? — сказав інспектор Ніл. — Вона залишила всі свої гроші вам. Усі, що були в її розпорядженні.

— Мені не потрібні гроші. Я не візьму від неї жодного пенні.

— Щоправда, їх там небагато, — сказав інспектор Ніл. — Трохи коштовних каменів і хутра, але грошей, я думаю, зовсім мало.

Дюбуа подивився на інспектора, щелепа в нього відвисла.

— Але, я думав, її чоловік…

Він замовк, ніби похопившись, що бовкнув дурницю.

— Ви справді так думали? — сказав інспектор Ніл, і тепер у його голосі прозвучали сталеві нотки. — Це дуже цікаво. А я й не знав, що вам відомі умови заповіту Рекса Фортеск’ю…

Другу свою розмову інспектор Ніл відбув у готелі «Гольф» із містером Джералдом Райтом. Містер Джералд Райт виявився худим молодиком, що вважав себе інтелектуалом і був про себе надзвичайно високої думки. Інспектор Ніл відразу помітив, що будовою свого тіла він не дуже відрізнявся від Вівіана Дюбуа.

— Чим я можу допомогти вам, інспекторе Ніл? — запитав він.

— Я думаю, ви можете надати нам трохи корисної інформації, містере Райт.

— Інформації? Ви справді так вважаєте? Мені здається, що навряд чи ви зможете довідатися від мене щось корисне для вас.

— Я маю на увазі останні події, які сталися в «Тисовій хатині». Ви про них, звичайно, чули?

Інспектор Ніл дозволив собі додати трохи іронії у своє запитання. Містер Райт поблажливо усміхнувся.

— Чув про них — це, либонь, не зовсім точні слова. Схоже, газети сьогодні ні про що інше не пишуть. Якою кровожерною є наша громадська преса! У які часи ми живемо! З одного боку, маємо виробництво атомних бомб, а з другого — читаємо газети, які із захватом розповідають нам про найбрутальніші вбивства! Але ви сказали, ніби хочете поставити мені якісь запитання. Скажу чесно, я собі не уявляю, якими вони можуть бути. Я нічого не знаю про те, що відбулося в «Тисовій хатині», власне, я був на острові Мен, коли отруїли містера Рекса Фортеск’ю.

— Ви приїхали сюди дуже швидко по тому, чи не так, містере Райт? Ви, наскільки мені відомо, одержали телеграму від міс Ілейн Фортеск’ю?

— Наша поліція знає про все, чи не так? Атож, Ілейн надіслала мені телеграму. Я, звичайно, приїхав відразу.

— І ви, як я розумію, скоро маєте намір одружитися?

— Цілком правильно, інспекторе Ніл. Сподіваюся, ви не маєте заперечень?

— Це вирішує тільки міс Фортеск’ю, більше ніхто. Я так розумію, що ваші взаємини тривають уже певний час? Шість або сім місяців, я не помиляюся?

— Достоту так.

— Ви й міс Фортеск’ю заручилися, щоб узяти шлюб. Містер Фортеск’ю не дав своєї згоди й повідомив вам, що якщо його дочка одружиться всупереч його волі, вона не одержить від нього ніяких грошей. Після чого, я так розумію, ви зламали заручини й подалися геть.

Джералд Райт усміхнувся з виразом жалю.

— Ви дуже примітивно описали події, інспекторе Ніл. Насправді мене переслідували за мої політичні переконання. Рекс Фортеск’ю був капіталістом найгіршого зразка. Природно, я не міг принести в жертву свої політичні погляди за гроші.

— Але ви не маєте жодних заперечень проти того, щоб одружитися з жінкою, яка щойно успадкувала п’ятдесят тисяч фунтів?

Джералд Райт відповів йому тонкою, задоволеною усмішкою.

— Зовсім ні, інспекторе Ніл. Ці гроші будуть використані на благо суспільства. Але, звичайно ж, ви зустрілися зі мною не для того, щоб обговорити мої фінансові перспективи чи мої політичні переконання?

