Кишеня, повна жита

Розділ вісімнадцятий

— Зачекайте хвилину, — сказала міс Ремсботтом. — Схоже, цей пасьянс у мене вийде.

Вона перенесла короля з його почтом на порожнє місце, поклала червону сімку на чорну вісімку, скинула четвірку, п’ятірку та винову шістку, зробила ще кілька швидких переміщень карт, а тоді відхилилася назад із задоволеним виглядом.

— Це Подвійний Блазень, — сказала вона. — Таке не часто мені вдається.

Вона підвела очі й подивилася на дівчину, яка стояла біля каміна.

— То ви дружина Ланса, — сказала вона.

Пет, якій рекомендували піднятися нагору й познайомитися з міс Ремсботтом, кивнула головою.

— Так, — сказала вона.

— Ви дівчина висока, — сказала міс Ремсботтом, — і вигляд у вас квітучий.

— У мене чудове здоров’я.

Міс Ремсботтом задоволено кивнула головою.

— Дружина Персівала наче зліплена з тіста, — сказала вона. — Їсть надто багато солодкого, спортом не займається. Сідай, дитино моя, сідай. Де ти познайомилася з моїм небожем?

— Ми з ним познайомилися в Кенії, коли я перебувала там із кількома друзями.

— Ти була одружена раніше, наскільки мені відомо.

— Так. Двічі.

Міс Ремсботтом звучно пирхнула.

— Отже, розлучилася.

— Ні, — сказала Пет. Її голос злегка затремтів. — Обидва померли. Мій перший чоловік був пілотом винищувача. Він загинув на війні.

— А твій другий чоловік? Дай-но, Боже, пам’яті — хтось мені казав. Він пустив собі кулю в лоба, чи не так?

Пет кивнула головою.

— Через тебе?

— Ні, — сказала Пет. — Моєї вини в його смерті не було.

— Він захоплювався кінськими перегонами?

— Так.

— Я не була на перегонах жодного разу в житті, — сказала міс Ремсботтом. — Гра на тоталізаторі й карти — це підступи диявола.

Пет не відповіла.

— Я також ніколи не була ані в театрі, ані в кіно, — сказала міс Ремсботтом. — Що там казати — світ сьогодні поринув у гріхи. Гріх панував і в цьому домі, проте Господь покарав грішників.

Пет знову не знайшлася, що відповісти. Вона трохи засумнівалася, а чи в тітки Ланса все гаразд із головою. Була, проте, трохи вибита з рівноваги під пильним поглядом старої леді.

— Чи багато, — запитала тітка Ефі, — ти знаєш про ту родину, куди ввійшла по своєму одруженні?

— Думаю, рівно стільки, скільки кожна жінка знає про родину чоловіка, з яким одружується.

— Атож, трохи про одне, трохи про інше. Гаразд, я тобі розповім дещо. Моя сестра була дурепою, мій зять — пройдисвітом, Персівал — негідник, а твій Ланс завжди був поганим хлопцем родини.

— Я думаю, усе це нісенітниця, — твердо заявила Пет.

— Можливо, ти й маєш слушність, — несподівано погодилася з нею міс Ремсботтом. — Не можна просто чіпляти на людей етикетки. Але не варт недооцінювати Персівала. Існує тенденція вірити, що ті, хто носить етикетку людини доброї, також не наділені розумом. Персівала ж ніяк не можна вважати дурнем. Він розумний тим розумом, що притаманний лицемірам. Я ніколи його не любила. Зверни увагу на те, що я не довіряю Лансові і не схвалюю його поведінку, проте не можу його не любити… Він відчайдушний хлопець і завжди був таким. Ти повинна дбати про нього й стежити, щоб він не зайшов надто далеко. Скажи йому, щоб він не недооцінював Персівала, моя люба. Скажи йому, щоб він не вірив жодному слову Персівала. У цьому домі всі брехуни. — І старенька докинула з торжеством у голосі: — Вогонь і сірка — ось що їм судилося.

Інспектор Ніл закінчував телефонну розмову зі Скотленд-Ярдом.

