Кишеня, повна жита

Розділ шістнадцятий

Інспектор Ніл знайшов місіс Персівал у її вітальні, де вона писала листи. Вона нервовим рухом підвелася на ноги, коли він увійшов.

— У чому річ? Ви чогось від мене хочете?..

— Будь ласка, сядьте, місіс Фортеск’ю. Я просто хочу, щоб ви відповіли мені ще на кілька запитань.

— О, так. О, так, звичайно, інспекторе. Який це все-таки жах… Чогось гіршого уявити собі неможливо…

Вона опустилася в крісло, усе ще нервуючи. Інспектор Ніл сів поруч неї на невеличкий стілець із прямою спинкою. Він став роздивлятися її набагато уважніше, аніж робив це досі. «Досить пересічна жінка», — подумав він, і, як йому здалося, не дуже щаслива. Неспокійна, невдоволена, схоже, не вельми розумна, а проте він подумав, що вона могла бути працьовитою й обізнаною у своїй професії медичної сестри. Вийшовши заміж за заможного чоловіка, вона здобула можливість не працювати, але можливість не працювати не задовольняла її. Вона купувала собі одяг, читала романи і їла ласощі, але він згадав, якою ненормально збудженою була вона в той вечір, коли довідалася про смерть Рекса Фортеск’ю, і тепер він побачив у тому збудженні не диявольську втіху, а радше вияв розпачу та нудьги, які взяли в полон її життя. Її вії затремтіли й упали вниз, зустрівши його проникливий погляд. Вони надавали їй такого вигляду, ніби вона водночас нервує й почуває себе винною, але він не міг бути впевненим, що так воно є насправді.

— Боюся, — сказав він заспокійливим тоном, — нам доведеться ставити людям запитання знову й знову. Вони мають дуже стомлювати вас усіх. Я це розумію, але й ви повинні розуміти, як багато залежить від точного розподілу подій у часі. Ви прийшли до чаю досить пізно, так я розумію? Міс Дав мусила прийти й забрати вас, чи не так?

— Так. Вона справді прийшла, щоб мене забрати. Вона прийшла й сказала, що чай принесли до бібліотеки. Я не мала уявлення, що вже так пізно. Я писала листи.

Інспектор Ніл лише ковзнув поглядом по письмовому столу.

— Розумію, — сказав він. — Не знаю чому, але я подумав, що ви виходили прогулятися.

— Вона так вам сказала? Атож, тепер я думаю, ви маєте рацію. Я писала листи. Але було так душно й у мене так заболіла голова, що я вийшла з дому… й… пішла прогулятися. Лише навколо саду.

— Розумію. Ви кого-небудь зустріли?

— Чи я зустріла когось? — Вона скинула на нього здивованим поглядом. — Що ви маєте на увазі?

— Я лише подумав, чи ви когось бачили і чи хтось бачив вас протягом тієї вашої прогулянки.

— Я бачила садівника, але він був далеко. Більше я нікого не бачила.

Вона подивилася на нього з підозрою.

— Потім ви повернулися в дім, піднялися до своєї кімнати й саме роздягалися, коли міс Дав увійшла сказати вам, що чай уже можна пити.

— Так. Так, і тоді я спустилася до бібліотеки.

— І хто там був?

— Адель та Ілейн, а через хвилину або дві прийшов Ланс. Мій дівер, ви знаєте. Той, хто повернувся додому з Кенії.

— А потім усі ви стали пити чай?

— Так, ми стали пити чай. Потім Ланс пішов побачитися з тіткою Ефі, а я піднялася до себе, щоб дописати свої листи. Я залишила там Ілейн з Аделлю.

Він підбадьорливо кивнув головою.

— Так. Міс Фортеск’ю, схоже, була з місіс Фортеск’ю протягом п’ятьох або десятьох хвилин, після того як ви пішли. Ваш чоловік ще не повернувся додому?

— О, ні. Персі… Вал… повернувся додому не раніше, як о пів на сьому чи о сьомій. Справи затримали його в місті.

— Він повернувся додому поїздом?

— Так. Він узяв таксі на станції.

— Для нього було незвичним повертатися додому поїздом?

— Іноді він так повертається. Не дуже часто. Думаю, він був у таких місцях у місті, де дуже важко запаркувати автомобіль. Для нього було набагато легше повернутися додому на поїзді, від станції Кеннон-стрит.

— Розумію, — сказав інспектор Ніл. Він провадив: — Я запитав вашого чоловіка, чи місіс Фортеск’ю склала заповіт, перед тим як померла. Він сказав, що, певно, ні. Думаю, що й вам по це нічого не відомо?

На його подив, Дженніфер Фортеск’ю енергійно закивала головою.

