Кульова блискавка

ЛЮДИНА З ЦРУ

Таксі довезло по Інтерфілд-роуд Бонда до аеропорту на іншому боці острова. Людина з Центрального розвідувального управління мала за планом прибути рейсом «Пан-Америкен» о чверть на другу. Аґента звали Ларкін, Ф. Ларкін. Бонд сподівався, що це буде не випускник якогось престижного коледжу, кремезний молодик з фірмовим йоржиком на голові й бажанням довести некомпетентність британців, відсталість їхньої маленької колонії, незграбну недотепність Джеймса, щоб заробити побільше очок перед своїм начальником у Вашингтоні. Бонд сподівався, що той хоча б привезе обіцяне обладнання, котре він перед самим відправленням замовив з Лондона через відділ «А», який відповідав за зв’язок із ЦРУ. Йшлося про останню модель приймально-передавального пристрою для польових аґентів, завдяки якому вони більше не будуть прив’язані до телефонного зв’язку через свої резидентури, а зможуть безпосередньо спілкуватися з Лондоном і Вашингтоном, а також сучасний лічильник Гейгера, що працює не тільки на суші, а й під водою. На думку Бонда, найсильнішою чеснотою співробітників ЦРУ була їхня безперечна перевага в технічному оснащенні, й він не відчував ніяковості запозичити у них найкраще.

Нью-Провіденс, острів, на якому розташований На-ссау — столиця Багамів, — це нікчемний клапоть землі, оточений найкрасивішими у світі пляжами, проте середина острова — не більше ніж пустир з ледь живим чагарником, казуаринами, мастиковими деревами та метопіумом отруйним. А ще в західній його частині є величезне озеро з коричневою водою. Так, тут мешкають птахи і є тропічні квіти з пальмами, які завозять із Флориди, але все це росте у садах мільйонерів уздовж узбережжя, а на самому острові нема нічого, що може порадувати око, — хіба кістляві пальці вітряків стирчать поверх пальм. Саме ними Бонд милувався на шляху до аеропорту.

Коли він прилетів о сьомій ранку, його зустрів ад’ютант губернатора — непробачна помилка з погляду забезпечення секретності. Той поселив його у старомодному готелі «Роял Багаміен», якому недавно надали американських стандартів гостинності, — охолоджену воду в номері, обгорнутий целофаном кошик із не першої свіжості фруктами з «компліментами від готелю», а також санітарна стрічка поперек сидіння на унітазі.

Після підігрітого туристичного сніданку на балконі з видом на чудовий пляж Джеймс вирушив до резиденції губернатора, де о дев’ятій зустрівся з комісаром поліції, начальником імміґраційної та митної служби, а також із помічником губернатора. Усе відбулося саме так, як він і гадав. Лондонські повноваження «нагально» та «цілком таємно» справили тільки поверхове враження, і йому пообіцяли всебічну підтримку для виконання місії, проте всю справу розглядали як сміховинне непорозуміння, що трохи перешкоджало розміреному напівсонному життю маленької колонії і загрожувало комфортному та безхмарному перебуванню туристів на острові.

Помічник губернатора Роддік — обережний чолов’яга тридцяти з гаком років із рудими вусами, виблискуючи скельцями пенсне, прояснив ситуацію:

— На наш погляд, командере Бонд, а ми обдумали таку можливість з усіх... е-е... кутів, як говорять наші американські друзі, немислимо приховати в нашій колонії такий величезний літак. Єдина посадкова смуга, спроможна прийняти чотиримоторний літак, є — я не помиляюся, Харлінгу? — лише у Нассау. Якщо ж ідеться про посадку на воду, ми опитали відповідні служби найбільших островів й отримали неґативні відповіді. Радар метрологічної станції...

— На цьому радарі працює нічна зміна? — перебив Бонд. — У мене склалося враження, що аеропорт завантажений тільки вдень, а вночі трафіку майже нема. Чи є ймовірність, що нічної пори за радаром не так пильно стежать?

Комісар поліції — приємний, військового вигляду чоловік за сорок з такими начищеними ґудзиками та реґаліями, які бувають лише у тих, кому нічим зайнятись у вільний час або хто має багато денщиків — помірковано зауважив:

— Гадаю, командер має слушність, сер. Начальник аеропорту неодноразово визнавав, що коли нема рейсів, персонал розпускають. Штат у нас недоукомплектований, більшість працівників — місцеві. Усі, звісно, кваліфіковані, хоча до стандартів лондонського аеропорту і не дотягують. А радар метеорологічної станції — єдиний пристрій, що ловить низький горизонт — використовують головним чином для стеженням за кораблями.

