Кульова блискавка

ГЕРОЙ З КАРТИНКИ

Казино в Нассау — єдине легальне казино на теренах Британської співдружності. Як усупереч британському законодавству таке могло статися —пояснити ніхто не може. Щороку його здають в оренду канадському гральному синдикатові, й за вдалий зимовий сезон воно забезпечує сто тисяч доларів операційного прибутку. Тут дозволено грати в рулетку — з двома «зеро» замість одного, що підвищує виручку дому[102] з європейських 3,6 до привабливих 5,4; у блекджек, або «двадцять одно», на якому дім заробляв від 6 до 7 відсотків, та один стіл «залізки» із скромними п’ятьма відсотками. Заклад, що мав назву клубу, розмістився в розкішному приватному будинкові на Вест-Бей-стріт, і разом з казино у просторій залі для танців тут діяли ресторан із трьома музиками, які грали старі популярні ритми в строго обумовлені години, та лаундж-бар. Одним словом, заклад елеґантний, добре організований, який сповна відробляв свій профіт.

Ад’ютант губернатора видав членські картки Бонду з Лейтером, вони, випивши по каві та стінґеру[103], розійшлися до різних столів.

Ларго грав у «залізку». Перед ним височіла купа стодоларових фішок та пів дюжини величезних жовтих тисячодоларових плашок. Доміно Віталі сиділа у нього за спиною і спостерігала за грою, безустанно покурюючи. Бонд зиркав на дівчину з відстані. Ларго грав експансивно, банкуючи за кожної ліпшої можливості й накопичуючи виграш у банку. Впевнено вигравав, але поводився бездоганно, і, судячи з того, як присутні жартували з ним та сприймали кожен його виграш схвальними оплесками, Ларго був у казино загальним улюбленцем. Доміно — у чорній сукні з квадратним вирізом із великим діамантовим кулоном на ланцюжку — виглядала похмуро та явно нудьгувала. Жінка, праворуч від Ларго, яка тричі ходила ва-банк і програвала, підвелась і залишила стіл. Джеймс швидко пройшов через залу й сів на місце, що звільнилося. На кону стояло вісімсот доларів — кругла сума, яка виросла завдяки тому, що Ларго залишав виграш у банку.

Для банкомета ситуація, коли банк тричі збільшувався, є вигідною. Часто-густо це означає, що його не зірвуть і надалі. Бонду це було добре відомо. Як і те, що його сукупний капітал становить лише тисячу доларів. Проте гравці нервово сприймали везіння Ларго, і це було йому на руку. Бо що не кажи, а гральний стіл не має пам’яті. Талан — річ примхлива.

— Банко, — сказав Джеймс.

— А-а, містере Бонд, друже мій, — Ларго простягнув руку. — Нарешті за столом сильний гравець. Може, краще одразу віддати вам банк? Англійці розуміються на залізничному сполученні. Проте, — він чарівно посміхнувся, — якщо мені судитиметься програти, вам, містере Бонд, я програю із задоволенням.

Він м’яко плеснув по «черевику» засмаглою рукою, потягнув за рожевий язичок карти і по сукну кинув її Бонду. Сам узяв карту, витягнув іще по одній кожному. Бонд узяв першу карту і перекинув, поклавши на центр столу — дев’ятка бубни[104]. Побіжно глянувши на Ларго, мовив:

— Гарний початок, настільки гарний, що я відкрию другу карту.

І, підчепивши другу, перекинув її. Вона лягла поруч з дев’яткою. Нею виявилася славетна десятка пік. Якщо тільки у Ларго не дві карти, що в сумі дають дев’ять або дев’ятнадцять очок, то Бонд виграв.

Ларго розсміявся, але дещо натужно.

— Ви справді змушуєте мене хвилюватися, — весело сказав він і перекинув карти — вісімка чирв та король бубни.

Ларго програв очко — два натуральні розклади, але один трохи кращий за інший. Найприкріший програш. Ларго гучно розсміявся:

— Комусь треба бути другим, — і, звернувшись до столу, додав: — Що я казав? Англійці — мастаки на несподіванки.

