Квентін Дорвард

Розділ XXIV ПОЛОНЕННЯ

Сутичка між шварцрейтерами й бургундцями не тривала й п’яти хвилин — так швидко перші повернули навтіки через перевагу бургундців у зброї, конях і дисципліні. Тієї ж хвилини граф де Кревкер, обтираючи скривавлений меч об гриву коня, перш ніж покласти його в піхви, повернувся на узлісся, звідки Ізабелла спостерігала бій. Частина його людей їхала за ним, тим часом як інша кинулася вздовж дороги переслідувати ворогів.

— Який сором, що рицарська зброя опоганюється кров’ю цих брудних свиней, — сказавши це, граф поклав меч у піхви й додав: — Ваша батьківщина привітала вас досить суворо, моя прекрасна кузино, але мандрівній принцесі завжди треба сподіватися таких пригод. І добре, що я приїхав вчасно вам на допомогу, бо, дозвольте вас запевнити, ці чорні вершники поважають графську корону так само, як очіпок простої селянки, а ваш почет, гадаю, не міг би чинити великого опору.

— Графе, — сказала Ізабелла, — без зайвих слів я хочу знати, чи вважати себе полоненою і куди ви маєте намір мене відвезти?

— Ви самі знаєте, нерозумна дитино, як би я вам відповів, коли б це залежало від моєї волі. Але ви й ваша навіжена тітка, в якої на думці тільки сватання та одруження, так нерозважливо використовували свої крила, що боюся, як би вам не довелося згорнути їх і посидіти деякий час у клітці. Щодо мене, то я тільки тоді виконаю свій обов’язок, і, мушу сказати, сумний обов’язок, коли довезу вас до двору герцога в Перонні. Я передам командування над цим загоном моєму племінникові, графові Етьєнові, а сам супроводитиму вас туди, бо вам, гадаю, буде потрібен посередник. Сподіваюся, що цей молодий гульвіса розумно виконуватиме свій обов’язок.

— З вашого дозволу, любий дядьку, — сказав граф Етьєн, — коли ви не покладаєтеся на мої здібності як командира, то залишіться самі з вашим загоном, а я буду слугою й охоронцем графині Ізабелли де Круа.

— Авжеж, любий племіннику, — відповів дядько, — твоя поправка до мого плану просто чудова, але буде так, як я сказав. Отже, прошу, не забувай, що ти мусиш тут не цих чорних свиней виловлювати й колоти, а зібрати й переказати точні відомості про те, що відбувається в Льєжському єпіскопаті, про який ширяться такі дикі чутки. Нехай зі мною поїде десятеро пікінерів, а решта залишається під прапором і твоєю командою.

— Хвилиночку, кузене де Кревкер, — зауважила графиня Ізабелла, — дозвольте мені, стаючи полоненою, випросити волю принаймні для тих, хто були мені друзями в моїх нещастях. Дозвольте хлопцю, моєму відданому провідникові, повернутися в Льєж додому.

— Мій племінник, — сказав Кревкер, пильно подивившися на чесне широке обличчя Гловера, — забере цього хлопця, який справді здається безневинним, і повезе його до місця своєї зупинки, а там уже відпустить на волю.

— Не забудь привітати від мене добру Гертруду, — сказала графиня провідникові і, знявши з шиї перлове намисто, додала: — Попроси її, щоб вона носила це на спогад про її нещасну подругу.

Чесний Гловер узяв намисто і хоч незграбно, але від щирого серця поцілував руку, яка так делікатно зуміла винагородити його за всі труди й небезпеки.

— Гм! Сувеніри й знаки дружби, — зауважив граф. — Чи немає у вас ще якихось справ тут? Уже нам час рушати.

— Тільки одна, — мовила графиня, зніяковівши, — щоб ви ласкаво поставилися до цього… до цього молодого пана.

— Гм! — сказав Кревкер, кинувши такий жо проникливий погляд на Квентіна, яким він перед тим нагородив Ганса Гловера, але, очевидно, тепер був менше задоволений наслідками оглядин. — Гм! Звичайно, це клинок іншого гарту, — вів він далі, добродушно жартуючи із збентеження графині. — А дозвольте спитати вас, кузино моя, чим цей… цей дуже молодий пан заслужив таке заступництво з вашого боку?

