Квентін Дорвард

Розділ X ВАРТОВИЙ

Ледве Квентін повернувся до своєї маленької кімнатки, щоб переодягтися, як його шановний родич зажадав від нього докладної розповіді про все, що трапилося з ним під час полювання.

Юнак, який давно догадався, що рука в дядька сильніша, ніж розум, приписав у своєму оповіданні всю славу перемоги королю, який, очевидно, був не від того, щоб привласнити її собі. Балафре почав вихвалятися, як би він сам поводився в таких обставинах, і докорив племінникові за його неспритність, за те, що той не поспішив на допомогу королю, який перебував у великій небезпеці. Юнак розсудливо утримався від дальших виправдань своєї поведінки, сказавши тільки, що, згідно з правилами полювання, негарно нападати на дичину, яку переслідує інший мисливець, коли його навмисне не кличуть на допомогу. Тільки закінчилася ця розмова, як Квентін уже мав нагоду подякувати собі за стриманість, виявлену перед своїм родичем. Тихий стукіт у двері сповістив про появу гостя. Двері відчинилися, і в кімнату ввійшов Олів’є Ден, Олів’є Мерзотник, чи Олів’є Диявол: він був відомий під усіма цими іменами.

Зовнішній вигляд цієї талановитої, але надзвичайно безпринципної людини вже був описаний раніше. Всі його рухи нагадували рухи вкрадливого кота, який ніби дрімає, скрутившися калачиком десь у кутку, або тихенько, з великою обачністю дріботить лапками, прямуючи кудись, а сам тим часом стежить за мишачою ніркою, або з фальшивою ніжністю лащиться до когось, а потім люто кидається на свою жертву, або раптом вдряпне руку, яка його пестила.

Він увійшов згорблений, покірливий і скромний і так поштиво звернувся до Балафре, що мимоволі спадало на думку, ніби він прийшов просити якоїсь ласки в шотландського лучника. Він похвалив поведінку молодого родича Лезлі під час полювання і сказав, що юнак привернув особливу увагу самого короля. Тут він зупинився, втупивши очі в землю, щоб дати змогу Балафре висловитися з цього приводу, і лише зрідка кидав на Квентіна гострий погляд.

— Як на мене, то його величності загрожувала така небезпека лише тому, що на той час з ним був не я, а мій племінник. Я не пропустив би такої нагоди і простромив би оту тварюку списом, а не стояв би склавши руки, як мій неотесаний Квентін. Але нехай це буде наукою для його величності, — сказав він. — Треба таким людям, як я, давати кращих коней, бо хіба мій незграбний фламандський ломовик може наздогнати нормандського скакуна його величності? Я так стиснув шпорами свого коня, що в нього на боках аж борозни залишилися. Просто чортзна-що, пане Олів’є, і ви повинні доповісти про це його величності.

На цю заяву пан Олів’є відповів хороброму балакунові одним з тих повільних, загадкових поглядів, які, коли вони супроводжуються нетерпеливим рухом руки й легким нахилом голови набік, можна тлумачити або як згоду з тим, що було сказано, або як застереження не продовжувати небажаної розмови. Зовсім інший, виразний і допитливий, погляд кинув він на юнака, звернувшися до нього з двозначною усмішкою на устах:

— Отже, юначе, це у вас в Шотландії такий звичай залишати своїх королів без допомоги під час небезпеки, як оце було сьогодні?

— У нас такий звичай, — відповів Квентін, вирішивши припинити розмову на цю тему, — щоб не нав’язувати нікому своєї допомоги під час благородних розваг. Ми вважаємо, що король, полюючи, мусить, як і всі, наражатися на небезпеку, адже для цього він і їздить на полювання. Бо що ж то за полювання, коли не будо ні втоми, ні ризику?

— Ви тільки послухайте цього дурного хлопця! — сказав Лезлі. — Він завжди так. У нього на все є готова відповідь і заперечення. Мене дивує, звідки він цього набрався. Ніколи в житті я не міг пояснити, чому я роблю так, а не інакше, за винятком тих випадків, коли я їм, бо голодний, або коли я роблю перекличку чи щось таке, чого вимагає від мене моя служба.

— А скажіть, будь ласка, шановний пане, — спитав королівський цирульник, дивлячись на нього примруженим оком, — чому саме ви робите перекличку?