— Ні, містере Райт. Я хочу обговорити з вами кілька питань суто практичного характеру. Як вам відомо, місіс Адель Фортеск’ю померла внаслідок отруєння ціанідом п’ятого листопада пополудні. А що ви перебували неподалік від «Тисової хатини» того самого полудня, то я подумав, чи не могли ви бачити або чути чогось такого, що має стосунок до справи.

— А з чого ви взяли, що я тоді перебував, як ви кажете, неподалік від «Тисової хатини»?

— Ви вийшли з цього готелю десь о чверть на п’яту в той полудень, містере Райт. Покинувши готель, ви пішли дорогою в напрямку «Тисової хатини». Цілком природно буде припустити, що ви пішли саме туди.

— Я справді думав піти туди, — сказав Джералд Райт, — але потім вирішив, що в цьому не буде ніякого глузду. Я вже раніше домовився з міс Ілейн Фортеск’ю, що ми зустрінемося о шостій у готелі. Тому я пішов прогулятися стежкою, яка відходить від головної дороги, і повернувся до готелю «Гольф» десь перед самою шостою годиною. Проте Ілейн не прийшла на побачення, про яке ми домовилися. Не дивно за таких обставин.

— Ви кого-небудь зустрічали, коли вийшли на свою прогулянку, містере Райт?

— Кілька автомобілів мене проминули, коли я йшов дорогою. Я не бачив нікого, хто б мене знав, якщо ви це маєте на увазі. На тій стежці, на яку я звернув, було надто багато багнюки, й автомобілі по ній ніколи не їздили, хіба що підводи, запряжені кіньми.

— Отже, між тим часом, коли ви покинули готель о чверть на п’яту, і шостою годиною, коли повернулися назад, я можу лише покладатися на ваше слово, запитуючи вас, де ви були?

Джералд Райт далі посміхався зі зверхнім виразом.

— Це вельми прикро для нас обох, інспекторе, але нічого іншого я вам запропонувати не можу.

Інспектор Ніл сказав лагідним голосом:

— Тоді, якби мені хтось сказав, що він виглянув у нижнє вікно й побачив вас у саду біля «Тисової хатини» приблизно о четвертій годині тридцять п’ять хвилин… — він замовк і залишив речення незакінченим.

Джералд Райт підняв брови й похитав головою.

— Видимість на той час була вельми поганою, — сказав він. — Я думаю, ніхто не зміг би добре роздивитися, кого він бачить.

— Ви знайомі з містером Вівіаном Дюбуа, який теж зупинився тут?

— Дюбуа? Ні, не думаю, що він мені знайомий. Це такий високий, темноволосий чоловік, що віддає перевагу замшевим черевикам?

— Так. Він також вийшов на прогулянку в той день, і він також покинув готель і пройшов поблизу від «Тисової хатини». Ви з ним не зустрічалися випадково на дорозі?

— Ні, ні. Чого не було, того не було.

Джералд Райт уперше здався стривоженим. Інспектор Ніл замислено промовив:

— Час для прогулянки був не вельми приємний, а надто на стежці, де була, як ви кажете, суцільна багнюка. Просто дивом дивуєшся, скільки енергії буває в людей.

Коли інспектор Ніл повернувся в дім, сержант Гей привітав його із задоволеним виглядом.

— Я виконав ваше розпорядження, сер, і довідався про дроздів, — повідомив він.

— Ну й що ти там довідався?

— Вони були в пирозі, сер. Холодний пиріг залишили для недільної вечері. Хтось добувся до того пирога, який зберігався в буфеті чи десь-інде. Зняли з нього скоринку й витягли телятину та шинку, які були всередині, і що, ви думаєте, поклали туди натомість? Кілька протухлих дроздів, які знайшли в сараї садівника. Бридка витівка, правда ж, бридка?

— «Й хочу таку страву дати королю», — сказав інспектор Ніл.

Сержант Гей подивився йому навздогін ошелешеним поглядом.