— Він урятував моє життя й честь, — сказала графиня, почервонівши від сорому й досади.

Квентін також почервонів від обурення, але не висловив його, мудро вирішивши, що цим міг тільки все зіпсувати.

— Життя й честь? Гм! — повторив граф де Кревкер. — Мені здається, було б краще, кузино моя, коли б ви не ставили себе в таке становище, яке накладає на вас такий обов’язок щодо цього дуже молодого пана. Але досить про це! Молодий пан може слугувати нам, коли це дозволяє його ранг, а я подбаю, щоб ніхто не завдавав йому лиха. Тільки відтепер я вже сам захищатиму ваше життя й честь, а для молодого пана знайду, либонь, більш підходяще заняття, ніж охороняти мандрівних панянок.

— Пане граф, — сказав Дорвард, не маючи змоги мовчати довше, — щоб ви не казали про незнайомого вам чоловіка так легкодумно, як зараз, і щоб ви згодом не пошкодували за цим, я дозволю собі довести до вашого відома, що я — Квентін Дорвард, лучник шотландської гвардії, куди, як ви знаєте, приймають тільки дворян і людей із званням.

— Дякую за повідомлення й цілую вам руки, пане лучнику, — сказав, глузуючи, Кревкер. — Будьте ласкаві проїхати зі мною трохи наперед.

Ідучи вперед за наказом графа, який мав тепер повну змогу, коли не право, наказувати йому, Квентін помітив, що панна Ізабелла стежила за кожним його рухом із тривогою й боязким співчуттям, майже з ніжністю, чим викликала сльози в нього на очах. Але він пригадав, що мусить показати себе мужчиною перед цим гордим Кревкером, якого з усіх рицарів Франції і Бургундії найменше зворушила б історія про вірне кохання й муки і який міг би лише поглузувати з них. Тому юнак вирішив не очікувати, поки той звернеться до нього, а самому розпочати розмову в такому тоні, який довів би, що він, Квентін, гідний кращого ставлення й більшої поваги до себе, ніж то зустрів його граф, уражений, мабуть, відкриттям, що його багата й знатна кузина довірилася якомусь нікчемному шотландському лучникові.

— Пане граф де Кревкер, — сказав він стримано, але рішуче, — можна мені спитати, перш ніж ми почнемо нашу розмову: я вільний чи мені треба вважати себе вашим бранцем?

— Лукаве запитання, — відказав граф, — на яке я можу відповісти теж запитанням. Як ви гадаєте, між Францією і Бургундією тепер мир чи війна?

— Про це, — заперечив шотландець, — ви, пане мій, повинні знати краще, піж я. Я давно покинув французький двір і протягом цього часу не маю звідти ніяких відомостей.

— Ось бачите, — сказав граф, — як легко запитувати і як важко відповідати. Я й сам не можу відгадати цю загадку, хоч був у Перонні разом із герцогом увесь останній тиждень і навіть більше. А оскільки саме від цього, пане зброєносцю, залежить, вважати вас полоненим чи ні, я мушу поки що вважати вас за полоненого. Проте коли ви справді чесно служили моїй родичці і коли ви щиро відповідатимете на всі мої запитання, ваше становище покращає.

— Графиня де Круа, — сказав Квентін, — може бути найкращим суддею в тому, як я служив їй, і про це спитайте в неї. Чи відповідатиму я щиро, можете впевнитись самі, запитуючи мене!

— Гм! Який гонор, — промимрив граф де Кревкер. — Це якраз личить тому, хто носить на капелюсі подарунок своєї дами й гадає, що мусить дивитися на всіх звисока, щоб зберегти повагу до гаптованої шовкової стрічки. Гаразд, пане, сподіваюся, що це не буде приниженням вашої гідності, коли ви відповісте мені, як давно ви мандруєте з графинею Ізабеллою де Круа?

