Квентін Дорвард

Розділ XXXVI ВИЛАЗКА

Минуло кілька днів, і, нарешті, Людовік, усміхаючись від задоволеної мстивості, вислухав, що його улюбленець і радник кардинал де ля Балю вже стогне в залізній клітці, зробленій так, що в’язень не міг випростатися й сидів там скарлючений у три погибелі. В цій клітці нещасний кардинал прожив близько дванадцяти років. Допоміжне французьке військо, яке на вимогу герцога мав привести Людовік, вже прибуло, і тепер король втішався думкою, що коли воно й не може вистояти проти величезної бургундської армії, то все ж таки досить сильне, щоб оборонити його особу від насильства. Крім того, він бачив, що може перегодом здійснити свій улюблений план одруження дочки з герцогом Орлеанським, радіючи з цього, і, хоч був прикро вражений, що мусить виступити разом із своїми найблагороднішими рицарями під корогвами свого власного васала і проти людей, яких він недавно підтримував, не давав цим обставинам себе бентежити, сподіваючися, що близьке майбутнє винагородить його за все.

— Випадок може допомогти виграти одну ставку, — сказав він своєму відданому Олів’є, — але тільки терпіння й мудрість виграють гру.

З такими почуттями одного чудового дня наприкінці жнив король сів на коня й, байдужий до того, що на нього дивляться скоріше як на трофей в урочистій процесії переможця, ніж на незалежного государя, оточеного своєю гвардією та рицарством, виїхав з готичних воріт Перонни, щоб приєднатися до бургундського війська, яке на цей час вирушило в похід проти Льєжа. Багато знатних дам, які були там в своїх найкращих убраннях, стояли на міських мурах і на баштах при головній брамі, щоб подивитися на воїнів, які вирушали в похід. Сюди ж графиня де Кревкер привела й Ізабеллу, незважаючи на всі її відмагання. Карл зажадав, щоб та, чия рука мала бути нагородою в цьому змаганні, показалася рицарям, які бажали взяти участь у ньому.

Коли блискучі лави бургундського й французького війська виходили з-під аркади воріт, можна було бачити багато рицарських прапорів і щитів, оздоблених новими девізами на знак того, що їхні власники вирішили битися не на життя, а на смерть заради такої дорогоцінної нагороди. На одному — бойовий кінь мчався до фінішу, на другому — випущена стріла летіла до цілі. В одного рицаря на щиті було намальовано скривавлене серце, що натякало на його почуття, в другого — череп, прикрашений лавровим вінком, що показувало його намір перемогти або померти. Було там і багато інших девізів, до того хитромудрих та химерних, що могли б загнати на слизьке найдотепнішого тлумача. Звичайно, кожен рицар пускав галопом свого коня і намагався прибрати хвацької пози, проїжджаючи повз барвистий натовп чарівних дам та дівчат, які вітали появу воїнів, усміхаючись та махаючи їм хусточками й серпанками.

Шотландські лучники, набрані здебільшого з цвіту шотландського дворянства, викликали загальне захоплення своєю красою і розкішним убранням.

Раптом один із цих чужоземців наважився прилюдно заявити про своє знайомство з графинею Ізабеллою, чого не рискнув би зробити жоден з найуславленіших французьких рицарів. Це був Квентін Дорвард. Проїжджаючи повз дам, він подав Ізабеллі на кінці свого списа лист від її тітки.

— Присягаюся честю, — вигукнув граф де Кревкер, — зухвальство цього негідного авантюриста переступає всякі межі!

— Не називайте його так, пане де Кревкер, — заперечив Дюнуа, — я свідок, що він виявив хоробрість і благородство, захищаючи цю даму.

— Ви надаєте надто багато значення таким дрібницям, — зауважила Ізабелла, почервонівши від збентеження й досади. — Це лист від моєї бідної тітки, лист, напевно, веселий, хоч становище її, мабуть, жахливе.

— Розкажіть же нам новини, які оповідає вам ця дружина Арденського Вепра, — попросив де Кревкер.

Графиня Ізабелла прочитала листа, в якому її тітка, що так необачно й недоречно одружилася, намагалася, очевидно, зробити веселу міну при поганій грі й заспокоїти себе та виправдати свій вчинок перед іншими запевненнями, нібито вона щаслива бути жінкою одного з найхоробріших рицарів свого часу, який своєю відвагою здобув собі графство та єпіскопат.

