Кишеня, повна жита

Розділ двадцять сьомий

— Неможливо, — сказав інспектор Ніл.

Він відхилився назад на своєму стільці й дивився на міс Марпл зачарованим поглядом. Як і передбачила міс Марпл, здивований він не був. Він намагався заперечити можливість, а не ймовірність. Ланс Фортеск’ю цілком відповідав тому опису, який так ретельно зробила міс Марпл. Але інспектор Ніл просто не міг повірити, що Ланс був відповіддю на всі запитання.

Міс Марпл нахилилася вперед на своєму стільці й лагідно, переконливо, майже в той самий спосіб, у який пояснюють прості правила арифметики малій дитині, стала викладати свою теорію:

— Він завжди був таким, зрозумійте. Я хочу сказати, він завжди був поганим. Поганим наскрізь, хоч разом із тим він був привабливим. Особливо він був привабливим для жінок. У нього блискучий розум, і він завжди готовий піти на ризик. Він завжди йшов на ризик, і завдяки його чарівності люди завжди вірили в краще, а не в гірше про нього. Він приїхав сюди влітку, щоб побачитися з батьком. Я й на хвилину не повірю, що батько написав йому або послав по нього — якщо, звичайно, ви не маєте прямих доказів, що так воно справді було.

Вона замовкла, чекаючи на його реакцію.

Інспектор Ніл похитав головою.

— Ні, — сказав він, — я не маю жодного доказу, що батько покликав його до себе. Я маю листа, якого Ланс нібито написав йому, після того як побував тут. Але Ланс міг легко підсунути його в батькові папери в кабінеті в той день, коли сюди приїхав.

— Це був його непоганий хід, — сказала міс Марпл, киваючи головою. — Я так думаю, що, ймовірно, він прилетів сюди й спробував помиритися з батьком, але містер Фортеск’ю не погодився на замирення. Але ж Ланс щойно одружився й невеличка допомога, на яку він жив, доповнюючи її, безперечно, кількома побічними прибутками навряд чи законного характеру, перестала задовольняти його. Він справді дуже закохався в Пет (яка це чудова й ніжна дівчина!) і хотів зажити респектабельним, усталеним життям разом із нею, надійним і без зайвих ризиків. А таке життя, з його погляду, вимагало багато грошей. Коли він відвідав «Тисову хатину», то, певно, почув про тих дроздів. Можливо, його батько згадав про них. Можливо, Адель. Він прийшов до висновку, що дочка Маккензі оселилася в домі, і йому спало на думку, що вона може стати надійним цапом-відбувайлом, якщо він скоїть убивство. Бо ви розумієте, коли він усвідомив, що батько не зробить того, чого він від нього хотів, він холоднокровно вирішив, що лише вбивство зможе допомогти йому. Він міг дійти також висновку, що в батька не все гаразд із головою, і його опанував страх, що він може прогайнувати всі гроші — і що ж тоді дістанеться йому?

— Він добре знав про стан здоров’я батька, — сказав інспектор.

— Що ж, це переконливо пояснює його поведінку. Можливо, той факт, що батька звали Рекс, і випадок із дроздами наштовхнули його на думку скористатися старовинним дитячим віршиком. Надати подіям божевільного забарвлення і пов’язати їх із давньою погрозою помсти з боку Маккензі. У такий спосіб він міг позбутися й Адель і врятувати сто тисяч фунтів, які могли покинути фірму. Але треба було знайти й третього персонажа, «дівчину, що лахи вішає свої» — і думаю, ця потреба допомогла йому обміркувати весь його підлий план. Він вирішив знайти невинну співучасницю, яку легко буде примусити замовкнути, перш ніж вона надумає заговорити. Й у результаті такої комбінації він одержить те, що мало для нього велику цінність, — бездоганне алібі по першому вбивству. З рештою він не мав проблем. Він приїхав сюди від станції десь за кілька хвилин до п’ятої, саме тоді, коли Ґледіс принесла другу тацю з чаєм у хол. Він увійшов крізь бічні двері, побачив її й помахав їй рукою. Задушити її й віднести тіло навколо будинку туди, де були натягнуті мотузки з білизною, забрало в нього лише три або чотири хвилини. Потім він подзвонив у парадні двері, його впустили в дім, і він приєднався до родини, яка пила чай. Після чаю він пішов побачитися з міс Ремсботтом. Коли він спустився сходами, то заглянув до бібліотеки, побачив Адель, яка допивала там свою останню філіжанку чаю, сів біля неї на канапу й, розмовляючи з нею, примудрився вкинути ціанід їй у чай. Це було йому зовсім неважко. Маленька грудочка білої речовини, схожа на цукор. Він міг простягти руку до цукерниці, вдати, ніби він узяв із неї грудочку й, не ховаючись, укинути в її філіжанку. Він, либонь, засміявся і сказав: «Ой, даруйте, я вкинув свій цукор у вашу філіжанку». — «Пусте», — відповіла вона йому, розмішала свій чай і випила його. Він це зробив легко й зухвало. А зухвалості йому вистачає.

