Кульова блискавка

ПЕЧЕРА ЧЕРВОНООКИХ

Бонд одягався, ухиляючись від прямих відповідей на запитання констебля Сантоса. Той нібито чув якісь підводні вибухи з правого борту яхти, сліди яких було видно на поверхні. Кілька людей вибігли на палубу, заметушилися, з лівого борту спустили шлюпку, але з берега мало що було видно. Джеймс відповів, що нічого такого не помітив. А головою вдарився об борт корабля. Звісно, це ідіотизм з його боку. Він оглянув те, що хотів оглянути, і поплив назад. Місія була повністю успішною, а констебль йому дуже допоміг. Дякую щиро — і на добраніч. Бонд зустрінеться з комісаром вранці.

Дуже обережно, вираховуючи кожен крок, Джеймс почвалав до бокової вулички, де залишив «Форд». Доїхавши до готелю, зателефонував до номера Лейтера, і вони удвох доїхали до відділку поліції. Дорогою Джеймс описав другові свою пригоду — як усе сталось і що вдалося з’ясувати. Начхати на можливі наслідки — він усе викладе в рапорті. У Лондоні була восьма ранку, і до кінця терміну залишалося менше сорока годин. Тепер окремі соломинки складались у велику копицю, картина прояснилася. Не можна більше сидіти й мовчати.

— І правильно, — рішуче відгукнувся Лейтер. — Я перешлю твій рапорт у ЦРУ і теж підпишу його. Більше того, хай надсилають свою чортову «Манту».

— Та невже? — Бонда вразила зміна — раптова! — настрою друга. — Що це на тебе найшло?

— Я повештався по казино, роздивлявся типів, які, на мій погляд, могли виявитися тими клятими пайовиками чи шукачами пригод. Вони стояли здебільшого групками, з усіх сил удаючи, що розважаються. Курорт, сонце — усі діла. Ось тільки актори з них поганенькі. Лише Ларго гарно грав роль — веселився та веселив. Інші змахували на шпиків, а решта — взагалі на членів банди Торріо[117]після бійні у день Святого Валентина[118]. Я ніколи в житті не бачив стільки бандитів одночасно — усі в смокінгах із сигарами, бокалами зі шампанським. Проте пили вони мало — бокал-другий — і все, тільки щоб відповідати духу вечірки. Явно отримали наказ. Але геть від усіх дме запашком, що добре відомий у вашій Конторі, чи з яким ми стикалися в агенції Пінкертона. Усі геть обережні, спокійні, думками далеко — справжнісінькі профі. Жодного знайомого обличчя, аж раптом натикаюся на лобастого кренделя з густими бровами, в окулярах з лінзами на палець завтовшки — викапаний мормон, котрий помилково завітав до публічного будинку. Лякливо озирається по боках і щоразу, коли до нього звертається один з тих чудил, червоніє і торочить про те, яке це чудове місце і як йому тут подобається. Я підібрався достатньо близько, щоби почути, як він відповідає те саме двом різним хлопцям. Решту часу він безпорадно швендяв по залі, не знаючи, куди приткнутися.

Але пика його спокою не дає — я впевнений, що бачив її раніше. Сам знаєш, як буває. Поламав я трохи голову, а потім пішов на рецепцію і наплів менеджерові, що, мовляв, зустрів давнього знайомця, котрий подався до Європи, але, щоб я здох, — не можу пригадати його ім’я. Дуже незручна ситуація, тим паче, що він, здається, мене впізнав. Чи може менеджер допомогти мені? Спустилися ми з тим хлопцем у залу, я йому показав того кренделя, менеджер повернувся до стійки, продивився членські картки і виніс ту, що треба. Наче того йолопа кличуть Траут — Еміль Траут. Паспорт швейцарський. Так, він один з гостей містера Ларго, — Лейтер зробив паузу. — Думаю, саме цей швейцарський паспорт і змусив мене пригадати. — Він повернувся до Бонда. — Пам’ятаєш такого собі Котце, фізика зі Східної Німеччини? Той, який утік на Захід років п’ять тому і розказав усі секрети нашій об’єднаній розвідці? Потім він зник і, завдяки щедрій винагороді, осів десь у Швейцарії... Клянуся, Джеймсе, це той самий хлопець. Я читав його досьє ще в ЦРУ, коли займався паперовою роботою. Свого часу його втеча спричинила багато галасу. Я пригадав пику з досьє — жодних сумнівів. Це точно Котце. Ось тільки, що в біса фізик-ядерник робить на борту «Диско»? Усе сходиться, чи не так?

