Квентін Дорвард

Розділ XXXI ПОБАЧЕННЯ

Протягом усього цього незабутнього ранку перед новою зустріччю обох государів у Пероннському замку Олів’є Ден клопотавсь і метушився. Він намагався різними обіцянками й подарунками завербувати своєму государеві нових прихильників, щоб, коли гнів герцога спалахне, всі навколо нього були б зацікавлені загасити, а не роздмухувати його. Мов тінь, прошмигував він від намету до намету, від будинку до будинку, всюди вербуючи нових друзів за допомогою нечестивого Маммони[249], але не задля тієї мети, про яку сказано в апостола.

Як колись було охарактеризовано іншого політичного агента: «Його рука побувала у всіх руках, а його губи — коло вуха кожного». Отже, з різних причин, на які ми вже натякали, він здобув прихильність багатьох бургундських дворян, із яких одні сподівалися чогось, інші побоювалися Франції, а багато хто гадали, що, коли владу Людовіка буде послаблено, їхній герцог стане безпощадним деспотом, до чого він завжди прагнув.

Там, де Олів’є не міг покластися на свої сили, він звертався по допомогу до інших відданих слуг короля. Так він дістав дозвіл графа де Кревкера на побачення лорда Крофорда та Балафре з Квентіном Дорвардом, який після свого приїзду до Перонни перебував тут, так би мовити, в почесному ув’язненні. Як привід для побачення було виставлено приватні справи, але, мабуть, і сам де Кревкер, боячися, щоб невгамовний гнів герцога Карла не спонукав його до безчесного насильства над особою Людовіка, був не від того, аби дати Крофордові нагоду висловити деякі поради молодому лучникові, що були б корисні для короля.

Зустріч земляків була сердечна і навіть зворушлива.

— Ну й чудний ти, хлопче, промовив Крофорд, — гладячи Дорварда по голові, як ніжний дід гладить свого внука. — Щастить тобі, немов ти народився в сорочці.

— Це тільки через те, що він таким молодим попав на посаду лучника, — сказав Балафре. — Ось про мене, наприклад, ніколи так багато не говорили, любий племіннику, бо мені вже було двадцять п’ять років, коли я, нарешті, став hors de page[250].

— Яким же потворним високогірним опудалом ти був серед пажів, Людовіку, — сказав старий командир, — з твоєю великою, немов пекарська лопата, бородою, та спиною, наче в старого Уоллеса Уайта[251].

— Боюся, що мені недовго залишилося носити почесне ім’я лучника, — сказав Квентін, опустивши очі. — Я маю намір відмовитися від посади лучника шотландської гвардії.

Балафре остовпів від подиву, а на обличчі лорда Крофорда з’явилося явне незадоволення.

— Залишити таку посаду! — вигукнув, нарешті, Балафе, опам’ятавшися. — Посаду в шотландській гвардії? Чи ви чули коли таке? Я б не бажав бути і самим коннетаблем Франції!

— Замовкни, Людовіку! — перебив його Крофорд. — Цей хлопець краще від нас, старих, розуміє, як тримати ніс за вітром. Мабуть, його подорож дала йому нагоду почути багато цікавих байок про короля Людовіка, і тепер він став бургундцем, щоб мати від цього і собі крихту користі, переказавши всі ці байки герцогові Карлу.

— Коли б я цьому повірив, — сказав Балафре, — то я своєю рукою перерізав би йому горло, навіть якщо б він п’ятдесят разів був сином моєї рідної сестри!

— Але я сподіваюся, дядечку, що ви спершу запитаєте, чи заслужив я на це? — промовив Квентін. — А ви, пане мій, знайте, що я не базікаю і що ні допит, ні тортури не примусять мене сказати жодного слова з того, що мені довелося почути, коли я був у короля Людовіка на службі і що могло б бути йому на шкоду. Я заприсягся мовчати. Але я б не хотів далі залишатися на службі, де, крім небезпек у чесному бою з ворогами, мені весь час доводиться попадати в якісь засідки, влаштовані моїми ж друзями.