— Графе де Кревкер, — сказав Квентін Дорвард, — коли я й відповідаю на запитання, вимовлені таким образливим тоном, то тільки для того, щоб з мого мовчання ви не зробили висновків, небажаних для тієї, яку ми обидва повинні поважати. Я супроводжую графиню Ізабеллу від того часу, коли вона залишила Францію, щоб їхати до Фландрії.

— Ого! — сказав граф. — Інакше кажучи, відтоді, як вона втекла з Плессі-ле-Тура? Ви, лучник шотландської гвардії, супроводите її, звичайно, з особливого наказу короля Людовіка?

Хоча Квентін не почував себе зобов’язаним французькому королю, який, маючи намір передати графиню Ізабеллу де Круа до рук Гійома де ля Марка, ймовірно, гадав, що молодий шотландець буде вбитий, обороняючи її, він усе ж таки не вважав, що може обдурити довір’я Людовіка, чи то щире, чи вдаване. І тому юнак відповів графові Кревкеру, що для нього було досить наказу його начальника, якому він підкорився й ні про що не розпитував.

— Цього цілком досить, — сказав граф. — Ми знаємо, що король не дозволить начальникам своєї гвардії посилати своїх лучників, щоб ті, як паладини, супроводили всюди мандрівних дам, коли в нього немає якоїсь політичної мети. Ну, тепер важкувато буде королю Людовікові казати, що він нічого не знає про втечу графинь де Круа з Франції, коли їх супроводив один з охоронців його власної лейб-гвардії. А куди, пане лучнику, ви мусили їхати?

— До Льєжа, пане мій, — відповів шотландець, — бо дами бажали віддатися під заступництво небіжчика єпіскопа.

— Небіжчика єпіскопа! — вигукнув граф де Кревкер. — Хіба Людовік де Бурбон умер? Жодного слова про його хворобу не чув герцог. Через що він помер?

— Він спочиває в кривавій могилі, пане мій, якщо тільки вбивці віддали землі його останки.

— Вбитий! — знову вигукнув Кревкер. — Пресвята матір! Це неможливо, юначе!

— Я бачив це на власні очі, бачив і багато інших страхіть.

— Бачив і нічого не зробив, щоб оборонити доброго прелата! — вигукнув граф. — Ви мусили весь замок поставити на ноги проти вбивць. Хіба ти не знаєш, що навіть дивитися на такий злочин і не перешкодити йому — мерзенне блюзнірство?

— Коротко скажу вам, пане мій, — відповів Дорвард, — що, перш ніж сталося це лиходійство, Гійом де ля Марк з допомогою льєжців здобув замок.

— Я немов громом уражений, — промовив де Кревкер. — Повстання в Льєжі! Шонвальд здобуто! Єпіскопа вбито! Віснику нещастя, ніхто ще ніколи не приносив одразу стільки жахливих новин! Кажи, чи знав ти про цей напад, про це повстання, про це вбивство? Кажи: ти один із надійних лучників короля, а він і є той, хто скерував цю жахливу стрілу. Кажи, або я звелю тебе четвертувати!

— Навіть коли б я був почетвертований, пане мій, то ви й тоді не витягли б з мене нічого, що не личило б шотландському дворянинові. Я знав про ці лиходійства не більше від вас і такий був далекий від того, щоб брати в них участь, що, якби зміг, боровся б проти всіх тих лиходіїв до загину. Але що я міг вдіяти? Їх були сотні, а я один. Я прагнув будь-що врятувати хоч би графиню Ізабеллу, і тут мені пощастило. Проте коли б я був ближче до того місця, де мерзотник зарубав бідного старого, то врятував би його сиву голову або помстився б за нього. Принаймні я висловив протест проти цього насильства досить голосно, щоб попередити дальші вбивства.