Вони доїхали до будівлі поліції. Світло горіло лише на першому поверсі. Бонд зачекав, поки черговий сержант, який провів їх до виділеної кімнати, пішов, тоді відповів.

— Отже, маємо переконливі докази, Феліксе. Що робитимемо?

— Із тим, що недавно сталося з тобою, ми можемо арештувати всіх за підозрою. Без питань.

— А які маємо докази? Ларго покличе свого адвоката, усіх їх звільнять за п’ять хвилин. Демократична судова система і все таке інше. Єдиний факт, який Ларго не зможе спростувати, це те, що Траут — насправді Котце. Але ж, джентльмени, ми шукаємо скарби, і нам потрібен досвідчений мінералог, а він запропонував свої послуги і назвався Траутом. Нічого дивного, що ховається під чужим ім’ям, адже росіяни все ще полюють на нього. Є питання? Так, на яхті є підводний відсік — адже ми вирушаємо за підводними скарбами. Бажаєте оглянути? Будь ласка, якщо потрібно. У нас там підводне спорядження, санчата, може, навіть невеличкий батискаф. Підводний вартовий? А що ви хотіли — допитливих інакше не відженеш, пів року рознюхують, отже, довелося. Ми серйозно підійшли до справи, джентльмени, мусимо дотримуватися таємниці. До речі, а що містер Бонд, який приїхав до Нассау купувати нерухомість, посеред ночі робив під моєю яхтою? Петаччі, кажете? Ніколи не чув. Я й гадки не мав, яке справжнє прізвище міс Ві-талі... — Бонд безнадійно махнув рукою. — Бачиш, що виходить? Пошук скарбів — ідеальне прикриття. Ним усе можна пояснити. І з чим ми залишилися? Врешті-решт Ларго підведеться і скаже: «Дякую, джентльмени, я можу йти, чи не так? За годину залишу гавань і пошукаю собі інше місце для бази, а з вами невдовзі зв’яжеться мій адвокат — з питання незаконного затримання і зазіхання на приватну власність. Бажаю успіхів у малолюдний туристичний сезон, джентльмени!» — Бонд похмуро посміхнувся. — Ні, Феліксе, арештовувати їх не можна.

— А що тоді? — нетерпляче запитав Лейтер. — Причепимо магнітну міну і пустимо корито на дно?

— Ні, почекаємо, — побачивши, як зморщилось обличчя Лейтера, Джеймс підняв руку. — Ми відправимо повідомлення, але дуже зважені, нам тут підрозділ десантників ні до чого. Скажемо, що потрібна тільки «Манта». З нею зможемо стежити за яхтою, не викриваючи себе. Ларго нас не підозрює. За його планом, а він упевнений, що прикриття не розкрите, усе триває нормально. Дуже скоро йому доведеться забрати бомби і доставити до цілі номер один. До години «Ч» залишилося тридцять годин. Допоки він не підійме на борт одну чи обидві бомби або не спіймаємо їх на місці схову, ми нічого не можемо вдіяти. До речі, це має бути десь неподалік. Як і сам літак. Треба завтра взяти амфібію і прочесати округу в радіусі ста миль. Шукатимемо в морі, а не на землі. «Віндікатор» мали посадити десь на мілководді й добре заховати. За умови тихої погоди, сподіваюся, зможемо його виявити, якщо він, звісно, тут. Давай відправимо повідомлення і трохи поспимо. Скажемо, що наступний сеанс зв’язку за десять годин, і вимкнемо телефони в номерах. Що б ми не написали, в Лондоні й Вашингтоні все одно буча здійметься.

