Кишеня, повна жита

Розділ двадцять перший

Ланс і Пет блукали навколо добре доглянутих моріжків, що оточували «Тисову хатину».

— Я не хочу образити твої почуття, Лансе, — промурмотіла Пет, — коли скажу, що бридкішого саду я ніколи не бачила.

— Ти їх не образиш, — сказав Ланс. — Тобі він і справді так не подобається? Я ніколи про це не думав. Якщо не помиляюся, то тут є троє садівників, які працюють дуже старанно.

Пет сказала:

— Можливо, у цьому й причина. Грошей витрачено чимало, а індивідуального смаку не відчувається. Хоч усе тут, думаю, зроблено як годиться: і рододендронів вистачає, і, сподіваюся, усі вони висаджені в належний час.

— А що ти, Пет, посадила б в англійському саду, якби він у тебе був?

— У моєму саду, — сказала Пет, — росли б сокирки, мальви й кентерберійські дзвіночки, там не було б жодної клумби й жодного з цих жахливих тисів.

Вона окинула темні тисові живоплоти зневажливим поглядом.

— Асоціативне мислення, — відразу визначив Ланс.

— Я відчуваю моторошний страх, коли намагаюся уявити собі отруйника, — сказала Пет. — Це має бути жахливий, наповнений похмурими думками, мстивий розум.

— То ось як ти його бачиш? Дивно! Я думаю про нього лише як про чоловіка діловитого й холоднокровного.

— Либонь, можна подивитися на нього й так. — Вона замовкла, а тоді сказала з легким тремтінням: — А проте скоїти три вбивства… Той, хто це вчинив, мусить бути божевільним.

— Так, — сказав Ланс тихим голосом. — Боюся, що так. — Потім, перейшовши на різкий тон, він сказав: — Ради Бога, Пет, утікай звідси. Повернися до Лондона. Поїдь униз до Девонширу або вгору до озер! Поїдь у Стретфорд-на-Ейвоні або в Норфолкське графство, там є чим помилуватися. Поліція не стане тебе затримувати — ти не маєш до цих подій ніякого стосунку. Ти була в Парижі, коли вбили старого, й у Лондоні, коли померли двоє інших. Повір, я стривожений до смерті, що ти перебуваєш тут.

Пет хвилину помовчала, а тоді спокійно сказала:

— Ти знаєш, хто це зробив, чи не так?

— Ні, не знаю.

— Але ти думаєш, що знаєш… Тому ти й боїшся за мене… Скажи мені, хто це.

— Я не можу тобі сказати. Я нічого не знаю. Але я благаю Бога, щоб ти звідси поїхала.

— Любий, — сказала Пет, — нікуди я не поїду. Я відчуваю, що повинна залишитися тут. Чи на краще, чи на гірше. — Потім сказала несподівано зміненим голосом: — Проте зі мною завжди виходить на гірше.

— Ради Бога, що ти маєш на увазі, Пет?

— Я приношу нещастя. Ось що я маю на увазі. Я приношу нещастя кожному, хто стає мені близький.

— Дурненька моя, кохана, ти мені не принесла нещастя. Ти хіба забула, що після того як я одружився з тобою, старий покликав мене додому й захотів зі мною заприятелювати?

— Це так, але що сталося, коли ти сюди приїхав? Немає сумніву, що я приношу людям лихо.

— Моя дорогенька, ти не маєш найменшого стосунку до цих подій. Ти просто надто забобонна, ото й усе.

— Це від мене не залежить. Деякі люди приносять нещастя. Я — одна з них.

Ланс узяв її за плечі й труснув з усієї сили.

— Ти моя Пет, й одруження з тобою стало найбільшим щастям у моєму житті. Тож заштовхай цю істину у свою дурну голову. — Потім, заспокоївшись, він сказав уже більш тверезим голосом: — Але благаю тебе, Пет, будь дуже обережна. Якщо тут блукає хтось зі схибнутим мозком, то я не хочу, щоб саме ти нарвалася на кулю або випила блекоти.

— А чи так важко випити блекоти?

— Коли мене нема близько, то тримайся біля тієї старої дами. Як пак її звати — Марпл, здається. Чому, ти думаєш, тітка Ефі попросила її оселитися тут?