— Ну, коли йому так не подобаються засідки, то боюся, пане начальнику, що він для нас пропаща людина, — сказав недогадливий Балафре, сумно дивлячися на лорда Крофорда. — Мені особисто доводилося попадати разів із тридцять у різні засідки та принаймні вдвічі більше від цього самому сидіти в засідках, бо це найулюбленіший засіб воювати в нашого короля.

— Твоя правда, Людовіку, — відповів лорд Крофорд. — Але помовчи хоч трохи, бо я, здається, краще розумію, в чому тут справа.

— Нехай вам божа мати допоможе зрозуміти все, пане мій, — відповів Людовік, — бо в мене аж душа перевертається, коли я подумаю, що син моєї сестри може боятися засідок.

— Юначе, я трохи догадуюся, — сказав Крофорд, — що саме було з тобою. Мабуть, під час подорожі ти зіткнувся з якоюсь зрадою і тепер гадаєш, що саме король приклав до цього руку.

— Так, мені справді загрожувала зрада, коли я виконував доручення короля, — відповів Квентін. — Проте, на щастя, я не піддався їй. Чи винен у цьому король, чи ні, то не моя справа. Нехай про це знає бог і сумління короля. Але король нагодував мене, коли я був голодний, прихистив, коли в мене не було притулку, і не мені, особливо тепер, коли він у біді, виступати з обвинуваченнями проти нього, які до того ж можуть бути несправедливими, бо я чув про все це лише від найнегідніших людей.

— Хлопче мій любий, дитино моя! — вигукнув Крофорд, обіймаючи його. — Ти справжній шотландець до самих кісток! Така людина забуде всі чвари, які могли бути між нею та її другом, і не помститься на ньому, коли цей друг у біді, а, навпаки, пам’ятатиме тільки те добро, яке той зробив для нього.

— Коли вже пан Крофорд обняв мого племінника, — сказав Людовік Лезлі, — то і я хочу обняти його, хоч йому слід знати, що солдат повинен уміти так битися в засідках, як піп читати молитовник.

— Мовчи, Людовіку! — сказав Крофорд. — Ти просто осел, друже мій, і не розумієш, якого чудового племінника послало тобі небо. А тепер скажи мені, Квентіне, чи знав король про цей твій благородний християнський і мужній намір? Бо йому тепер у такій скруті дуже важливо знати, на кого саме він може звіритися. Ах, чому він не забрав із собою всіх своїх відданих шотландців! Але нехай буде так, як богові завгодно. Отже, чи знає король про твій намір?

— Напевно не можу сказати, пане мій, — відповів Квентін. — Я казав астрологові Марціо Галоотті, що й словом не обмовлюся герцогові про те, що могло б пошкодити королю перед герцогом Бургундським. Що ж до дальших подробиць, то їх, мабуть, з вашого дозволу, не треба переказувати навіть вашій милості. Ну, а перед філософом я мав ще менше охоти вивертати назовні свою душу.

— Еге-ге! — відповів Крофорд. — Справді, Олів’є розповідав мені, що Галеотті вчора досить сміливо пророкував королю те, як ти поводитимешся надалі, і я дуже радий, що цього разу його пророкування мали більш надійне джерело, ніж мова зірок.

— Він пророкував! — вигукнув Балафре, сміючись. — Але зорі, мабуть, ніколи не казали йому, що чесний Людовік Лезлі допомагає одній гарненькій дівчині витрачати дукати, які, власне, астролог кладе до її кишені.

— Мовчи, Людовіку! — сказав командир, — мовчи, бестіє! Якщо ти не поважаєш моєї сивини, бо я і сам свого часу любив порозкошувати, то зглянься хоч на молодість і невинність цього хлопця і не присилюй його слухати такі непристойності.