— О, так, — сказала вона. — Адель склала заповіт. Вона сказала мені про це.

— Справді? Коли саме вона його склала?

— Не так давно. Близько місяця тому, я думаю.

— Це дуже цікаво, — сказав інспектор Ніл.

Місіс Персівал енергійно нахилилася вперед. Її обличчя сяяло від задоволення. Вона явно втішалася тим, що наділена таким дорогоцінним знанням.

— Вал про це не знав, — сказала вона. — Ніхто не знав. Думаю, я випадково довідалася про це. Я була на вулиці. Щойно вийшла з крамниці канцелярського приладдя, коли побачила Адель, яка виходила з адвокатської контори. «Ансел і Ворел», ви знаєте. На Гай-стрит.

— Знаю, — сказав Ніл. — Там розташована місцева адвокатська контора.

— Так. І я запитала в Адель: «Що ти там робила?» А вона засміялася й відповіла: «Тобі так цікаво знати?» А потім, коли ми йшли разом, вона сказала: «Я тобі скажу, Дженніфер. Я складала там свій заповіт». — «Ну, знаєш, — здивувалася я, — навіщо тобі заповіт, Адель, ти начебто не стара й не хвора. Чи, може, я помиляюся?» А вона відповіла мені, що ні, звичайно ж, вона не хвора. Вона ніколи не почувала себе краще, ніж тепер. Але кожен повинен скласти свій заповіт. Вона мені пояснила, що не захотіла звертатися до того зарозумілого сімейного адвоката в Лондоні, містера Білінґслі. Вона сказала, що той старий і слизький ябедник неодмінно про все розповість родині. «Ні, — сказала вона, — мій заповіт — це моя справа, Дженніфер, і я зроблю його, як хочу, і ніхто не знатиме, що там у ньому написано». — «Гаразд, Адель, — сказала я, — я нічого нікому не розповім». А вона мені у відповідь: «Можеш розповідати кому завгодно. Бо ти все одно не знаєш його змісту». Але я нікому не розповіла про ту мою розмову з Аделлю. Нікому, навіть Персі. Я вважаю, що жінки повинні підтримувати одна одну, чи не так, інспекторе Ніл?

— Я переконаний, це дуже добре почуття з вашого боку, — дипломатично прокоментував інспектор Ніл.

— Знаєте, я за своєю вдачею жінка не зла, — сказала Дженніфер, — але Адель ніколи особливо мені не подобалася, якщо ви розумієте, про що я кажу. Я завжди думала, вона належить до тих жінок, які ні перед чим не зупиняться, щоб добути те, чого вони хочуть. Але тепер вона мертва, і, можливо, я недооцінювала її, бідолашну.

— Що ж, я дякую вам, місіс Фортеск’ю, ви мені дуже допомогли.

— Будь ласка, будь ласка. Я з радістю готова зробити все, що можу. Усе так жахливо, ви зі мною, сподіваюся, згодні? А що то за стара дама, яка приїхала сьогодні вранці?

— Така собі міс Марпл. Вона вельми люб’язно приїхала сюди повідомити нам усе, що вона знає про Ґледіс Мартін. Вона сказала, що Ґледіс Мартін служила в неї кілька років тому.

— Справді? Як цікаво.

— У мене до вас іще одне запитання, місіс Персівал. Чи вам відомо що-небудь про дроздів?

Дженніфер рвучко стрепенулася. Вона впустила на підлогу свою сумочку й нахилилася, щоб підняти її.

— Про дроздів, інспекторе? Дроздів? Яких дроздів?

Голос у неї був дещо засапаний. Усміхаючись, інспектор Ніл сказав:

— Просто дроздів. Живих, або мертвих, або навіть, скажімо так, символічних.

Дженніфер Фортеск’ю різко кинула:

— Я не розумію, що ви маєте на увазі. Не розумію, про що ви кажете.

— Отже, ви нічого не знаєте про дроздів, місіс Фортеск’ю?

Вона повільно проказала:

— Певно, ви маєте на увазі тих, яких минулого літа знайшли запеченими в пирозі. Дурниця та й годі.

— Які лежали на столі в бібліотеці чи не так?

— То був просто чийсь дурний жарт. Не знаю, хто вам про нього розповів. Містер Фортеск’ю, мій свекор, дуже розгнівався, коли йому це утнули.

— Тільки розгнівався? Більше нічого?

— О, я розумію, до чого ви хилите. Так, я сподіваюся, ви маєте слушність. Він запитав, чи в домі не було якихось чужинців.

— Чужинців? — вигукнув інспектор Ніл, піднявши брови.

— Атож, саме це він сказав, — промовила місіс Персівал тоном виправдання.

