Кульова блискавка

ДОМІНО

Дівчина у сапфірово-блакитному купе «MG»[83] промчалася вниз по Парламент-стріт до перехрестя з Бей-стріт, де по спортивному перемкнулася на третю передачу, швидко поглянула праворуч, оцінила неспішну ходу коня зі солом’яною гривою, запряженого у ветхий візок, прикрашений різнобарвною бахромою, і вивернула з вулиці наліво. Кобила обурено мотнула головою, а погонич двічі хряпнув ногою по величезному бермудському дзвінку. Слабинкою благозвучного низького дзеленчання є те, що бермудський дзвоник просто не може дзенькати сердито, незважаючи на ступінь роздратування. Дівчина завзято помахала засмаглою рукою і рушила вулицею, за хвилину зупинившись перед «Люлькою миру» — тютюновою крамницею «Данхіл».

Навіть не подбавши про те, щоб відчинити низькі дверцята автівки, дівчина перекинула спочатку одну, потім другу засмаглу ногу через борт, оголивши стегна під плісированою кремовою спідницею, що задерлася ледь не до талії, і зіскочила на тротуар. Під’їхав візок, його хазяїн притримав кобилу. Пом’якшений красою та жвавістю дівчини, він з докором мовив:

— Місі, ви моїй старенькій Мрійниці ледь морду не підрихтували. Навіщо так чкурити!

Дівчина стала — руки в боки. Вона не терпіла, коли її вичитували.

— Сам ти мрійник, під ногами плутаєшся, — відрізала. — Вам обом по луках їздити, а не автомаґістралями соватися.

Старий негр відкрив рота, але передумав і примирливо промимрив:

— Хокей, хокей, місі, — хльоснув віжками кобилу і поїхав далі, щось бубонячи під ніс. Потім обернувся, щоб ще раз подивитися на дівку-вогонь, але та вже зникла в крамниці. — Ох, бісова дівка, — вимовив у повітря і пустив коняку дрібною риссю.

За двадцять ярдів далі за цією сценою спостерігав Джеймс Бонд. До речі, він був згодний з візником, а хто ця дівчина — знав. Тому прискорив ходу і, розсунувши штори від сонця, увійшов до блаженної прохолоди тютюнової крамниці.

Дівчина біля прилавка сперечалася з одним із продавців.

— Кажу вам, не потрібно мені ваше персональне обслуговування. Дайте мені такі погані сигарети, від яких мені б хотілося блювати. У вас що, нема сигарет для тих, хто бажає кинути палити? Дивіться самі, — вона махнула рукою в бік заставлених полиць. — І не кажіть, що нібито не знаєте, які тут смакують найгірше.

Чоловік за прилавком звик до найбожевільніших прохань туристів, та й узагалі, справжнього мешканця Нассау важко чимось здивувати.

— Хвилиночку, мем, — мовив і стомлено повернувся до полиць.

Бонд суворо поглянув на дівчину.

— Якщо бажаєш менше палити, слід вибирати між двома сортами сигарет.

Дівчина повернула голову.

— А ви ще хто такий?

— Мене звати Бонд, Джеймс Бонд. Я визнаний у світі борець з палінням. Я кидав палити багато разів. Вам пощастило, що натрапили на мене.

Дівчина оглянула його з ніг до голови. Цього персонажа вона раніше в Нассау точно не зустрічала. Шість футів зросту, років приблизно тридцяти п’яти, темноволосий, суворий на вигляд, з дуже прозорими блакитно-сірими очима, які зараз сардонічно дивилися на неї. Шрам на правій щоці виділявся на фоні легкої засмаги — свідчення того, що на острів він прибув зовсім недавно. Вдягнений у темно-синій легкий однобортний костюм та кремову шовкову сорочку з чорною плетеною шовковою краваткою. Незважаючи на спеку, він виглядав свіжим та чистим, а єдиною поступкою тропічному кліматові були чорні шкіряні сандалі на босу ногу. Зрозуміло, цей цікавий, упевнений у собі чоловік намагався її закадрити. Вона вирішила його не відшивати, але й поступатися не збиралася.

— Гаразд, — сказала вона холодно. — І що ж це за сорти?