Вона благала племінницю не судити про її Гійома (як вона його звала) з чужих слів, а почекати, доки особисто з ним познайомиться. Звісно, в нього є свої хиби, але такі хиби властиві всім мужнім людям, яких вона зустрічала на своєму шляху. Це правда, що Гійом любить випити зайве, але й один із її предків, благородний граф Жофруа, мав таку саму слабість. Він трохи запальний і суворий, але хіба не такий був її, блаженної пам’яті, брат, граф Рено? Він різкий, трохи грубуватий, але такі вже всі німці; трохи деспотичний і нетерпеливий, але всі чоловіки люблять командувати. Було там ще багато іншого на ту ж тему.

Все це закінчувалося побажанням та порадою Ізабеллі за допомогою подавця цього листа спробувати вирватися з полону бургундського тирана й приїхати до двору її люблячої тітки в Льєж, де всі дрібні непорозуміння щодо їхніх спільних прав на успадкування графства Круа можуть бути легко полагоджені одруженням Ізабелли з сином Гійома де ля Марка, графом Еберзоном; він, щоправда, молодший за майбутню наречену, але така нерівність, як вона (графиня Амеліна) пересвідчилася вже на своєму власному досвіді, зовсім не така жахлива річ, як, можливо, думає Ізабелла[263].

Тут молоду графиню перепинила мати-настоятелька, зауваживши суворим тоном, що все це суєта, а граф де Кревкер вигукнув:

— Брехлива відьма! Весь цей задум тхне прокислим, як підсмажений сир у мишоловці. Тьху і ще раз тьху на голову цієї старої вабної качки!

Графиня де Кревкер рішуче засудила свого чоловіка за його нестриманість.

— Можливо, — сказала вона, — графиня Амеліна повірила в удавану чемність де ля Марка?

— Чемність де ля Марка? — обурювався граф. — Ні, я знімаю з нього всяке обвинувачення в цьому. Скоріш можна сподіватися чемності від дикого вепра і з таким самим успіхом укрити тонким шаром позолоти стару заіржавілу залізну шибеницю! Ні, хоч вона й дурна, але не така вже гуска, щоб покохати лисицю, яка спіймала її, та ще в самому лисячому лігві! Але всі ви, жінки, такі, вам аби тільки пишномовні фрази. Ось і тепер: я певен, що моя гарненька кузина аж тремтить з нетерплячки потрапити до своєї тітки, в її блазенське царство, й одружитися з цим кабанячим поріддям.

— Я не тільки не здатна на таке безумство, — заперечила Ізабелла, — а тепер ще дужче бажаю помститися на вбивцях шановного єпіскопа, бо це водночас визволило б мою тітку з рук того негідника.

— Нарешті, я чую голос справжньої де Круа! — вигукнув де Кревкер, і про лист більше вже не згадували.

Але, читаючи друзям послання своєї тітки, Ізабелла, слід принагідно зазначити, не вважала за потрібне оголосити повний постскриптум, в якому графиня Амеліна, чисто по-жіночому описуючи своє дозвілля, повідомляла племінницю, що вона вишиває чоловікові чудове сюрко[264] з гербами де Круа і де ля Марка, відокремленими прямою рискою, як це заведено для гербів подружжя. Правда, тепер вона покинула вишивати, бо її Гійом із стратегічних міркувань хоче в наступному бою передати своє спорядження комусь іншому, а сам битиметься у вбранні з орлеанським гербом, з смутою на лівому боці, інакше кажучи, з гербом Дюнуа. Крім того, в листі був ще маленький клаптик паперу, списаний іншою рукою, про зміст якого графиня теж не вважала за потрібне розповісти, бо там були такі слова: «Якщо вам незабаром не сповістить про мене сурма слави, вважайте мене померлим, але не недостойним».

Думка, що її Ізабелла гнала від себе як недоречну й недоладну, заволоділа нею тепер з подвійною силою. Жіночий розум рідко не знайде якоїсь хитрості, й Ізабелла зробила так, що перш ніж військо рушило в похід, невідомий посланець повернув Квентінові Дорварду лист графині Амеліни, на якому було поставлено три хрести біля постскриптуму й дописано такі слова: «Той, хто не злякався герба Дюнуа, коли він прикрашав свого відважного власника, не відступить перед ним і тепер, побачивши його на грудях розбійника і вбивці».

Молодий шотландець тисячу разів вкривав поцілунками й притискав до грудей це дорогоцінне повідомлення: воно скеровувало його на шлях слави й кохання і відкривало таємницю, невідому нікому іншому, таємницю, за допомогою якої він міг упізнати того, чия смерть — і тільки смерть — могла дати життя його надіям. Звичайно, він розсудливо вирішив заховати цю таємницю в глибині своєї душі.

