Кишеня, повна жита

Розділ п’ятнадцятий

— Пробачте, міс Фортеск’ю, що я турбую вас знову, але я хочу цілком прояснити деякі подробиці справи. Наскільки нам відомо, ви були останньою людиною, — чи передостанньою, — яка бачила місіс Фортеск’ю живою. Було приблизно двадцять хвилин на шосту, коли ви покинули бібліотеку?

— Десь так, — підтвердила Ілейн. — Дуже точно я сказати не можу. — Вона додала, ніби захищаючись від звинувачення: — Людина дивиться на годинник не так часто.

— Ні, звичайно ж, ні. Протягом того часу, коли ви були сам на сам із місіс Фортеск’ю, про що ви розмовляли?

— Хіба має якесь значення те, про що ми розмовляли?

— Мабуть, що ні, — сказав інспектор Ніл, — але ви можете дати мені певний ключ до того, що було на думці в місіс Фортеск’ю.

— Хочете сказати — ви думаєте, вона сама себе отруїла?

Інспектор Ніл відчув полегкість у тоні її голосу. Звичайно, для родини таке припущення було б дуже зручним. Проте інспектор Ніл ані на мить не повірив би в нього. Адель Фортеск’ю не належала до жінок, схильних до самогубства. Навіть якби вона отруїла свого чоловіка й відчувала, що її злочин от-от розкриють, їй би не спало на думку — він був переконаний — накласти на себе руки. Вона не сумнівалася б у тому, що навіть якби її судили за вбивство, то, безперечно, виправдали б. Він, проте, не дуже здивувався, що Ілейн Фортеск’ю розуміє ситуацію саме так. Що ж, обговоримо й цю гіпотезу, так він подумав. Тому сказав, не надто згрішивши проти істини:

— Такої можливості, міс Фортеск’ю, виключати не слід. Тоді, можливо, ви все-таки розповісте мені, про що ж була ваша розмова?

— Як вам сказати… Насправді ми говорили про справи, що стосувалися мене… — сказала Ілейн і замовкла, вагаючись.

— А ваші справи… — і він замовк, заохочуючи її до подальшої розмови приязною усмішкою.

— Я маю друга, який щойно приїхав у цю місцевість, і запитала Адель, чи не має вона якихось заперечень, якщо я запропоную йому оселитися в нашому домі.

— Он як. І що то за друг?

— Це містер Джералд Райт. Він шкільний учитель. Він зупинився в готелі «Гольф».

— То він, можливо, ваш дуже близький друг?

Інспектор Ніл подивився на неї поглядом добродушного дядька, який набавив йому років п’ятнадцять віку.

— То, можливо, незабаром ми почуємо цікаве повідомлення про шлюб?

Він відчув майже докори сумління, коли побачив, як дівчина зробила незграбний рух рукою й густо почервоніла. Не випадало сумніватися, що вона закохана в того Джералда.

— Ми з ним не заручені і, звичайно, ми не можемо оголосити про це тепер, але… знаєте… я думаю, що так… ми хочемо одружитися.

— Я вас вітаю, — люб’язно промовив інспектор Ніл. — Містер Райт, ви кажете, зупинився в готелі «Гольф»? Скільки часу він уже там живе?

— Я надіслала йому телеграму, коли помер батько.

— І він приїхав відразу. Зрозуміло, — сказав інспектор Ніл.

Це його улюблене слово тепер прозвучало по-дружньому й заспокійливо.

— Що сказала місіс Фортеск’ю, коли ви попросили її дозволити, щоб ваш друг оселився тут?

— Вона сказала, що, звичайно ж, я можу запрошувати сюди, кого мені заманеться.

— То вона повелася вельми приязно, вислухавши ваше прохання?

— Не так уже й приязно, бо вона ще сказала…

— Що саме вона сказала ще?

Ілейн знову зашарілася.

— О, вона бовкнула якусь дурницю про те, що я могла б зробити собі й кращий вибір. Це було щось таке, чого Адель просто не могла не сказати.

— Пусте, — заспокійливо промовив інспектор Ніл. — Родичі мають звичай говорити щось подібне.

— Так, вони мають. Але люди часто не вміють по-справжньому оцінити Джералда. Він, розумієте, інтелектуал і має чимало нестандартних і прогресивних поглядів, які далеко не всім подобаються.

— Тому він і не знайшов спільної мови з вашим батьком?

Ілейн знову густо почервоніла.