Інспектор Ніл повільно проказав:

— Практично це можливо, заперечувати не стану. Але я не бачу — справді, міс Марпл, я не бачу — чого він у результаті хотів досягти. Ми знаємо, що якби старий Фортеск’ю не помер, то фірма дуже скоро опинилася б на мілині. То невже Лансова частка в ній така велика, щоб спонукати його наважитися на три вбивства? Я так не думаю. Я справді так не думаю.

— Тут виникають певні труднощі, — погодилася міс Марпл. — Так, ви маєте слушність. Труднощі тут виникають і справді… — Вона завагалася, дивлячись на інспектора. — Мені хотілося б запитати — я така тупа, коли йдеться про фінанси, — чи справді шахта «Дрозди» не має ніякої цінності.

Ніл замислився. Різні клаптики інформації стали складатися в його голові. Бажання Ланса взяти різні спекулятивні або нічого не варті акції з рук Персівала. Ще сьогодні, коли вони попрощалися в Лондоні, він йому сказав, що готовий забрати в Персівала навіть шахту «Дрозди» з її поганою славою. Та шахта — золоті копалини. Але золоті копалини, з яких нема ніякої користі. Та, може, якась користь із тієї шахти все ж таки є? А проте навряд. Важко припустити, щоб Рекс Фортеск’ю помилився в такому пункті. Хоч не можна виключати, що недавно там були якісь нові дослідження. Де розташована ця шахта? У Західній Африці, сказав Ланс. Але хіба хтось інший не сказав, — здається, то була міс Ремсботтом, — що шахта розташована у Східній Африці. Чи не хотів Ланс умисне збити його зі сліду, коли сказав «у Західній Африці», а не в «Східній»? Міс Ремсботтом стара й забудькувата, а проте вона могла сказати правду, а не Ланс. Східна Африка. Ланс щойно приїхав зі Східної Африки. Можливо, він володіє якимись новими відомостями?

Несподівано в голові інспектора щось клацнуло, й у головоломці, яку він намагався розгадати, з’явилася ще одна деталь. Він згадав, як, сидячи в потязі, читав «Таймс». «Поклади урану знайдено в Танганьїці». А що, як поклади урану знайдено на місці розташування старих «Дроздів»? Це пояснило б усе. Ланс довідався про це, будучи на тому самому місці, де знайдено поклади, і якщо там справді відкрито уран, то це багатство, за яке треба хапатися. Величезне багатство! Він зітхнув і подивився на міс Марпл.

— Невже ви думаєте, я зможу коли-небудь довести все це? — сказав він із докором у голосі.

Міс Марпл підбадьорливо кивнула йому головою — так могла б стара тітка підбадьорити талановитого небожа, який іде складати важкий іспит у школі.

— Ви все доведете, — сказала вона. — Ви дуже й дуже розумний чоловік, інспекторе Ніл. Я це побачила з першого погляду. Тепер, коли ви знаєте, хто вбивця, ви зможете знайти докази. Наприклад, у тому таборі для літнього відпочинку вони, безперечно, упізнають його фотографію. Йому буде нелегко пояснити, чому він перебував там протягом тижня, називаючи себе Албертом Івенсом.

