Кишеня, повна жита

Розділ дев’ятнадцятий

У вітальні в «Тисовій хатині» зібралася вся родина Фортеск’ю. Персівал Фортеск’ю, опершись на полицю каміна, промовляв до зібрання.

— Розслідування нібито йде успішно, — сказав Персівал, — але загалом наше становище не вельми задовільне. Поліціанти то приходять, то виходять, нічого нам не кажуть. Можна припустити, вони опрацьовують якусь версію. А проте все стоїть на місці. Ми не можемо складати свої плани, не можемо думати про майбутнє.

— Усе робиться так необмірковано, — сказала Дженніфер. — І так по-дурному.

— Здається, нам досі заборонено виходити з дому, — провадив Персівал. — Проте я думаю, що у своєму колі ми можемо обговорити свої майбутні плани. Як щодо тебе, Ілейн? Ти начебто збираєшся одружитися — як пак його звуть — Джералд Райт? Ти маєш якесь уявлення, коли це буде?

— Чим скоріше, тим краще, — сказала Ілейн.

Персівал спохмурнів.

— Ти хочеш одружитися через півроку?

— Ні. Чому це ми повинні чекати півроку?

— Щоб зберегти пристойність, — сказав Персівал.

— Дурниці, — не погодилася з ним Ілейн. — Ми одружимося через місяць.

— Робіть, як знаєте, — сказав Персівал. — А які ваші плани, коли ви одружитеся, якщо їх маєте?

— Ми хочемо відкрити школу.

Персівал похитав головою.

— Надто ризиковано в наші часи. Не забувайте, сьогодні бракує навіть домашніх слуг, а ще більші проблеми можуть виникнути з пошуками добрих учителів. Це й справді звучить непогано, Ілейн, але на твоєму місці я подумав би двічі.

— Ми все обміркували. Джералд вважає, що все майбутнє цієї країни залежить від правильної освіти.

— На післязавтра я призначив побачення з містером Білінґслі, — сказав Персівал. — Ми з ним обговоримо деякі фінансові проблеми. Він пропонує, щоб ти поклала гроші, які тобі залишив батько, у траст для себе й для своїх дітей. У наші дні це найнадійніший спосіб зберегти гроші.

— Я не хочу цього робити, — сказала Ілейн. — Нам будуть потрібні гроші, щоб відкрити школу. Ми знайшли дуже зручний для нас маєток, який продається. Це в Корнуолі. Чудова територія й добрий будинок. Його можна й перебудувати — додати кілька нових флігелів.

— Ти хочеш сказати, що забереш усі свої гроші з бізнесу? Знаєш, Ілейн, я не думаю, що це буде розумно.

— Буде значно розумніше забрати їх, аніж залишити там, де вони є, — сказала Ілейн. — Бізнеси повсюди тріщать. Ти сам сказав, Вале, перед тим як батько помер, що наша фірма перебуває у вкрай поганому стані.

— Либонь, я мав підстави так сказати, — туманно висловився Персівал, — але я мушу також застерегти тебе, Ілейн, що забрати з фірми весь свій капітал, тобто витратити його на купівлю обладнання та діяльність школи — це божевілля. Якщо ви не досягнете успіху, то що станеться? Ти залишишся без жодного пенні.

— Ми досягнемо успіху, — вперто сказала Ілейн.

— Я підтримую тебе, — підбадьорливо сказав Ланс, майже лежачи на стільці. — Спробуй, Ілейн. Як на мене, то це буде досить безглузда школа, але ти хочеш її відкрити, ви обоє хочете її відкрити — ти і Джералд. Хай навіть ви втратите свої гроші, але обоє матимете втіху, що зробили те, до чого прагнули.

— Від тебе я чогось іншого й не сподівався почути, — сказав Персівал кислим тоном.

— Я знаю, знаю, — сказав Ланс. — Я блудний син і марнотрат. Але я все ж таки думаю, що здобув більше втіхи від життя, аніж ти, друже Персі.

— Усе залежить від того, що ми вважаємо втіхою, — холодно відказав Персі. — До речі, час поговорити і про твої плани, Лансе. Я сподіваюся, ти знову вирушиш у Кенію чи в Канаду, чи підіймешся на гору Еверест, чи вчвориш щось іще фантастичніше.