Круп’є посунув фішки до Бонда, який склав їх стовпиком.

— Як й італійці, — Джеймс жестом показав на гірку жетонів перед Ларго. — Недарма я пропонував вам сьогодні узяти мене в партнери.

Ларго весело хмикнув.

— А давайте спробуємо ще раз. Ставте свій виграш, а ми у партнерстві з містером Сноу зіграємо ва-банк. Так, містере Сноу?

Містер Сноу, суворого виду європеєць, котрий, як знав Бонд, є одним з пайовиків, згідливо кивнув. Джеймс поставив на кін вісім сотень, а супротивники — по чотириста проти нього. Бонд знову виграв, цього разу шісткою проти п’ятірки і знову на одне очко.

Ларго похмуро похитав головою:

— Ось зараз ми справді побачили напис на стіні[105]. Містере Сноу, продовжуйте без мене. Цей містер Бонд — надто вправний гравець. Я здаюся.

І Ларго розтягнув рот у подобі посмішки. Сноу посунув на кін шістнадцять сотень доларів, щоб покрити ставку Бонда. Той подумав: я заробив шістнадцять сотень за дві гри, маючи п’ятсот фунтів. А якщо пропустити гру і передати банк далі? Він забрав ставку і сказав:

— La main passe[106].

За столом збуджено зашепотіли.

— О ні, тільки не це! — театрально скрикнув Ларго. — Тільки не передавайте банк далі, інакше я застрелюся. Добре, я перекуплю банк містера Бонда, і ми пограємо. — Він кинув на стіл кілька фішок вартістю по шістнадцять сотень доларів.

Бонд немов збоку почув, як каже «Банко!» Він ішов вабанк, тим самим повідомляючи Ларго: «Якщо я обіграв тебе двічі, то неминуче зроблю це знову!»

Ларго повернувся до Бонда. Посміхаючись тільки губами, він звузив очі, уважно, із зацікавленістю поглянув Бонду в обличчя і тихо спитав:

— Друже мій, у мене таке враження, що ви мене переслідуєте. Що це, якась вендета?

Бонд подумав: «Подивимось, а чи не зреагує він на слово» і мовив:

— Та яка вендета! Просто коли я сідав за стіл, то забачив якесь сяйво, якийсь спектр, — Джеймс промовив це слово легко, без афектації.

Посмішка сповзла з обличчя Ларго, немов той отримав ляпас. Вона відразу ж повернулась, але його обличчя напружилося, він увесь підібрався, почав свердлити поглядом. Висунув кінчик язика й облизав губи.

— Справді? І що ж ви побачили?

— Спектр поразки, — віджартувався Бонд. — Побачив, як закотилася ваша зірка удачі. Хоча, може, я і помилився. — Він торкнувся рукою «черевика». — Подивимося.

Стіл притих. Гравці та глядачі відчули, як між двома чоловіками зростає напруження. Жарти, які раніше були веселими, тепер дихнули ворожістю. Англієць неприховано кидає виклик. Може, через жінку? Хтозна. Усі затамували подих.

Ларго хрипло розсміявся, знову начепивши маску такого собі бравого хлопця-друзяки.

— Аха, — сказав бадьорим голосом, — мій друг містер Бонд бажає зурочити мої карти. На це там, звідки я родом, ми робимо ось так. — Він підняв руку з вказівним пальцем та мізинцем, виставленими вперед «козою», і, хитаючи її з боку на бік, як змія, скерував ув обличчя Бонду. Натовп сприйняв це як театральний жест, але Джеймс, який гостро відчував тваринний магнетизм цього чоловіка, побачив у цьому старовинному мафіозному жесті загрозу й небезпеку.

Бонд доброзичливо розсміявся:

— Тепер ви мене точно наврочили. Але чи відіб’ється це на картах? Ну ж бо — ваш спектр проти мого спектра!

