Кишеня, повна жита

Розділ одинадцятий

Містер Дюбуа був роздратований. Він наполовину розірвав лист від Адель Фортеск’ю й укинув його до сміттєвого кошика. Потім, опанований почуттям несподіваної обережності, дістав із кошика клапті листа, підніс до них сірника й спалив їх на попіл.

— Чому жінки мають бути такими дрімучими ідіотками? — промурмотів він собі під ніс. — Адже звичайнісінька обережність…

Проте жінки, як міркував далі містер Дюбуа, ніколи не знали, що таке обережність. Хоч нерідко він обертав собі на користь цю властивість жінок, але тепер вона його дратувала. Щодо нього самого, то він удався до всіх заходів остороги. Якщо місіс Фортеск’ю телефонувала, то їй мали відповідати, що його нема вдома. Адель Фортеск’ю телефонувала йому вже тричі, а тепер ще й написала листа. Загалом листування становило набагато більшу небезпеку. Він замислився на мить або дві, а тоді підійшов до телефону.

— Чи міг би я поговорити з місіс Фортеск’ю, будь ласка?

— Так, містере Дюбуа.

Через хвилину або дві він почув у слухавці її голос:

— Вівіане, нарешті.

— Так, так, Адель, це я, але будь обережною. Звідки ти зі мною говориш?

— З бібліотеки.

— Ти переконана, що нас ніхто не підслуховує в холі?

— Кому це треба?

— Ти ніколи не можеш знати. А поліція досі в домі?

— Ні, вони пішли, принаймні, на короткий час. О, Вівіане, любий, це було жахливо.

— Так, так, інакше бути не могло. Але послухай мене, Адель, ми повинні бути обережними.

— Звичайно, звичайно, любий.

— Не називай мене «любий» по телефону. Це небезпечно.

— Ти не занадто вдаєшся в паніку, Вівіане? Зрештою сьогодні всі називають одне одного «любий» або «люба».

— Так, так, ти правду кажеш. Але послухайся мене. Не телефонуй мені й не пиши.

— Але ж, Вівіане…

— Це лише тепер, ти повинна розуміти. Нам треба бути обережними.

— О, гаразд, — її голос прозвучав ображено.

— Адель, послухай. Мої листи до тебе. Ти спалила їх, чи не так?

Адель Фортеск’ю на мить завагалася, перш ніж відповіла:

— Звичайно, спалила. Я ж тобі казала, що збираюся їх спалити.

— Тоді все гаразд. Я кладу слухавку. Не телефонуй мені й не пиши. Я озвуся до тебе у слушний час.

Він поклав слухавку на підставку, де вона лежала. Замислено погладив свою щоку. Йому не сподобалося хвилинне вагання Адель. Чи справді вона спалила його листи? Усі жінки однакові. Обіцяють спалити те або те, а потім цього не роблять.

«Листи, листи… — далі міркував містер Дюбуа. — Жінки завжди хочуть, щоб ти писав їм листи». Щодо нього, то він намагався бути дуже обережним, але іноді небезпек не щастить уникнути. Що саме він писав у тих кількох листах, які надіслав Адель Фортеск’ю? «Звичайне собі базікання», — похмуро подумав він. Але чи не було там окремих слів, окремих фраз, які поліція могла витлумачити так, як вона хотіла б їх витлумачити. Він пригадав справу Едіт Томпсон. Його листи були досить невинні, подумав він, але не міг бути впевненим. Його тривога зростала. Навіть якщо раніше Адель не спалила його листи, то чи стане в неї глузду спалити їх тепер? Чи вони вже потрапили в лапи поліції. «Де вона їх зберігає? — подумав він. — Мабуть, у своїй вітальні, нагорі сходів. Мабуть, в одній із шухляд того маленького письмового столика, підробленого під старовинний стиль Людовіка Чотирнадцятого». Одного разу вона сказала йому, що там є потаємна шухлядка. Потаємна шухлядка! Поліція не така дурна, як іноді думають. Але зараз поліції в домі немає. Вона так сказала. Вони були там сьогодні вранці, але тепер усі звідти пішли.

Вони досі, певно, заклопотані пошуками можливого джерела отрути, яка потрапила в їжу. Він сподівався, що вони не стали обшукувати весь дім, кімнату за кімнатою. Мабуть, їм треба просити дозволу або одержати спеціальний ордер, щоб здобути право на такий загальний обшук. Можливо, якщо він діятиме негайно, відразу…

Він ясно бачив будинок очима своєї уяви. На той час уже почне смеркатися. Чай принесуть або в бібліотеку, або до вітальні. Усі зберуться внизу, а слуги питимуть чай у холі. Нагорі, на другому поверсі, нікого не буде. Йому неважко пройти через сад, обминувши тисові живоплоти, що так надійно обгороджують будинок. Далі крізь невеличкі бічні двері він підійметься на терасу. Ці двері ніколи не замикаються до того часу, коли вже всі вкладаються спати. Можна буде прослизнути крізь них, а потім, вибравши слушну нагоду, проникнути нагору.