— Ваша високість може говорити, що вам завгодно, — відповів Людовік Лезлі, — але, слово честі, наш ясновидець Сондерс Саплджо, міський швець з Глен-Гулакіна, вартий цього Галеотті, Галліопотті, чи як там його звуть. Сондерс пророкував, що всі діти моєї сестри помруть, і пророкував це в день народження наймолодшого з них, оцього самого Квентіна. Звичайно, колись і він помре, і тоді віщування шевця, на жаль, справдиться: з усієї родини він тепер один ще живий. Той самий Сондерс одного разу віщував мені, що я розбагатію, одружившись, що напевно колись так і буде, хоч тепер я ще не одружився, і коли це і як станеться, не знаю, а Квентін ще молодий, йому женитися ще рано. І ще Сондерс віщував мені…

— Ну, досить уже, — сказав лорд Крофорд. — Якщо й друге віщування таке доречне, то краще вже мовчи. Час уже прощатися з твоїм племінником та помолитися пречистій діві, щоб вона допомогла йому залишитися таким само твердим у своїх добрих намірах, яким він і був досі, бо тут необережно вимовлене слово може наробити стільки шкоди, що й паризький парламент не виправить. Благословляю тебе, дитино моя, і слухай мене: не кидай тепер служби в нашому корпусі, бо незабаром нам доведеться битися серед білого дня і без ніяких засідок.

— І моє благословення нехай буде над тобою, — сказав Людовік Лезлі. — Коли тобою задоволений наш благородний командир, то і я також задоволений.

— Стривайте, пане мій, — сказав Квентін, звертаючись до Крофорда і відводячи його вбік. — Я мушу попередити вас, що, крім мене, на світі є ще одна особа, яка знає обставини, які для безпечності короля Людовіка важливо зберегти в таємниці. Але особа ця не служить королю, не залежить від нього, на відміну від мене, його солдата, що завдячує йому ласкою. Може, вона вважає мовчання не обов’язковим для себе…

— Вона? Хіба тут ідеться про жінку? — вигукнув старий лорд. — Ну, нехай тоді небо зглянеться над нами. Ми пропащі!

— Ні, пане мій, не думайте так, — промовив Дорвард. — Вам слід тільки використати весь свій вплив на де Кревкера, щоб той дозволив мені побачитися з графинею Ізабеллою де Круа, якій відома моя таємниця, і я не маю сумніву, що мені пощастить умовити її мовчати, як мовчатиму і я про все те, що могло б підбурити герцога проти короля Людовіка.

Старий воїн довго роздумував, то дивлячися на стелю, то опускаючи очі долу, то здивовано похитуючи головою, і, нарешті, сказав:

— Слово честі, тут є щось таке, чого я не розумію. Графиня Ізабелла де Круа! Побачення з особою такого високого походження, особою, що володіє такими великими маєтками! І ти, звичайний шотландський юнак, ти переконаний, що вона тебе послухає? Або ти вже занадто самовпевнений, або, мій друже, ти не гаяв марно часу, коли подорожував. Але — присягаюся хрестом святого Андрія — я подбаю про те, щоб прихилити до тебе де Кревкера. Адже й він побоюється, що герцога Карла можуть викликати на якийсь непоправний вчинок проти короля. Я думаю, він погодиться зі мною і задовольнить твоє прохання. Але, слово честі, — чудне твоє прохання, дуже чудне!

Сказавши це, старий лорд Крофорд знизав плечима і вийшов із кімнати в супроводі Людовіка Лезлі, який, дивлячися на свого начальника, старався, хоч і не розуміючи причини його зачудування, прибрати такого самого таємничого та серйозного вигляду, що й лорд Крофорд.

За кілька хвилин лорд Крофорд повернувся, але вже сам, без свого помічника Балафре. На цей раз старий був у досить чудному настрої. Він сміявся та хихотів так, що його суворе й поважне обличчя набирало зовсім незвичайного для нього виразу. Водночас він хитав головою, немов бачачи перед собою то, чого він не схвалює, але вважає за надто кумедне.

