Квентін Дорвард

Розділ XXIX ВЗАЄМООБВИНУВАЧЕННЯ

Підкоряючись наказу Людовіка або, певніш, виконуючи його прохання, бо король перебував у такому становищі, коли він, будучи монархом, міг лише просити, ле Глор’є пішов шукати Марціо Галеотті, що для блазня не становило великих труднощів.

Він одразу попрямував до найкращої пероннської таверни, де сам він був далеко не випадковим відвідувачем, як великий прихильник тих напоїв, що ставили розум усіх інших людей на один рівень із його власним.

Він знайшов або, певніше, побачив астролога в кутку пивної зали, або, як її звуть німці та фламандці, Stube чи stoof[242], з огляду на її найважливішу прикрасу. Астролог, сидячи за столом, захопився розмовою з якоюсь жінкою в чудному чи то маврітанському, чи то азіатському вбранні. Побачивши ле Глор’є, жінка встала, готова відійти.

— Це надійні новини, на які ви сміливо можете звіритися, — сказала незнайомка Галеотті і з цими словами зникла у натовпі відвідувачів, що гуртками сиділи навколо окремих столів.

— Ну, кузене філософ, — сказав блазень, підходячи до Галеотті, — само небо, здається, піклується про тебе. Не встиг відійти од тебе один вартовий, як воно посилає йому на зміну другого. Не встигла тебе покинути одна дурна голова, як з’являється друга, щоб повести тебе до покоїв Людовіка Французького.

— Тебе послав король? — спитав Марціо, недовірливо поглядаючи на нього, бо з першого погляду пізнав у ньому блазня, хоч у вбранні ле Глор’є, як ми вже зазначали, не було нічого, що вказувало б на це.

— Авжеж, пане! — відповів ле Глор’є. — І вам краще, ніж кому іншому, відомо, що коли Могутність посилає Дурість шукати Мудрість, то це надійна ознака того, на яку саме ногу кульгає хворий.

— А що, коли я відмовлюся піти на такий пізній виклик, та ще переказаний таким посланцем? — спитав Галеотті.

— В такому разі, щоб не завдавати клопоту вашій особі, ми понесемо нас на руках, — сказав ле Глор’є. — Тут біля дверей у мене напоготові десяток бургундських молодців, яких Кревкер дав мені саме на цей випадок. Ви повинні знати, що ми з моїм другом Карлом Бургундським ще не відібрали в нашого кузена Людовіка його корони, яку він, як осел, віддав нам. Щоправда, ми її трохи підпиляли й підрізали, але все ж таки вона з чистого золота, хоч тепер не більша від зернятка. Одним словом, Людовік, як і раніш, володар над своїми підданими, так само і над вами. Найхристиянніший король зараз у башті Пероннського замку, і ви, його вірний слуга, мусите негайно туди з’явитися.

— Ступай, я йду вслід за тобою, — сказав Галеотті і попрямував за блазнем, бо іншого виходу в нього не було.

— Авжеж, пане, — промовив блазень дорогою до замку, — ви добре зробили, бо ми змушені поводитися з нашим кузеном, як з голодним левом у клітці, якому іноді треба кинути теля, щоб було над чим попрацювати його старим зубам.

— Чи не хочеш ти сказати цим, що в короля є якийсь намір проти мене? — запитав Галеотті.

— Вам це краще знати, — відповів блазень. — Ніч хоч і темна, але я певен, що ви й крізь хмари можете побачити зорі, а я зовсім не розуміюся на цьому. Знаю тільки, що мати завжди радила мені обережніш підходити до пацюка, що попав у пастку, бо саме в такі хвилини пацюки нібито дуже схильні кусатися.

Астролог більше ні про що не питав, однак ле Глор’є, за властивою всім блазням звичкою, не вгавав, жартуючи всю дорогу, аж поки вони дійшли до воріт замку, де він передав вартовим цю вчену людину. Звідси, переходячи від вартового до вартового, Галеотті потрапив, нарешті, до башти Герберта.