— Ніхто не знає, чому тітка Ефі робить те або те. Лансе, як довго ми ще тут пробудемо?

Ланс стенув плечима.

— Важко сказати.

— Я не думаю, — сказала Пет, — що нам тут дуже раді. — Вона завагалася, а тоді сказала: — Будинок тепер, я думаю, належить твоєму братові? Він не дуже хоче, щоб ми тут залишалися, чи не так?

Ланс несподівано захихотів.

— Звичайно, не дуже хоче, але поки що йому доведеться потерпіти.

— А потім? Що ми збираємося робити потім, Лансе? Повернемося назад до Східної Африки чи як?

— А ти хочеш, щоб ми туди повернулися, Пет?

Вона енергійно кивнула головою.

— Це принесе нам щастя, — сказав Ланс, — бо я теж подамся туди з радістю. Ця країна сьогодні мені геть не подобається.

Обличчя Пет засяяло.

— Як чудово. Бо з твоєї вчорашньої балачки я зробила для себе невтішний висновок, що ти можеш захотіти залишитися тут.

Диявольський вогник зблиснув в очах Ланса.

— Ти тримай язика за зубами про наші плани, Пет, — сказав він. — Я хочу трохи притиснути хвоста нашому любому братові Персівалу.

— О Лансе, будь обережним.

— Я буду обережним, моє сонечко, але я не бачу, чому друзяка Персі має забрати собі все майно та всі гроші.

Схиливши голову трохи набік, схожа на приязного папугу-какаду, міс Марпл сиділа у великій вітальні і слухала місіс Персівал Фортеск’ю. У цій розкішній кімнаті міс Марпл здавалася зовсім не на своєму місці. Її легенька худорлява постать була чужою на широкій парчевій канапі, на якій вона сиділа, обкладена різнокольоровими подушками. Міс Марпл сиділа дуже прямо: у дитинстві та в юності її примушували носити корсет, щоб не сидіти, розвалившись. У великому кріслі поруч неї, вдягнена у вигадливу чорну сукню, сиділа місіс Персівал і торохтіла, не змовкаючи. «Достоту так, — подумала міс Марпл, — як бідолашна місіс Еммет, дружина банківського менеджера». Вона пригадала, як одного дня місіс Еммет прийшла поговорити з нею про те, що вони продаватимуть на День Маків[12], а коли вони про все домовилися, місіс Еммет почала несподівано говорити, говорити й говорити. Місіс Еммет перебувала в досить скрутному становищі в селі Сент-Мері-Мід. Вона не належала до старої гвардії жінок, які хоч і бідували, проте мешкали в пристойних будинках навколо церкви й були близько знайомі з усіма відгалуженнями місцевої знаті, хоч самі могли до неї й не належати. Містер Еммет — менеджер банку — узяв собі дружину з нижчого суспільного стану, у цьому сумніватися не доводилось, і в результаті його дружина почувала себе дуже самітною, бо, звичайно ж, увійти до того кола, до якого належали дружини торговців, вона не могла. Страховище снобізму підняло свою бридку голову й закинуло місіс Еммет на безлюдний острів гіркої самоти.

Необхідність із кимось поговорити дедалі наростала в душі місіс Еммет, і в той день вона перелилася через край, і міс Марпл прийняла той бурхливий потік на себе. Вона дуже співчувала тоді місіс Еммет, а сьогодні вона так само співчувала місіс Персівал Фортеск’ю.

Причин для невдоволення в місіс Персівал накопичилося чимало, і тепер вона відчувала величезну полегкість, що знайшла можливість поділитися ними з майже незнайомою їй жінкою.

— Зазвичай я не люблю нарікати на своє життя, — сказала місіс Персівал. — Я ніколи не належала до любителів скиглити. Я завжди казала й кажу, що людина мусить пристосовуватися до будь-яких обставин. Якщо хворобу не вдається вилікувати, треба її терпіти, і я переконана, що ніколи нікому не жалілася. Та, зрештою, я й не знаю, з ким би могла поговорити, якби й хотіла. Я себе почуваю тут дуже самотньою — дуже самотньою. Воно-то зручно, та й економія коштів велика, що ми маємо власні кімнати в цьому будинку. Але, звичайно ж, набагато краще бути повною господинею у власному домі. Я переконана, ви згодні зі мною.