— Бо так мені наказує наш командир, — відказав Балафре. — Присягаюся святим Егідієм, я не знаю іншої причини, крім наказу! Коли б він наказав це Тайрі або Кеннінгемові, то вони зробили б те саме.

— Ось вам цілком правильне пояснення з військової точки зору! — проказав Олів’є. — Але, пане Балафре, вам, напевне, приємно буде знати: його величність настільки задоволений з поведінки вашого племінника, що сьогодні після обіду бажає дати йому певне доручення.

— Йому? — вимовив Балафре дуже здивований. — Ви, мабуть, хочете сказати — мені?

— Ні, я хочу сказати тільки те, що сказав, — заперечив Олів’є лагідним, але рішучим тоном. — Король має щось доручити вашому племінникові.

— Як це? Чому? З якої речі? — не розумів Балафре. — Чому він обрав для цього хлопця, а не мене?

— Я можу лише послатися на те, чим пояснювали свої вчинки ви, пане Балафре, — такий наказ його величності. Але, — додав він, — коли мені дозволено догадуватися, то, напевне, та справа більш личить такому юнакові, як ваш племінник, ніж такому досвідченому воїнові, як ви, пане Балафре. Отже, з наказу його величності, забирайте, молодче, вашу зброю і йдіть за мною. Візьміть з собою аркебуз, бо ви стоятимете на варті.

— На варті! — вигукнув дядько. — Чи ви певні того, що кажете, пане Олів’є? Для внутрішньої варти замку завжди призначають тих, хто, як я, вже прослужив дванадцять років у нашому почесному корпусі.

— Я цілком певен, що правильно зрозумів наказ його величності і більше не можу зволікати його виконання, — сказав Олів’є.

— Але мій племінник навіть ще не вільний лучник, а лише зброєносець, який служить під моєю командою.

— Вибачайте, — заперечив Олів’є, — півгодини тому король зажадав список лучників і записав його в гвардійці. Будьте ласкаві допомогти своєму племінникові одягтися й озброїтися на варту.

Балафре, який був не лихої вдачі і навіть не такий, щоб дуже заздрити іншим, швидко почав споряджати свого племінника й навчати його, як треба поводитися на варті. Але він не міг утриматись від вигуків здивування з приводу того щастя, яке так скоро випало юнакові.

— Такого ніколи раніш не було в шотландській гвардії, принаймні протягом моєї служби, — казав він. — Йому напевне доручать вартувати біля папуг та павичів, яких недавно венеціанський посол подарував королю. Інакше й не може бути, бо саме така справа личить безбородому хлопцеві, — тут він підкрутив свої пишні вуса. — В усякому разі я радий, що для цього призначено мого любого племінника.

Маючи гострий, кмітливий розум і палку уяву, Квентін надавав цьому ранньому виклику перед королівські очі великого значення. Йому здавалося, що король бажає відзначити його, і серце хлопця радісно забилось на думку про швидке підвищення. Він вирішив уважно стежити за кожним словом і рухом свого провідника, бо йому здавалося, що їх часто треба розуміти в протилежному значенні, — щось на зразок того, як ворожбити тлумачать сни. Він не міг не вітати себе самого за те, що нікому нічого не сказав про випадок під час полювання, і надалі вирішив (що було дуже розсудливим для такої молодої людини): поки він дихає повітрям цього похмурого й таємничого двору, тримати свої думки під замком, а язик за зубами.

Незабаром усі його приготування закінчилися і з аркебузом на плечі (в шотландській гвардії дуже рано було введено вогнепальну зброю замість великого лука, яким шотландці ніколи не володіли досконало) він пішов з казарми за паном Олів’є.

Дядько довго дивився йому вслід з подивом і цікавістю; і хоч у думках чесного воїна не було ні заздрощів, ні злобливих почуттів, усе ж таки відчуття кривди й ураженого самолюбства бентежило його радість, яку він відчував з нагоди щасливого початку кар’єри свого племінника. Та ось Балафре багатозначно похитав головою, потім відчинив потайну шафу, дістав звідти «чобіток» доброго старого вина, збовтнув, щоб подивитися, скільки його там лишилося ще, налив кубок і випив одним духом. Після цього він якнайзручніше влаштувався у великому дубовому кріслі і ще раз повільно похитав головою. Це, очевидно, так заспокоювало його, що він продовжував хитати головою, наче іграшковий мандарин, поки не поринув у глибокий сон, з якого його збудив сигнал до обіду.