— Єдиний спосіб кинути палити, це — кинути й більше до сигарет не повертатись. Якщо почнете переконувати себе, що кинете за тиждень чи два, то нема сенсу обмежуватися. Тільки станете занудою і не зможете думати ні про що інше, ніж як дотягнути до наступної сигарети. Та ще хапатимете сигарету щоразу, коли проб’є годину чи який там інтервал встановите. Зробитеся жадібною, а це некрасиво. Інший спосіб — купувати сигарети або найслабші, або найміцніші. Гадаю, вам підійдуть найслабші, — Бонд звернувся до продавця: — Пачку «Дюкс»[84], кінг-сайз, з фільтром. — Джеймс простягнув сигарети дівчині. — Спробуйте. З компліментами від Фауста.

— Ні, що ви, я не можу...

Але Бонд уже заплатив за пачку, а собі взяв «Честерфілд». Отримавши решту, вийшов за дівчиною на вулицю. Удвох вони зупинилися під дашком біля вітрини. Спека була пекельна. Курну вулицю заливало біле сонячне сяйво, проміння відбивалося од вітрин крамниць та блискучих вапнякових стін будинків настільки сліпучо, що доводилося щулити очі.

— Зазвичай той, хто курить, — зауважив Бонд, — не проти випити. Може, спробуємо поєднати приємне з корисним?

— Доволі несподівана пропозиція, містере... е-е... Бонд, — насмішкувато відгукнулася дівчина. — Що ж, правильне спостереження. Але тільки не в місті, тут надто спекотно. Знаєте старий причал за фортом Мон-тагю? — Джеймс помітив, що дівчина швидко оглянула вулицю в обох напрямках. Відтак додала: — Там непогано. Поїхали, я вас довезу. Не торкайтеся металевих частин, а то обпечетеся.

Сидіння автомобіля, оббите білою шкірою, пекло навіть через штани, але Бонд не нарікав би, навіть якщо б його костюм спалахнув. Першої ж своєї вилазки до міста він натрапив на дівчину, і вона виявилася красунею. Джеймс учепився за теж оббиту шкірою торпеду, коли машина зробила різкий поворот на Фредерик-стріт, а потім на Ширлі.

Бонд обперся спиною об дверцята, щоби краще розгледіти дівчину. Вона була в гондольєрському солом’яному зі широкими полями капелюсі, зухвало натягненому до самого носа. Блідо-голубі стрічки майоріли позаду. Спереду на стрічці золотими літерами була написана назва корабля — «Диско Воланте». Шовкова смугаста блідо-блакитна з білим сорочка з короткими рукавами та плісирована кремова спідниця трохи нагадали Бонду сонячний день на реґаті Хенлі[85]. Жодних каблучок, жодних прикрас, за винятком золотого чоловічого квадратного годинника з чорним циферблатом. Білі сандалі з оленячої шкіри гармонували з таким самим широким поясом та розумної величини сумкою, яка разом із шовковим біло-чорним смугастим шарфом лежала на сидінні між ними.

Бонд багато чого дізнався про цю дівчину з її імміґраційної анкети — однієї зі сотні — яку він продивився цього ранку. Її звати Домінетта Віталі; вона народилась у Больцано в італійському Тиролі, а значить, в її жилах тече, імовірно, суміш австрійської та італійської крові. Двадцять дев’ять років, а у графі «професія» зазначено «акторка». Вона прибула на острів на яхті «Диско» і, на загальну думку, була коханкою власника яхти, італійця на ім’я Еміліо Ларго. «Блудниця», «повія», «шльондра» та подібні визначення Джеймс ніколи не використовував стосовно жінок, якщо ті не були вуличними професіоналками або мешканками борделів, тож коли комісар поліції Харлінг і голова митної та імміґраційної служби Пітман в один голос заявили, що вона — «італійська повія», Бонд не поспішав з висновками. А зараз зрозумів, що був правий. Віталі — дівчина незалежна, рішуча та зі сильним характером. Можливо, вона й не цуралася багатих чоловіків і легкого життя, але, наскільки Джеймс устиг побачити, дівчина вона правильна. Звісно, спала з чоловіками, але завжди робила це на своїх умовах, а не на їхніх.

Жінки, зазвичай, педантичні та обережні водії і лише зрідка керують машиною аґресивно. Бонд вважав їх помірною перешкодою та при можливості поступався дорогою, готовий до несподіванок. Двох жінок у машині він вважав величезною загрозою, а чотирьох — узагалі летальною зброєю. Жінки в машині не здатні їхати мовчки, а як починають балакати, то просто зобов’язані дивитись одна одній в обличчя. Їм мало обмінюватися словами, а дуже важливо спостерігати за реакцією співрозмовниці, ймовірно, щоб читати поміж рядків або переконати себе у правильності власних слів. Отже, дві жінки на передньому сидінні авто постійно відволікаються від дороги одна на одну, а коли їх чотири, небезпека збільшується вдесятеро, оскільки той, що за кермом, має чути й бачити не тільки свою компаньйонку поруч, а ще й співрозмовниць позаду.