— Ну, земляче, — сказав він, — ти, мабуть, не телепень і ніколи не сплохуєш перед гарненькою жінкою! Кревкер проковтнув твою пропозицію, немов склянку оцту. Він присягався всіма бургундськими святими, що коли б не йшлося про честь двох государів і долю двох країн, ти не побачив би графині Ізабелли, як своїх вух. Коли б я не знав, що в нього є красуня жінка, то гадав би, що сам він готовий зламати спис на честь чарівної графині. Проте, мабуть, він мав на увазі інтереси свого племінника графа Етьєна. Графиня! Скажи, будь ласка, як ти високо залетів. Ну, ходімо. Пам’ятай тільки, що побачення ваше буде коротке. Ти ж і сам не гаятимеш часу. Хо-хо-хо! Присягаюся честю, я не можу тебе вилаяти як слід, бо так хочеться сміятися!

Почервонілий, збентежений грубуватими жартами старого воїна, розсерджений тим, що всі старі й досвідчені люди вважають його кохання за щось смішне й безглузде, Дорвард мовчки пішов за Крофордом до монастиря святої Урсули, де перебувала Ізабелла. Тут, у передпокої, на них чекав де Кревкер.

— Отже, юний рицарю, — мовив невдоволеним тоном граф, звертаючися до Дорварда, — виявляється, що тобі треба ще раз побачити супутницю твоєї романтичної подорожі?

— Так, пане граф, — твердо відповів Квентін. — І, що найважливіше, я повинен переговорити з нею віч-на-віч, — додав він рішуче.

— Ні, цього ніколи не буде, — сказав граф де Кревкер. — Пане Крофорд, запрошую вас бути свідком. Молода дівчина, дочка мого давнього друга і товариша по зброї, найбагатша наслідниця у всій Бургундії, призналася мені в якійсь недоладній… Ну, що це я, справді. Коротше кажучи, вона просто з глузду з’їхала, а цей хлопець — самовпевнений гульвіса… Словом, вони не повинні бачитися без свідків.

— Тоді я жодного слова не вимовлю графині у вашій присутності, — заявив зраділий Квентін. — І хоч який я самовпевнений, ви зараз сказали мені таке, про що я сам не смів навіть мріяти.

— Правильно сказано, друже, — зауважив Крофорд, — ви вчинили дуже необачно, графе. Ви тільки-но зверталися до мене, щоб я дав пораду. То дивіться: тут, у передпокої, — надійні залізні грати; звіртеся на них, і нехай собі балакають про що хочуть. Ну, що ви за людина! Невже життя короля й тисячі інших людей не варте того, щоб дозволити двом дітям пошепотітися якихось п’ять хвилин!

Кажучи так, Крофорд майже силоміць вивів де Кревкера з кімнати, який, виходячи, кинув грізний погляд на молодого шотландця.

За хвилину до передпокою з того боку ґрат увійшла графиня Ізабелла і, побачивши Квентіна самого в кімнаті, нерішуче зупинилася, опустивши очі.

— Зрештою, чому мені бути невдячною лише тому, що інші безпідставно підозріливі? — вимовила вона. — Друже мій, мій рятівнику! Я маю право так назвати вас, бо весь час мене оточувала зрада! Мій єдиний, мій відданий друже!

Сказавши це, вона подала юнакові руку крізь грати, і він покрив її поцілунками і сльозами. Вона не віднімала руки, а тільки сказала йому у відповідь:

— Коли б це не було наше останнє побачення, Дорварде, я ніколи не дозволила б вам такого безумства.

Якщо ми нагадаємо, від скількох небезпек захистив її Квентін і що він насправді був її єдиним відданим і щирим другом, то мої прекрасні читачки, навіть коли серед них є графині та багаті спадкоємиці, пробачать їй таку поблажливість.

Але графиня, нарешті, визволила свою руку і, відступивши трохи від ґрат, дуже схвильовано спитала Дорварда, що він хотів у неї просити.

