Кульова блискавка

ЗАУПОКІЙНА МЕСА

План «Омега» розвивався відповідно до розкладу, як передбачав Блофельд, й етапи з першого по третій пройшли точно за графіком гладесенько-рівнесенько.

Із вибором Джузеппе Петаччі, тепер уже покійним, вони не помилились. Він у вісімнадцять років уже служив другим пілотом на «фокевульф-200»[65] у групі адріатичного протипідводночовнового авіакрила і був одним з кількох найкращих італійських пілотів, кому дозволили керувати складною німецькою технікою. Їхнє авіакрило оснастили найновітнішими мінами натискної дії з гаксогенною вибухівкою німецького виробництва саме перед наступом об’єднаних сил союзників. Петаччі швидко зорієнтувався і вирішив спробувати щастя самотужки. Одного разу на черговому обльоті він всадив — з усіма пересторогами — по кулі 38-го калібру в потилиці пілота та штурмана й, опустивши величезний літак до самої води, щоб уникнути зенітного вогню, долетів на бриючому до гавані міста Барі. Там вивісив у вікно свою сорочку на знак здачі в полон і дочекався британського військового катера. За такий подвиг його нагородили як англійці, так і американці, а також видали десять тисяч фунтів преміальних за передачу союзникам натискної міни. Слідчим він повідав дуже колоритну історію про те, як в одиночку шкодив фашистам після прийняття його до італійських ВПС, і наприкінці війни став ледь не найвидатнішим героєм Італії.

Відтоді все пішло як по маслу — його взяли пілотом, а пізніше капітаном у компанію «Аліталія», а як тільки відродилися військово-повітряні сили, повернувся у чині полковника до військової служби. Невдовзі його, у складі італійської команди зі шістьох льотчиків відкомандирували до передового ударного загону НАТО.

Джузеппе виповнилося тридцять чотири, і він почав задумуватись, а чи не пора облишити небо. Ідея стати вістрям натівської стріли йому не дуже подобалася. Настав час поступитися молодшим героям. Петаччі завжди полюбляв речі — помітні, яскраві, дорогі. Й зібрав непогану колекцію — парочку золотих портсигарів, золотий «ролекс-ойстер перпетшюел» на гнучкому золотому браслеті, білий кабріолет «лянча гран туризмо», цілу шафу модного одягу... А також мав купу жінок (він був одружений, але недовго, бо йому це не сподобалося). Тепер він бажав — а зазвичай завжди отримував те, чого бажав, — «мазераті-3500» у корпусі від Гіа[66], яку побачив у міланському автосалоні. А ще мріяв вирватися з блякло-зелених коридорів НАТО, сказати «прощавай» військово-повітряним силам і вирушити в новий світ під новим ім’ям. Щодо цього Ріо-де-Жанейро підходило якнайкраще. Але потрібні новий паспорт, багато грошей та organismo[67], причому істотний.

Організмо підвернувся, причому з такими дарами, про які Петаччі й мріяти не міг. Він явився в образі італійця на ім’я Фонда, який на той момент був Номером 4 в СПЕКТРі та нишпорив по нічних клубах і ресторанах Версалю й Парижа, де збиралися клерки НАТО, в пошуках саме такої людини. Цілий місяць Четвертий обережно розмотував снасті, готував наживку, а потім дюйм за дюймом підсовував до риби. А коли та несподівано клюнула, Четвертого така ненажерливість навіть збила з пантелику, і СПЕКТРу довелося зменшити оберти, щоб перевірити, чи нема тут підстави. Нарешті нагорі дали зелене світло і виклали Петаччі пропозицію в цілому. Він мав потрапити поміж екіпаж навчального польоту «Віндікатора» та викрасти літак. (Про ядерну зброю не йшлося, просто нібито одній кубинській войовничо налаштованій групі потрібно привернути до себе увагу і в такий драматичний спосіб здобути популярність). Петаччі заплющив очі на цю відверту брехню — він плювати хотів на те, кому насправді потрібен цей літак, доти, доки замовник платить. За такі послуги йому пообіцяли мільйон доларів, чистий паспорт на будь-яке ім’я, національність за вибором та безпечну доставку з місця посадки прямо до Ріо-де-Жанейро. Викрадення було продумано до деталей, і коли ввечері другого червня «Віндікатор» з ревом злетів у напрямку мису Сент-Альбан, Петаччі був зібраним та впевненим.