Проте ця дівчина керувала автомобілем по-чоловічому — повністю сфокусована на дорозі попереду, а також поглядала у дзеркало заднього виду, що жінки-водії роблять, зазвичай, украй рідко, хіба щоби підправити мейкап. А ще вона, що серед жінок майже не трапляється, вочевидь отримувала задоволення від машини, рішуче перемикаючи передачі та відчайдушно використовуючи гальма.

Із Бондом дівчина не розмовляла й узагалі не звертала на нього уваги, і це дало йому змогу продовжити розглядати Домінетту без перешкод. Її безтурботне обличчя, яке немов казало «та котіться ви всі до біса», на думку Джеймса, в запалі мало набувати тваринних рис. У ліжку вона буде спочатку пручатися та кусатись, а потім раптом здасться. Він так і бачив, як її гордовитий, чуйний рот розкривається, оголюючи рівні білі зубки у гримасі хіті, а потім губки розм’якшуються й набрякають у податливій млості. Збоку її очі звузилися до чорно-вугільних щілинок, як трапляється у деяких порід птиць, проте у крамниці Бонд устиг добре її розгледіти. Тоді темно-карі очі дівчини сяяли вогнем та метали золоті іскорки. Профіль рівний, трохи задертий носик, чітко окреслене підборіддя, рішучий, як королівський наказ, вигин щелеп, а манера гордовито тримати голову зазвичай асоціюється з аристократичним походженням. Лише дві деталі вибивалися з її яскраво-чистого образу — невиразна мішанина волосся у стилі Бріджит Бардо, що не міг приховати солом’яний капелюшок, та дві глибокі ямочки — результат чарівної, хоча й достатньо іронічної посмішки, яку Джеймс поки що не мав змоги спостерігати.

Її засмага не була надмірною, і шкіра не набула того висушеного, виснаженого блиску, який перетворює навіть молоду шкіру на свого роду пергамент. Із-під золотистої засмаги на щоках проступав природний рум’янець — ознака здорової спадщини італійських селян з Альп, а її високі груди, що виднілись у викоті сорочки, також належали до тієї ж породи. Загальне враження — уперта, стримана, чуйна дівчина, чудова, так би мовити, арабська кобилка, яка підпускає до себе вершників лише в оксамитових рукавичках, зі сталевими ногами і тільки з вуздечкою та нагайкою після того, як привчать її до збруї та сідла. Бонд подумав: а чи не варто спробувати свої засоби? Може, іншим разом, оскільки тепер у її сідлі — інший чоловік. По-перше, треба скинути того з кобилки, а по-друге, якого біса він, Джеймс, узагалі переймається цим? У нього є завдання. І до біса складне.

«MG» повернула з Ширлі-стріт на Істерн-роуд уздовж узбережжя. Через широке гирло бухти виднілися смарагдові та бірюзові мілини острова Атол. Рибальський човен якраз проходив повз його береги, дві височенних антени — вудочки для глибоководної рибалки стирчали на кормі. Швидкий моторний човен тягнув за собою чоловіка на водних лижах, який виконував фіґури слалому на кільватерних хвилях. Стояв яскравий прекрасний день, і серце Бонда сповнилося радістю, незважаючи на засмученість від дорученого завдання, що тепер, після прибуття ранковим літаком, здавалося безнадійним гаянням часу.

Багами — низка тисячі островів, які простягнулися на п’ятсот миль у південно-східному напрямку від східного узбережжя Флориди й на північ од Куби з двадцять сьомого до двадцять першого градуса широти — упродовж трьохсот років залишались улюбленим місцем перебування найвідоміших піратів східної Атлантики — і цей романтичний факт місцева туристична галузь експлуатує на повну котушку. Про це, наприклад, свідчив дороговказ із написом «Вежа Чорної Бороди — 1 миля» та інший — «Пороховий причал — морепродукти, місцеві напої, тінистий сад. Перший поворот ліворуч».