— Старий шотландський лорд, який щойно приходив сюди із моїм родичем де Кревкером, сказав мені, що ви маєте якесь прохання до мене. Нехай тільки воно не виходить за межі розумного! — застерегла вона. — Якщо нещасна Ізабелла зможе виконати його, не порушуючи свого обов’язку й честі, будьте певні, що вона його виконає. Тільки прошу вас, — додала вона, боязко озираючися, — не кажіть нічого, що могло б пошкодити нам обом, коли нас хто почує!

— Не турбуйтеся про це, благородна панно, — сумно відповів Квентін. — Не тут я можу забути ту відстань, якою доля відокремила нас одне від одного, і, повірте, я ніколи не накличу на вас гнів ваших гордовитих родичів, бо ви запалили найвідданішим коханням того, хто не такий багатий і могутній, як вони, але не менш благородний. Нехай це кохання мине, як сон, нехай забудеться усіма, крім того, кому цей сон, навіть такий короткочасний, навіки замінить дійсність!..

— Мовчіть, мовчіть, благаю вас, Квентіне, — мовила Ізабелла. — Жодного слова про це! Скажіть краще, чого ви від мене бажаєте?

— Помилування людині, яка заради своїх егоїстичних планів поводилася з вами, як ворог, — відповів Квентін.

— Я думаю, що можу простити всіх своїх ворогів, — промовила Ізабелла. — Але, ах, Дорварде, від яких небезпек урятувала мене ваша мужність та самовладання! Ця жахлива скривавлена зала, цей нещасний єпіскоп! Адже до вчорашнього дня я не знала і про половину всіх тих страхіть, мимовільним свідком яких мені довелося бути.

— Не думайте більше про них, — перебив її Квентін, побачивши, що обличчя дівчини, яке під час їхньої розмови було почервоніло, тепер укрилося смертельною блідістю. — Не оглядайтеся назад, дивіться постійно вперед, як конче потрібно робити тим, хто йде шляхом небезпек. Вислухайте мене, будь ласка. Ви більш, ніж будь-хто інший, маєте право вважати короля Людовіка тим, ким він є насправді — лукавим політиканом. Але коли ви тепер скажете, що він підбив вас утекти від герцога або, ще більше того, що він хотів передати вас до рук де ля Марка, це коштуватиме йому життя, коли не корони і, в усякому разі, викличе криваву війну між Францією і Бургундією.

— Це лихо не станеться через мене, коли тільки йому можна запобігти, — сказала графиня Ізабелла. — А втім, коли б я навіть і жадала помсти, вашого прохання було б досить для мене, щоб відмовитися од неї. Хіба я можу довше пам’ятати кривди, які мені заподіяв король Людовік, ніж ваші неоціненні послуги? Але що ж мені робити, що казати, коли мене покличуть до герцога Бургундського? Я муситиму або мовчати, або розповісти всю правду. Мовчати — значить прогнівити його своєю непокірливістю; брехати… ви, мабуть, і самі не захочете, щоб я брехала.

— Звичайно, ні! — відповів Дорвард. — Нехай тільки ваші свідчення про Людовіка не перейдуть за межі того, що ви самі безпосередньо знаєте. Коли ж вам доведеться згадати про щось таке, що ви чули тільки з чужих уст, хоча б воно й здавалося дуже ймовірним, вважайте все це лише за чутки, не більше, і не кажіть, що самі ймете їм віри і надаєте значення, хоча б це навіть так і було. Не може бургундська рада відмовити монархові в тій справедливості, якою в моїй країні користується особа навіть найнижчого стану, коли їй пред’явлено обвинувачення. Вони змушені будуть визнати його невинним, коли не матимуть проти нього певних та достатніх доказів, що доводили б його вину. Отже, все, про що ви повідомите як про чутки, вірогідність котрих не можете ствердити, їм треба буде ще доводити свідченнями інших осіб.

— Здається, я вже зрозуміла вас, — відповіла графиня Ізабелла.

— Я з’ясую вам це ще докладніше, — сказав Квентін та почав пояснювати свою думку прикладами. Він ще говорив, коли задзвонив монастирський дзвін.