В той час як дядько заглибився у ці високі міркування, Квентін Дорвард простував за своїм провідником Олів’є, який, замість того щоб іти головними дворами, повів його невідомими внутрішніми ходами вздовж мурів, лабіринтами сходів, склепінь та галерей, що з’єднувалися між собою за допомогою різних потайних дверей. В найнесподіванішому місці вони увійшли до великої й широкої галереї з ґратчастими вікнами, яку за розміром можна було б назвати залою. Стіни цієї галереї були суціль завішені килимами, вартими уваги більше своєю старовинністю, ніж красою; тут же висіло кілька холодних, похмурих, схожих на привиди портретів того стилю, який передував блискучій епосі відродження мистецтв. На них були змальовані паладини Карла Великого, що відіграв таку видатну роль у романтичній історії Франції. Але через те, що на чільному місці висів портрет славнозвісного Роланда, велетенська постать якого передусім впадала в очі, вся кімната називалася Роландовою залою, або Роландовою галереєю.

— Отут ви й вартуватимете, — сказав Олів’є пошепки, наче боявся, що його голос стурбує суворих монархів і рицарів на стінах чи розбудить луну, що дрімала під хрестовим склепінням та готичними оздобами цього просторого й похмурого покою.

— Які будуть накази й пароль? — запитав Квентін так само пошепки.

— Чи заряджений ваш аркебуз? — спитав Олів’є, не відповідаючи на його запитання.

— Це недовга справа, — відказав Квентін, заряджаючи аркебуз і запалюючи гніт (що повинен бути завжди наготові на випадок пострілу) від жарин, які жевріли у великому каміні, такому високому, що його скоріше можна було б назвати кімнатою або готичною капличкою в залі.

Коли зброя була заряджена, Олів’є пояснив, що Дорвард ще не знає про один з найважливіших привілеїв шотландської гвардії, а саме: кожен гвардієць може діставати накази не тільки від своїх командирів, а й безпосередньо від короля або від великого коннетабля Франції.

— Ви поставлені тут з наказу його величності, юначе, — додав Олів’є, — і скоро дізнаєтесь, навіщо вас сюди покликали. Можете поки що прогулюватися цією галереєю. Вам дозволяється стояти, де хочете. Але ні в якому разі не можна сідати або залишати зброю. Ви не повинні також голосно співати або свистати, проте, коли вам заманеться, можете проказувати молитви чи щось подібне, тільки тихесенько. Бувайте здорові і доброго вам вартування!

«Доброго вартування! — подумав юний воїн, коли його провідник відійшов од нього нечутною, вкрадливою, властивою йому ходою і зник у бокових дверях за шпалерами. — Доброго вартування! Але кого тут вартувати і від кого? Хто тут є, крім кажанів та пацюків? З ким боротися? Хіба що ці похмурі давні представники людства на стінах оживуть і кинуться на мене. Ну що ж, тоді я виконаю свій обов’язок».

Отак собі подумавши, він, щоб якось згаяти час, почав пригадувати духовні псалми, яких колись його навчили в монастирі, де він знайшов притулок після смерті свого батька. Юнак гадав, що хоч він і змінив одяг послушника на військову форму, його прогулянка на варті королівської галереї у Франції дуже скидалася на прогулянки, які так набридли йому в монастирі Ебербротіка.

Потім, неначе для того, щоб упевнитися, що тепер він уже не в монастирському ув’язненні, а в королівському палаці, Квентін почав наспівувати тихим голосом, як йому було дозволено, примітивні старовинні балади, котрих навчав його старий домашній арфіст, що знав багато сказань і легенд і співав про поразку датчан при Еберлемно і Форресі, про вбивство короля Дуфа при Форфарі та про інші історичні події, які відбувалися в його далекій батьківщині, і зокрема в тих місцях, де він виріс. Так минуло чимало часу; було вже більш як дві години після полудня, коли голод нагадав Квентінові, що хоч ченці в Ебербротіку і вимагали від нього бувати на всіх церковних відправах, зате вони з такою ж неухильністю кликали його і на обід; а тут, у королівському палаці, нікому, мабуть, і на думку не спадає, що після цілого ранку, проведеного на полюванні, і довгої стомливої варти йому треба дати пообідати.