«Так, — подумав інспектор Ніл, — Ланс Фортеск’ю — чоловік блискучого розуму й позбавлений будь-якої совісті, а проте він також занадто відчайдушний, а тому готовий на невиправданий ризик. Ризик, у якому, либонь, не було потреби».

«Я його візьму!» — сказав собі інспектор Ніл, а тоді обернувся до міс Марпл.

— Це припущення чистої води, — сказав він.

— Справді так, але ж ви переконані в їхній правдивості?

— Думаю, що так. Зрештою, я маю справу з такими людьми не вперше.

Стара леді кивнула головою.

— Атож, це має велику вагу, саме тому я переконана.

Ніл подивився на неї з доброзичливим сумнівом.

— То й ви так добре знаєте злочинців?

— Ні, звичайно, злочинців я добре не знаю. Але я добре знаю таких дівчат, як Пет. Така мила дівчина, але милі дівчата чомусь завжди виходять заміж за негідників — саме тому я й звернула на нього увагу від самого початку…

— Я можу бути впевнений, — у себе в голові, — але залишаються багато речей, які потребують підтвердження. Наприклад, питання про Рубі Маккензі. Я можу заприсягтися, що…

Міс Марпл урвала його.

— Ви маєте цілковиту рацію. Але ви думаєте про іншу жінку. Ідіть поговоріть із місіс Персі.

— Місіс Фортеск’ю, — сказав інспектор Ніл, — будь ласка, назвіть ваше ім’я та прізвище, якими вони були до одруження.

— Ой! — вигукнула Дженніфер, шумно видихнувши повітря. Вона здавалася вкрай наляканою.

— Ви даремно нервуєте, мем, — сказав інспектор Ніл, — але знайте, що правду приховувати не слід. Навряд чи я помилюся, сказавши, що до одруження вас було звати Рубі Маккензі.

— Мене… а що такого… яка різниця, яким було моє дівоче прізвище? — запитала місіс Персівал Фортеск’ю.

— Ніякої різниці, — лагідно сказав інспектор Ніл і додав: — Я розмовляв із вашою матір’ю кілька днів тому в санаторії «Сосни».

— Вона дуже сердита на мене, — сказала Дженніфер. — Я вже давно її не навідую, бо мої візити лише дратують її. Бідолашна мама, ви навіть уявити собі не можете, якою відданою вона була батькові.

— І вона намагалася накинути вам дуже мелодраматичні уявлення про помсту?

— Так, — погодилася Дженніфер. — Вона знову й знову примушувала нас присягтися на Біблії, що ми ніколи не забудемо, хто вбив нашого батька, і рано або пізно вб’ємо його. Звичайно, коли я стала працювати в лікарні й опанувала науку медичної сестри, я почала розуміти, що її психічна рівновага дуже порушена.

— А проте ви й самі плекали почуття помсти, місіс Фортеск’ю?

— Звичайно! Адже Рекс Фортеск’ю практично вбив мого батька! Я не хочу сказати, що він застрелив його, або вдарив ножем, або щось у такому дусі. Але я переконана, що він залишив мого батька помирати. А це те саме, чи не так?

— З морального погляду те саме — ви правильно мислите.

— Тому мені хотілося відплатити йому, — провадила Дженніфер. — Коли моя подруга стала доглядати його сина, я влаштувала так, щоб вона покинула нашу лікарню й запропонувала замінити її. Я не знаю, що я мала намір зробити… Хоч я ніколи, інспекторе, я ніколи не думала про те, щоб убити містера Фортеск’ю. У мене, признаюся, була якась туманна думка доглядати його сина так погано, щоб він помер. Але, звичайно, якщо ти за своєю професією медична сестра, то ніколи не зможеш таке вчинити. Практично мені довелося докласти чималих зусиль, щоб допомогти Валу стати на ноги. А тоді він закохався в мене й попросив одружитися з ним, і я подумала: «Така помста буде справді розумнішою, ніж будь-яка інша». Тобто одружитися зі старшим сином містера Фортеск’ю й у такий спосіб повернути собі гроші, які він виманив у мого батька. Я подумала, що це буде найрозумніший спосіб.