І знову тінь сумніву пробігла по обличчі Ларго. Вдруге це слово — невже знову випадковість? Він ляснув долонею по «черевику».

— Гаразд, друже мій, ми битимемося три раунди. Ось і третій.

Він швидко витягнув одну за одною чотири карти. Стіл завмер. Джеймс підняв свою пару — лише п’ять очок: десятка бубни та п’ятірка черв. П’ять — граничне число. Можна брати або відмовитися від третьої карти[107]. Бонд склав карти і поклав їх обличчям до столу.

— Дякую, карти не треба, — мовив із виглядом гравця, на руках у якого шістка чи сімка.

Ларго звузив очі, намагаючись прозирнути наскрізь незворушне обличчя Бонда. Перегорнувши карти, він презирливо жбурнув їх на середину столу — теж п’ять очок. Що робитиме? Візьме чи ні? Ларго ще раз поглянув на безтурботну напівпосмішку Бонда і взяв. Дев’ятка, дев’ятка пік. Витягнувши ще одну, третю карту замість того, щоб зупинитися на п’яти та зрівнятися з Бондом[108], він ризикнув і в результаті отримав чотири очка проти Бондових п’яти.

Джеймс незворушно перекинув свої карти.

— Думаю, вам краще вигнати злого духа з карт, а не з мене.

За столом пробіг шепіток:

— Якби італієць зупинився на п’яти... А я завжди беру при п’яти... А я — ніколи... Просто не пощастило... Ні, грати не вміє.

Величезним зусиллям Ларго прибрав з обличчя злий вираз і силувано посміхнувся, розтиснувши кулаки. Глибоко вдихнувши, він простягнув руку Бонду. Той потиснув, завбачено загнувши великий палець у глиб долоні, якщо Ларго надумає застосувати підступний захват своєю лапищею. Рукостискання було міцним, але не більше.

— Тепер доведеться чекати, коли перезавантажать «черевик». Ви забрали усе, що я виграв. У мене попереду важка робота, а я збирався розважити свою племінницю танцями і коктейлями, — Ларго повернувся до дівчини. — Люба, ти не знайома з містером Бондом, ви лише розмовляли телефоном. Боюся, він зірвав мої плани на вечір. Тобі краще знайти собі іншого супутника.

— Як ся маєте? — обізвався Джеймс. — Це не вас я зустрів у тютюновій крамниці сьогодні вранці?

Доміно закотила очі й байдуже відповіла:

— Невже? Можливо. У мене погана пам’ять на людей.

— Можу я запропонувати вам коктейль? — спитав Бонд. — Завдяки щедрості містера Ларго я тепер багатій, навіть за мірками Нассау. В карти більше не гратиму, не може ж постійно щастити. Не варто дратувати долю.

Дівчина підвелася і кинула:

— Гаразд, якщо вам більше нічим зайнятися... — і, повернувшись до Ларго, додала: — Еміліо, якщо я заберу звідси містера Бонда, може, удача повернеться до тебе. А поки я буду їсти ікру і запивати шампанським, тобі не доведеться на мене тратитись, і гроші залишаться в родині.

Ларго розсміявся, до нього повернувся гарний настрій.

— Ось бачите, містере Бонд, — сказав, — з дощу та під ринву. Домінетта може виявитися для вас безсердечнішою, ніж я. Побачимося пізніше, друже. Повернуся до каторги, на яку ви мене прирекли.

— Дякую за гру, — мовив Бонд, — я замовлю шампанське та ікру на трьох. Мій спектр удачі заслуговує на нагороду.

Й обличчям Ларго знову пробігла тінь. Розмірковуючи, чи можна пояснити таку реакцію італійським страхом до пристріту, Джеймс пішов за дівчиною крізь натовп гравців за іншими столами до ресторану. Доміно прямувала до затишного у напівтемряві столика в дальньому кінці зали, Бонд — за нею, і тут він уперше помітив, що дівчина трохи кульгає. Її дефект здався милим, по-дитячому беззахисним і зовсім не в’язався з образом упевненої в собі та сексуально привабливої особи, якій він готовий був присудити найвищий, але й зобов’язувальний французький титул courtisane de marqué[109].