Шість годин по тому, кришталево прозорим ранком Бонд із Лейтером стояли на Віндзорському аеродромі, чекаючи, поки команда обслуговування викотить із ангара за допомогою джипа маленький гідролітак «Грумман»[119]. Вони влізли у кабіну, і Лейтер запустив двигун, як раптом на поле виїхав мотоцикліст в уніформі.

— Злітаймо, швидше! — крикнув Бонд. — Зараз нас закидають паперовою роботою.

Лейтер відпустив гальма, і літак бадьоро покотився в напрямку злітно-посадкової смуги «північ-південь». Сердито зацвірінькало радіо. Лейтер уважно оглянув небо — чисто. Він плавно потягнув на себе важіль керування, літачок загарчав, набираючи швидкість по бетонній доріжці, підскочив і злетів над низькою огорожею з чагарнику. Радіо розривалося; Лейтер витягнув руку і вимкнув його.

Бонд розклав на колінах адміралтейську карту. Вони повернули на північ, вирішивши розпочати з групи островів Ґранд Багами, а заразом оглянути район імовірної цілі № 1. Лейтер тримав висоту тисячу футів — унизу виднілося розстелене намисто архіпелагу Беррі — брунасті мілини, оторочені смарагдовою з бірюзою піною.

— Що я казав! — прокричав Бонд. — Видно усе до глибини п’ятдесяти футів. «Віндікатор» давно би побачили з борта будь-якого пасажирського літака. Я позначив на карті місця подалі від пожвавлених трас. Вони мали посадити його в безлюдному місці. Якщо припустити — а це лише припущення — що коли вночі на третє «Диско» пішла на південний схід, зробивши відвертальний маневр, то розумніше за все вибрати північний і західний напрямки. Яхти не було вісім годин. Дві з них вона стояла на якорі, поки витягували бомби — залишається шість на перехід туди-назад на швидкості тридцять вузлів. Віднімаємо годину, щоб заплутати сліди, зостається п’ять. Я позначив зону між Ґранд Багамою і далі на південь до островів Біміні. Це цілком лягає у нашу схему.

— Із комісаром устиг побалакати?

— Так. Обіцяв відрядити двох тямущих хлопців з біноклями — пильнувати за «Диско». Якщо яхта рипнеться з якірної стоянки напроти «Пальміри», то відстежувати її відрядить один з чартерних літаків «Багама Ервейз». Він не на жарт переполохався, а я розказав йому дуже й дуже небагато. Відразу ж намилився з рапортом до губернатора, але я сказав, що це не на часі. Не те, щоб він злякався, однак забажав розділити відповідальність з начальством. Довелося сказати, що це розпорядження прем’єр-міністра. Обіцяв зачекати з рапортом до нашого повернення.

— За твоїми розрахунками, коли підійде «Манта»?

— Думаю, увечері, — в голосі Лейтера відчувалася напруга. — Напевне, учора я трохи перебрав, якщо викликав підводний човен. Боже, Джеймсе, може, ми перегнули палицю? Зранку ця ідея більше не виглядає блискучою. А, гори воно все вогнем! Он, попереду Ґранд Багама. Хочеш, щоб я політав над ракетною базою? Це, звісно, заборонена для польотів зона, так що нам зараз натрусять. Послухаємо, як вони заверещать за хвилину-другу... — Лейтер потягнувся й увімкнув радіо.

Вони летіли вздовж чудового узбережжя, що розляглося на п’ятдесят миль на схід у напрямку якогось невеличкого містечка з присадкуватих алюмінієвих будівель, між яких, немов хмарочоси, височіли червоні, білі та срібні конструкції.