Але Дорвард вважав за краще вчинити зовсім інакше з повідомленням Хайреддіна про вилазку де ля Марка, бо, коли б проти неї своєчасно не вжили заходів, вона могла б згубити все військо обложників, так важко було тоді, коли війна велася безладно, вистояти проти нічної вилазки ворогів. Добре розміркувавши, Квентін вирішив переказати цю новину не інакше, як особисто й неодмінно в присутності обох государів. Він, мабуть, розумів, що небезпечно переказувати таку добре вигадану воєнну хитрість лише самому Людовікові, бо це було б надто сильним випробуванням чесності цього монарха й могло б змусити його не перешкодити цій вилазці, а, навпаки, сприяти їй. Отже, він поклав собі чекати нагоди, щоб відкрити військову таємницю, тільки-но Людовік зустрінеться із Карлом: але, оскільки вони вважали обтяжливим перебувати в товаристві один одного, така нагода навряд чи могла випасти протягом найближчих днів.

Тим часом військо йшло вперед і незабаром досягло льєжського єпіскопату. Тут бургундська армія, або принаймні та частина її, яка складалася з безладних банд грабіжників і дістала від населення назву «шкуродерів», справді довела своїм ставленням до мешканців, діючи під приводом помсти за смерть єпіскопа, що цілком заслужила на таку почесну назву. Така поведінка війська дуже зашкодила справі герцога Карла: мирні селяни, які, певно, і не мали наміру втручатися в цю війну, змушені були взятися до зброї для власної безпеки. Вони дуже затримували пересування війська, нападаючи на окремі загони, і, відступаючи перед головним корпусом, дійшли до Льєжа, де приєдналися до повсталих городян, збільшивши цим лави захисників міста. Навпаки, нечисленне французьке військо, що складалося з добірних воїнів, увесь час з наказу короля додержувало найсуворішої дисципліни. Такий разючий контраст збільшував підозри Карла, повз увагу якого не пройшло те, що військо Людовіка поводиться так, немовби французи — друзі льєжців, а не спільники бургундців.

Зрештою, не зустрівши дорогою серйозних перешкод, союзницька армія досягла родючої долини Маасу, що простяглася навколо великого й залюдненого міста Льєжа. Тут союзники впевнилися, що Шонвальдський замок зруйновано дотла, і довідалися, що Гійом де ля Марк, якому не можна було відмовити в знанні військової справи, зосередив у місті всі свої сили й уникатиме сутичок із французькою та бургундською кіннотою в чистому полі. Незабаром бургундцям довелося на власному досвіді пересвідчитися, яка небезпечна облога великого й багатолюдного, хоч і не захищеного природою міста, коли мешканці його відважно обороняються.

Частина бургундського авангарду, угледівши великі проломини в мурах міста, гадала, що здобути його зовсім легко, і вдерлася до одного з передмість з криками: «Хай живе Бургундія! Хай живе Бургундія! Бийте, бийте! Все тепер тут наше! Пам’ятатимете Людовіка де Бурбона!» Але коли солдати безладно вихлюпнулись на вузькі вулички й почасти розсипалися по них, шукаючи здобичі, з міста несподівано вийшов великий загін громадян, люто напав на них і перерізав багатьох. Де ля Марк скористався навіть проломинами в мурах, які дали оборонцям змогу з різних боків та різними шляхами пройти до передмістя, де зчинилася різанина, напасти на обложників водночас і з фронту, з флангів, і з тилу. Приголомшені запеклою, несподіваною й навальною відсіччю, бургундці насилу оборонялися. А коли споночіло, стало ясно, що їх поразка неминуча.