Коли принесли рожеве «Кліко» та ікру білуги на п’ятдесят доларів, а замовляти на меншу суму — нема сенсу, бо принесуть чайну ложку, Бонд спитав Доміно про її кульгавість:

— Ви, часом, не забили ногу на пляжі?

Вона швидко поглянула на нього і серйозно відповіла:

— Ні. У мене одна нога на дюйм коротша за іншу. Вам це неприємно?

— Зовсім ні. Це мило і додає вашому образові дитячості.

— Замість образу непоступливої немолодої утриманки? — в її очах читався виклик.

— Саме так ви про себе думаєте?

— Це ж очевидно, хіба ні? Принаймні так мене сприймають у Нассау, — вона не відводила очей, але в них промайнула нудьга.

— Я такого не чув. Мене чужа думка не цікавить, я звик робити висновки сам. Тварини не обговорюють інших тварин. Вони роздивляються, нюхають, торкаються. В любові та ненависті, а також у всьому, що лежить між ними, тільки ці дії насправді мають значення. Проте люди не покладаються на свої інстинкти, а хочуть перестрахуватися. Тому й питають будь-кого, варто їм кохати того чи іншого, або ні. Але, оскільки в світі мають цінність тільки погані новини, такі люди зазвичай отримають погану пораду, хоча й більш-менш кваліфіковану. Бажаєте почути, якої я про вас думки?

Вона посміхнулася.

— Звісно, яка жінка відмовиться? Розказуйте, тільки не забрешіться, інакше не слухатиму.

— Ви — молода дівчина, молодша, ніж та досвідчена, за яку себе видаєте, й одягаєтеся відповідно. Думаю, ви росли в достатку, так би мовити, як сир у маслі купалися, аж раптом миску з маслом прибрали, і ви опинилися на вулиці. Тут не розгубились, а зібрали волю в кулак і почали дряпатися в бік миски, до якої звикли. Думаю, ви не гребували нічим, довелося. Бо ви — жінка і користувалися жіночою зброєю, причому доволі вправно. Ваше тіло — чудовий актив, за допомогою якого ви отримували бажане, відкинувши убік почуття. Однак не думаю, що ви відкинули їх далеко, і вони точно не атрофувалися. Відчуття втратили свій голос, бо ви до них не прислухалися. Не дозволили собі розкіш прислухатись — інакше як дістатися своєї мети? Тепер у вас є все, — Бонд торкнувся її руки на банкетці, — однак це вас більше не втішає. — Він розсміявся. — Але що це я все про серйозне... Додам кілька дрібниць. Звісно, вам вони відомі, але просто для протоколу скажу: ви красива, сексуальна, приваблива, незалежна, норовлива, запальна і трохи жорстока.

Доміно пильно подивилася на Бонда.

— Нічого особливо проникливого я не почула. Більшість фактів ви дізналися від мене. Ну, і трохи знання характеру італійок. Ось тільки з чого ви взяли, що я жорстока?

— Якби я грав і опинився у такій халепі, як Ларго, а супутниця, котра сидить поруч, — моя жінка — усе бачить, але пальцем не поворушить, щоби втішити, вона вчиняє жорстоко. Прикро програвати на очах у жінки.

Вона запально відказала:

— Я втомилася спостерігати, як він увесь час показує понти. Я бажала вам виграшу і прикидатися не збиралася. Ви не згадали єдину мою чесноту — щирість. Якщо кохати — то до останку, якщо ненавидіти — то до сьомого коліна. Нині у нас з Еміліо щось середнє. Колись ми були коханцями, а тепер — гарні друзі, які добре розуміють один одного, і коли я назвала його своїм опікуном, то сказала майже правду. Так, я його утриманка і живу, як птах у золотій клітці. Тут мене тримає лише їжа, і мене справді обтяжують наші стосунки, — вона з викликом подивилася Бонду в очі. — Еміліо обходиться зі мною жорстоко... але водночас і людяно. Можна купити оболонку — тіло, але не те, що міститься всередині, те, що називають серцем та душею. Еміліо це відомо, він жінок не кохає, а використовує. У нього їх було тисячі. Він реаліст і розуміє природу наших стосунків. Але мені дедалі важче виконувати умови моєї частини угоди — співати, так би мовити, за питво та їжу...