— Ось вона, — сказав Лейтер. — Бачиш жовті зонди по кутах бази? Це — щоби попередити літаки та рибалок. Значить, сьогодні — навчальні стрільби. Краще облетіти над морем і тримати курс на південь. Якщо це справжні стрільби, вони гатитимуть у напрямку острова Возне-сіння, а той — за п’ять тисяч миль далі на схід. Ближче до берега Африки. Не хочу, щоб нам влетів у дупу який-небудь «атлас»[120]. Подивися на ту штукенцію зліва, що стирчить, як олівець, біля біло-червоної пускової башти! Це або «атлас», або «титан»[121] — міжконтинентальна ракета. Може, «поларіс»[122]. Дві інші пускові башти — для «матадора»[123] чи «снарка»[124], може, навіть для вашого «сандерберда»[125]. Та штуковина, схожа на гаубицю, — камера стеження, а дві антени у формі блюдця — екран радара. Чорт забирай, один розвертається в наш бік! Зараз такого прочухана отримаємо! Далі — посадкова платформа для ракет багаторазового використання. Щось я не бачу центрального пункту телеметрії і наведення, але його, звісно, запроторили під землю — на випадок, якщо щось піде не так. Якийсь генерал зараз сидить і віддає накази що потрібно зробити з тим нахабним літаком, який змішав їм усі карти.

Над головами в кабіні закрякало радіо.

— Борту N/АКОІ, — пролунав металевий голос. — Ви перебуваєте у забороненій зоні. Негайно поверніть на південь. Борт N/АКОІ, викликає ракетна база Ґранд Багами. Негайно звільніть простір!

— Чорт з вами, — мовив Лейтер, — не будемо перешкоджати технічному прогресові. Ми побачили все, що хотіли. Не вистачало, щоб вони поскаржилися на нас на Віндзорський аеродром, — і заклав крутий віраж. — Якщо ця виставка досягнень людського генія не вартує чверті мільярда доларів, тоді я чудак на букву «м». І це — за якихось сто миль від Нассау. Для «Диско» — раз плюнути.

Радіо знову прокинулось і грізно загарчало:

— Борту N/АКОІ. Ми повідомимо про ваше вторгнення у заборонену зону та відмову вийти на зв’язок.

Тримайте курс на південь і стережіться турбулентності. Кінець зв’язку, — радіо вимкнули.

— Отже, вони точно проводять ракетні випробування. Позирай назад — скажеш, коли розпочнуть. А я знижу оберти — цікаво подивитись, як десятки мільйонів доларів платників податків вилітають у трубу. Дивися, радар розвернувся на схід. Ох, буде спекотно! Я бував на командному пункті — зараз у них на величезному екрані блимають лампочки, спостерігачі припали до перископів, а по системі гучного зв’язку, напевно, лине: «Радіосигнал у нормі... Відпустити попереджувальні зонди... Телеметрія у нормі... Тиск у паливних баках також у нормі... Гіроскопи в нормі... Ракета до пуску готова... Запустити самописи... Зелене світло на запуск... Десять, дев’ять, вісім, сім, шість... Пуск!»

Незважаючи на яскраву виставу Лейтера, нічого не сталося. Потім через окуляри Бонд помітив струминку пари з-під хвостової частини ракети; струминка перетворилася на хмарку пари та диму, а сліпуче біле полум’я стало червоним. Затамувавши подих, — бо видовище насправді жахало, — Бонд у деталях описував Лейтеру: — З-під стартового майданчика вириваються пломені. Тепер — цілий потік. Ракета, здається, сидить на вогні. А зараз потроху піднімається. Боже, яке прискорення! Тільки що вона була тут, а за мить — іскра в небі. Тепер і вона зникла. Отакої! — Бонд витер чоло. — Пригадуєш, я розповідав тобі про справу з «Мунрейкером», якою займався кілька років тому? Цікаво подивитись, як це виглядає ззовні.

— Пригадую. Тебе тоді дивом не підсмажили, — Лейтер перервав ремінісценції Бонда, звернувши розмову в практичну площину. — Отже, зараз летимо до цих відмілин на північ від Біміні. Звідси — сімдесят миль.

Пильнуй добре — якщо проскочимо мілини, доведеться сідати на тенісних кортах «Фонтен Блю» в Маямі»[126].