— Цілком правильно! — помічник губернатора не мав бажання обговорювати технічні характеристики радарів чи кваліфікацію робочої сили. — Можу тільки погодитися з вами. Без сумніву, командер Бонд проведе власне дослідження. А поки що у нас є запит від держсекретаря, — він урочисто проказав титул, — стосовно підозрілих відвідувачів острова за останній час. А ваша думка, містере Пітман?

Начальник імміґраційної та митної служби — виплеканий мешканець Нассау з бігаючими карими очима та улесливими манерами — доброзичливо посміхнувся:

— Нічого підозрілого, сер. Звичайний потік туристів та бізнесменів, а також місцевих. Ви попросили мене прозвітувати за останні два тижні. — Він торкнувся портфеля, що лежав у нього на колінах. — У мене тут усі імміґраційні анкети, сер. Якщо командер Бонд бажає, ми зможемо разом їх переглянути. — Він зиркнув у бік Джеймса й відвів очі. — У великих готелях є свої детективи. Якщо треба, від них можна отримати інформацію щодо конкретних осіб. Паспорти перевірили як звичайно — відхилень не виявлено, нема жодної людини, яка перебувала б у нашому розшукові.

— Дозвольте запитати... — втрутився Бонд.

— Звісно, — з ентузіазмом закивав головою помічник губернатора. — Запитуйте, ми тут зібралися, щоб вам допомогти.

— Мене цікавить група людей чисельністю від десяти осіб, європейців, які, ймовірно, тримаються разом. Можливо, їх більше — двадцять чи тридцять. Прибули сюди літаком або на кораблі. Може, перебувають тут уже кілька місяців або навпаки — кілька днів. Я розумію, що Нассау — популярне місце для зборів продавців, туристичних аґенцій, релігійних груп та хтозна-кого. Найімовірніше, вони знімають номери поруч і влаштовують свої зібрання протягом тижня. Чи є щось подібне на даний момент?

— Містере Пітман?

— Звісно, у нас багато організацій проводять збори, що дуже вітає управління з туризму, — начальник імміґраційної служби по-змовницьки посміхнувся, немов щойно розкрив страшенну таємницю. — Але за останні два тижні у нас проводили зібрання лише Група морального роззброєння[88] в готелі «Смарагдова хвиля» та «Чудові бісквіти» у «Роял Багаміен». Усі вони роз’їхалися. Нічого незвичайного в тих зібраннях ми не побачили, усе відбулося доволі респектабельно.

— Саме це і маю на увазі, містере Пітман. Люди, яких розшукую і які здатні організувати викрадення літака, докладуть багато зусиль, щоб мати респектабельний вигляд і поводитися відповідно. Ми не шукаємо тут банду волоцюг, а вважаємо, що це — люди впливові. Отже, скажіть: не помічали ви на острові дещо подібне?

— Ну-у, — обличчя начальника імміґраційної служби розпливлось у широкій посмішці, — хіба що чергові шукачі скарбів.

Помічник губернатора видав короткий презирливий смішок.

— Годі, містере Пітман, ми справді не збираємося приплітати сюди усіх шукачів пригод, інакше зайдемо в глухий кут. Не думаю, що командеру варто забивати голову купкою багатих гульвіс.

— Погоджуюся, сер, — нерішуче відгукнувся комісар поліції, — але вони також мають яхту, навіть невеличкий літак, якщо на те пішло. А ще я чув, що недавно до нас прибула група їхніх компаньйонів, і за цими параметрами вони якраз відповідають портретові, що змалював командер. Розумію, це звучить безглуздо, але той чоловік на ім’я Ларго — саме та респектабельна людина, яка відповідає критеріям командера, і ніхто з його людей не створив нам якихось проблем. Цікаво й те, що за пів року серед членів екіпажу не було помічено жодного випадку пияцтва.

Та все ж Бонд схопився за цю ниточку і розкручував її протягом наступних двох годин — у митниці, потім в офісі комісара, а тоді вибрався у місто: може, пощастить подивитися на того Ларго чи на членів його команди та послухати, що люди кажуть. У результаті натрапив на Доміно Віталі.

Що ж далі?