Натяки блазня не пройшли повз увагу Марціо Галеотті, і незабаром вони нібито знайшли собі підтвердження в погляді й поводженні Трістана, який, коли звернувся до астролога й привів його до опочивальні короля, виявляв у своїх словах і рухах щось притаєне та лиховісне. Астролог умів так само уважно спостерігати все, що відбувалося навколо нього на землі, як і рух небесних тіл; від його проникливого погляду не сховався і блок з мотузом, що злегка гойдався вгорі, — видно, роботу щойно поквапливо припинили, як тільки він несподівано прийшов. Зрозумівши, в чому справа, він вирішив ужити всіх заходів, щоб урятуватися від небезпеки, а коли б це йому не пощастило, мужньо обороняти своє життя від усякого, хто нападе на нього.

З рішучістю, яка виявлялася і в його ході і в погляді, Марціо ввійшов до короля зовсім, як здавалося, не збентежений ні тим, що його віщування не здійснилися, ні тим, що монарх був розгніваний на нього, ні можливими наслідками цього гніву.

— Нехай усі доброзичливі планети будуть прихильні до вашої величності, — сказав Галеотті, привітавши короля поклоном майже так, як це роблять на Сході. — Нехай усяке лихе сузір’я не матиме впливу на мого царственого володаря!

— Однак досить тобі роззирнутися довкола, — відповів король, — згадати, де міститься ця кімната і як її охороняють, щоб твоя мудрість впевнилася, що мої доброзичливі зорі зрадили мене, а всі лихі поєднання планет уже виявляють свій найгірший вплив на мене. І тобі не соромно, Марціо Галеотті, бачити мене тут як бранця, знаючи, чиї поради спричинилися до цього?

— А тобі не соромно, государю мій, — заперечив філософ, — тобі, що зробив уже такі великі успіхи в нашій науці, тобі, з твоїм гострим розумом, з твоєю непохитною волею, — хіба не соромно занепадати духом, зазнавши першого удару долі, і тікати з поля бою, мов боягуз, що зачув брязкіт зброї? Хіба не ти палав бажанням збагнути таємниці, які ставлять людину вище від земних турбот, нещастя й горя? Хіба не ти мріяв про стан, якого можна досягти, тільки змагаючись у твердості духу з древніми стоїками? Невже перший удар блискавки примусив тебе занепасти духом і забути про ту славну винагороду, якої ти так пристрасно прагнув? Невже ти збочиш з обраного шляху, мов полохливий кінь, переляканий привидами?

— Привиди! Де твій сором? — вигукнув гнівно король. — Хіба ця тюрма — не сама дійсність? Хіба варта, яку розставив мій запеклий ворог Бургундія, не брязкає за воротами своєю зброєю? Це все привиди? Зраднику! Невже, на твою думку, може бути щось гірше за це ув’язнення, втрату трону і небезпеку для мого життя? Ну, кажи — що?

— Неуцтво, брате мій, неуцтво й марновірство, — відповів мудрець дужо твердо, — ось єдино справжнє нещастя. Вір мені, навіть сам король у розквіті своєї могутності й слави, коли він тільки осліплений неосвіченістю й марновірством, менш вільний, ніж мудрець, закутий у важкі кайдани і кинутий у в’язницю. До цього справжнього і єдиного щастя я покликаний показати тобі путь, коли ти тільки схочеш мене слухати.

— Ось яка твоя філософська воля, яку ти мені обіцяв раніш, — сумно промовив король. — Бажав би я, щоб ти ще там, у мене в Плессі, сказав мені, що влада, яку ти щедро обіцяв мені, буде владою над моїми власними пристрастями; що успіх, в якому ти переконав мене, означає мої успіхи у філософській науці і що мені належало стати таким ученим і мудрим, як італійський бродяга й шахрай. Звичайно, тоді я міг досягти цієї духовної досконалості не такою дорогою ціною, як втрата найпрекраснішої в усьому християнському світі корони та ув’язнення в пероннській тюрмі. Геть! Забирайся звідси і не думай, що ти уникнеш кари, зраднику: над нами є небо!

— Я не можу отак собі піти і полишити тебе твоїй долі, — відказав Марціо, — не спробувавши виправдати перед твоїми потьмареними гнівом очима своєї доброї слави, бо вона ясніша від найблискучіших діамантів твоєї корони й дивуватиме світ і тоді, коли весь рід Капетів розсиплеться на порох, давно забутий в склепах Сен-Дені.