Вівіан Дюбуа дуже ретельно обміркував, щó він стане робити далі. Якби поліція пояснила смерть містера Фортеск’ю серцевим нападом або якимсь іншим подібним захворюванням, він би почувався в цілковитій безпеці. Але, схоже, вони думають інакше, і Дюбуа промурмотів крізь зуби: «Ліпше вжити додаткових заходів остороги, аніж потім гірко шкодувати».

Мері Дав повільно спускалася парадними сходами. Вона на мить зупинилася біля вікна над майданчиком сходів, з якого побачила інспектора Ніла, коли той приїхав учора. Тепер, коли вона дивилася уже в сутінках, то помітила постать чоловіка, який щойно зник за тисовим живоплотом. Вона подумала, а чи то, бува, не Ланселот Фортеск’ю, блудний син. Можливо, він залишив свій автомобіль біля брами й пішов блукати навколо саду, спогадуючи там давні часи, перш ніж прийти в родину, яка, можливо, налаштована до нього вороже. Мері Дав відчула симпатію до Ланса. Усміхаючись слабкою усмішкою, вона пішла далі сходами вниз. У холі зустріла Ґледіс, яка нервово стрепенулася, побачивши її.

— Я щойно чула телефонний дзвінок, — сказала Мері. — Хто це був?

— Хтось помилився номером. Думали, що телефонують до пральні. — Ґледіс говорила, засапавшись, ніби кудись поспішала. — А перед цим телефонував містер Дюбуа. Хотів поговорити з хазяйкою.

— Зрозуміло.

Мері перейшла через хол. Обернувши голову, вона сказала:

— Думаю, вже час пити чай. Ти ще не принесла його?

Ґледіс сказала:

— Мені здається, ще нема четвертої години, чи я помиляюся, міс?

— Уже за двадцять хвилин п’ята. Ти можеш принести чай зараз?

Мері Дав увійшла до бібліотеки, де Адель Фортеск’ю, сидячи на канапі, дивилася на вогонь, тримаючи в пальцях невеличку мереживну хусточку.

— Де чай? — вередливим голосом запитала вона.

— Зараз принесуть, — відповіла Мері Дав.

Дровиняка випала з каміна, і Мері Дав стала навколішки біля ґраток і запхала її назад щипцями, додавши ще одне поліно дров і трохи вугілля.

Ґледіс вийшла на кухню, де місіс Крамп підняла червоне й розгніване обличчя від кухонного столу, на якому вона розмішувала тісто у великій мисці.

— Дзвінок у бібліотеці дзвенить і дзвенить. Тобі пора занести туди чай, дівчино.

— Гаразд, гаразд, місіс Крамп.

— Що я скажу сьогодні ввечері Крампові? — промурмотіла місіс Крамп. — Йому дістанеться від мене на горіхи.

Ґледіс увійшла до комори. Вона не приготувала жодних сандвічів. А навіщо їх готувати? Вони мають що їсти до чаю й без сандвічів, хіба ні? Два торти, печиво, млинці й мед. Свіже селянське масло з чорного ринку. Їжі вистачає, і їй нема потреби різати помідори та якесь м’ясо або печінку для сандвічів. У неї й без того повні руки роботи. А місіс Крамп сама не своя від люті, і тільки тому, що містер Крамп кудись пішов пополудні. То й що з того, адже в нього сьогодні вихідний. «Правильно він зробив», — подумала Ґледіс. Місіс Крамп гукнула її з кухні:

— Чайник так бурхливо кипить, що скоро кришка злетить у повітря. Ти коли-небудь заварюватимеш чай чи ні?

— Біжу.

Вона насипала чаю, не міряючи, у срібний чайничок для заварки, винесла його на кухню й залила окропом. Поставила чайничок для заварки й чайник з окропом на велику срібну тацю й понесла весь вантаж до бібліотеки, де перетнула майже все приміщення й поставила тацю на маленький столик біля канапи. Потім поквапно повернулася по ще одну тацю, з їжею. Вона вже занесла її до холу, коли раптовий скрипучий звук дідівського годинника, що наготувався видзвонювати години, примусив її підстрибнути, і вона мало не випустила тацю з рук.

У бібліотеці Адель Фортеск’ю роздратовано запитала в Мері Дав:

— Куди всі заподілися сьогодні пополудні?