— Я вірю тобі, юначе, — сказав граф. — Ти не в такому віці, і в тебе не така натура, щоб тобі можна було доручити цю криваву справу, хоч ти й добре наловчився охороняти дам. Але горе! Добрий і великодушний прелат убитий в своєму житлі, де він так часто приймав прочан із християнським милосердям і князівською щедрістю! Убитий цією потворою, цим звіром, цим кровожерним і жорстоким виродком, який не побоявся осквернити дім, де він виріс, обагрити руки кров’ю свого добродійника! Однак або я не знаю Карла Бургундського, або помста, раптова, жорстока й невблаганна, не впаде на того, хто звершив цей підлий звірячий вчинок. Ні, я сумніваюся в небесному правосудді. А коли ніхто не покарає вбивцю… — Тут граф вихопив меч, потім відпустив вуздечку й ударив руками в залізних рукавицях себе в груди так, що його панцир аж задзвенів, а тоді простяг їх до неба й урочисто сказав — Я, Філіпп де Кревкер де Корде, даю клятву богові, святому Ламбертові й Трьом Кельнським Волхвам, що в мене не буде інших помислів, крім помсти за вбивство доброго Людовіка де Бурбона. Я помщуся на вбивцях, де їх не спіткаю — у лісі чи в полі, в місті чи в селі, в горах чи на рівнині, при королівському дворі чи в церкві божій! І на це я прирікаю землі й майно, друзів і васалів, життя й честь, і хай допоможуть мені в цьому господь бог, святий Ламберт Льєжський і Три Кельнські Волхви!

Облегшивши свою душу клятвою, граф де Кревкер поволі опам’ятався од безмежного горя й здивування, які опанували ним, коли він почув про фатальну трагедію, що відбулася в Шонвальді, і почав розпитувати Дорварда про подробиці цього нещастя. Шотландець, зовсім не бажаючи зменшити жагу помсти, яку граф відчував проти Гійома де ля Марка, виклав їх з усією відвертістю.

— Але оті сліпці, оті невірні, підступні звірі, оті льєжці, — сказав граф, — як вони могли укласти змову з тим бридким розбійником і вбивцею, щоб умертвити доброго єпіскопа!

Тут Дорвард сказав розлюченому бургундцеві, що льєжці або принаймні кращі з них, хоч і повстали нерозважливо проти свого єпіскопа, але не мали, очевидно, наміру допомагати де ля Маркові в його лиходійському вчинку.

— Не кажи мені про цю безчесну, віроломну, гідну зневаги чернь! — сказав Кревкер. — Коли вони вчинили заколот проти государя, єдина вада якого полягала в тому, що він був надто добрий до цієї банди невдячних рабів, коли вони зі зброєю в руках вдерлися до його мирного дому, то який же інший намір, крім убивства, був у них на думці? Коли вони уклали спілку з Арденським Вепром, найбільшим лиходієм у всій Фландрії, то що інше могли вони мати на меті, крім вбивства, з якого він зробив своє ремесло? Нарешті, хіба не ти сам розповів, що саме один із їхнього підлого стада вчинив це лиходійство? Я ще сподіваюся побачити при світлі заграв їхніх запалених будинків канали їх міста, наповнені кров’ю. Вбити — і кого ж? Такого доброго, благородного, великодушного єпіскопа! Інші васали повстають під тиском податків і бідності, а ці чванливі негідники просто бісяться з жиру. — І він знову відпустив вуздечку свого бойового коня й заломив руки в залізних негнучких рукавицях. Квентін розумів, що горе графа побільшувалося від того, що єпіскоп був його давній друг, і мовчав, поважаючи його горе, яке він не хотів роз’ятрювати і водночас не міг полегшити.

Але граф де Кревкер знову й знову повертався до цієї теми, бажаючи знати всі подробиці нападу на Шонвальд і смерті єпіскопа, і потім раптом, ніби згадавши, спитав, що ж сталося з пані Амеліною й чому немає її з племінницею?

— Я хочу знати це, — додав він зневажливо, — не тому, що вважаю її відсутність утратою для графині Ізабелли, бо хоч вона родичка її і, по суті, добра жінка, але й при дворі короля блазнів не знайти такої навіженої дурки. Певен, що її племінниця, яку я завжди вважав за скромну й порядну дівчину, була втягнена в недоладну авантюру цією безглуздою, романічною старою ідіоткою, яка тільки й мріє про сватання та одруження!