— Кажи, — промовив Людовік, — але твоє нахабство не може змінити моїх намірів чи моєї думки. Може, я востаннє вимовляю такий вирок, як король, але не хочу засуджувати тебе, не вислухавши. Кажи, і найкраще, що ти можеш зробити, це сказати правду. Скажи мені, що я обдурений, що ти шахрай, що твоя наука — це тільки забобони і що ясні зорі впливають на долю не більш, ніж їхнє відображення на поверхні ріки впливає на її течію.

— А що тобі відомо про таємничий вплив цих небесних світил? — сміливо заперечив астролог. — Ти кажеш, що вони не мають влади над течією ріки. Але хіба ти не знаєш, що найслабша з планет, Місяць (найслабша, бо вона найближча до нашої мізерної Землі), впливає не тільки на таку нікчемну річку, як Сомма, але й на великий океан, припливи й відпливи якого залежать від місячних фаз. Океан скоряється кожному руху Місяця, наче раб, що чекає на кивок султана. А тепер, Людовік де Валуа, скажи і ти мені, хіба ти не схожий на безумного мандрівника, який лає свого стерничого тільки через те, що йому не пощастило довести корабель до пристані, не зазнавши випадково грізної сили вітрів і течій? Я міг, звичайно, передректи щасливе завершення твого задуму, але тільки саме небо могло щасливо привести тебе до мети. Коли твоя путь небезпечна й важка, хіба від мене залежало зробити її легкою і приємною? Де ж твоя мудрість, яка ще вчора підказала б тобі, що доля часто влаштовує все на краще, хоч і чинить нібито всупереч нашим сподіванням?

— Ти мені нагадав, — жваво відповів Людовік, — про ще один твій обман. Ти пророкував мені, що юний шотландець виконає покладене на нього доручення щасливо, мені на користь і на честь. А ти знаєш, чим воно закінчилося: ніщо не могло завдати мені такого смертельного удару, як те враження, яке справили наслідки цієї справи на скаженого бургундського бугая. Твоє пророцтво, як виявилося, очевидна брехня. Ти вже тут не відкрутишся; тобі не вдасться звинуватити мене в тому, що я не виждав сприятливої течії, хоч ти хотів би, щоб я, мов той дурень, сидів на березі річки і очікував, коли вона нарешті вся спливе. Ні, тут уже твоє мистецтво зрадило тебе. Ти необачно висловив цілком певне пророцтво, що, як виявилося, було брехливим від початку й до кінця.

— Яке підтвердиться на ділі і стане істиною, — сміливо заперечив астролог. — Я не бажав би здобути більшої перемоги мого мистецтва над неуцтвом, ніж та, яку мені принесе це моє віщування та його здійснення. Я казав тобі, що юнак правильно виконає покладене на нього чесне доручення, а хіба він його не виконав? Я казав, що він надто совісний, щоб брати участь в якійсь безчесній справі. Хіба не так було? Коли ти маєш сумнів, розпитай цигана Хайреддіна Магрібіна.

Тут король густо почервонів від сорому і гніву.

— Я казав тобі, — вів далі Галеотті, — що поєднання сузір’їв загрожує небезпекою тому, хто виряджається в путь. А хіба дорога того шотландця була безпечна? Я ще казав тобі, що подорож його матиме щасливі наслідки для того, хто його послав. Незабаром ти побачиш, що так воно й буде.

— Так воно й буде? — вигукнув король. — Оце те, що ти мені віщував, — полон і безчестя?

— Ні, це ще не все, — відповів астролог. — Це ще не кінець, і незабаром ти сам визнаєш, що все залежало від того, як цей юнак виконав твоє доручення.

— Ну, це вже занадто, це занадто велике нахабство! — сказав обурено король. — Ти не тільки брешеш, а ще й глузуєш з мене! Геть звідси! Але не думай, що твоя зрада залишиться непокараною — над нами є небо!

Галеотті повернувся до дверей, щоб іти.

— Зачекай хвилину, — сказав Людовік. — Ти сміливо наполягаєш на своєму обмані. Відповідай мені ще на одне запитання і подумай, перш ніж відповідатимеш: чи може твоя мнима наука провістити тобі час твоєї власної смерті?

— Вона залежить від долі іншої людини, — відповів Галеотті.

— Поясни краще, я тебе не розумію, — відказав Людовік.

— Отже, знай, королю Людовіку, єдине, що я можу стверджувати з певністю щодо моєї власної смерті, — промовив Марціо, — це те, що я помру на двадцять чотири години раніше від тебе!