— Я не знаю, місіс Фортеск’ю, бігме, не знаю. Міс Фортеск’ю нещодавно прийшла додому. Думаю, що місіс Персівал пише листи у своїй кімнаті.

Адель сердито промовила:

— Пише листи, пише листи. Ця жінка ніколи не припиняє писати листи. Вона любить людей свого класу. Смерть і лихо вкидають її в абсолютний захват. «Гидота» — ось як я це називаю. Абсолютна гидота.

Мері тактовно промурмотіла:

— Я скажу їй, що чай готовий.

Прямуючи до дверей, вона трохи відступила назад, коли Ілейн Фортеск’ю увійшла до кімнати. Ілейн сказала: «Холодно», — й сіла біля каміна, простягши руки до вогню й потираючи їх.

Мері трохи постояла в холі. Велика таця з кексами примостилася на одній зі скринь, які там стояли. Позаяк у холі споночіло, Мері увімкнула електрику. Коли вона це зробила, їй здалося, вона почула, як Дженніфер Фортеск’ю іде по одному з коридорів нагорі. Ніхто, проте, не спустився сходами, і Мері піднялася нагору й пройшла коридором.

Персівал Фортеск’ю та його дружина займали окреме помешкання в одному з флігелів будинку. Мері постукала у двері їхньої вітальні. Місіс Персівал любила, коли у двері до неї стукали, що страшенно не подобалося Крампові. Її голос жваво відповів:

— Прошу, заходьте.

Мері відчинила двері й неголосно промовила:

— Чай подано, місіс Персівал.

Вона була досить здивована, побачивши Дженніфер Фортеск’ю в її вихідному одязі. Вона щойно скинула із себе своє довге пальто з верблюжої шерсті.

— Я не знала, що вас не було вдома, — сказала Мері.

Місіс Персівал дещо засапалася.

— О, я була тільки в саду, більш ніде. Вийшла трохи подихати повітрям. Але там було холодно, і я залюбки погріюся біля вогню. Центральне опалення тут не працює так добре, як мало би працювати. Комусь треба було б поговорити про це із садівниками, міс Дав.

— Я поговорю з ними, — пообіцяла міс Дав.

Дженніфер Фортеск’ю поклала своє пальто на стілець і пішла за Мері з кімнати. Вона вийшла на сходи попереду Мері, яка трохи відступила назад, щоб пропустити її наперед. У холі, на свій превеликий подив, Мері побачила, що таця з наїдками досі стоїть там. Вона вже хотіла вийти до комори й покликати Ґледіс, коли у дверях бібліотеки з’явилася Адель Фортеск’ю й роздратовано зауважила:

— Чи нам коли-небудь дадуть чогось поїсти до чаю?

Мері швиденько підняла тацю й занесла її до бібліотеки, розкладаючи окремі порції їстівного на низеньких столиках біля каміна. Вона виносила порожню тацю назад до холу, коли задзвонив дзвінок біля парадних дверей. Поставивши тацю, Мері рушила до дверей. Якщо це нарешті з’явився блудний син, то їй цікаво побачити його. «Адже він зовсім не схожий на решту Фортеск’ю», — подумала Мері, відчиняючи двері й дивлячись на смагляве худе обличчя й слабкі обриси іронічно скривленого рота. Вона спокійно запитала:

— Містер Ланселот Фортеск’ю?

— Він самий.

Мері заглянула йому за спину.

— Ваш багаж?

— Я приїхав на таксі. Це все, що в мене є.

Він підняв середніх розмірів сумку зі змійкою. Намагаючись не показати свого легкого подиву, Мері сказала:

— А, то ви під’їхали в таксі. А я подумала, можливо, вам захотілося пройтися пішки. А де ваша дружина?

Риси його обличчя спохмурніли, і Ланс сказав:

— Моя дружина сюди не приїде. Принаймні, поки що.

— Розумію. Будь ласка, проходьте сюди, містере Фортеск’ю. Усі в бібліотеці, п’ють чай.

Вона підвела його до дверей бібліотеки й покинула там. Їй раптом спало на думку, що Ланселот Фортеск’ю досить привабливий чоловік. Друга думка з’явилася за першою. Либонь, вона не перша жінка, що так думає.

— Лансе!

Ілейн підбігла до нього. Вона обхопила його руками за шию й обняла з безпосередністю юної школярки, чому Ланс неабияк здивувався.

— Привіт. Ось і я.

Він лагідно вивільнився з обіймів сестри.

— А це Дженніфер?

Дженніфер Фортеск’ю подивилася на нього зі жвавою цікавістю.