Бувають, проте, чари, здатні заколисати навіть таке природне нетерпіння, яке відчував голодний Квентін: це солодкі звуки музики. На протилежні кінці галереї виходило двоє великих дверей з важкими ліпними прикрасами на одвірках; вони, ймовірно, вели до покоїв, розташованих на обох кінцях галереї, що сполучала їх. Вартуючи, Квентін походжав між обома дверима і раптом за одними з них почув музику, що напередодні так вразила його. Уява юнака відразу підказала йому, що це той самий голос і лютня, які зачарували його вчора. Всі мрії того ранку, майже забуті під впливом подій, що спіткали його, прокинулися в ньому ще з більшою силою. Квентін заціпенів на місці там, де найкраще було чути чарівні звуки, він стояв з аркебузом на плечі, напіввідкривши рота, весь перетворившись у слух і не зводячи очей з таємничої кімнати, більше схожий на статую вартового, ніж на живу істоту. В голові його була тільки одна думка: не пропустити жодного звуку цієї солодкої мелодії.

Ніжна, прекрасна музика долинала до нього мовби здалеку, уривками, то завмираючи, то зовсім стихаючи, то знову виникаючи. Музика, як і врода, ще більше зачаровує і захоплює нас, коли вона наполовину прихована, і наша уява має можливість домалювати все те, що здалеку нам видається не досить ясним; а в Квентіна було й без того досить причин, щоб давати волю своїй фантазії, коли музика стихала. Пригадавши розповіді товаришів свого дядька, а також сцену, яку він бачив ранком в аудієнц-залі, він тепер не мав сумніву, що сирена, котра так зачарувала його своїм співом, була не донька чи родичка неотесаного господаря таверни, як він насмілився подумати спочатку, а переодягнена й переслідувана графиня, та сама, заради якої королі і герцоги ладні оголити мечі й кинутися в бій. Тисячі сміливих мрій, які могли народитися лише в голові романтичного і енергійного юнака в ту романтичну й багату на пригоди епоху, оволоділи ним і заполонили в його уяві дійсність чародійними картинами. Та раптом усі мрії Квентіна розсипалися на порох — груба рука схопила його зброю, і чийсь неприємний голос промовив біля самого вуха:

— Чи ба, хай йому біс! Пане зброєносцю, ви, здається, спите на варті!

Це був глухий, але виразний і насмішкуватий голос дядька П’єра, і Квентін, одразу отямившись, ладен був провалитися крізь землю з сорому й страху: замріявшись, він не помітив, як до нього підійшов сам король, пробравшись у кімнату, мабуть, через якісь потайні двері й прослизнувши вздовж стіни чи, може, за килимами, підкрався так близько, що мало не обеззброїв його.

Першим мимовільним рухом Дорварда було визволити аркебуз з рук короля, і він рвонув його так, що король аж похитнувся. Та враз він ще більше злякався, що, підкорившись інстинкту, який спонукає кожну сміливу людину чинити опір усякій спробі обеззброїти її, він насмілився вступити в боротьбу з самим королем і викликав у нього ще більше невдоволення, ніж досі недбайливим виконанням своїх обов’язків вартового. Збентежений цією думкою, сам не знаючи, що робить, Квентін узяв аркебуз на караул і застиг нерухомо перед королем, гадаючи, що смертельно образив його.

Людовік був тираном не стільки від природної лютості й жорстокості, скільки з холодного розрахунку й властивої йому недовірливості та підозріливості. Все-таки його вдачі були властиві зловтіха й безсердечність, що робили з нього деспота в звичайному спілкуванні з людьми, і він, здавалося, завжди почував насолоду, навіюючи страх: так було і цього разу. Проте тепер він задовольнився тим, що суворо поглянув на Дорварда і сказав:

— Послуга, яку ти мені зробив сьогодні вранці, спокутує недбайливість такого молодого солдата, як ти… Чи ти обідав уже?

Квентін, який гадав, що його відішлють до військового прево, а не вшанують таким компліментом, відповів дуже поштиво, що не обідав.

— Бідний хлопець, — сказав Людовік з ніжністю, не властивою його голосу. — Голод приспав тебе. Я знаю, що твій апетит — це вовк, і врятую тебе від цього лютого звіра, як ти врятував мене від кабана. Ти був скромний, і я дякую тобі за це. Але чи можеш ти ще потерпіти годинку не ївши?