— Чому ти так вважаєш? — запитав Ланс.

— Бо життя в добрій старій Англії тебе ніколи не тішило, чи не так?

— Людина змінюється, коли стає старшою, — сказав Ланс. — Вона починає жити осілим життям. Ти знаєш, Персі, мій любий хлопче, я сповнений рішучості перетворитися на тверезого бізнесмена.

— Ти хочеш сказати…

— Я хочу сказати, що вирішив попрацювати у фірмі з тобою, друже. — Ланс усміхнувся. — Ти, звичайно, будеш старшим партнером. Адже в тебе левова частка акцій і ти матимеш левову частку прибутку. Я всього лише молодший партнер. Але я маю трохи акцій, а тому маю також право увійти в бізнес, чи не так?

— Справді маєш… Якщо, звісно, захочеш. Але я тебе запевняю, хлопче, що ти дуже швидко знудишся.

— Тепер ні. Не думаю, що мені стане нудно.

Персівал спохмурнів.

— Ти ж не думаєш серйозно, Лансе, що тобі справді захочеться зайнятися бізнесом нашої фірми?

— Засунути пальця в пиріг? Так, я справді цього хочу.

Персівал похитав головою.

— Справи в нас дійсно в дуже поганому стані, щоб ти знав. Ти відразу це зрозумієш. Ми ледве зможемо нашкрябати грошей, щоб виплатити Ілейн її частку, якщо вона наполягатиме.

— Он воно як, Ілейн, — сказав Ланс. — Ти тепер бачиш, наскільки розумно вирішила вчинити, забравши свої гроші, поки вони ще є.

— Знаєш, Лансе, — сердито кинув Персівал, — твої жарти погано пахнуть.

— Я теж думаю, Лансе, ти міг би пильніше стежити за своїми словами, — сказала Дженніфер.

Сидячи трохи осторонь, біля вікна, Пет роздивлялася їх одного за одним. Якщо Ланс хотів досягти саме цього, притискаючи Персівалу хвоста, то вона бачила, що своєї мети він досяг. Спокійна стриманість Персівала куди й поділася. Він знову сердито запитав:

— То ти серйозно, Лансе?

— Смертельно серйозно.

— Ти недовго працюватимеш, ти знаєш. Тобі незабаром усе остогидне.

— Тільки не мені. Подумай, якою цікавою переміною це стане для мене. Міський офіс, друкарки ходять туди-сюди. Я заведу собі біляву секретарку, схожу на міс Ґросвінор — адже її звуть Ґросвінор, чи не так? Мабуть, ти захопив її для себе. Але я знайду собі точно таку, як вона. «Так, містере Ланселот; ні, містере Ланселот. Ваш чай, містере Ланселот».

— О, не виставляй себе блазнем, — сердито кинув Персівал.

— Чому ти такий розгніваний, брате? Невже тобі не хочеться, щоб я розділив твої міські турботи?

— Ти не маєш найменшого уявлення про той безлад, у якому все перебуває.

— Ні, тобі доведеться ввести мене в курс справи.

— Спочатку ти повинен зрозуміти, що протягом останніх півроку — ні, більш як протягом року — батько перестав бути собою. Він удавався до неймовірно дурних витівок у фінансовому плані. Продавав добрі акції, купував украй ненадійні. Іноді він просто смітив грішми. Не маючи жодної іншої причини, як утішатися тим, що він їх розкидає.

— Отже, родині неабияк пощастило, що він випив не такий чай.

— Так, думати про це не дуже приємно, але, по суті, ти маєш рацію. Мабуть, лише його смерть дає нам шанс урятуватися від банкрутства. Але нам доведеться бути надзвичайно консервативними й обережними протягом якогось часу.

Ланс похитав головою.

— Я з тобою не згоден. Обережність ніколи не приводила до добра. Ти повинен піти на певний ризик, зробити якийсь незвичний хід. Ти мусиш прокрутити якусь грандіозну справу.

— Ні, — заперечив Персі. — Обачність та економія. Такі мої гасла.

— Але не мої, — сказав Ланс.

— Ти лише молодший партнер, не забувай, — нагадав йому Персівал.

— Гаразд, гаразд. Але я можу принаймні іноді висловлювати свої погляди.