Доміно осіклась, а по хвилі додала:

— Налийте мені ще трохи шампанського, а то від цих дурних розмов у роті пересохло. І купіть для мене пачку «Плеєрс»[110], — вона розсміялася. — Будь ласка, як кажуть у рекламі. Мені набридло дихати димом, я скучила за справжнім Героєм.

Бонд, замовляючи сигарети дівчині, перепитав:

— За ким ви скучили?

Дівчина вмить разюче змінилася — гіркота звітрилася, разом із маленькими зморшками довкола рота. Вона пом’якшала, голос пожвавішав:

— О, ви нічого не знаєте. Він — моя справжня любов! Чоловік із мрій. Я кажу про морячка на пачці. Ви, звісно, не придивлялися до нього, як робила це я, — Доміно присунулася ближче до Бонда, щоби той розгледів. — Вам важко зрозуміти романтизм цієї чудової картинки — справжнього шедевра світового мистецтва[111]. З цим чоловіком я вперше у своєму житті согрішила. Я носила його зі собою на прогулянки, ховала у спальні й витрачала на нього майже усі кишенькові гроші. А він на знак вдячності відкрив мені цілий світ за межами Челтнемського коледжу для дівчат. Без перебільшення, випестував мене, навчив не церемонитися з хлопцями мого віку, складав мені компанію, коли було самотньо або страшно. Він підбадьорював, захищав. Ви коли-небудь замислювались, яка романтична історія криється за цією, на перший погляд, невибагливою картинкою? Тут же цілий світ! Ось, послухайте... — Вона стиснула руку Бонда. — Це історія про Героя, про що свідчить назва на його безкозирці. В юності він служив юнґою, «пороховою мавпою»[112], чи як це там називається, на вітрильному судні, котре зображене за його правим вухом. Попервах доводилося туго — личинки в бісквітах, швайки, морські вузли та інша чорна робота; його ганяли на верхівки башт, туди, де майорять прапори, але він тримався стійко. Згодом почав відрощувати вуса. Він був рудий, та ще й красень. — Дівчина хихикнула. — Напевне, йому доводилося відстоювати серед гамаків свою гордість, чи як вона зветься у чоловіків. Але, як видно з його обличчя, — бачите ось цю зморшку між брів — та гордовитої постави, він усе витримав з честю. — Доміно зробила паузу і допила шампанське. Ямочки на її щоках поглибшали. — Розказувати далі? Вам не скучно слухати про мого Героя?

— Я ревную. Продовжуйте.

— Він об’їздив увесь світ, побував у Індії, Китаї, Японії, Америці. У нього було багато дівчат, він часто бився — на кулаках чи ножах. Але й про дім не забував — звідусіль писав листи матусі та сестрі, яка вийшла заміж й оселилася в Дуврі. Вони бажали, щоб він скоріше повернувся додому, знайшов собі гарну дівчину й одружився. Але Герой не поспішав, він мріяв про чарівну дівчину, яка дуже нагадувала мене. А потім, — вона розсміялася, — потім з’явилися пароплави, і його перевели служити на броненосець — ось цей корабель праворуч. На той момент він дослужився до боцмана, посоліднішав, облишив битися, почав відкладати гроші. Відростив чудову борідку, щоб виглядати старшим та поважнішим. А одного разу засів за шиття і почав кольоровими нитками вишивати свій портрет. Бачите, як гарно у нього вийшло: вітрильник та броненосець, кораблі, на яких він служив, у рятувальному крузі на кшталт рамки.