За чверть години побачили внизу намисто острівців, які ледь виступали з води. Довкола мілководдя — ідеальне місце, щоби сховати «Віндікатор». Вони опустилися до висоти сто футів і на мінімальній швидкості зиґзаґом облетіли всю групу. Вода була настільки прозора, що Бонд бачив великих риб, які нишпорили в коралових кущах та водоростях. Величезний ромбоподібний скат зарився в пісок, коли його накрила тінь літака. Зеленуваті прибережні води були прозорими й невинними, і шанси приховати тут щось значне видавалися не кращими, ніж у відкритій пустелі.

Літак рушив на південь — до Північного Біміні. На острові розмістилися кілька будинків та рибальські готелі. Дорогий моторний катер для глибоководної рибалки вийшов у море, на кормі стирчали довгі вудочки. З колодязної палуби народ весело махав маленькому літакові. Дівчина, яка засмагала голяком на даху рубки катера, похапливо прикрилася рушником.

— А блондиночка-то справжня, — зауважив Лейтер.

Вони подалися на південь від Біміні до Кет-Кейз. То тут, то там бачили рибальські човни.

— Даремна робота! — зітхнув Лейтер. — Рибалки давно б його знайшли, якби він був тут.

Вони продовжили рухатися на південь. За тридцять миль далі на карті адміралтейства був розсип безіменних краплин. Темно-синє глибоке море почало зеленіти на відмілинах. Вони пролетіли над трьома акулами, які безцільно кружляли на одному місці. Далі — знову нічого: піщане дно під дзеркальною поверхнею та окремі острівці коралів.

Пролетіли далі — вода стала знову синьою.

— Що ж, це все, — похмуро сказав Лейтер. — За п’ятдесят миль звідси — острів Андрос. Там повно народу. Хтось обов’язково почув би літак. — Поглянув на годинник. — Пів на дванадцяту. Що робимо, блідолиций брате мій? У мене пального лише на дві години.

Якась деталь не давала Бонду спокою. Маленька неув’язка, що поставила величезний знак запитання. Що не так? Акули! Там глибина не більше сорока футів! І вони кружляють на одному місці. Чого б це? Три штуки. Там має бути щось мертве, те, що привернуло увагу до цього конкретного місця.

— Ану повернися назад, Феліксе, — стривожено мовив Джеймс. — Назад до мілини. Щось там не так...

Літак зробив крутий поворот і ліг на зворотний курс. Фелікс до мінімуму зменшив швидкість і знизився до п’ятдесяти футів. Бонд відчинив двері й висунувся, вдивляючись у бінокль. Акули все ще були тут — дві плавали на поверхні, навіть спинні плавники стирчали, третя — на глибині, у щось тикаючись рилом. Серед нагромадження темних та сірих плям на дні чітко проглядалася рівна лінія.

— Повертай ще раз! — закричав Бонд.

Літак різко повернув. Боже, чому вони так швидко летять! Цього разу Джеймс угледів на дні ще одну рівну лінію — під прямим кутом до першої. Він усівся в крісло, затріснув дверцята і тихо сказав:

— Феліксе, сідай біля тих акул. Здається, ми його знайшли.

— Боже! — Лейтер окинув Бонда поглядом і додав: — Сподіваюся, мені вдасться. Страшенно важко визначити справжній горизонт. Вода відблискує, наче скло.

Він зробив широке коло, повернув і повільно опустив донизу літак. Його легенько підкинуло, почулося шипіння води під поплавками. Лейтер вирубав двигун, вода погасила швидкість, і літак зупинився, погойдуючись на хвилях за десять ярдів від потрібного місця. Акули, які плавали на поверхні, не звертали на них уваги. Вони завершили чергове коло й пішли на нове, пропливши біля літака настільки близько, що можна було розгледіти байдужі рожеві намистинки очей. Бонд придивився крізь брижі, що їх залишали на воді спинні плавники. Так і є! «Каміння» на дні фальшиве — намальовані плями. Як і «пісок». Тепер було чітко видно прямі краї величезного брезенту. Третя акула підняла носом центральну його частину і рила пісок, намагаючись пласкою мордою підлізти під брезент.

Бонд відкинувся у кріслі й повернувся до Лейтера.

— «Віндікатор» тут. Накритий камуфляжем. Сам дивися.