— Хоч двадцять чотири, сір, — відповів Дорвард, — інакше я не був би справжнім шотландцем.

— Ну, не хотів би я й за ціле королівство бути тим пирогом, на який ти накинешся після такого голодування, — зауважив король. — Але зараз мова йде не про твій обід, а про мій. Сьогодні я запросив до себе на обід під великим секретом кардинала де Балю й того бургундця, графа де Кревкера, і хто знає, що може трапитися, — дияволові завжди є робота, коли вороги зустрічаються під час мирних переговорів.

Людовік замовк і про щось глибоко замислився. Побачивши, що король не поспішає говорити, Квентін, нарешті, наважився спитати, які ж будуть його обов’язки.

— Ти вартуватимеш з зарядженим аркебузом за буфетом, — сказав Людовік, — і як тільки побачиш зраду, вб’єш зрадника наповал.

— Зрада, государю, в цьому замку, що так пильно охороняється! — вигукнув Дорвард.

— Ти гадаєш, що це неможливо? — спитав король, видно, зовсім не ображений його відвертістю. — Але наша історія показала, що зрада може пролізти крізь найменшу шпарку… Зрада неможлива через те, що є сторожа? Ех, ти, дурний хлопчику! Quis custodiat ipsos custodes[115]? А де порука, що ці самі сторожі не зрадять мене?

— Їхня шотландська честь, — сміливо відповів Дорвард.

— Правильно, правильно! Ти мені подобаєшся, — весело сказав король. — Шотландська честь завжди була бездоганною, а тому я й звіряюся на неї. Але зрада! — Тут до короля повернувся його похмурий настрій, і він нервово почав ходити з кутка в куток — Вона сидить на наших бенкетах, вона іскриться в наших келихах, вона носить бороду наших радників, вона усміхається устами наших придворних, чується в безумному реготі наших блазнів, а найбільше вона ховається за личиною смиренного ворога. Людовік Орлеанський[116] повірив Жанові Бургундському й був убитий на вулиці Барбет. Жан Бургундський повірив орлеанцям і був убитий на мосту в Монтеро. Я не віритиму нікому. Слухай тепер: я наглядатиму за цим зухвалим графом, ну й за церковником також, адже я не маю великого довір’я до нього. Коли я скажу: «Ecosse en avant!» («Шотландіє, — вперед!») — стріляй в Кревкера й поклади його на місці.

— Це мій обов’язок, — сказав Квентін, — коли життя вашої величності буде в небезпеці.

— Певна річ, я й не гадаю інакше, — сказав король. — Яка мені користь убивати зухвалого солдата? Коли б це був коннетабль граф де Сен-Поль, справді… — Тут король перепинився, немовби схаменувся, що сказав зайве, а потім промовив сміючись: — Ось наш зять, Яків Шотландський[117], ваш король Джеймс, Квентіне, заколов Дугласа, коли той гостював у нього в королівському замку Скірлінг.

— Стірлінг, — виправив Квентін, — коли це завгодно вашій величності. З цієї справи вийшло мало добра.

— Ви називаєте замок «Стірлінг»? — промовив король, пустивши повз вуха останні слова Квентіна. — Гаразд, хай буде Стірлінг — назва не має значення. Але хоч я і не бажаю лиха цим людям… ні, їхня смерть мені не потрібна… проте, може, вони ставляться до мене зовсім інакше. Я покладаюся на твій аркебуз.

— Я чекатиму на сигнал, — сказав Квентін, — але…

— Ти вагаєшся, — зауважив король, — кажи, я даю тобі повне право. Від таких, як ти, іноді можна почути цінну пораду.

— Я тільки наважуся сказати, — відповів Квентін, — що коли ваша величність не йме віри цьому бургундцеві, то мене дивує, чому ви дозволяєте йому наближатися до вашої особи, та ще й сам на сам.

— О, заспокойтеся, пане зброєносцю, — сказав король. — Деякі небезпеки, коли ми зневажаємо їх, зникають, а коли виявляємо страх перед ними — збільшуються, і тоді загибель неминуча. Коли я сміливо підходжу до сердитого пса й лащу його, то десять шансів проти одного, що я заспокою його; коли ж я покажу йому мій страх, то він кинеться на мене й розірве. Я буду щирий з тобою: я дуже хотів би, щоб цей чоловік повернувся до свого нерозсудливого государя, не маючи зла проти мене. Через це я й іду на риск. Я ніколи не боюся поставити на карту своє життя задля блага мого королівства. Іди за мною!