Які грубі слова для вуха закоханого мрійника! І слухати таке, усвідомлюючи собі, наскільки смішна й неможлива була б усяка спроба з його боку впевнити графа силою зброї в тому, що він образив графиню Ізабеллу, — цю незрівнянну перлину розуму й вроди, — говорячи про неї, як про скромну й порядну дівчину, — ото й усього. Так можна була б сказати і про засмаглу селянку, що поганяє волів, тим часом як батько її йде за плугом. Як тільки граф міг припустити, що вона перебуває під впливом своєї дурної й романічної тітки! Цей наклеп треба було б спростувати, загнавши його назад у горлянку наклепника. Але відкрите, хоч і суворе обличчя графа де Кревкера й цілковита зневага його тих почуттів, що сповнювали серце Квентіна, стримали юнака; не тому, що він злякався воєнної слави графа — навпаки, вона розпалювала в ньому бажання викликати його на поєдинок — але з боязні показатися смішним; бо насмішка — найстрашніша зброя для всіх ентузіастів, яка, пануючи над їхніми умами, не лише здержує їх від безглуздих вчинків, але й часто душить благородні поривання.

Під впливом цих побоювань викликати не обурення, а скоріше насмішку, Дорвард, згнітивши серце, коротко й безладно розповів про втечу пані Амеліни з Шонвальду до нападу на замок. Він справді не міг розповісти про все це докладніше, не виставивши на посміховисько близької родички Ізабелли та й самого себе, як предмета її запізнілих сподівань. Нарешті він додав до свого заплутаного оповідання, що є чутка, хоч і непевна, ніби графиня Амеліна знов попала до рук Гійома де ля Марка.

— Сподіваюся, що з допомогою святого Ламберта тепер він одружиться з нею, — сказав Кревкер. — Справді, він може це зробити заради її лантухів із золотом і, так само ймовірно, може стукнути її по голові, коли заволодіє ними або коли вони спорожніють.

Потім граф закидав Квентіна запитаннями: як поводилися графині під час подорожі, що вони робили, як ставилися до Дорварда й таке інше. Всі ці питання так мучили збентеженого й розгніваного юнака, що він не міг приховати свого замішання від проникливого погляду воїна й придворного вельможі, який раптом припинив свій допит і зауважив на прощання:

— Ну, я бачу, що так воно і є, як я гадав, принаймні щодо однієї особи. Сподіваюся, що та, друга, не з’їхала з глузду. Їдьте, пане зброєносцю, вперед і побудьте там, поки я переговорю з панною Ізабеллою. Здається, я довідався від вас тепер про все, що мені треба було знати, і можу розмовляти з нею про ці сумні події, не ображаючи її делікатних почуттів, хоча, може, трохи зачепив ваші. Проте стривайте, юначе, ще одне слово, перш ніж ви поїдете. Мені здається, ви здійснили чудову подорож по чарівній країні мрій, де на вас чекало стільки чудових пригод, де навколо вас було стільки рожевих надій і сподівань, як у садах феї Моргани[211]. Забудьте про все це, юначе, — додав він, поплескавши йото по плечу, — забудьте про мандрівну красуню, нехай у ваших спогадах ця дама лишиться високородною графинею де Круа. Її друзі — принаймні за одного з них я ручуся — також пам’ятатимуть тільки ті послуги, які ви зробили їй, і забудуть про ту недосяжну винагороду, про яку ви мали сміливість мріяти.

Розлючений тим, що він не міг затаїти від проникливого Кревкера своїх почуттів, над якими граф тільки глузував, Квентін відповів обурено:

— Пане граф, коли мені буде потрібна ваша порада, я сам проситиму вас дати мені її, і коли я шануватиму вашу думку про мене, ви завжди встигнете висловити її…

— Еге! — вигукнув граф. — Я опинився між Амадісом й Оріаною[212], і тепер мені лишається чекати виклику.

— Ви кажете про це так, немовби це було неможливе, — сказав Квентін. — Проте мій спис вибив з сідла герцога Орлеанського, в грудях якого тече кров, благородніша за кров де Кревкера. Коли я схрестив мечі з Дюнуа, то бився з найкращим воїном Франції.