Заступник комісара на протилежному кінці лінії сказав:

— Думаю, ми зможемо здобути для вас цю інформацію, відвідавши кілька приватних санаторіїв. Якщо вона не померла, звісно.

— Могла й померти. Відтоді минуло багато часу.

Старі гріхи відкидають довгі тіні. Так сказала йому міс Ремсботтом — сказала дуже значущим тоном — наче хотіла дати йому натяк.

— Це фантастична теорія, — сказав заступник комісара.

— Не знаю, сер. Але я маю відчуття, що не можу цілком обминути її увагою. Надто багато збігів…

— Так… Так… Жито… Дрозди… Ім’я вбитого…

Ніл сказав:

— Я опрацьовую також інші лінії… Дюбуа не слід обминати увагою… також Райта… покоївка Ґледіс могла помітити когось із них біля бічних дверей, вона могла покинути тацю з чаєм у холі й вийти подивитися, хто там і що вони роблять… Хоч би хто там був, він міг задушити її там-таки, а потім відтягти її тіло до мотузки з білизною й поставити прищепку їй на ніс…

— Ідіотська витівка, якщо сказати по совісті… Гидка й мерзенна…

— Так, сер. Саме це й обурило стару леді — я маю на увазі міс Марпл. Дуже приємна старенька — і надзвичайно прониклива. Вона переселилася в дім, щоб бути ближче до старої міс Ремсботтом, і я не сумніваюся: вона не пропустить нічого, що там говориться або діється.

— Яким буде ваш наступний хід, Ніле?

— У мене побачення з лондонськими адвокатами. Я хочу довідатися трохи більше про справи Рекса Фортеск’ю. І хоч це стара історія, проте я хочу також більше почути про шахту «Дрозди».

Містер Білінґслі з фірми «Білінґслі, Горсторп і Волтерс» був чоловіком чемним, чия професійна стриманість ховалася під удаваною приязною відвертістю. Це була друга розмова, яку інспектор Ніл із ним мав, і цього разу професійна стриманість містера Білінґслі була менш помітною, аніж під час їхньої першої зустрічі. Потрійна трагедія в «Тисовій хатині» похитнула переконаність містера Білінґслі в тому, що він не повинен розголошувати професійні таємниці своєї фірми. Тепер він був сповнений бажання надати поліції всі факти, які були йому відомі й могли мати стосунок до справи.

— Надзвичайні, приголомшливі події, — сказав він. — Я не пам’ятаю нічого подібного за все своє професійне життя.

— Правду кажучи, містере Білінґслі, — сказав інспектор Ніл, — ми потребуємо всієї допомоги, яку ви можете нам надати.

— Ви можете розраховувати на мене, дорогий сер. Я буду щасливий допомогти вам у всьому, у чому тільки зможу.

— Насамперед дозвольте вас запитати: наскільки добре ви знали покійного містера Фортеск’ю і наскільки добре вам відомі його справи?

— Я знав Рекса Фортеск’ю досить добре. Тобто я знав його протягом досить тривалого періоду, десь приблизно шістнадцять років, я сказав би. Але майте на увазі, що ми не єдина адвокатська фірма, чиїми послугами він користувався.

Інспектор Ніл кивнув головою. Він про це знав. «Білінґслі, Горсторп і Волтерс» була, так би мовити, респектабельною фірмою Рекса Фортеск’ю. Для своїх менш пристойних оборудок він користався послугами кількох інших фірм, які не відзначалися високою порядністю.

— То що ви хочете знати? — запитав містер Білінґслі. — Я розповідав вам про його заповіт. Персівал Фортеск’ю призначений єдиним спадкоємцем із вирахуванням кількох заповідних актів.

— А зараз мене цікавить, — сказав інспектор Ніл, — та частина заповіту, яку він зробив на користь своєї вдови. По смерті містера Фортеск’ю вона одержала сто тисяч фунтів, якщо я не помиляюся, чи не так?

Білінґслі кивнув головою

— Значна сума грошей, — сказав він, — і я можу сказати вам по секрету, інспекторе, таку суму фірма навряд чи змогла б виплатити.

— То фірма не процвітала?