Людовік повів молодого лейб-гвардійця, до якого він відчував особливу прихильність, через потайні двері, якими він сам увійшов до зали, і, вказавши на них, сказав:

— Той, хто бажає мати успіх при дворі, мусить знати всі ходи й виходи, потайні двері й сходи, всі ями й пастки в палаці, так само як і головні ворота та парадний вхід.

Пройшовши заплутаними переходами і коридорами, король привів, нарешті, Дорварда в невелику кімнату з готичним склепінням, де стояв накритий на трьох стіл, готовий до обіду. Кімнату було вмебльовано просто, аж наче бідно. Тільки буфет з розставленими в ньому золотими і срібними тарелями та різним посудом був єдиною річчю, гідною стояти в королівській їдальні. За цим буфетом Людовік і поставив Квентіна Дорварда. Обійшовши кімнату й пересвідчившись, що вартового не помітно за цим прикриттям, він дав йому останній наказ:

— Пам’ятай слова: «Шотландіє, — вперед!» — і ледве я встигну вимовити їх, одразу вискакуй з-за прикриття, не шкодуй кубків і чарок і стріляй в Кревкера… Коли промахнешся, кидайся на нього з ножем, а ми з Олів’є впораємося з кардиналом.

Сказавши це, він голосно свиснув, і на порозі з’явився Олів’є, який був не тільки цирульником, а й камердинером, і взагалі виконував усі обов’язки, що безпосередньо стосувалися королівської особи. Тенор його супроводили два старі чоловіки, що були єдиними служниками при королівському столі. Коли король сів на своє місце, в кімнату ввели гостей, і Квентін, стоячи в засаді, хоч і невидимий сам, міг добре бачити всі подробиці цієї зустрічі.

Король з такою сердечністю вітав гостей, що Квентін не вірив своїм очам, пам’ятаючи інструкції, які він дістав, і мету, для якої був поставлений за буфетом із смертельною зброєю напоготові. Здавалося, що Людовік не тільки не мав ніяких побоювань, а навпаки, ці гості, котрим він робив честь, приймаючи їх за своїм столом, користуються його беззастережною довірою і особливою шаною. Ніщо не могло бути достойнішим і разом із тим чемнішим за його поведінку. Простота навколишньої обстановки та й вбрання Людовіка, що поступалися перед тією пишнотою, яку виставляють напоказ на своїх бенкетах дрібні володарі, ще більше відтіняла його мову й королівське поводження, які засвідчували не тільки могутність цього монарха, але і його милостивість. Квентін уже почав думати, що або вся його попередня розмова з королем була сном, або шанобливість кардинала й щира люб’язність бургундського дворянина приспали в Людовіка всі підозріння.

Але коли гості на запрошення короля сідали на свої місця за столом, його величність кинув на них гострий погляд і потім позирнув на буфет, за яким перебував Дорвард. Цієї короткої миті погляд короля спалахнув такою підозрою й ненавистю до гостей і послав такий невідступний наказ Квентінові пильно стежити й бути готовим до нападу, що в Дорварда більше не було сумніву щодо справжніх намірів і почуттів Людовіка. І він ще раз здивувався з того, як за непроникливою машкарою приязні цей король уміє приховувати свою підозріливість.

Удаючи, що він зовсім уже забув слова й виклик, який де Кревкер кинув йому в присутності всього двору, король розмовляв з ним про старі часи, про події, що відбулися тоді, коли він жив вигнанцем у Бургундії. Людовік розпитував про всіх дворян, з якими тоді близько зазнайомився, немовби той час був найщасливіший в його житті й ніби він зберіг до всіх тодішніх друзів, які старалися полегшити йому вигнання, найніжніші і дуже вдячні почуття.