Піщана дорога відгалужувалася вліво. Дівчина звернула і зупинилася перед напівзруйнованим кам’яним пакгаузом, до якого приліпилася рожева дощата прибудова з білими віконними рамами та білим порталом, над яким нависала яскраво розмальована вивіска заїжджого двору з барильцем для пороху та зображенням усюдисущого черепа з кістками. Дівчина поставила машину в тіні куща казуарина, вони перетнули невеличку обідню залу зі шаховими червоно-білими скатертинами і вийшли до тераси, побудованої на руїнах кам’яної верфі. Терасу затіняв індійський мигдаль, підстрижений парасольками. У супроводі човгаючого офіціанта-негра в заплямованому білому сюртуці вони вибрали прохолодний столик на краю тераси з видом на море.

Бонд поглянув на годинник:

— Рівно дванадцята. Вам міцніше чи слабше?

— Слабше, — відповіла дівчина. — Подвійну «Криваву Мері» та побільше вустерського соусу.

— То що ви називаєте «міцним»? — здивувався Бонд. — Мені горілку з тоніком і трохи бітеру.

— Так, сер, — відгукнувся офіціант і почвалав геть.

— Для мене міцний напій — це горілка з льодом. А томатний сік робить її м’якою, — дівчина підсунула ногою стілець попереду і поклала на нього ноги так, аби вони були на сонці. Потім зняла сандалі, щоб почуватися комфортніше, і відкинулася на спинку стільця. — Ви прибули на острів недавно? Я вас раніше не бачила. Наприкінці сезону складається враження, що знаєш тут геть усіх.

— Прилетів сьогодні вранці. З Нью-Йорка. Підшукую собі маєток. Мені спало на думку, що тепер кращий час, аніж у розпал сезону. Коли сюди збігаються ті мільйонери, ціни стають захмарними. Може, коли їх нема, продавці трохи вгамують свої апетити. А ви тут давно?

— Майже пів року. Я прибула сюди на яхті. «Диско Воланте». Може, ви її помітили. Вона стоїть у гавані. Ви мали пролетіти над нею, коли приземлялись у Віндзор-філд.

— Це та елеґантна красуня? Ваша яхта? У неї чудові форми.

— Вона належить моєму родичеві, — відповіла дівчина, дивлячись Бонду в обличчя.

— Мешкаєте на борту?

— О ні. Знімаємо віллу на пляжі. Називається «Пальміра». Прямо напроти яхти. Належить одному англійцю. Здається, він збирається її продавати. Чудове місце. І далеко від туристичних маршрутів. Це в Лайфордкі.

— Схоже саме на те, що я шукаю.

— Ми поїдемо приблизно за тиждень.

— Як прикро... — Джеймс дивився на дівчину.

— Облиште, — вона розсміялась. — Якщо збираєтеся фліртувати, то робіть це хоча б не так очевидно. — Було видно, що вона пошкодувала про сказане. — Тобто, я не те хотіла сказати, принаймні не так, як прозвучало. Просто останні шість місяців я тут тільки те й роблю, що вислуховую подібні слова від підстаркуватих багатих цапів, і єдиний спосіб заткнути їм пельку — поводитися грубо. Насправді, я не перебільшую. Тут нема нікого молодшого за шістдесят років. Молодим це місце не по кишені. Отже, будь-яка жінка без заячої губи чи вусиків... хоча ні, вусики їх не зупинять. Вони їм навіть подобаються. Тільки-но на горизонті з’являється будь-яка більш-менш приваблива дівчина, лінзи їхніх біфокальних окулярів одразу запрівають. — Вона знову розсміялась. Її манера спілкування стала приязнішою. — Гадаю, ви справляєте аналогічне враження на бабульок у пенсне та зі синім волоссям.

— Це ті, які їдять варені овочі на сніданок?

— Аякже. І запивають морквяним чи сливовим соком.

— Боюся, ми з ними не знайдемо спільної мови. Я не впаду нижче супу з молюсків.

Вона зацікавлено подивилася на нього.

— Здається, ви добре обізнані з життям у Нассау...

— Натякаєте на те, що молюски — це афродизіак? Але так вважають не тільки на Багамах, а й усюди, де водяться молюски.

— Справді?

— Мешканці островів подають такий суп перед першою шлюбною ніччю. Хоча на мене це не подіяло.

— Чому? — лукаво запитала дівчина. — Ви що, одружені?

— Ні, — Бонд усміхнувся їй в очі. — А ви заміжні?

— Теж ні.

— Що ж, тоді ми обоє одного дня можемо скуштувати того супу — подивимося, що станеться.

— Це трохи краще, ніж залицяння мільйонерів, але, гадаю, ви спроможні на більше.