Міс Марпл підтвердила, що вона з нею згодна.

— На щастя, наш новий дім майже готовий, і можна в нього вселятися. Залишилося тільки знайти добрих малярів та декораторів. Ці люди працюють так повільно. Мій чоловік, звичайно, цілком задоволений, що ми живемо тут. Але чоловіки сприймають життя зовсім інакше. Ви зі мною згодні?

Міс Марпл погодилася з тим, що чоловіки сприймають життя зовсім інакше. Вона могла сказати це, не вагаючись, бо й справді так думала. «Джентльмени», на думку міс Марпл, перебували в зовсім іншій категорії, аніж її стать. Вони потребували двоє яєць і шматок бекону на сніданок, мали з’їсти три поживні страви протягом дня, і не доведи, Господи, сперечатися з ними або наполягати на своєму перед обідом. Місіс Персівал розвивала свої міркування далі:

— Мій чоловік, як ви знаєте, протягом цілого дня перебуває в місті. Коли він повертається додому, то дуже стомлений, і йому хочеться посидіти й почитати. А я, навпаки, цілий день перебуваю тут сама-одна, не маючи пристойної компанії — людей, із якими можна було б поговорити. Звичайно, мені тут добре. Чудова їжа. Але я вважаю, людина повинна мати справді приємне соціальне оточення. Але ті люди, які мене тут оточують, не належать до мого кола. Частина їх є тими, кого я називаю «вульгарними гравцями в бридж». Не в інтелігентний, пристойний бридж. Я й сама люблю помахати ракеткою, як і кожен, проте всі вони тут казково багаті. Вони грають на неймовірно високі ставки й багато п’ють. Одне слово, гульвіси, що не знають, куди дівати свої гроші. Щоправда, є також невеличка кількість людей, — я назвала б їх «старими котами», — які люблять вештатися з лопатою або совком у руках і займаються садівництвом.

Міс Марпл опанувало легке почуття провини, бо й сама вона полюбляла займатися садівництвом.

— Я не хотіла б говорити погано про мертвих, — швидко перескочила місіс Персі на іншу тему, — але те, що я скажу, не викликає сумніву. Містер Фортеск’ю вкрай по-дурному одружився вдруге. Моя свекруха — власне, я не можу називати її свекрухою, була такого самого віку, як я, — одне слово, моя свекруха божевільно любила чоловіків. Вона була абсолютно схиблена на них. А як вона гайнувала гроші! Мій свекор був останнім дурнем, що одружився з нею. Не звертав уваги на те, як вона смітила грішми. Це неабияк дратувало Персі, неабияк його дратувало. Персі завжди так дбайливо ставиться до грошей. Він ненавидить марнотратство. А що можна було сказати, коли містер Фортеск’ю став поводитися так дивно, коли його стала дратувати кожна дрібниця, коли він то лютував невідомо чому, то розкидав гроші, підтримуючи якісь ідіотські проекти?! Одне слово, нічого доброго в цьому не було.

Міс Марпл наважилася поставити запитання.

— Це також турбувало вашого чоловіка?

— О, звичайно. Протягом останнього року Персі був дуже стривожений. Поведінка батька примусила його геть змінитися. Він змінив навіть, ви знаєте, своє ставлення до мене. Іноді, коли я зверталася до нього, він мені нічого не відповідав. — Місіс Персі зітхнула, потім провадила: — А Ілейн, моя зовиця, ви знаєте, вона дуже дивна дівчина. Так, ніби з головою в неї щось негаразд. Я не скажу, що вона до мене ставиться не по-дружньому, але без симпатії. Вона ніколи не хотіла поїхати зі мною до Лондона й поблукати по крамницях, сходити в театр абощо. Вона навіть не виявляла жодного інтересу до одягу. — Місіс Персівал знову зітхнула й промурмотіла: — Але, звичайно, я не хочу нарікати на будь-кого. — Її зненацька опанувало каяття. Вона поквапно сказала: — Вам, певно, здається дуже дивним, що я розповідаю про такі речі вам, людині зовсім чужій. Але ця напруга й шок — з ними дуже важко боротися. Запізнілий шок, так би я сказала. Нерви в мене такі напружені, знаєте, що я готова — я справді готова — вилити душу перед ким завгодно. Ви здаєтеся мені такою схожою на любу стару леді, міс Тріфусіс Джеймс. Вона зламала собі стегно, коли їй було сімдесят п’ять років. Мені довелося доглядати її протягом тривалого часу, і ми стали великими друзями. Вона подарувала мені плащ із лисячого хутра, коли ми розлучилися, і то була велика люб’язність із її боку.