Таксі довезло його в аеропорт. Бонд наказав водієві почекати, а сам пройшов у довгу присадкувату будівлю саме тієї миті, як по гучномовцю оголосили прибуття рейсу Ларкіна. Джеймс розумів, що має трохи часу, поки той пройде паспортний та митний контроль, і зайшов до сувенірного кіоска купити «Нью-Йорк Таймс». Серед заголовків, як завжди стриманих, був згадуваний і «Віндікатор». Напевне, їм було відомо і про втрату атомних бомб, оскільки Артур Крок[89] на редакторській сторінці вибухнув дослідженням стосовно безпекових аспектів альянсу НАТО. Бонд пробіг очима половину статті, коли почув шепіт у вухо:

— Два нулі сьомий? Зустрічай три нулі.

Бонд розвернувся на місці. Не може бути! Фелікс Лейтер!

Лейтер, його компаньйон із ЦРУ, з яким він побував не в одній халепі за свою кар’єру секретного агента, усміхнувся й ухопив Бонда під лікоть своїм сталевим гаком на правій руці. — Полегше, друже! Дік Трейсі все розповість, як тільки виберемося звідси. Валізи мої на виході. Гайда!

— Чорт забирай! — вигукнув Бонд. — Ах ти старий сучий сину. Ти знав, що це буду я?

— Ясен пень! ЦРУ знає все.

На виході Лейтер отримав свій багаж — доволі об’ємний — завантажив у таксі, й Бонд розпорядився доставити його в «Роял Багаміен». Чоловік, який стояв біля непримітного чорного седана «форд-консул», наблизився.

— Містер Ларкін? Я з компанії «Херц». Ось машина, яку ви замовляли. Сподіваюся, вона вам сподобається. Ви не вказали, що хочете щось специфічне.

Лейтер окинув оком автомобіль.

— Тачка як тачка. Лише б їздила. І щоб не візок якийсь, у котрий влізе хіба що тендітна блондиночка з ридикюлем. Мені тут роботу робити, а не випендрюватися.

— Можу я подивитися ваші нью-йоркські права, сер? Добре. Розпишіться ось тут... а я поки занотую номер вашої кредитної картки. Машину можете залишити будь-де, тільки зателефонуйте до нашого офісу. Ми її підберемо. Гарного відпочинку, сер!

Вони обоє сіли в машину, Бонд — за кермо. Лейтер відмовився, бо, мовляв, йому ще треба попрактикуватись «їздити англійським боком дороги та керувати з пасажирського сидіння», а також подивитися, чи поліпшив Джеймс водійські навички з моменту їхньої останньої зустрічі.

Коли вони нарешті вирулили з автостоянки аеропорту, Бонд звернувся до приятеля:

— Ну, викладай! Востаннє, коли ми бачилися, ти працював на Пінкертонів[90]. То що сталося?

— Призвали. Просто взяли і призвали. Чорт, можна подумати, ми вступили у війну. Бачиш, Джеймсе, якщо звільняєшся з ЦРУ, тебе автоматично заносять до резерву. Звісно, якщо не виганяють із ганьбою за те, що ти не з’їв блокнот з кодами, відстрілюючись до останнього патрона. Вочевидь, мій начальник — старина Аллен Даллес — не мав під рукою вільних людей, коли Президент протрубив «свистати всіх нагору». Тоді нас, мене і двадцять інших хлопців, повисмикували звідусіль і наказали прибути впродовж двадцяти чотирьох годин. Чорт, я, було, подумав, що напали росіяни! А потім мене ввели в курс справи і звеліли пакувати плавки, збирати манатки і валити у Нассау. Звісно, я вчепився обома руками, спитав тільки, чи не треба освіжити свої навички в канасті й де можна взяти кілька уроків «ча-ча-ча»? Тоді начальство розслабилось і пояснило, що я маю допомогти тобі, тож я второпав, що, напевне, твій старий Н. чи М. — чи як там його — надіслав тебе з однією пукавкою, а тут така каша заварюється. Коротше, зібрав я причандалля, що ти замовив у Конторі, викинув з валізи манатки, поклав лук зі стрілами — і ось я тут. Такі справи. Тепер твоя черга брехати. Чорт, радий тебе бачити, сучий сину!

Бонд розказав Лейтерові усю довгу історію, закінчуючи брифінгом у М. вчорашнього ранку, а коли добрався до стрілянини на шляху додому, Лейтер його перебив.