— Так, справді, — погодився інспектор Ніл, — набагато розумніший. — Він додав: — То це ви, я думаю, поклали дохлих дроздів на письмовий стіл і запхали їх у пиріг?

Місіс Персівал почервоніла.

— Так. Мабуть, я вчинила велику дурницю… Але містер Фортеск’ю одного дня почав вихвалятися тим, як він умів дурити людей, усе з них висмоктував і залишав ні з чим. Причому завжди це робив у рамках закону. І я вирішила як слід налякати його. Він і справді пережив великий страх. — Але, — стривожено докинула вона, — я нічого більше не робила, інспекторе, повірте мені, не робила нічого. Ви ж не думаєте, признайтеся, ви не думаєте, що я могла когось убити?

Інспектор Ніл усміхнувся.

— Ні, — сказав він, — я так не думаю. — Він додав: — До речі, ви платили Мері Дав якісь гроші останнім часом?

У Дженніфер відвисла нижня щелепа.

— Звідки ви знаєте?

— Ми багато чого знаємо, — сказав інспектор Ніл і додав подумки: «І багато про що здогадуємося».

Дженніфер швидко заговорила:

— Вона прийшла до мене й повідомила, що ви назвали її Рубі Маккензі. Вона сказала, якщо я дам їй п’ятсот фунтів, вона дозволить вам і далі думати так. Бо якщо ви, мовляв, довідаєтеся, що я Рубі Маккензі, то мене запідозрять у вбивстві містера Фортеск’ю та моєї свекрухи. Мені довелося докласти великих зусиль, щоб зібрати гроші, бо я, звичайно, не могла сказати про це Персівалу. Він не знає, хто я така. Мені довелося продати свою обручку з діамантом і прегарне намисто, яке мені подарував містер Фортеск’ю.

— Не турбуйтеся, місіс Персівал, — сказав інспектор Ніл. — Я думаю, ви повернете собі свої гроші.

Наступного дня інспектор Ніл мав ще одну розмову з Мері Дав.

— Міс Дав, — сказав він, — я був би вам вельми вдячний, якби ви передали мені чек на п’ятсот фунтів і я зміг би повернути гроші місіс Персівал Фортеск’ю.

Він пережив справжню втіху, побачивши, як Мері Дав утратила самовладання бодай один раз.

— Та дурепа, либонь, призналася вам у всьому, — сказала вона.

— Так, призналася. А шантаж, міс Дав, — це досить серйозний злочин.

— То не був шантаж у точному розумінні, інспекторе. Я думаю, вам буде нелегко висунути проти мене звинувачення в шантажі. Я лише зробила місіс Персівал послугу, за яку вона була мені вдячна.

— Гаразд, міс Дав, якщо ви повернете мені чек, то ми залишимо все, як воно є.

Мері Дав дістала свою чекову книжку й свою авторучку.

— Це дуже прикро, — сказала вона. — Саме тепер мені дуже потрібні гроші.

— Ви шукаєте собі нову роботу, я так розумію?

— Так. Ця моїх сподівань не виправдала. Усе тут склалося вкрай невдало.

— Атож, тут ви опинилися у вельми скрутній позиції, адже в будь-яку хвилину ми могли зацікавитися вашим минулим.

Мері Дав, котра вже опанувала себе, дозволила своїм бровам підскочити.

— Даруйте, інспекторе, але моє минуле безневинне, запевняю вас.

— Так, безневинне, — весело погодився інспектор Ніл. — Ми нічого не маємо проти вас, міс Дав. Хоч я не міг не звернути увагу на дивний збіг, що три останні будинки, де ви так чудово служили, були пограбовані, кожен через три місяці, після того як ви звідти пішли. Грабіжники були напрочуд добре поінформовані, де зберігаються норкові манто, коштовності й таке інше. Справді дивний збіг, чи не так?

— Збіги трапляються, інспекторе.

— О, так, — сказав Ніл. — Вони трапляються. Але вони не повинні траплятися надто часто, міс Дав. Мені здається, — додав він, — що ми з вами зустрінемося в близькому майбутньому.

— Я не хочу бути з вами грубою, інспекторе, але сподіваюся, що більше зустрітися нам не доведеться.