— Для посла іншої держави, — сказав він, — я б улаштував офіційний прийом, але для давнього друга, з яким я часто сидів за столом у замку Женапп[118], я хотів лишитися тим, ким я є: колишнім Людовіком Валуа, простим і щирим, як будь-який паризький badaud[119]. Але я все ж таки подбав, пане граф, щоб сьогодні наш обід був кращий, ніж звичайно; я ж знаю ваше бургундське прислів’я: «Краще добрий обід, ніж добрий одяг» — і тому велів добре приготувати його. Що ж до вина, яке є предметом давнішнього змагання Франції з Бургундією, то ми зараз і розв’яжемо цю суперечку на превелике вдоволення обох сторін: я вип’ю за ваше здоров’я бургундського, а ви, пане граф, будьте ласкаві відповісти мені шампанським. Гей, Олів’є, наповни мій кубок озеррським вином! — і він почав наспівувати відому тоді пісню:

Пане граф, я п’ю за здоров’я благородного герцога Бургундського, нашого улюбленого кузена. Олів’є, наповни отой золотий кубок рейнським вином і передай його графові, стоячи на коліні, бо граф представляє тут нашого улюбленого брата. Ваша милість кардинал, ми воліємо власноручно наповнити вашу чару.

— Ви вже й так переповнили її вашими милостями, — сказав кардинал із скромною міною улюбленця свого поважного пана.

— Це тому, що ваше преосвященство може тримати її твердою рукою, — зауважив Людовік. — Але на чий бік ви станете у великому спорі про вино: Сійєрі чи Озерр — Франція чи Бургундія?

— Я залишуся нейтральним, сір, — відповів кардинал, — і наповню мій кубок овернським.

— Нейтралітет у суперечці — небезпечна річ, — мовив король, але, побачивши, що кардинал червоніє, одразу залишив цю тему й лише додав: — Авжеж, ви волієте краще овернського, бо воно таке благородне, що не терпить води. Але чому ви, пане граф, не допиваєте своєї чари? Сподіваюся, ви не знайшли там на дні національної гіркоти?

— Я бажав би, сір, — відповів граф де Кревкер, — щоб усі національні сварки розв’язалися так добре для всіх, як розв’язалося суперництво між нашими виноградниками.

— На все треба час, пане граф, — сказав король, — треба час навіть на те, щоб випити шампанське. А тепер вшануйте мене — візьміть оцей кубок і збережіть його як знак нашої приязні. Адже не кожному ми дали б такий подарунок. Колись, за старих часів, він належав грозі Франції, Генріхові V Англійському, і потрапив до наших рук, коли було здобуто Руан, а остров’ян вигнано з Нормандії з’єднаними силами Франції й Бургундії. Я не зміг би йому придумати кращого застосування, як подарувати благородному й відважному бургундцеві, який добре знає, що лише спілка Франції і Бургундії може звільнити весь континент від англійського панування.

Граф відповів, як слід було за таких обставин, а Людовік дав повну волю своєму насмішкувато-веселому настрою, що часом пожвавлював його похмуру вдачу. Репліки короля, які задавали тон усій розмові, були завжди гострі й ущипливі, часто справді дотепні, проте рідко доброзичливі; його анекдоти були гумористичні, але не завжди пристойні. Та жодним словом, складом чи звуком він не показував справжнього напряму своїх думок, думок людини, яка, боячись за своє життя, сховала в цій кімнаті озброєного солдата, щоб попередити напад на свою особу.

Граф де Кревкер підтримував веселий настрій короля, а улесливий церковник сміявся з кожного його жарту, захоплено повторював кожну двозначність, не соромлячись висловів, які примушували червоніти молодого незіпсованого шотландця навіть у його схованці. За півтори години розмова за столом закінчилася, і король, дуже чемно попрощавшись зі своїми гістьми, подав знак, що хоче залишитися сам.

Коли всі, навіть і Олів’є, вийшли, він покликав Квентіна з його схованки, але таким кволим голосом, що юнак ледве міг повірити, що це голос того, хто тільки-но сміявся і жартував. Підійшовши до короля, Квентін побачив зміну і в його зовнішньому вигляді. Очі згасли, усмішка зникла, а обличчя було таке стомлене і змучене, як у знаменитого актора після важкої вистави, де він грав улюблену публікою роль, для виконання якої треба було зібрати всі сили.

— Твоє вартування ще не закінчилось, — сказав він Квентінові. — Відпочинь хвилинку й підживися — он за тим столом. Потім я скажу тобі, що ти ще повинен зробити. Сідай же і їж, бо ситий з голодним не порозуміються.

Він знов опустився в крісло, закрив очі рукою і примовк.