Кульова блискавка

ВІДПОЧИНЬТЕ, МІСТЕРЕ БОНД!

Фелікс Лейтер увійшов у білосніжно-стерильну палату та зі змовницьким виглядом зачинив за собою двері. Підійшов до ліжка, на якому дрімав Бонд.

— Як ся маєш, друзяко?

— Непогано. Ось щойно очуняв.

— Лікар нікого до тебе не пускає, але я думаю, тобі цікаво послухати, чим діло скінчилося?

— Звісно, — Бонд спробував сконцентруватися. Насправді йому було байдуже. Його цікавила лише доля дівчини.

— Гаразд, спробую стисло. Лікар якраз робить обхід, тож виб’є з мене усе лайно, якщо застукає з тобою. Коротше, ми знайшли обидві бомби, і Котце — той фізик — заспівав, як соловейко. СПЕКТР — таки справжнє кубло неприторенних мерзотників — колишніх оперативників СМЕРШу, мафії, ґестапо та іншої кодли. Штаб-квартира — в Парижі. За старшого у них такий собі Блофельд, і цьому мерзотникові вдалось ушитися, принаймні ЦРУ його поки що не схопило. Напевне, Блофельда насторожило радіомовчання Ларго. Цей хлопець — справжній геній. За словами Котце, у СПЕКТРа на рахунках мільйони доларів, і це при тому, що вони розпочали діяти п’ять чи шість років тому. Дана операція мала стати завершальною. Так, ти був правий, Маямі — їхня мішень номер два. Збиралися залишити бомбу в яхт-клубі.

— Отже, тепер усі щасливі, — слабо посміхнувся Бонд.

— Ну, так. Окрім мене. Я навіть у сортир від того радіоприймача відійти не можу, з нього вже дим іде. Та й за тобою плаче пачка шифрограм від М. Дякуючи Богу, сьогодні прилітає команда генералів з ЦРУ і з твого відомства — хай розгрібають. А ми посидимо збоку, подивимось, як наші уряди викручуватимуться, виносячи події на широкий загал, — що сказати журналістам, що робити з тим СПЕКТРом, надати тобі титул лорда чи герцога, а мене, напевне, умовлятимуть піти в президенти, одне слово, турбот у них — повний рот. А потім заберемося звідси і влаштуємо капітальну вечірку. Якщо забажаєш прихопити Доміно, я не буду проти. Ось хто насправді заслуговує на медаль! У неї сталеві нерви. Її таки схопили з тим клятим лічильником Гейгера, і тільки богу відомо, що Ларго з нею робив. Але вона слова не сказала, уявляєш? Коли команда вирушила закладати бомбу, Доміно якимось дивом удалося вилізти з кабіни через ілюмінатор; вона схопила рушницю й акваланг та поспішила слідом за Ларго! Та ще не лише прикінчила мерзотника, а й заразом і тебе врятувала. Присягаюся, ніколи більше не назву дівчину «слабкою», принаймні італійку, — Лейтер нагострив вуха і посунув до дверей. — Чорт, кляті лікарі! Бувай, Джеймсе, я побіг. — Він тихенько відчинив двері, з мить прислухався, а потім вислизнув із палати.

— Зачекай, Феліксе! — відчайдушно простогнав Бонд, але друга й слід пропав. Джеймс відкинувся на подушки і втупився у стелю. Всередині закипала злість і... паніка. Якого біса він нічого не розповів про дівчину! Балакав увесь час ні про що. А що з Доміно, як вона? Де вона?

Двері відчинилися. Бонд ривком сів у ліжку. Й одразу загорлав на постать у білому халаті:

— Дівчина! Що з нею? Відповідайте. Швидше!

Доктор Штенґель — відомий у Нассау лікар, був не тільки модним, а ще й насправді тямущим фахівцем медицини. Йому, євреєві, довелось утікати від Гітлера, а то б нині, напевне, завідував би солідним шпиталем у, скажімо, Дюссельдорфі. Але наразі вдячні пацієнти побудували йому клініку в Нассау, де він лікував місцевих жителів за кілька шилінгів за візит, а мільйонерів та їхніх дружин — за десять гіней. Найчастіше мав справу з передозуванням снодійного, віковими хворобами, подряпинами, отруєннями і старими ранами, немов за часів піратів. Тепер же — за наказом губернатора та підпискою про нерозголошення таємниці доктор Штенґель не ставив зайвих питань про пацієнтів, як, власне, й про шістнадцять автопсій, які довелося зробити — шести американцям з великої субмарини та десяти — рахуючи власника — з пречудової яхти, що давненько прибула на Багами.

— Якщо йдеться про міс Віталі, — спокійно відповів лікар, — то з нею усе гаразд. Вона одужує після шоку. Дівчина потребує відпочинку.

— Але що з нею?

— Вона забагато пропливла. В її стані це було ще недоречно. Вона перевтомилася.

— Як це?

Лікар рушив до виходу.

— Вам також треба відпочити. На вашу долю випали чималі випробування. Кожні шість годин даватимуть снодійне, бо вам треба багато спати. Скоро будете як новенький. А поки що відпочиньте, містере Бонд.

Де він чув цю ідіотську фразу — змовилися вони всі, чи що? Джеймса переповнила лють, він підскочив з ліжка і, незважаючи на легке запаморочення, кинувся до Штенґеля, потрясаючи кулаками перед його чемним обличчям. Лікар сприйняв цей емоційний вибух незворушно — по-перше, він до такого звик; а по-друге, знав, що невдовзі подіє снодійне, яке вирубає Бонда на кілька годин.

— Відпочити! Чорт забирай! Самі відпочивайте! Негайно розкажіть, що з дівчиною! Де вона? В якій палаті? — нарешті Бонд безвільно опустив руки і тихо попросив: — Будь ласка, лікарю. Скажіть, мені конче треба.

— Гаразд, — відповів доктор Штенґель. — Із міс Віталі обійшлися дуже жорстоко, вона потерпає від численних опіків, усе ще страждає від болю. Але, — він підбадьорливо махнув рукою, — вона зараз у сусідній палаті № 4. Можете до неї заглянути, але хіба що на хвилинку — як і вам, їй треба відпочивати. Домовилися? — він одчинив двері.

— Величезне вам спасибі, лікарю! — Джеймс нетвердою ходою вийшов з палати; ноги слухалися погано, в голові паморочилося. Доктор Штенґель провів поглядом Бонда — той з надмірною обережністю, як п’яний, відчинив двері сусідньої палати, увійшов і акуратно зачинив їх за собою. Штенґель пішов собі далі — нічого, хай побачаться, вони обоє потребують і ніжного погляду, і ласкавого слова.

Крихітна кімната була смугастою через сонячне світло, що просочувалося крізь жалюзі. Нетвердою ходою Бонд дочвалав до ліжка й опустився на коліна. Доміно повернула голову в його бік, виставила руку, скуйовдила волосся Джеймса і притягнула до себе.

— Залишся зі мною, — мовила хриплим голосом. — Чуєш, Джеймсе, не кидай мене.

Бонд мовчав. Вона потрусила його голову:

— Чуєш мене? Не кидай! — І відчула, як Джеймс опускається на підлогу. Доміно відпустила руку — він сповз на килимок біля ліжка. Дівчина підвелася, щоб роздивитися — Бонд спав, підклавши руку під голову.

Доміно з хвилину розглядала смугляве, суворе обличчя, потім зітхнула, зісунула подушку на край ліжка, щоб будь-якого моменту можна було помилуватися Джеймсом, і заплющила очі.