Принесли напої. Дівчина помішала свій пальцем, щоб підняти вустерський соус із дна, і випила половину бокала. Потім вийняла пачку «Дюкс», зірвала стрічку, розкрила пачку нігтем, витягнула сигарету, підозріло її понюхала і запалила від запальнички, яку ґречно запропонував Бонд. Глибоко затягнулась і видихнула синю струминку диму. — Непогано, — протягнула невпевнено. — Принаймні дим справжній. А чому це ви сказали, що ви — експерт із кидання палити?

— Бо я робив це купу разів, — Бонд подумав, що пора припинити порожнє базікання і перейти до суті справи. — А ви непогано розмовляєте англійською, — сказав, — хоча акцент у вас, здається, італійський.

— Ви праві. Мене звати Домінетта Віталі, я італійка. Вчилася в Англії у Челтнемському коледжі для дівчат[86], потім вступила у КАДМ[87], де навчалася акторському — в англійському розумінні — мистецтву. Мої батьки вважали, що для справжньої леді необхідна така освіта. На жаль, вони обоє загинули в залізничній аварії, і мені довелося повернутися до Італії, щоб заробляти на життя. Англійську я не забула, чого не скажеш про все інше, — вона гірко розсміялася. — В італійському театрі не дуже цінують уміння ходити по сцені з книгою на голові для правильної постави.

— А той ваш родич на яхті... — Бонд поглянув на море. — Хіба він не мав за вами приглядати?

— Ні, — коротко відповіла Домінетта, а коли відчула, що Бонд не напирає, додала сама: — Він мені не зовсім родич, радше близький друг, опікун. Чому б вам не завітати до нас на яхту? — Дівчина промовила ці слова надто палко. — Його звати Ларго, Еміліо Ларго. Ви, мабуть, чули: він шукає тут скарби.

— Не може бути! — настала черга Бонда висловити ентузіазм. — Звучить страшенно захопливо. Звісно, я буду радий познайомитись. А що за скарби? Він розповідав?

— Гадки не маю. Він майже нічого не розказує. Вочевидь, у нього є якась мапа, але мені її не показують, а коли яхта виходить у море, мене залишають на березі. У цю авантюру вклали гроші багато людей — на кшталт акціонерів. Вони недавно прибули, а якщо ми збираємося на тиждень поїхати, значить, пошук уже на завершальній стадії.

— І які вони, ті акціонери? Люди розважливі? Проблеми зі скарбами завжди однакові — або хтось розкопав їх раніше, або корабель сидить у піску так глибоко, що його не розкопати.

— Вони ніякі — багаті та скучні. Страшенно серйозно ставляться до такої романтичної пригоди, як пошук скарбів. По суті, увесь час проводять з Ларго. Щось там планують і розробляють. Не виходять навіть, щоб покупатися чи повалятися на пляжі. Хоча, наскільки я зрозуміла з розмов, деякі взагалі потрапили до тропіків уперше. Одним словом, компанія нудних бізнесменів. Може, я помиляюся, бо ж бачила їх мигцем. Сьогодні Ларго влаштовує для них вечірку в казино.

— А чим займаєтеся цілими днями ви?

— Дурня клею. Поповнюю запаси для судна, ганяю на машині, купаюся на приватних пляжах, де нема хазяїв, плаваю з аквалангом — тоді беру на допомогу когось із членів команди або рибалку. Хоча матроси надійніші — вони вміють поводитися з обладнанням.

— Я теж трохи пірнаю і навіть прихопив акваланг. Покажете мені красиві рифи?

— Можливо... — Домінетта поглянула на годинник і підвелася. — Гаразд, мені треба бігти. Дякую за коктейль. Боюся, не зможу підкинути вас до міста, мені — в інший бік. Викличте таксі. — Вона взула сандалі.

Бонд провів дівчину через ресторан до авто. Вона вмостилася на сидінні й натиснула стартер. Бонд вирішив іще раз закинути вудочку:

— Може, побачимося сьогодні ввечері у казино, Домінетто?..

— Усе можливо, — мовила дівчина і рішуче увімкнула передачу, подивилася Бонду в обличчя, зрозуміла, що має бажання побачити його знову, й додала: — Заради Бога, не називайте мене Домінеттою. Мені це не подобається. Люди звуть мене Доміно. — Вона посміхнулася тільки очима й підняла руку. Задні колеса авто вибили гравій — і маленька блакитна машинка помчала доріжкою на головну дорогу. Сповільнившись на перехресті, вона повернула праворуч у напрямку Нассау.

Бонд посміхнувся.

— От бісова дівка, — мовив і пішов до ресторану розплатитися й викликати таксі.