Поки Лейтер перегнувся через Бонда і вдивлявся, куди він показував, мозок Джеймса гарячково працював, оцінюючи наступні дії. Зв’язатися на поліцейській хвилі з комісаром, і хай вони негайно надішлють рапорт до Лондона? В жодному разі! Радіооператор «Диско», напевне, прослуховує поліцейську хвилю. Доведеться спуститись і перевірити самому, чи на місці бомби, та прихопити зі собою який-небудь доказ. Як бути з акулами? Вбити одну — інші накинуться на труп.

Лейтер відсунувся від вікна — обличчя збуджено сяяло.

— Чорт забирай! Ми його знайшли! — він поплескав Бонда по спині. — Чортів літак! Але як ти здогадався!

Бонд витягнув «вальтер-ППК», смикнув замок, щоб перевірити, чи на місці патрон, поклав пістолет для упору на ліву руку і почекав, коли акули підпливуть ближче. Одна — більша, акула-молот, майже дванадцять футів завдовжки, водила потворною пласкою головою з боку в бік, наче винюхувала, вишукуючи здобич. Бонд прицілився в основу спинного плавника, який виступав з води, мов чорне вітрило. Той стирчав сторчма — ознака найвищого напруження у риб. Під ним був хребет, до якого може дістатися хіба що куля в нікелевій оболонці. Він натиснув на гачок — почувся «чпок», куля пройшла крізь воду і вдарила в основу плавника. Звук пострілу розкотився над водою — акула не звернула жодної уваги. Бонд вистрелив знову. Вода заклекотіла, рибина вискочила з води, незграбно пірнула, засіпалася з боку в бік, як поранена змія, та скоцюрбилася. Ймовірно, куля пошкодила спинний мозок. Акула почала описувати широкі кола, тупа морда висовувалася з води, вищиривши пащу, повну гострих зубів. За мить вона перекинулася на спину, підставивши біле пузо сонцю, потім випрямилася й уже в агонії зробила кілька ударів хвостом.

Акула, що пливла слідом, спостерігала за поведінкою товаришки. Вона обережно наблизилася, ткнулась об неї рилом і швидко відпливла. Переконавшись, що небезпеки нема, кинулася знову, висунула з води ніс та, з усієї сили вдаривши у бік жертви, вчепилася в неї зубами. Зуби увійшли в плоть, але та виявилася надто тугою. Акула замотала головою, немов собака, терзаючи жертву, і видерла шматок м’яса. Вода забарвилася червоною кров’ю. Третя акула піднялася з глибини, й вони удвох взялися шматувати мертву рибу. Моторошний бенкет тривав, а трійцю почало відносити течією, і скоро плескіт на поверхні тихого моря долинав уже звіддалік.

Бонд передав пістолет Лейтеру.

— Я пірну. Це може зайняти деякий час. Акули будуть зайняті принаймні з пів години, а якщо повернуться, підстрель іще одну. Якщо знадобиться, щоб я піднявся на поверхню — стріляй прямо у воду. Я відчую ударну хвилю.

Бонд зняв одяг і з допомогою Лейтера начепив акваланг. Робити це в тісній кабіні — справа нелегка. Але куди важче буде видряпатися назад у літак, тож Джеймс подумав, що після підняття акваланг, напевне, доведеться кинути.

— Чорт, як би я хотів пірнути разом з тобою, — похмуро мовив Лейтер, — але з тим клятим гаком не поплаваєш. Треба буде якусь ласту прилаштувати. Ніколи не задумувався...

— Комусь треба тримати на місці це корито, — заперечив Бонд. — Нас уже віднесло на сотню ярдів. Подай-но назад. Хтозна, з ким доведеться зустрітися там унизу — літак тут уже п’ять днів.

Лейтер запустив двигун і відвів літак на старе місце.

— Конструкцію «Віндікатора» знаєш? Де шукати бомби та детонатори?

— Так, пройшов повний інструктаж у Лондоні. Я пішов. Передай матусі, що перед смертю я не здрейфив[127].