— Батько був дуже упереджений і несправедливий. Він поранив почуття Джералда. Джералд був такий ображений несправедливим ставленням до нього батька, що поїхав геть, і я не чула про нього протягом кількох тижнів.

«І, певно, не почула б і тепер, якби твій батько не помер і не залишив тобі купу грошей», — подумав інспектор Ніл. Уголос він запитав:

— Були ще якісь розмови між вами й місіс Фортеск’ю?

— Ні. Ні. Я не думаю.

— То ви розмовляли з нею приблизно о двадцять п’ятій хвилині на шосту, а мертвою місіс Фортеск’ю знайшли за п’ять хвилин до шостої. Ви більш не поверталися до бібліотеки протягом тієї півгодини?

— Ні.

— Що ви робили?

— Я… Я вийшла на коротку прогулянку.

— До готелю «Гольф»?

— Я… Так, але Джералда в готелі не було.

Інспектор Ніл знову сказав: «Зрозуміло», — але цього разу з інтонацією, яка свідчила, що розмову закінчено. Ілейн Фортеск’ю підвелася й запитала:

— Це все?

— Це все, дякую вам, міс Фортеск’ю.

Коли вона вже підвелася й наготувалася йти, інспектор Ніл сказав, ніби між іншим:

— А ви можете щось розповісти мені про дроздів?

Вона витріщилася на нього.

— Дроздів? Ви маєте на увазі тих, які були запечені в пиріг?

«Ага, вони все-таки були запечені в пирозі», — подумав інспектор, а вголос запитав:

— Коли це було?

— О, десь три або чотири місяці тому — і кілька дроздів також хтось поклав на письмовий стіл батька. Він був розлючений…

— Розлючений, кажете? Він ставив багато запитань?

— Так, звичайно, але нам не вдалося з’ясувати, хто їх туди поклав.

— А ви маєте якесь уявлення, чому він був такий розлючений?

— То була досить бридка витівка, хіба ні?

Ніл подивився на неї замисленим поглядом — але не побачив на її обличчі жодних ознак, щоб вона ухилялася від цієї розмови. Він сказав:

— О, тільки ще одне запитання, міс Фортеск’ю. Чи вам відомо, щоб ваша мачуха робила коли-небудь заповіт?

— Не маю уявлення… Думаю, що так… Люди зазвичай це роблять, хіба ні?

— Вони повинні робити їх — але далеко не завжди роблять. Ви самі зробили заповіт, міс Фортеск’ю?

— Ні… Ні… Не зробила… До сьогоднішнього дня я не мала чого заповідати… Тепер, звичайно…

Він побачив у її очах усвідомлення того, що тепер її становище змінилося.

— Так, — сказав він. — П’ятдесят тисяч фунтів накладають на людину певні зобов’язання — це багато чого змінює, міс Фортеск’ю.

Через кілька хвилин по тому, як міс Ілейн Фортеск’ю пішла, інспектор Ніл усе ще сидів, замислено втупивши погляд перед собою. Він і справді мав нову поживу для роздумів. Твердження Мері Дав, що вона бачила в саду чоловіка приблизно о четвертій годині тридцять п’ять хвилин, відкривало нові можливості. Це, звичайно, у тому випадку, якщо Мері Дав говорила правду. У звички інспектора Ніла ніколи не входило вважати, що кожен говорить правду. Але з усією ретельністю проаналізувавши її твердження, він не знайшов жодної реальної причини, яка примусила б її брехати. Він був схильний думати, що Мері Дав сказала правду, коли розповіла про те, що бачила чоловіка в саду. Не випадало сумніватися в тому, що той чоловік не був Ланселотом Фортеск’ю, хоч її припущення, що то був він, за тих обставин здавалося цілком природним. То був не Ланселот Фортеск’ю, але той чоловік мав приблизно той самий зріст і ті самі форми, що й Ланселот Фортеск’ю, і якщо в той конкретний час у саду справді був якийсь чоловік, а тим більше, якщо він скрадався, намагаючись нікому не потрапляти на очі, якщо судити з того, як він ховався за живоплотом із тисових дерев, то це, безперечно, відкривало нові можливості для роздумів.