Задля тренувальних польотів у велетенському череві військового літака відразу за просторим кокпітом встановили пару крісел, і Петаччі тихенько просидів з годину, спостерігаючи за роботою п’яти льотчиків у середовищі приладів та циферблатів. Коли настане час керувати літаком, він радо позбудеться усіх п’ятьох. А як тільки увімкне «Джорджа»[68], треба буде лише не заснути й час од часу перевіряти висоту — 32 тисячі футів, якраз над трансатлантичним коридором, а потім, в обумовленій точці, звернути з напрямку «схід-захід» і лягти на курс «південь-північ» у напрямку Багамів. Непростий маневр, але Петаччі записав кожний крок у записнику, що мав у нагрудній кишені. Для посадки на воду необхідні міцні нерви, але за мільйон доларів він якось потерпить.

Петаччі в десятий раз поглянув на свій «ролекс». Пора! Він перевірив кисневу маску на перебірці поруч і поклав так, щоб вона була під рукою. Витягнув з кишені маленький балончик з червоним обідком, пригадав, на який кут треба повернути випускний клапан, засунув той у кишеню і пройшов до кабіни.

— Ось і Зеппе! Проходь, гостем будеш, — командиру італієць подобався — вони удвох не раз і не два потрапляли в чудові бійки у Борнмуті.

— Спасибі, спасибі, — Петаччі поставив кілька запитань, перевірив курс на автопілоті, швидкість та висоту. В кабіні панувала розслаблена атмосфера, дехто навіть почав куняти. Попереду — п’ять годин польоту. Звісно, до «Одеону» на прем’єру «На північ через північний захід»[69] вони не встигнуть, але надолужити можна і в Саутгемптоні. Петаччі став спиною до металевої полиці з бортовим журналом і картами, правою рукою намацав у кишені кришку випускного клапана і зробив три повних оберти. Потім витягнув балончик з кишені й запхнув його між карт.

Відтак Петаччі потягнувся і позіхнув.

— Піду покимарю, — запанібратськи мовив, завчасно підібравши сленґове слівце. Воно злетіло з язика цілком природно.

Штурман розсміявся.

— А італійською кимарити буде як? Кимараре?

Петаччі доброзичливо посміхнувся. Вийшов з кабіни, повернувся до крісла і, начепивши кисневу маску, повернув регулятор на відмітку «100». Потім влаштувався зручніше і став чекати.

Йому сказали, що суміш має подіяти щонайбільше за п’ять хвилин. Але вже через дві хвилини штурман, який був ближче до полиці з картами, раптом схопився за горло, жахливо захрипів і завалився вперед. Радист зірвав навушники і кинувся допомогти, але на другому кроці впав на коліна, нахилився вбік і гепнувся на підлогу. Троє інших почали хапати ротом повітря, їхні тіла скорчилися. Другий пілот та бортінженер підвелися з крісел, незграбно вчепились один в одного і завалилися на спину. Командир схопив рацію, що бовталася над його головою, промимрив у неї щось нерозбірливе, потім напівпідвівся, повернув голову з виряченими очима і невидючим поглядом, зиркнув через люк у бік Петаччі й упав зверху на бездиханне тіло другого пілота.

Петаччі звірився з годинником — рівно чотири хвилини. Він почекав іще хвилину, потім натягнув ґумові рукавички і, притискаючи кисневу маску до обличчя, рушив уперед; м’який шланг тягнувся слідом. На полиці з мапами він намацав балончик з ціанідом і закрив клапан. Перевірив «Джорджа», увімкнув піддування кабіни, щоб витіснити отруту, й повернувся на місце, аби вичекати п’ятнадцять хвилин.