Бонд вибрався з кабіни й пірнув у море. Він почав опускатися на дно у прозорій воді. Тепер бачив, що рибою тут аж кишить — марлін, маленька баракуда, каранг — усі м’ясоїдні. Вони неохоче розступилися, даючи прохід крупнішому білому супротивникові. Джеймс досягнув дна, підплив до краю брезенту, який пошматувала акула, і витягнув пару довгих клинів, що тримали брезент у піску. Потім засвітив підводний ліхтар і, тримаючи в руці ніж, прослизнув під брезент.

Звісно, Бонд очікував цього, але від засміченої води ледь не виблював. Він міцніше стиснув загубник і пробрався туди, де літак піднімав брезент на кшталт намету. Світло ліхтарика вилискувало на полірованій поверхні крила та відбилося на якомусь предметі, майже повністю покритому живим килимом з крабів, лангустів, морських гусениць та зірок. Таку ситуацію Бонд теж передбачав. Опустившись на коліна, він узявся до роботи. За кілька хвилин розкопав золотий іменний жетон та зняв з поїдженої руки золотий годинник, а також зауважив на підборідді глибоку колоту рану, яку морські мешканці заподіяти не могли. Джеймс посвітив на диск — «Джу-зеппе Петаччі, номер 15932». Прихопивши обидва докази, він поплив до фюзеляжу, що маячів у сутінках, немов сріблявий підводний човен. Оглянувши ззовні, звернув увагу на розрив, де корпус літака розколовся від удару об воду, потім через відчинений аварійний люк пробрався всередину.

Там, у промінні ліхтаря, рубіновим розсипом виблискувала сила-силенна червоних оченят; у темряві копирсалася та рухалася темна маса. Джеймс поводив ліхтарем уздовж салону — всю підлогу встеляли невеличкі восьминоги. Їх було не менше сотні, вони лякливо ворушили щупальцями і відповзали в безпечну темряву, миттєво змінюючи камуфляж з коричневого на прозоро-блідий, який у сутінках трохи фосфоризував. Здавалось, увесь салон забитий тими восьминіжками, вони ворушилися, від чого складалося просто моторошне враження. Воно ще погіршилося, коли Бонд посвітив ліхтариком на стелю. Там у легкій течії м’яко погойдувався труп одного з льотчиків. Від розгерметизації тіло підняло з підлоги, й зараз восьминоги, що обліпили його, немов кажани, кинулися врозтіч і загасали салоном літака, як червоноокі комети, рятуючись у щілинах та під сидіннями.

Бонд спробував викинути з голови моторошну картинку з нічних кошмарів і, водячи ліхтарем з боку в бік, продовжив пошуки. Він підняв пляшечку з червоною смужкою і заткнув її за пояс. Перелічивши трупи, звернув увагу на відчинений люк у бомбовий відсік і переконався, що бомби зникли. Перевірив ящик під командирським кріслом — також відчинений, та пошукав у інших альтернативних схованках — детонатори зникли. Нарешті, коли в десятий раз відірвав щупальці з голих ніг, зрозумів, що його терпець урвався. Багато чого треба було б прихопити — жетони льотчиків, розбухлий бортовий журнал, в якому Джеймс не знайшов нічого неординарного, лише звичайний план польоту — жодних відхилень у показниках приладів, але більше не міг залишатись ані секунди в цій моторошній печері червонооких, яка потворно ворушилася.

Джеймс пірнув у аварійний люк і, ледь стримуючи паніку, поплив до тонкої смужки світла, що пробивалося крізь припіднятий край брезенту, гарячково протиснувся, заборсався, зачепившись балоном за тканину, здав назад, щоб розплутатися, нарешті опинився в чудовій прозорій воді й шугнув на поверхню. На глибині двадцяти футів біль у вухах нагадав, що треба зупинитися та перечекати декомпресію. Нетерпляче, поглядаючи знизу на жадане безпечне пузо літака, він дочекався, поки біль ущухне. Потім кулею вистрибнув на поверхню і, вчепившись у поплавок, зірвав зі себе амуніцію та провів поглядом акваланг, який опускався на дно. Тоді промив рота чистою солоною водою та схопив простягнуту руку Лейтера.