— Чужинців, — замислено повторив інспектор Ніл. Потім запитав: — Він не здавався наляканим абощо?

— Наляканим? Я не знаю, що ви маєте на увазі.

— Чи він, бува, не нервував. Коли запитував про чужинців?

— Так. Так, він справді був якийсь не такий. Звичайно, я дуже добре не пам’ятаю. Це було кілька місяців тому. Не думаю, що то було щось інше, аніж просто дурний жарт. Можливо, ту витівку встругнув Крамп. Мені справді здається, що Крамп — чоловік вельми неврівноважений, і я майже переконана, що він п’є. Він буває надзвичайно нахабним у своїх манерах. Я іноді замислювалася над тим, чи не плекає він якогось невдоволення проти містера Фортеск’ю. Ви не думаєте, що це можливо, інспекторе?

— Нема нічого неможливого, — сказав інспектор і пішов геть.

Персівал Фортеск’ю був у Лондоні, але інспектор Ніл знайшов Ланселота, що сидів зі своєю дружиною в бібліотеці. Вони грали в шахи.

— Я хочу відірвати вас від гри, — сказав інспектор тоном вибачення.

— Ми лише гаємо час, інспекторе, чи не так, Пет?

Пет кивнула головою.

— Ви, можливо, подумаєте, що я ставлю вам дуже дурне запитання, — сказав Ніл. — Вам відомо що-небудь про дроздів, містере Фортеск’ю?

— Про дроздів? — Ланс здавався здивованим. — Про яких дроздів? Про звичайних птахів, чи ви маєте на увазі щось у переносному смислі?

Інспектор Ніл відповів йому з несподіваною, дещо розгубленою усмішкою:

— Я й сам не знаю, що я маю на увазі, містере Фортеск’ю. Було згадано про дроздів, а в якому контексті, мені невідомо.

— О Господи! — несподівано вигукнув Ланселот. — Сподіваюся, йшлося не про шахту «Дрозди»?

Інспектор Ніл різко запитав:

— Про шахту «Дрозди»? Що це, у біса, таке?

Ланс спохмурнів, вигляд у нього був дещо спантеличений.

— Лихо в тому, інспекторе, що сам я пам’ятаю дуже мало. Я лише маю туманне уявлення про темну оборудку, яку мій батько прокрутив у своєму минулому. Щось на західному узбережжі Африки. Тітка Ефі, здається, кинула йому в обличчя звинувачення в тій оборудці, але чогось конкретного я не пам’ятаю.

— Тітка Ефі? Ви говорите про міс Ремсботтом, чи не так?

— Авжеж, про неї.

— Я піду й розпитаю її про це, — сказав інспектор Ніл. Він сумно докинув: — Вона досить неприступна бабусенція, містере Фортеск’ю. Весь час примушує мене нервувати.

Ланс усміхнувся.

— Так. Тітка Ефі, звичайно, не подарунок, але вона може допомогти вам, інспекторе, якщо ви зумієте знайти до неї підхід. Надто в тому випадку, якщо ви хочете понишпорити в минулому. Вона має чудову пам’ять і з особливою втіхою спогадує ті події, що закінчилися погано. — Він замислено додав: — І ще одне. Я пішов її навідати, можливо, ви знаєте, незабаром по тому, як приїхав сюди. Відразу після чаю, який ми пили того вечора, якщо бути точним. І вона говорила тоді про Ґледіс. Про дівчину, яку вбили. Звичайно, ми тоді не знали, що вона вже мертва. Але тітка Ефі сказала: вона цілком переконана в тому, що Ґледіс щось знає, чого вона не розповіла поліції.

— Схоже, так воно й було, — сказав інспектор Ніл. — Вона вже ніколи нічого не розповість, бідолашна дівчина.

— Ні, не розповість. Здається, тітка Ефі порадила їй нічого при собі не тримати, але, на жаль, дівчина її не послухала.

Інспектор Ніл кивнув головою. Подумки підготувавшись до зустрічі, він проник у фортецю міс Ремсботтом. На свій подив, він побачив там міс Марпл. Дами, схоже, обговорювали проблеми іноземних місій.

— Я піду, інспекторе, — сказала міс Марпл, підводячись на ноги.

— У цьому нема потреби, — сказав інспектор Ніл.

— Я запропонувала міс Марпл оселитися в нашому домі, — сказала міс Ремсботтом. — Немає сенсу витрачати гроші на той безглуздий «Гольф». Брудне гніздо спекулянтів. Протягом цілого вечора там лише п’ють і грають у карти. Чи ж не ліпше буде, якщо вона оселиться в пристойному християнському домі? Тут є вільна кімната поруч із моєю. Востаннє в ній жила доктор Мері Пітерс, місіонерка.