— А що ти сам про це думаєш, Джеймсе? На мій погляд, то просто дивовижний збіг. Може, ти останнім часом нерозважливо чудив з чиєюсь жінкою? Такий інцидент більше годиться для Чикаго-Луп[91], аніж за якусь милю від вашої Пікаділлі.

— Для мене це повна нісенітниця, — серйозно відповів Бонд, — проте, як і для всіх інших. Єдиний, хто теоретично міг би таке вчинити, це один недоумкуватий тип, якого я зустрів у санаторії, куди потрапив через ідіотський медичний висновок. — І Джеймс, на радість Лейтера, в усіх деталях переказав сумну історію свого «лікування» у «Чагарниковому раї». — Той тип, як виявилося, належав до китайського тонгу — таємного товариства «Червона блискавка». Він, мабуть, підслухав мою розмову з архівом, коли я наводив довідки про його татуювання. Я телефонував по відкритій лінії з єдиного телефонного апарата в закладі. А згодом він ледь не угробив мене. Ну, а я, своєю чергою, щоб поквитатися, теж завдав йому чосу — підсмажив його живцем, — і підсумував: — Ось такий затишний «Чагарниковий рай». Хто би міг подумати, що морквяний сік так впливає на психіку...

— А де той дурдом розташований?

— У містечку під назвою Вашинґтон. Хоча той Вашингтон зовсім маленький, порівняно з вашим. Це поруч із Брайтоном.

— Ха! А листа відправили саме з Брайтона.

— Ще один збіг?

— Гаразд, подивимося з іншого боку. Один із моментів, на який вказали наші яйцеголові, такий: якби хтось хотів уночі поцупити літак і десь його посадити, то повний місяць став би у пригоді. Але літак викрали через п’ять днів після повного місяця. Якщо припустити, що твій підсмажений кабанчик мав відправити того листа і саме лікування змусило його це відкласти, тоді на місці роботодавців я би страшенно розлютився. Ти б теж?

— Звісно.

— Припустимо, вони наказали ліквідувати його за зрив операції, і вбивця підбирається до нього саме того моменту, коли вирішив звести особисті рахунки. З того, що ти розказав, зрозуміло, що він постраждав від твоїх процедур, але не смертельно. Ось така картина. Звісно, це припущення, але усе складається, чи не так?

Бонд у захваті розсміявся.

— Ти що, мескаліну об’ївся? Це просто низка випадковостей, таке трапляється лише у шпигунських романах.

— Літаки з атомними бомбами теж не викрадають щодня. А у нас саме такий випадок. Не буксуй, Джеймсе! Скільки людей повірять, що ти побував у всіх тих халепах? Не розказуй мені байки про шпигунські романи. Це і є наше повсякденне життя.

— Слухай, Феліксе, — серйозно мовив Бонд. — Твоя версія виглядає правдоподібно, і я сьогодні ж відправлю М. запит — подивимося, може, Ярд щось розкопає. Вони перевірять санаторій та шпиталь у Брайтоні, якщо його помістили туди. Проблема в тому, що від того бідолахи залишилися тільки черевики. Я маю великий сумнів, що вони зможуть знайти вбивцю на мотоциклі. То була робота професіонала.

— Хай спробують. Це все здійснено професійно — від планування до реалізації. Тож цілком збігається. Можеш відстукати до Лондона телеграму, а якщо соромишся, скажи, що це — моя версія. А то моя колекція нагород виглядає мізерно.

Вони зупинилися під портиком «Роял Багаміен», і Бонд віддав консьєржу ключі від авто. Лейтер зареєструвався, вони удвох піднялися до його кімнати і замовили два подвійних мартіні з льодом та меню.

Із розкішно оформленого меню, набраного кучерявим готичним шрифтом, Бонд вибрав величезну порцію салату з морепродуктів, курча по-домашньому Sauté au Cresson, що переклали як «ніжне домашнє курча, вимочене в олії, підсмажене до соковитої рум’яної кірки та розібране для зручності. Ціна — 5.35». Фелікс Лейтер замовив балтійський оселедець у кислому соусі та «рублену телячу вирізку зі смаженими кільцями цибулі по-французьки (м’ясо наш шеф-кухар відібрав із приватної ферми, воно витримане до бездоганного смаку). Ціна 5.65».