Завершивши цю роботу, вирішив піти з флоту — не лежала його душа до пароплавів. Ось так, у розквіті сил. Але спочатку він усе-таки закінчив картину — обвів золотою ниткою канат довкола рятувального круга. Й одного чудового вечора, коли сонце сідало, повернувся до рідного дому. Після життя на флоті, сповненого пригод, цей захід сонця здався йому таким сумним, красивим та романтичним, що мій Герой вирішив закарбувати його на іншій картині. Тож на свої заощадження купив у Бристолі паб і щоранку перед його відкриттям працював над нею, поки не закінчив. Ось тут можна побачити маленький вітрильник, який доставив його із Суеца додому — з парусиновим мішком, повним шовків, мушель та сувенірів з дерева. А цей Нідлський маяк[113] вказав йому шлях додому того чудового тихого вечора. До речі, — вона насупилася, — маю зазначити, що мені не подобається його капелюх, та й варто було додати Н.М.S.[114] перед назвою судна, але тоді напис вийшов би кривобоким, і навряд чи туди вмістилося б слово «Герой». Визнайте, що в цілому це страшенно романтична картинка. Я вирізала її з моєї першої пачки сигарет, коли вперше палила в туалеті й мене знудило, але носила її з собою, поки картинка не потерлася. Тоді я вирізала нову. Не розлучалася з цією пачкою, допоки справи стали зовсім кепськими і мені довелося повернутися в Італію. Там я не могла дозволити собі купувати «Плеєрс» — в Італії вони страшенно дорогі, тому перейшла на дешевші — «Націоналес».

Бонд вирішив їй підіграти і запитав:

— А як сталося, що картини Героя потрапили на пачку?

— Бачите, одного разу до пабу Героя завітав чоловік у циліндрі та довгополому пальті з двома маленькими хлопчиками. Ось цей, — Доміно повернула пачку боком, де було написано «Джон Плеєр та Сини». — Тут зазначено, що бізнесом тепер керують їхні нащадки. А тоді «роллс-ройс» Плеєра, один з перших автомобілів в Англії, зламався саме перед пабом Героя. Цей джентльмен у циліндрі, звісно, не пив — люди такого роду алкоголь не вживають, як й інші поважні торговці поблизу Бристоля — тож він попросив імбирного пива, хліба й сиру, поки його шофер лагодив автівку. Наш Герой приніс замовлення, містер Джон Плеєр із хлопчиками сіли за стіл і милувалися чудовими тканими картинами на стіні пабу. Містер Плеєр, який займався курильним та нюхальним тютюном, розумів, що за сигаретами, які недавно винайшли, велике майбутнє і бажав розширити бізнес, але не знав, з якого боку підступити — він не мав ані назви, ані картинки на пачку. Аж раптом йому спала чудова ідея.

Повернувшись на фабрику, він одразу ж викликав до себе управителя й наказав йому поїхати до того пабу, зустрітися з Героєм і запропонувати сто фунтів за дозвіл розмістити на пачці обидві його картини. Герой не відмовився, бо для одруження йому бракувало якраз ста фунтів, — Доміно перевела дихання, думками ж вона залишалася далеко звідси. — До речі, дівчина була гарненькою, не більше тридцяти та вправно куховарила. Її струнке тіло зігрівало його в ліжку, допоки, багато років по тому, він, урешті-решт, не помер. Вона народила йому двох дітей — хлопчика та дівчинку. Хлопчик згодом пішов на флот, як батько.

Щодо містера Плеєра, то спочатку він хотів розмістити фото Героя в рятувальному крузі на одному боці пачки, а світлину чудового вечірнього заходу сонця — на іншому. Але управитель зауважив, що тоді не залишиться місця на це, — вона перекинула пачку, — «Міцні. Ароматні. Тютюн матроського нарізання» та дивовижну торгову марку з ляльковим будиночком, що омивається шоколадною помадкою з написом «Ноттінґемський замок». І тоді містер Плеєр сказав: «Накладемо малюнки один на одний». Так вони й зробили, і, маю зазначити, у них вийшло прегарно, хіба ні? Хоча, думаю, Герою не сподобалося, що вони затулили русалку.