— Це дуже люб’язно з вашого боку, — сказала міс Марпл, — але я справді думаю, що мені не варт оселятися в домі, де панує жалоба.

— Жалоба? Дурниці, — сказала міс Ремсботтом. — Хто оплакуватиме Рекса в цьому домі? Або Адель? Чи, може, вас турбує поліція? Ви маєте якісь заперечення, інспекторе?

— Від мене ніяких, мем.

— Отже, про все домовлено, — сказала міс Ремсботтом.

— Це дуже люб’язно з вашого боку, — сказала міс Марпл із вдячністю в голосі. — Я піду зателефоную в готель, щоб скасувати своє проживання.

Вона покинула кімнату, і міс Ремсботтом сказала не вельми приязним голосом, звертаючись до інспектора:

— Ну, то чого вам треба?

— Я подумав, чи не могли б ви мені щось розповісти про шахту «Дрозди», мем.

У міс Ремсботтом несподівано вихопився сміх, схожий на кудкудакання.

— Ха-ха! То ви докопалися й до цього, он як! Сприйняли натяк, який я вам подала під час нашої першої розмови. То що ви хочете почути від мене тепер?

— Усе, що ви захочете розповісти мені, мем.

— Я не можу розповісти вам багато. Це було надто давно — двадцять, а може, і двадцять п’ять років тому. Якась концесія у Східній Африці. Мій зять подався туди з чоловіком на ім’я Маккензі, який помер там, захворівши на пропасницю. Рекс повернувся додому й сказав, що те родовище, чи концесія, чи як вони це називали, не виправдало надій. Більше я нічого не знаю.

— Я переконаний, ви знаєте значно більше, мем, — не погодився з нею Ніл.

— Усе інше — чутки. Ви не любите чуток, коли йдеться про закон, наскільки мені відомо.

— Ми поки що не в суді, мем.

— Нічого істотного я вам сказати не можу. Знаю тільки, що родина Маккензі вчинила скандал. Вони стверджували, що Рекс одурив Маккензі. Думаю, так воно й було. Він був розумний чоловік, совісті не мав анітрохи, однак не сумніваюсь — усе, що він робив, не порушувало закон. Вони не могли довести нічого. Місіс Маккензі була жінка неврівноважена. Вона приїхала сюди й погрожувала помститися. Стверджувала, ніби Рекс убив Маккензі. То були погрози дурні й мелодраматичні. Я думаю, у неї не все було гаразд із головою — здається, незабаром по тому її забрали до божевільні. Вона привезла сюди із собою двійко малих дітей, що були налякані до смерті. Подейкували, ніби вона привезла сюди своїх дітей із метою помститися. Щось таке. Одне слово, дурниці. От і все, що я можу вам розповісти. І знайте, шахта «Дрозди» була не єдиною шахрайською оборудкою, що їх Рекс здійснив у свій час. Ви знайдете значно більше, якщо почнете шукати. Що наштовхнуло вас на дроздів? Ви натрапили на слід, який веде до родини Маккензі?

— А ви не знаєте, що сталося з тією родиною, мем?

— Не маю ані найменшого уявлення, — сказала міс Ремсботтом. — Я не думаю, що Рекс справді вбив Маккензі, але він міг покинути його вмирати. Для Бога це однаково, але не однаково для земного правосуддя. Якщо він справді так зробив, то тепер йому довелося за це поплатитися. Жорна Бога мелють повільно, але дуже дрібно — а зараз ви ліпше йдіть геть, я більше нічого не можу вам сказати, тож вам нема сенсу ставити нові запитання.

— Дуже дякую за те, що ви мені розповіли, — сказав інспектор Ніл.

— Попросіть, щоб міс Марпл повернулася! — гукнула міс Ремсботтом йому навздогін. — Вона досить легковажна, як і всі люди, що належать до англіканської церкви, зате знає, як розумно й ефективно здійснювати милосердя.

Інспектор Ніл зробив два телефонні дзвінки: один — до адвокатської фірми «Ансел і Ворел», а другий — до готелю «Гольф», потім покликав сержанта Гея й попередив його, що покине дім на короткий час.

— Я маю навідатися до адвокатської контори — потім ти зможеш знайти мене в готелі «Гольф», якщо в цьому виникне нагальна потреба.

— Гаразд, сер.

— І з’ясуй усе, що зможеш, про дроздів, — сказав йому Ніл через плече.

— Дроздів, сер? — повторив сержант Гей, глибоко містифікований.

— Атож, сержанте, мене цікавлять саме дрозди, а не горобці абощо.

— Слухаюсь, сер, — спантеличено відказав сержант Гей.