Коли звістка про це дійшла до герцога Карла, він страшенно розлютився, і лють його зовсім не вгамувалася, хоч Людовік запропонував послати до передмістя на поміч бургундському авангардові французьких солдатів. Відмовившися без зайвих слів від цієї пропозиції, Карл вирішив сам іти на чолі своєї гвардії на визвіл тих, хто так необережно вдерся до передмістя. Але д’Емберкурові й Кревкеру пощастило умовити його доручити виконати цю справу їм; вони вирушили на поле бою з двох протилежних боків у повному порядку й забезпечили собі взаємну підтримку. Цим двом славнозвісним полководцям вдалося відбити напад льєжців і визволити з скрути авангард, який, крім полонених, утратив не менше ніж вісімсот чоловік, і серед них близько сотні латників. А втім, полонених, як виявилося, було не так уже багато: д’Емберкур визволив більшість із них і продовжував утримувати захоплене передмістя, де він одразу розставив пости проти міста, від якого передмістя відокремлювалося вільним простором, трохи похилою без будь-яких будов прогалиною в п’ятсот чи шістсот туазів завширшки для кращої оборони. Грунт тут був кам’янистий, і через те перед містом не було рова, а ворота виходили просто на площу. Близько від них у мурах зяяли великі проломини, пробиті під час Сен-Тронського бою за наказом герцога Карла. Тепер їх тільки нашвидкуруч забарикадували деревинами. І ворота і проломини були дуже зручні для вилазок, тому д’Емберкур звелів поставити на всякий випадок по дві кулеврини[265] проти тих і тих, а потім повернувся до бургундського війська, серед якого панувало велике безладдя.

Річ у тому, що головний корпус і ар’єргард численної армії герцога продовжували посуватися вперед, і, коли розбитий і відкинутий авангард почав відступати, обидві частини війська зіткнулися, через що в їхніх лавах сталося велике замішання, неминуче під час військових дій. Відсутність д’Емберкура, який виконував при армії обов’язки генерал-квартирмейстера, викликала ще більше безладдя. Крім того, на завершення всіх бід, запала ніч, чорна, як вовча паща, і полив невпинний дощ, а місце, на якому мало розташуватися табором військо обложників, було багнисте і геть усе перетяте каналами. Важко собі уявити, який хаос панував у бургундських частинах, де начальники не могли знайти своїх солдатів, а солдати марно шукали своїх командирів і прапори. Кожен, від найзнатнішого рицаря до простого воїна, шукав собі притулку де тільки міг; поранені та виснажені солдати, що билися у бою, даремно благали про допомогу, а ті, що йшли в ар’єргарді, не знаючи про поразку, поспішали вперед, щоб устигнути взяти участь у пограбуванні міста, вважаючи це привілеєм всіх військових.

Повернувшися, д’Емберкур побачив, що він має звершити дуже важке завдання, яке ще більше ускладнювалося через несправедливі докори його володаря, який не хотів зважати на те, що воєначальник у цей час виконував ще важливішу справу. Нарешті, відважний воїн не витримав безпідставних нарікань герцога.

— Я пішов звідси, щоб відновити лад в авангарді, — сказав він, — і залишив тут головні сили під особистою командою вашої милості. А тепер, повернувшись, я не можу навіть пізнати, де в нас фронт, фланги і тил, таке тут безладдя.

— Еге ж, ми наче оселедці в бочці, — втрутився ле Глор’є. — Схожість, цілком гідна фламандської армії.

Жарт блазня розсмішив герцога і, мабуть, запобіг сварці між ним та його найкращим воєначальником.

Нарешті, з великими труднощами вдалося захопити маленький люстгауз — позаміську віллу багатого льєжського городянина і очистити його від мешканців для герцога та його почту. За наказом д’Емберкура та де Кревкера навколо вілли було поставлено варту з сорока латників, які, зруйнувавши надвірні будівлі, розпалили велике вогнище.

Трохи ліворуч від цієї вілли, поміж нею і передмістям, що, як ми вже казали, було проти міських воріт і перебувало тепер у руках бургундського авангарду, височів другий позаміський будинок, оточений двором і садом, за якими простяглися дві-три невеликих огороджених смужки поля. Тут французький король розташувався з своєю головною квартирою. Сам він ніколи не претендував на знання військової справи і вважав себе воїном у такій мірі, в якій йому давали на те право гострий розум і зневага до небезпеки. Однак він, як ніхто інший, умів добирати людей і знав, коли і в чому можна на них покластися. Отож у цьому другому будинку розмістилися сам Людовік та його почет. Частина шотландської гвардії розташувалася на подвір’ї, де були службові приміщення та сараї, що могли захистити їх від негоди. Решта пішла до саду. Інші французькі війська отаборилися поблизу одні від одного у повному бойовому порядку, виставивши на випадок нападу ворогів вартових.

Дюнуа і Крофордові з допомогою кількох старих воїнів, серед яких Балафре відзначався своєю заповзятливістю, пощастило, засипавши рови, зруйнувавши мури і проломивши паркани, встановити зв’язок між усіма частинами війська на випадок тривоги.

Тим часом Людовік вирішив піти без усяких церемоній до головної квартири герцога Бургундського, щоб довідатися про дальший план кампанії і про те, чого саме сподівається Карл від французького війська. Прибуття короля стало за привід до скликання наради, про яку Карл, напевне, і не згадав би.