— Боюся, що Вал затримався в місті, — сказала вона. — Зараз виникло так багато проблем, яким треба дати раду, ви ж розумієте. Зробити приготування до похорону й усе таке. Звичайно, усі турботи навалилися на Вала. Він повинен доглянути за всім. Ви не можете собі уявити, через що нам довелося пройти.

— Так, вам зараз нелегко, — сказав Ланс тоном глибокого співчуття.

Він обернувся до жінки, яка сиділа на канапі, тримаючи в руці млинець, намазаний медом, і дивлячись на нього спокійним оцінювальним поглядом.

— Звичайно! — вигукнула Дженніфер, — ви не знайомі з Адель, чи не так?

Ланс прошепотів: «О, так, я з нею знайомий», узявши руку Адель у свою. Коли він подивився на неї, її повіки затремтіли. Вона сіла, переклавши млинець, який їла, у ліву руку, а праву підняла й поправила собі волосся. То був суто жіночий рух. Це означало її визнання того, що до кімнати увійшов чоловік, вартий уваги. І мовила своїм низьким, лагідним голосом:

— Сідайте на канапу, поруч зі мною, Лансе. — Вона налила йому філіжанку чаю. — Я рада, що ви приїхали. Ми вкрай потребуємо ще одного чоловіка в домі.

Ланс сказав:

— Ви повинні дозволити мені зробити все, що я зможу, аби вам допомогти.

— Ви знаєте — та, можливо, і не знаєте — тут побувала поліція. Вони думають… вони думають, — голос у неї зірвався, і вона заплакала гіркими слізьми: — О, це справді жахливо! Жахливо!

— Я знаю, — серйозним і співчутливим голосом сказав Ланс. — Річ у тому, що вони зустріли мене в лондонському аеропорту.

— Поліція вас зустріла?

— Так.

— Вони хотіли поговорити з вами?

— Ну, як би вам сказати, — Ланс намагався применшити значення своєї розмови з поліцією, — вони розповіли мені про те, що сталося.

— Його отруїли, — сказала Адель, — ось що вони думають, ось що вони кажуть. І то було не харчове отруєння. Його умисне хтось отруїв. Мені здається, вони думають, то був хтось із нас.

Ланс подарував їй несподівану швидку усмішку.

— Нехай у них від цього голова болить, — заспокоїв він її. — А нам нема чого хвилюватися. Який чудесний чай! Давно мені не доводилося пити справжнього англійського чаю.

Іншим незабаром передався його настрій. Адель несподівано запитала:

— А де ваша дружина? Ви маєте дружину, Лансе?

— Я маю дружину, так. Вона в Лондоні.

— Але чи не краще буде, якщо ви привезете її сюди?

— Ми ще маємо час змінити свої плани, — сказав Ланс. — Проте Пет, моїй Пет, цілком добре й там, де вона є.

Ілейн гостро кинула:

— Але ти ж не хочеш сказати… Ти ж не думаєш…

Ланс швидко промовив:

— Який чудовий шоколадний кекс. Я мушу покуштувати його.

Відрізавши собі шматок, він запитав:

— А тітка Ефі ще жива?

— О, так, Лансе. Вона не сходить униз і не трапезує з нами, але почуває себе цілком добре. Щоправда, вона стала дуже дивною.

— Вона завжди була дивною, — сказав Ланс. — Я мушу піднятися нагору й побачитися з нею після чаю.

Дженніфер Фортеск’ю промурмотіла:

— У її віці людина хоче перебувати там, де їй здається, що вона вдома. Тобто там, де вона матиме добрий догляд.

— Нехай Бог допоможе будь-якому закладові для старих дам, який прийме тітку Ефі у свої стіни, — жартівливо кинув Ланс. Потім додав: — А що то була за цікава дівчина, сором’язлива й лагідна, що відчинила мені двері?

Адель здавалася здивованою.

— А хіба вам відчинив двері не Крамп? Дворецький? О, я геть забула. Сьогодні ж у нього вихідний. То була, певно, Ґледіс, хто ж іще…

Ланс описав зовнішність дівчини, яка відчинила йому двері:

— Сині очі, волосся, розділене навпіл, лагідний голос із янгольськими інтонаціями, а що ховається за всім цим, я не наважуся припустити.

— То, певно, була Мері Дав, — здогадалася Дженніфер.

Ілейн сказала:

— Вона, можна сказати, завідує нашим господарством.

— І тепер завідує?

— Вона дуже корисна для нас, — сказала Адель.

— Атож, — замислено промовив Ланс. — По ній видно, що користі з неї багато.

— Але її найкраща риса — це те, що вона знає своє місце. Вона ніколи не задирає носа, якщо ви розумієте, про що я кажу.

— Розважлива й мудра горличка Мері, — сказав Ланс і відрізав собі ще один шматок шоколадного кексу.