Мері Дав не тільки запевняла, що бачила в саду чоловіка, вона ще й стверджувала, ніби чула кроки на верхньому поверсі будинку. А цей факт можна, у свою чергу, прив’язати до знайденого ним речового доказу. До невеличкого шматочка багнюки, який він знайшов на підлозі будуара Адель Фортеск’ю. Інспектор Ніл тоді зосередив свою увагу на невеличкому письмовому столі, який стояв у тій кімнаті. Гарненька підробка під стародавню меблю з досить очевидною секретною шухлядкою в ній. У тій шухлядці зберігалися три листи, які Вівіан Дюбуа надіслав Адель Фортеск’ю. Велика кількість любовних листів того або того виду пройшли через руки інспектора Ніла протягом його службової кар’єри. Він був добре знайомий із палкими листами, дурними листами, сентиментальними листами й вередливими листами. Траплялися й надзвичайно обережні. Інспектор Ніл був схильний зарахувати три знайдені листи від Дюбуа до останньої категорії. Навіть якби їх зачитали на процесі з розриву шлюбу, присяжні могли б визнати їх такими, що надихалися виключно почуттями платонічної дружби. Хоча в цьому випадку інспектор Ніл подумав: «Яка там, у біса, платонічна дружба!» — і коли знайшов ці листи, то відразу надіслав їх у Скотленд-Ярд, бо на той час питання полягало в тому, чи зможе офіс державного звинувачення зробити висновок, що існують достатні підстави притягти до судової відповідальності Адель Фортеск’ю або Адель Фортеск’ю та Вівіана Дюбуа спільно. Усе вказувало на те, що Рекса Фортеск’ю отруїла його дружина за співучасті свого коханця або без неї. Ті листи, хоч і дуже обережні, робили досить очевидним, що Вівіан Дюбуа був її коханцем, але, наскільки міг бачити інспектор Ніл, вони не підбурювали її до вчинення злочину. Можливо, він підбурював її на це словами, але Вівіан Дюбуа був надто обережним, щоб записати такі думки на папері.

Інспектор Ніл непомильно припустив, що Вівіан Дюбуа просив Адель Фортеск’ю, щоб вона спалила його листи, і що Адель Фортеск’ю повідомила коханцеві, що виконала його прохання.

Але тепер вони мають на своїх руках ще дві смерті, і це означає або має означати, що Адель Фортеск’ю не вбивала свого чоловіка.

Хіба що — інспектор Ніл розглядав це як нову гіпотезу — Адель Фортеск’ю хотіла одружитися з Вівіаном Дюбуа, а Вівіан Дюбуа хотів здобути не саму Адель Фортеск’ю, а ті сто тисяч фунтів, які вона мала одержати по смерті свого чоловіка. Можливо, він сподівався на те, що смерть Рекса Фортеск’ю буде приписана природним причинам. Якийсь удар або напад. Зрештою, кожен, здавалося, турбувався про здоров’я Рекса Фортеск’ю протягом останнього року. («До речі, — сказав, звертаючись сам до себе інспектор Ніл, — цим питанням треба було б зайнятися». Підсвідоме почуття підказувало йому, що в цьому плані можна буде знайти щось цікаве.) Але смерть Рекса Фортеск’ю відбулася не згідно з планом. Було негайно з’ясовано, що вона сталася внаслідок отруєння, і лікар відразу назвав отруту.

Припускаючи, що Адель Фортеск’ю й Вівіан Дюбуа винні, у якому стані вони перебували б? Вівіан Дюбуа був би наляканий, а Адель Фортеск’ю втратила б голову. Вона могла б робити й говорити казна-що. Могла б зателефонувати Дюбуа й говорити з ним, і говорити з ним цілком відверто, давши йому підстави припустити, що їхню розмову можуть підслухати в «Тисовій хатині». Що зробив би Вівіан Дюбуа в такому випадку?

Було ще рано знайти відповідь на це запитання, але інспектор Ніл мав намір найближчим часом провести розслідування в готелі «Гольф» і з’ясувати, чи Дюбуа перебував у готелі чи поза ним між четвертою годиною п’ятнадцять хвилин і шостою годиною. Вівіан Дюбуа був високий і темноволосий, як і Ланс Фортеск’ю. Він міг прослизнути через сад до бічних дверей, піднятися нагору, а потім що? Пошукати листи й виявити, що вони зникли? Можливо, він зачекав там, поки обрій очиститься, потім спустився до бібліотеки, коли чай уже допили й Адель Фортеск’ю залишилася сама-одна?

Ні, він надто поспішає зі своїми висновками…

Ніл допитав Мері Дав та Ілейн Фортеск’ю, а тепер він спробує з’ясувати, що йому розповість дружина Персівала Фортеск’ю.