Йому сказали, що п’ятнадцяти хвилин досить, але останньої миті він вирішив зачекати ще десять хвилин, а потім, не знімаючи маски, увійшов до кабіни й дуже повільно — бо кисень не давав йому дихати як слід — перетягнув тіла одне за одним у хвіст літака. Коли кабіна спорожніла, дістав із кишені штанів пляшечку з кристалами і розсипав їх по підлозі. Схилившись, роздивився кристали — ті не змінили колір. Тоді Джузеппе зісунув маску й обережно принюхався — запаху, здавалося, не було. Але він усе-таки, коли сів за штурвал і почав зниження до 32 тисяч футів та поступово змінювати курс з північно-західного на західний, щоб увійти в коридор, маску не зняв.

Літак-велетень розсікав нічне небо. В кокпіті, підсвіченому жовтуватими очима приладів, було затишно й тепло. У дзвінкій тиші кабіни політ реактивного літака можна визначити хіба що з легенького шелестіння турбін, а кожне клацання на панелі інструментів відбивалось як постріл дрібнокаліберного пістолета.

Петаччі ще раз перевірив «Джорджа» та чи однаково надходить пальне до двигунів, трохи відкориґував один бак, щоб не допустити перегрівання.

Задоволений, італієць зручніше влаштувався у кріслі командира і, закинувши в рот таблетку бензедрину, задумався про майбутнє. В одній парі навушників, розкиданих по підлозі, почулося настирливе цвірінькання. Петаччі поглянув на годинник. Авіадиспетчерська Боскомба намагалася зв’язатися з «Віндікатором». Він пропустив третій напівгодинний сеанс зв’язку. Скільки ще чекатиме авіаслужба, перш ніж почне піднімати по тривозі морських рятувальників, командування бомбардувальної авіації та управління повітряним флотом? Але спершу мають відправити запит до Південного рятувального центру для багатоступеневої перевірки, на що витратять якнайменше пів години, а за цей час він буде далеко.

Цвірінькання припинилося. Петаччі підвівся поглянути на радар. При кожному оберті стрілки на екрані висвітлювалися цяточки літаків, що летіли нижче. Чи помітять з них його проліт коридором? Навряд. Радари комерційних літаків мають обмежене поле зору, спрямоване вперед за курсом. «Віндікатор» помітять не раніше, ніж той перетне лінію системи раннього виявлення, але й та, найімовірніше, сприйме його за комерційний лайнер, який трохи відхилився від курсу.

Петаччі повернувся у крісло і поглянув на прилади. Потім узяв штурвал і м’яко хитнув убік, щоб відчути, як машина слухається керма. Позаду, в хвості, глухо перекочувалися тіла. Літак відреагував чудово, як слухняний автомобіль. На думку сплив «мазераті». Який колір вибрати? Напевне, краще відмовитися від білого, котрий завжди йому подобався, чи якогось яскравого. Темно-синій із тоненькою червоною стрічкою вздовж корпусу. Скромно та респектабельно — це якнайкраще відповідатиме його новій особистості. Треба буде спробувати авто в дорожніх перегонах, може, навіть у мексиканському «2000»[70]. Ні, це необачно. Припустимо, він виграє і фото потрапить до газет! Ні, час зав’язувати з нерозумними вчинками. Він ганятиме тільки тоді, коли захоче охмурити нову дівчину. Дівчата просто умлівають в таких авто. Чому? Може, їх заводить думка віддатися в автівці чоловікові, чиї сильні, засмаглі руки тримають кермо? Хтозна — достатньо промчати десять хвилин зі швидкістю сто п’ятдесят — і можна звертати до лісу, а потім витягувати дівку з машини і розкладати на моху, бо руки та ноги її вже не слухаються.

Петаччі струсонув головою, щоб відігнати марення, і звірився з годинником. «Віндікатор» летів чотири години. При швидкості шістсот миль на годину літак покрив пристойну відстань, і вже наближався до американського берега. Петаччі підвівся з крісла подивитися. Так і є — за п’ятсот миль далі чіткий контур узбережжя з’явився на екрані: виступ — це Бостон, а сріблявий струмок — ріка Гудзон. Можна не перевіряти позицію через погодні кораблі «Дельта» чи «Ехо», які зараз десь унизу, — літак впевнено дотримувався курсу, і незабаром можна виходити з коридору «схід-захід».