— Я знаю, як ви себе почуваєте, — сказала міс Марпл.

І це знову ж таки була правда. Чоловік місіс Персівал, либонь, знудився від неї і звертав на неї дуже мало уваги, і їй не вдалося завести місцевих друзів. Поїздки до Лондона й ходіння по крамницях, відвідування ранкових театральних вистав і розкішний будинок, у якому вона жила, не могли надолужити їй відсутність людського тепла у взаєминах із родиною її чоловіка.

— Я сподіваюся, ви не сприймете мої слова як умисну грубість, — сказала міс Марпл своїм лагідним голосом старої леді, — проте я відчуваю, що покійний містер Фортеск’ю не був тією людиною, яку можна назвати доброю.

— Ні, не був, — підтвердила його невістка. — Відверто кажучи, моя люба, між мною й вами, він був огидним старим чоловіком. Я не дивуюся, — я справді не дивуюся, — що хтось вирішив прибрати його з дороги.

— А ви маєте бодай якесь уявлення… — почала міс Марпл і урвала себе на півфразі, — о, люба, можливо, мені не слід би ставити це запитання — бодай якесь уявлення, хто б то міг бути?

— О, я думаю, то був той жахливий чоловік Крамп, — сказала місіс Персівал. — Я завжди дуже не любила його. У нього непогані манери, він нібито не брутальний, але насправді він брутальний. Нахабний — це, либонь, ближче до істини.

— А проте мав бути якийсь мотив, так я думаю.

— Я не певна, що чоловікові такого зразка потрібен мотив. Думаю, містер Фортеск’ю за щось його вилаяв, і я підозрюю, що іноді він багато п’є. Та головне, я думаю, у тому, що він трохи неврівноважений. Як отой лакей, чи дворецький, чи хто там був, який бігав навколо будинку й стріляв у кожного. Звичайно, якщо бути з вами цілком чесною, спочатку я підозрювала, що то Адель укоротила віку містерові Фортеск’ю. Але тепер, звичайно, ця підозра відпала, адже й саму її отруїли. Вона могла звинуватити Крампа, ви знаєте. І тоді він утратив голову й, можливо, щось підклав їй у сандвічі, а Ґледіс побачила, як він це зробив, і тоді він убив і її — я думаю, що небезпечно тримати його в домі. О, моя люба, я хотіла б звідси піти, але думаю, ці жахливі полісмени нікому не дозволять зробити нічого подібного. — Вона імпульсивно нахилилася вперед і поклала свою пухку долоню на лікоть міс Марпл. — Іноді мене змагає почуття, що я повинна втікати звідси, і якщо все це не закінчиться, то я справді звідси втечу.

Вона відхилилася назад, роздивляючись обличчя міс Марпл.

— Та, можливо, втікати було б нерозумно?

— Ще й як нерозумно, адже поліція знайшла б вас дуже швидко, не сумнівайтеся.

— Як би вони мене знайшли? Як саме? Невже ви думаєте, у них вистачить тямки зловити мене?

— Ви дуже помиляєтеся, якщо недооцінюєте поліцію. Інспектор Ніл здається мені надзвичайно проникливим чоловіком.

— Справді? А я думала, він дуже тупий.

Міс Марпл похитала головою.

— Мене не покидає відчуття, — Дженніфер Фортеск’ю завагалася, — що залишатися тут небезпечно.

— Небезпечно для вас, ви це хотіли сказати?

— Так… Думаю, що так…

— Бо вам щось відомо?

Місіс Персівал набрала повні груди повітря.

— О, ні, звичайно, я нічого не знаю. Що я можу знати? Просто… просто я дуже нервую. Цей чоловік, Крамп…

Але, як здалося міс Марпл, місіс Персівал Фортеск’ю думала не про Крампа, коли вона спостерігала, як Дженніфер стискає й розтискає пальці. Міс Марпл подумала, що з якоїсь причини Дженніфер Фортеск’ю справді дуже й дуже налякана.