— Яку русалку?

— Ну, під нижнім краєм рятувального круга, там, де він торкається моря, Герой вишив малесеньку русалочку, яка однією рукою розчісує волосся, а іншою підкликає до себе. Думаю, що в ній він утілив мрії про свою наречену. Але для неї не знайшлося місця, та ще вона мала оголені груди, а містер Плеєр був ревним квакером, і такого неподобства допустити не міг. Але, однак, увічнив Героя.

— Яким чином?

— О, ті сигарети були вельми успішними, і все завдяки картинці. Народ вирішив, що з такою чудовою картинкою товар просто не може бути поганим, тож містер Плеєр заробив на ній неабияке багатство, і, гадаю, його нащадки теж заробили. А коли Герой постарів і відчував, що смерть близько, містер Плеєр замовив у найкращого художника копію картини з рятувальним кругом. Вона була такою самою, як ориґінал, тільки Героя він зобразив набагато старшим і пообіцяв, що ця картинка обов’язково буде на упаковці, тільки з іншого боку. Дивіться самі, — вона відігнула внутрішню вкладку, — бачите, який він старий із цього боку? А якщо придивитися, можна побачити, що прапори на вежах приспущені. Дуже мило з боку містера Плеєра попросити художника це намалювати — виходить, що кораблі, на яких служив Герой, сумують за ним. Містер Плеєр із синами приїхали до Героя, який був уже майже в труні, показати цю картину. Думаю, Герою сподобалося.

— Я в цьому впевнений. Містер Плеєр був, напевне, дуже чутливою людиною.

Дівчина потроху поверталася з надуманого світу, голос змінився, ставши твердішим:

— Дякую, що вислухали мою історію. Я розумію, що це не більше ніж казка, але чого тільки не навидумуєш у дитинстві. Дівчатка завжди щось тримають під подушкою, допоки не виростуть — ганчіркову ляльку чи іншу маленьку іграшку. Хлопці здебільшого такі ж самі. Мій брат тримав при собі маленький металевий амулет, який йому подарувала нянька, аж до дев’ятнадцяти років. А коли загубив — засмутився ледь не до сліз. І це при тому, що він тоді був уже льотчиком, воював. Стверджував, що той амулет дарував йому удачу, — Доміно знизала плечима, а тоді зі сарказмом додала: — Даремно переймався — йому й без талісмана щастя усміхнулося. Він набагато старший за мене, але я його обожнювала. Втім, і зараз обожнюю. Дівчатам завжди подобаються погані хлопці, особливо якщо це їхні брати. Він настільки дозрів, що міг би подбати і про мене. Але не подбав. Сказав, що в житті кожний відповідає тільки за себе. Мовляв, наш дід був відомим у Доломітах браконьєром та контрабандистом, а його надгробок — найкрасивіший із родини Петаччі в усьому Больцано. Брат заприсягнувся, що переплюне діда, навіть якщо йому доведеться займатися тим самим.

Сигарета в руці Бонда здригнулася. Він зробив зусилля, щоб не виказати хвилювання. Глибоко затягнувся і випустив стовп сизого диму.

— Значить, ваше справжнє прізвище — Петаччі?

— Саме так. Віталі — моє сценічне ім’я, воно краще звучить. А справжнього прізвища ніхто не знає. Я й сама його майже забула. Стала Віталі, коли повернулася з Англії. Бажала змінити життя.

— А що сталося з вашим братом? Як, до речі, його звати?

— Джузеппе. Людина він непутяща, зате чудовий льотчик. Останнього разу, коли ми з ним спілкувалися, він якраз отримав якусь поважну роботу в Парижі. Може, хоч це змусить його вгамуватись. Я молюся за нього щодня. Він — уся моя рідня, і люблю його таким, який він є. Розумієте?

Бонд загасив сигарету в попільниці, покликав офіціанта, щоб розрахуватись, і мовив:

— Звісно, розумію.