Петаччі повернувся у крісло, зжував ще одну піґулку бензедрину і звірився з мапою, тримаючи руки на штурвалі у примарному мерехтінні гірокомпаса. Зараз! Він повернув штурвал, описавши круту дугу, вирівняв машину, ліг на новий курс й увімкнув «Джорджа». Тепер летів строго на південь, якихось три години — і все! Пора починати перейматися посадкою.

Петаччі витягнув записник. «Пильнуйте за вогнями Ґранд Багами по лівому борту та Палм-Біч — по правому. Тільки-но вловите навіґаційний сигнал з яхти Першого: крапка-крапка-тире, крапка-крапка-тире, — скидайте пальне, знижуйтеся до висоти тисячі футів на останній чверті години, гасіть швидкість і втрачайте висоту. Як побачите червоний проблисковий маяк, готуйтеся приводнятися. Закрилки опускайте тільки на перевіреній висоті на швидкості не більше 140 вузлів. Глибина моря в цьому місці — 40 футів. У вас буде вдосталь часу, щоб вибратися через аварійний люк. Вас піднімуть на борт яхти номера Першого, де відпочините до рейсу з Багамів до Маямі — о пів на дев’яту ранку; звідти «Браніфом» чи «Ріел Ервейз» до пункту призначення. Перший видасть вам гроші в тисячодоларових купюрах чи дорожніми чеками, а також передасть паспорт на ім’я Енріко Валлі, директора компанії».

Петаччі перевірив координати, курс та швидкість. Залишалася година польоту. Зараз була третя ранку за Гринвічем, дев’ята вечора у Нассау. Вийшов повний місяць, а килим з хмар за десять тисяч футів унизу виглядав, як засніжена пустеля. Петаччі вимкнув габаритні вогні на кінцівках крил та фюзеляжі, перевірив пальне — дві тисячі галонів, разом із резервними баками. Йому знадобиться не більше п’ятисот, щоб подолати чотири сотні миль. Він натиснув випускний клапан і скинув тисячу галонів. Звільнившись од вантажу, літак почав повільно набирати висоту, Петаччі повернув його на 32 тисячі футів. Минуло ще двадцять хвилин — пора починати плавне зниження.

Літак пішов униз крізь шар хмар; на фоні сріблявого сяйва місяця, що відбивалося на гладкій поверхні океану, мерехтіли розрізнені вогники Північного та Південного Біміні. Жодних білих гребінців. Цього разу метеорологічний прогноз із американського Веро-біч, який він прослухав по «Радіо Насау» крізь шум перешкод, виявився точним — повний штиль, слабкий бриз, видимість чудова, жодної ймовірності зміни погоди. Океан виглядав гладким та щільним, немов сталь. Усе буде добре. Петаччі вибрав канал 67 на командирському радіоприймачі й пошукав навіґаційний маяк яхти Першого. Не натрапивши на маяк одразу, піддався легкій паніці, але раптом пробилося слабке, та впевнене: крапка-крапка-тире, крапка-крапка-тире. Пора знижуватись. Італієць почав гальмувати, зменшив тягу — літак пішов круто вниз. Радіоальтиметр загрозливо заверещав. Петаччі спостерігав, як на нього насувається сріблява, наче ртуть, поверхня океану. На мить він утратив лінію горизонту — море виблискувало сріблом, як і небо — а потім пролетів над маленьким темним острівцем. Упевнившись, що висота, як показує стрілка альтиметра, насправді дві тисячі футів, італієць зітхнув вільніше, вирівняв літак і перейшов на планерування.