Саме тут Квентін Дорвард і зажадав, щоб його допустили до обох государів, посилаючись на те, що він має переказати їм якусь дуже важливу таємницю. Він легко домігся свого, і яке ж було здивування Людовіка, коли він вислухав коротке, але цілком ясне оповідання Квентіна про намір де ля Марка зробити вилазку і напасти на обложників під французькими прапорами й у формі французьких солдатів. Певна річ, Людовікові було б далеко приємніше вислухати це важливе повідомлення самому, але, оскільки про це було сказано прилюдно і в присутності герцога Бургундського, йому тепер лишалося тільки зауважити, що «правдиве чи неправдиве це повідомлення, воно, в усякому разі, варте особливої уваги».

— Зовсім ні! Зовсім ні! — заперечив герцог недбало. — Коли б такий план справді був, я б довідався про нього не від шотландського лучника!

— Що б там не було, — відповів Людовік, — прошу вас, любий кузене, і ваших начальників пам’ятати, що я, аби відвернути неприємні наслідки такого нападу, якщо він буде несподіваним, накажу своїм воїнам перев’язати собі руки білими шарфами. Дюнуа, подбайте, щоб це було виконано негайно. Звичайно, — додав він, — коли наш вельмишановний кузен і головнокомандувач не має нічого проти цього.

— Звичайно, нічого не маю, — сказав герцог, — якщо тільки французькі рицарі не боятимуться дістати надалі прізвиська рицарів «жіночого рукава».

— Авжеж, це прізвисько цілком підхоже, — зауважив ле Глор’є, — коли взяти до уваги, що нагородою за відвагу призначено жінку.

— Добре сказано, ваша мудросте, — відповів Людовік. — На добраніч, кузене, я піду озброюватися. До речі, що б ви сказали, коли б я власною рукою завоював графиню?

— Вашій величності довелося б тоді стати справжнім фламандцем, — відповів герцог, змінившися на лиці.

— Я не можу, — відповів Людовік тоном найщирішого довір’я, — бути більшим фламандцем, ніж я є. Не знаю тільки, любий кузене, як мені впевнити вас у цьому.

Герцог відповів королю тільки побажанням доброї ночі голосом, схожим на форкання коня, якого заспокоює вершник, перш ніж сісти на нього.

— Я вибачив би йому все його лицемірство, якби він не вважав мене за дурня, що може повірити його заграванню, — сказав герцог де Кревкерові.

Тим часом Людовік, повернувшися, покликав до себе на нараду Олів’є.

— Цей шотландець, — сказав він, — таке втілення хитрості і простоти, що я зовсім не знаю, що мені з ним робити. Хай йому чорт, яка це була невибачлива дурість доповісти про план вилазки чесного де ля Марка в присутності Карла, Кревкера і всієї їхньої компанії, замість того щоб переказати його мені на вухо. Тоді принаймні я міг би ще обміркувати, що мені робити: чи підтримати, чи стати на перешкоді йому.

— Ні, так краще, сір, — сказав Олів’є. — Тепер у вашому почті багато осіб, які вважали б за безчестя зрадити герцога Бургундського й стати спільниками де ля Марка.

— Ти маєш рацію, Олів’є. На світі чимало дурнів, а ми не маємо тепер часу заспокоювати їхню совість маленькою дозою особистої зацікавленості. Ми мусимо бути чесними людьми, Олів’є, і добрими спільниками Бургундії принаймні на цю ніч. Згодом ми матимемо змогу відігратися. Іди скажи, щоб ніхто не знімав зброї і щоб, коли треба буде, стріляли в тих, хто кричатиме «Франція» і «Сен-Дені», з такою ж певністю, коли б вони горлали «пекло» й «сатана». Я сам спатиму в панцирі. Перекажи Крофордові, щоб він поставив Квентіна Дорварда на передовій лінії вартових, найближче до міста. Нехай він перший скористається тими вигодами цього нападу, про який він нас сповістив; коли йому пощастить лишитися цілим, тим краще для нього. Але, головне, подбай про Марціо Галеотті. Нехай він залишається в ар’єргарді в найбезпечнішому місті: він надто сміливий і, мов дурень, хоче бути водночас і вояком і філософом. Дивися ж, Олів’є, щоб усе було гаразд. На добраніч! Нехай пресвятая діва Клерійська і святий Мартін Турський пошлють нам добрі сни.