— По правді, — сказав містер Білінґслі, — і тільки між нами двома, фірма сидить на мілині, і сидить вона там уже півтора року.

— А в чому причина?

— Причина, звичайно, існує. Я сказав би, що причиною був сам Рекс Фортеск’ю. Протягом останнього року Рекс Фортеск’ю поводився як божевільний. Він продавав добрі акції, натомість купував дуже сумнівні, про свої справи базікав, не змовкаючи, причому іноді молов казна-що. До розумних порад не дослухався. Персівал — його син, ви знаєте — приходив сюди й просив мене скористатися своїм впливом і напутити батька на добрий розум. Він намагався сам якось на нього вплинути, але старий відтрутив його вбік. Щодо мене, то я, звичайно, зробив усе, що міг, але Фортеск’ю не хотів слухати розумних порад. Він справді дуже змінився, і невідомо чому.

— Але пригніченим він не здавався? — запитав інспектор Ніл.

— Ні, ні. Навпаки. Був веселий, химерно пишномовний.

Інспектор Ніл кивнув головою. Думка, яка вже заполонила його свідомість, набула форми й зміцніла. Він думав, що починає розуміти деякі причини тертя між Персівалом та його батьком. Містер Білінґслі провадив:

— Але ви можете не запитувати мене про заповіт його дружини. Я не складав жодного заповіту для неї.

— Ні. Я знаю, — сказав Ніл. — Я тільки намагаюся з’ясувати, чи мала вона щось залишити. І виходить, вона мала сто тисяч фунтів.

Містер Білінґслі енергійно похитав головою.

— Ні, ні, дорогий сер. Тут ви помиляєтеся.

— Ви хочете сказати, що сто тисяч фунтів вона могла одержувати лише частинами протягом усього свого життя?

— Ні… ні… вона могла одержати їх зразу. Але в заповіті був один пункт, який обмежував таку вимогу. Тобто дружина Фортеск’ю могла б успадкувати цю суму, якби вона пережила його не менш як протягом одного місяця. Така умова, я сказав би, сьогодні дуже поширена. Її стали застосовувати тоді, коли зросла кількість повітряних катастроф. Бо якщо в такій катастрофі гинуть двоє людей, тоді стає надзвичайно важко визначити, хто кого пережив, і виникає безліч цікавих проблем.

Інспектор Ніл витріщився на нього.

— Отже, Адель Фортеск’ю не має сто тисяч фунтів, які вона могла б комусь залишити? То що станеться з цими грішми?

— Вони повернуться на фірму. Чи, радше, я сказав би, вони дістануться головному спадкоємцю майна, очищеного від боргів.

— Тобто містерові Персівалу Фортеск’ю?

— Саме так, — сказав Білінґслі. — Гроші дістануться Персівалові Фортеск’ю. І в тому стані, у якому тепер перебуває фірма, — додав він, забувши, що повинен дотримуватися професійної етики, — вони дуже й дуже йому знадобляться!

— Схоже, вам, полісменам, треба знати про все, — сказав лікар, друг інспектора Ніла.

— Давай-но, Бобе, розповідай.

— Ну, гаразд, позаяк ми тут самі-одні, то, на щастя, ти не зможеш на мене послатися. А я можу підтвердити, що ти склав собі про цю історію абсолютно точне уявлення. Прогресивний параліч мозку з тих симптомів, які ти описуєш. Родина про це підозрювала й хотіла, щоб він показався лікарю. Але він не захотів. Ця хвороба розвивається саме так, як ти описав. Утрата здорового глузду, манія величі, — наприклад, людина вважає себе великим фінансовим генієм, — бурхливі напади роздратування й гніву, схильність до вихваляння. Хто завгодно, якщо він страждає від такої хвороби, незабаром посадить на мілину найплатоспроможнішу фірму, якщо його не зупинити, а це зробити дуже й дуже нелегко — а надто в тому випадку, якщо хворий знає, чого ви від нього хочете. Атож, я сказав би, вашим друзям вельми пощастило, що він помер.

— Ніякі вони мені не друзі, — заперечив Ніл.

І повторив те, що вже сказав раніше:

— «Усі вони дуже неприємні люди…»