Вони дошкульно та докладно обговорили мізерність кухні туристичних готелів, зокрема брехливу пишномовність в описі страв, які, без сумніву, зберігали глибоко замороженими щонайменше пів року, а потім обоє влаштувалися на балконі, щоб обміркувати факти, котрі Бонд роздобув у першій половині дня. Нарешті, після півгодинного очікування та ще однієї порції сухого мартіні, принесли ланч. Усе це куховарство не вартувало й п’яти шилінгів. Друзі снідали у злосливому роздратуванні, мовчки. Нарешті Лейтер не витримав і відклав ножа та виделку. — Це просто гамбургер якийсь, і препоганий. Кільця цибулі ту Францію в очі не бачили, і, гірше того, — він підхопив одне виделкою, — то навіть не кільця. Це овали. — Войовничо поглянувши на Бонда, він додав: — То що, блідолиций брате мій, куди подамося зараз?

— Головний висновок — ніколи не снідати в готелі. А зараз — чому б не завітати на «Диско»? — Бонд піднявся з-за столу. — Нам треба перевірити, за яким скарбом ганяються ті люди — за вигаданим піратським чи за реальними ста мільйонами фунтів. Тоді зможемо обміркувати наступний крок. — Джеймс махнув рукою в бік купи валіз, складених у кутку кімнати. — Я попрошу звільнити для нас пару кімнат на останньому поверсі комісаріату. Комісар мені здався людиною надійною, не відмовить. Та й узагалі, колоніальна поліція тут тямуща. Встановимо там радіо, а ввечері вийдемо на контакт. Сьогодні у нас вечірка в місцевому казино. Подивимося, може, побачимо знайомі обличчя. Але спершу треба перевірити, чи яхта чиста. Ти лічильник Гейгера привіз?

— Аякже! Просто ляля, — Лейтер подлубався у валізах, вибрав одну й відкрив. Повернувся, тримаючи в руках те, що дуже нагадувало фотоапарат «Роллейфлекс»[92]у шкіряному футлярі. — Давай, допоможи. — Лейтер зняв з руки годинник і начепив інший прилад, на вигляд годинник. Потім повісив «камеру» через ліве плече. — Тепер просунь ці дроти через рукав усередину піджака. Так. А зараз просунь контакти на дротах через дірочки в кишені піджака і встроми в роз’єми футляра. Зробив? Усе під’єднано. — Лейтер відступив на крок і продемонстрував: — Привабливий чоловік з камерою і наручним годинником. — Він розстебнув футляр. — Бачиш, чудова оптика і все інше. Навіть затвор є, якщо знадобиться зробити фото. Але в задній частині так званого фотоапарата є металевий клапан, контур і батарейка. Тепер подивися на годинник. Справжній годинник, — він підніс годинник ближче до очей Бонда. — Єдина відмінність, що, крім годинникового механізму, секундна стрілка працює як вимірювач рівня радіації. Дротами під’єднаний до акумулятора. Зараз перевіримо. Добре, що ти все ще носиш дідівський годинник з фосфоресцентними цифрами. Я похожу кімнатою, щоб обнулити лічильник. Це — наша відправна точка. Усі предмети так чи інакше випромінюють радіацію. Час од часу я поглядатиму на годинник — такий собі нервовий типаж, який чекає на зустріч. Ось там, біля ванної кімнати, де багато металевих предметів, стрілка почне відхилятися, реєструючи трохи радіації. Оскільки більше ніщо в кімнаті не «фонитиме», це означає, що я усунув шум й обнулив лічильник. Зрозуміло? А зараз я підійду до тебе так, щоб моя камера була за кілька дюймів від твоєї руки. Ось, дивися. Приклади руку до лічильника. Бачиш? Стрілка аж стріпнулася. Коли відхиляєш руку, стрілка заспокоюється. А все через фосфоресцентні цифри. Пригадуєш, як недавно якийсь виробник прибрав із ринку партію годинників, коли люди з комітету з ядерної енергії підняли бучу, бо вирішили, що годинники для пілотів із великими фосфоресцентними цифрами випромінюють забагато радіації, що може позначитися на здоров’ї.

— Звісно, ця штукенція — особлива, — Лейтер поплескав по футляру. — Переважна більшість лічильників Гейгера видають потріскування, і, коли шукаєш уран — а для таких апаратів ринок величезний, — треба вдягати навушники. У нашому випадку чутливість не важлива. Якщо опинимося достатньо близько від бомб, стрілка просто вистрибне з циферблата. То що, наймемо пірогу і завітаємо на твій лайнер?