Тепер позивний радіомаяка яхти Першого лунав чисто і ясно. Скоро він має побачити червоний проблисковий сигнал. Ось він, миль за п’ять попереду. Петаччі нахилив ніс величезної машини — контакт може статися будь-якої миті. Усе має відбутися гладко! Він ніжно пробіг пальцями по закругленнях штурвалу, немов то були дівочі стегна. П’ять сотень футів, чотири, три, дві... Попереду з’явився бляклий силует яхти, вогні погашені; точно за курсом блимав червоний проблисковий сигнал. Зіткнеться чи мине? Спокійно, ніс донизу, потроху. Не забути відразу ж вимкнути двигуни. Літак черевом торкнувся води — ніс догори! Удар! Літак підскочив угору, а потім... ще удар! Петаччі відняв занімілі руки від штурвалу й очманіло подивився у вікно, за яким пінилися короткі хвилі. Святий Боже, він це зробив! Йому, Джузеппе Петаччі, вдалося! Де оплески? Де приз?

Літак повільно осідав, розігріті турбіни зашипіли при контакті з водою. Позаду скреготав покалічений метал — хвостовий відсік відірвало при посадці. Петаччі вийшов з кабіни, вода у салоні плескалася по щиколотку. Мертвенне сяйво місяця виблискувало на обличчі одного з пілотів, хвилі обмивали тіла. Італієць розбив плексиглас на рукоятці аварійного виходу і потягнув її униз. Дверцята вивалилися назовні, Петаччі ступив на крило. Чотиривесловий ял порівнявся з літаком — у шлюпці було шестеро чоловіків. Петаччі помахав рукою і радісно загорлав. Один мляво підняв руку на знак привітання. Обличчя чоловіків — молочно-білі під місяцем — дивилися на нього безстрасно. Петаччі подумав: це люди серйозні, ділові, й поводитися з ними треба стримано. Він відкинув ейфорію і прибрав серйозну міну.

Шлюпка пришвартувалася до крила, через яке перекочувалися хвилі, чоловік вибрався з неї на крило й пішов назустріч. Невисокий на зріст, повнуватий, він пильно дивився на Петаччі. Товстун крокував по мокрому крилу обережно, широко розставляючи ноги, коліна напівзі-гнені. Ліву руку тримав за поясом.Петаччі радісно мовив:

— Добрий вечір! Добрий вечір вам. Доставка одного літака в непоганому стані. (Італієць придумав цей жарт заздалегідь.) Розпишіться ось тут, — і простягнув руку.

Чоловік зі шлюпки міцно схопив простягнену руку, відхилився й різко потягнув на себе. Від ривка голова Петаччі відкинулася, він востаннє побачив над собою повний місяць, оскільки тонкий стилет проштрикнув його незахищене горло, пройшов крізь підборіддя і через основу язика уп’явся в мозок. Петаччі встиг здивуватися, відчув гострий біль, а потім у мозку вибухнув яскравий спалах.

Убивця ще трохи потримав ніж у рані, тильною стороною долоні відчуваючи щетину підборіддя італійця, потім обережно опустив тіло на крило й витягнув ножа. Промив його морською водою, витер об спину небіжчика і сховав у кишеню. Відтягнувши тіло по крилу до аварійного люка, зіштовхнув труп у воду.

Відтак обережно повернувся по крилу до шлюпки і мовчки підняв великий палець. Четвірка в шлюпці встигла натягнути акваланги. Припасувавши губні трубки, вони один за одним незграбно перекидалися через борт човна, що розгойдувався, і зникали у піні маленьких бульбашок. Коли останній чоловік зник за бортом, рульовий на кормі обережно опустив у воду величезний підводний прожектор і потравив кабель. Тоді увімкнув світло — і море, разом з велетенським літаком, що тонув, осяяло люмінесцентне сяйво. Рульовий додав газу двигунові, що працював на холостих обертах, і дав задній хід, розмотуючи кабель. Відійшовши на двадцять ярдів од літака, за межі клекоту вирви, зупинився, вимкнув двигун, заліз рукою в кишеню комбінезона і витягнув пачку «кемелу». Запропонував сигарету вбивці — той узяв, акуратно відірвав половинку, засунув її за вухо, а іншу запалив. Убивця намагався боротися з поганими звичками.