— Це знак, що ми мусимо розлучитися, — вимовила Ізабелла, — і розлучитися назавжди! Не забувайте мене, Дорварде, а я ніколи не забуду вас. Послуги, які ви мені зробили…

Більше вона не могла говорити і мовчки знову подала йому руку, яку він знову притиснув до своїх губ. І тут — далебі не знаю, як само це сталося, — але намагаючися вирвати руку, графиня так близько підійшла до ґрат, що Квентін насмілився відбити на її губах свій прощальний поцілунок. Молода графиня не відштовхнула його, може, через те, що не встигла, бо майже тієї миті до вітальні вбігли Кревкер і Крофорд, які підглядали крізь щілину за тим, що тут відбувалося. Кревкер був украй розлючений, а Крофорд щиро реготав, намагаючися стримати графа.

— Ідіть до своєї кімнати, панно, ідіть до кімнати! Ви заслужили того, щоб вас засадити в келію на хліб і воду! — вигукнув гнівно граф, звертаючися до Ізабелли, яка, накинувши на себе серпанок, поквапливо вийшла. — А ти, красеню… просто нахаба! Стривай, ще настане час, коли інтереси королів і королівств не залежатимуть від таких, як ти, і тоді знатимеш, яка кара спіткає тебе за те, що ти осмілився підняти свої жебрацькі очі на…

— Тихше, тихше, пане граф, — сказав старий лорд. — Ви надто багато собі дозволяєте. А ти, Квентіне, мовчи, я тобі наказую! Іди до свого покою! Дозвольте, пане граф де Кревкер, вам зауважити тепер, коли він нас уже не чує, що ваше поводження з ним дуже недоречне: Квентін Дорвард такий самий дворянин, як і король, тільки, як кажуть іспанці, бідніший за короля… За походженням своїм він такий самий благородний як і я, а я свій рід високо ставлю. Годі, годі, друже, вам не слід було б нам погрожувати!

— Ах, пане, пане, — відказав Кревкер нетерпляче, — нахабство цих чужоземних наймитів згадується навіть у прислів’ях, а вам, їхньому командирові, слід було б стримувати їх, а не заохочувати…

— Пане граф, — відповів Крофорд, — я п’ятдесят років командую своїми шотландцями, і досі мені не доводилося звертатися по пораду ні до французів, ні до бургундців, сподіваюсь, що, з вашого дозволу, я й надалі якось зможу обійтися без цих порад.

— Гаразд, гаразд, пане, — відповів де Кревкер. — Я зовсім не хотів вас образити. Ваше звання і ваші роки дають вам право на те, щоб ви могли так висловлюватися. А щодо цих молодих людей, я готовий вибачити й забути минуле, але я подбаю, щоб вони більш ніколи не побачилися. Присягаюся в цьому!

— Не присягайтеся в цьому, і особливо — всіма святими, пане де Кревкер, — сміючись, заперечив старий лорд, — гора з горою і то, кажуть, сходиться, а чому не зустрітися грішним людям, у яких є ноги, і життя, і кохання, яке їх штовхає одне до одного? Той поцілунок, Кревкере, був досить ніжний — це поганий знак.

— Ви знову хочете розсердити мене, — сказав Кревкер, — але цього разу вам не пощастить. Чуєте, дзвін закликає на нараду. Страшна буде ця нарада, і лише бог знає, чим вона закінчиться.

— Я можу заздалегідь сказати тільки одне, — відповів Крофорд. — Коли допустять якесь насильство над особою короля, то він не загине самітним і невідомщеним, хоч у нього тут мало друзів і дуже багато ворогів. Шкода тільки, що він суворо заборонив мені вжити заходів, коли б таке сталося.

— Пане Крофорд, — сказав бургундець, — вживати заздалегідь заходів проти деякого лиха — це значить спричинити лихо. Підкоряйтеся тільки наказам короля, не будьте надто запальні і ви побачите, що цей день закінчиться щасливіш, ніж ви думаєте.