— Нехай небо прояснить твій розум, юначе! — сказав Кревкер, глузуючи з закоханого рицаря. — Коли це правда, ти мав велике щастя в цьому світі. І дійсно, якщо доля схотіла послати тобі такі випробування до того, як у тебе виросла борода, ти збожеволієш від гонору, перш ніж станеш мужчиною. Адже ти мене можеш не розсердити, а тільки насмішити. Повір мені, коли ти й бився з принцами і обороняв графинь з примхи фортуни, то це ще не значить, що ти зрівнявся з тими, кому був випадковим супротивником або ще більш випадковим супутником. Я припускаю, що ти, як усякий юнак, начитавшись романів, уявив себе паладином і на деякий час поринув у мрії. Але ти не повинен сердитися на друга, який, бажаючи тобі добра, примусить тебе прокинутися від солодких мрій, хоча б він зробив це й трохи грубувато.

— Пане де Кревкер, — сказав Квентін, — моя сім’я…

— Ні, я зовсім не про сім’ю кажу, — перебив його граф, — а про ранг, про майно, високий сан і таке інше, що відокремлює людей різних станів. Щодо народжений [???], то всі люди походять від Адама і Єви.

— Пане граф, — повторив Квентін, — мої предки, Дорварди з Глен-Гулакіна…

— Авжеж, — сказав граф, — коли твої предки старіші за Адама, то нема більше про що й говорити! На добраніч!

Він осадив свого коня, чекаючи, поки до нього під’їде графиня, якій, коли це тільки можливо, його натяки й поради, хоч і доброзичливі, були ще неприємніші, ніж Квентінові. А Квентін, їдучи далі, бубонів до себе: «Холодний, зухвалий, зарозумілий себелюбець! Хотів би я, щоб перший шотландський лучник, який націлиться на тебе з свого аркебуза, не відпустив би тебе так безкарно, як я тепер!»

Увечері подорожні приїхали до міста Шарлеруа, на річці Самбрі, в графстві Ено, де Кревкер вирішив залишити графиню Ізабеллу, яка від пережитих хвилювань й утоми, а також від п’ятдесяти льє безперервного пробігу, від неприємних почувань, з усім цим пов’язаних, була просто нездатна їхати далі без риску для здоров’я. Граф доручив її, в етапі повного виснаження, піклуванню настоятельки цістерціанського[213] монастиря в Шарлеруа, благородній дамі, родичці обох сімей — де Кревкер і де Круа, на розсудливість якої він міг цілком покластися.

Сам Кревкер зупинився тільки для того, щоб наказати начальникові невеликого бургундського гарнізону, який буз розташований в місті, бути насторожі. Крім того, він призначив на весь час перебування графині Ізабелли де Круа в монастирі почесну варту, офіційно — для її безпечності, а в дійсності, мабуть, для того, щоб не дати їй потай утекти звідти. Наказавши гарнізонові добре пильнувати, граф послався на чутки про заколот у Льєжському єпіскопаті. Але він вирішив сам відвезти герцогові Карлу страшну звістку про заколот у Льєжі і вбивство єпіскопа з усіма його жахливими подробицями. Тому, роздобувши свіжих коней для себе й свого почту, він поїхав одразу далі, поклавши собі не зупинятися аж до самої Перонни. Квентіна Дорварда він повідомив, що бере його з собою, причому, глузуючи, просив вибачення за те, що розлучає його з таким чудовим товариством. Крім того, він висловив надію, що такому справжньому рицареві і відданому прихильникові дам буде приємніше подорожувати при місячному світлі, ніж спати, як то роблять звичайні смертні.

Квентін, уже й так засмучений неминучістю розлуки з Ізабеллою, дуже хотів відповісти на глузування справжнім викликом. Але певен, що граф тільки посміється з його гніву і відповість зневагою на його виклик, — вирішив чекати слушнішого випадку, коли він зможе поквитатися з цим гоноровитим паном, який, хоч і з інших причин, став для нього майже такий ненависний, як сам Арденський Вепр. Тому він погодився на пропозицію Кревкера, від якої все одно не міг відмовитися, і вони дуже поспішно рушили шляхом від Шарлеруа до Перонни.