Персівал збуджено міряв кімнату кроками.

— З цього добра не буде, Лансе. Я тебе люблю й таке інше…

— Та невже? — урвав його Ланс.

Проте Персівал пустив репліку брата повз вуха.

— … але я не думаю, що ми зможемо працювати разом. Наші погляди протилежні.

— Це може принести користь, — сказав Ланс.

— Єдиний розумний вихід — розірвати наше партнерство, — заперечив йому Персівал.

— Ти хочеш, щоб я викупив свою частку — така твоя думка?

— Мій любий, із такими прямо протилежними поглядами на бізнес нам нічого іншого не залишається.

— Якщо тобі нелегко виплатити Ілейн її частку спадщини, то як ти думаєш розрахуватися зі мною?

— Я думав не про гроші, — сказав Персівал. — Ми якось могли б… е… е… поділити майно.

— Тобі залишаться гарантовані папери та все інше, а мені якісь рештки з панського столу, щось ризиковане й ненадійне — ти так це собі уявляєш?

— Це якраз те, чому ти віддаєш перевагу, — сказав Персівал.

Ланс несподівано широко усміхнувся.

— Ти маєш рацію, друже Персі. Але тепер я не можу цілком віддаватися своїм забаганкам. Тепер я мушу подумати й про Пет.

Обидва чоловіки подивилися в її бік. Пет розтулила рота, потім знову його стулила. Хоч би в яку гру грав Ланс, їй ліпше не брати в ній участі. Ланс, безперечно, прагнув до якоїсь особливої мети, у цьому вона не мала сумніву, але не дуже добре собі уявляла, що ж то за мета.

— Ну ж бо, назви мені мої володіння, — сказав Ланс, сміючись. — «Шахта з фальшивими алмазами», «Недосяжні рубіни», «Нафтові свердловини без нафти». Ти думаєш, я справді такий дурень, яким здаюся?

Персівал сказав:

— Звичайно, деякі з володінь, які я тобі можу запропонувати, є дуже ризикованими, але не забувай, що одного дня вони можуть принести грандіозний прибуток.

— Схоже, ти заспівав по-іншому, — сказав Ланс, усміхаючись. — Хочеш запропонувати мені останні божевільні надбання батька разом зі старою шахтою «Дрозди» й таким іншим непотребом. До речі, чи інспектор розпитував тебе про ту шахту?

Персівал спохмурнів.

— Так, розпитував. Не уявляю собі, що він хотів про неї дізнатися. Я не зміг розповісти йому багато. Ми з тобою були тоді дітьми. Я лише туманно пам’ятаю, що батько їздив туди, і коли повернувся, то сказав, що з цієї справи добра не буде.

— Що то було — золота копальня?

— Думаю, що так. Батько повернувся звідти, цілком переконаний у тому, що добра з тієї шахти не буде. І не забувай, він не належав до тих людей, які помиляються.

— Хто його заманив у ту справу? Чоловік, якого звали Маккензі, так?

— Так. Маккензі там і помер.

— Маккензі там і помер, — замислено повторив Ланс. — Потім відбулася жахлива сцена. Здається, я щось пам’ятаю… Місіс Маккензі… То ж була вона, чи не так? Приїхала сюди. Накинулася на батька з лайкою й прокльонами. Вона звинувачувала його, якщо я правильно пам’ятаю, у вбивстві її чоловіка.

— Облиш, — стримано озвався Персівал. — Я таких жахіть не пам’ятаю.

— А я пам’ятаю, — сказав Ланс. — Я був трохи молодший за тебе, звичайно. Можливо, саме тому мене та сцена так і приголомшила. Як дитині вона здалася мені справжньою драмою. Де була шахта «Дрозди»? У Західній Африці, чи не так?

— Я думаю, що так.

— Я хотів би подивитися на концесію, — сказав Ланс. — Коли буду в конторі.

— Ти можеш не сумніватися в тому, — заявив Персівал, — що батько не міг помилитися. Якщо, повернувшись додому, він сказав, що золота немає, то золота там не було.

— Мабуть, ти тут маєш рацію, — сказав Ланс. — Бідолашна місіс Маккензі. Цікаво, що сталося з нею та з тими двома дітлахами, яких вона привозила із собою. Адже тепер вони вже дорослі люди.