— Як? Що ти кажеш? — вражено вигукнув Людовік. — Стривай, почекай ще хвилину… Ти кажеш, що моя смерть настане так швидко після твоєї?

— Рівно через двадцять чотири години, — з певністю повторив Галеотті, — якщо тільки є хоч крапля правди в цих ясних розумних світилах, які промовляють нам без слів. Бажаю вашій величності доброї ночі.

— Стривай, стривай! Не йди, — крикнув король, беручи його за руку й відтягаючи від дверей. — Марціо Галеотті, я був до тебе добрим, я збагатив тебе, зробив своїм другом, товаришем, учителем. Благаю тебе, будь щирий зі мною. Коли є хоч краплина істини в твоїй науці, скажи мені, чи правда, що ця справа з шотландцем скінчиться добром для мене? І невже твоя і моя смерть так дуже, дуже щільно пов’язані між собою? Признайся, Марціо, що це звичайна хитрість з твого боку. Прошу тебе, признайся, і ти побачиш, що тобі не доведеться шкодувати. Я вже старий, тепер я в полоні, завтра, мабуть, позбавлюся свого трону. Для людини в моєму становищі істина дорожча за ціле королівство, і від тебе, любий Марціо, я чекаю цього скарбу — істини.

— Я вже кинув її до ніг вашої величності, — відповів Галеотті, — рискуючи тим, що ви в шаленому гніві своєму пошматуєте мене, як лютий звір.

— Це я, Галеотті, пошматую тебе? — сумно вимовив Людовік. — Як ти помиляєшся! Хіба я не бранець, хіба я не мушу бути особливо терпеливим, бо мій гнів може тільки показати мою безпорадність? Скажи мені щиро й відверто: ти хотів мене обдурити? Чи твоя наука не вигадка, і ти сказав мені правду?

— Нехай ваша величність простить мені, — промовив Марціо Галеотті, — коли я відповім, що час лише, час і перебіг подій можуть здолати недовір’я. Як людина, що користалася цілковитим довір’ям за столом нарад славнозвісного переможця Матвія Корвіна, короля Угорщини, і в кабінеті самого імператора, мені не личить повторювати запевнення в істинності моїх слів. Якщо ви не хочете мені вірити, я можу лише послатися на хід подій. Два-три дні терпіння доведуть, чи правдиве було моє віщування щодо молодого шотландця. І нехай мене колесують, розтрощать руки й ноги, коли ваша величність не матиме для себе користі, причому неабиякої, від безстрашної поведінки цього Квентіна Дорварда. Але якщо мені судилося померти, вашій величності слід було б знайти собі десь сповідника: бо від тієї хвилини, як я помру, вам залишиться рівно двадцять чотири години на сповідь і спокуту.

Людовік, проводячи Галеотті до дверей, все ще тримав його за рукав і, коли двері відчинилися, голосно вимовив:

— Завтра ми ще поговоримо докладніше. Іди з миром, учений батьку! Іди з миром, іди з миром!

Він тричі повторив останні слова і, щоб військовий прево не помилився, провів астролога через усю залу, не випускаючи його рукава, немов боявся, що в нього вирвуть із рук астролога й стратять перед його очима. Він доти не розтуляв руки, поки не повторив ще кілька разів рятівну фразу: «Іди з миром», і навіть подав таємний знак військовому прево, щоб той не смів торкатися астролога.

Так таємно зібрані відомості, сміливість і самовладання врятували Галеотті від найнеминучішої загибелі; а Людовік, найпроникливіший і наймстивіший із монархів того часу, був обдурений через своє марновірство та страх смерті, перед якою він тремтів, знаючи, скільки тяжких злочинів лежить на його совісті.

Проте відмова від задуманої помсти дуже засмутила короля. Не менше від нього сумували і його віддані слуги, яким він доручив виконати свій вирок. Тільки Балафре поставився до справи байдуже. І коли Людовік подав знак помилування, чесний шотландець покинув свій пост біля дверей і за хвилину вже хропів.

А військовий прево, коли всі налаштувалися відпочивати у великій залі, після того як король зайшов до своєї опочивальні, все ще дивився на ставну постать астролога, як собака дивиться на шматок м’яса, вирваний кухарем із її зубів. Тим часом його достойні помічники обговорювали подію, перекидаючися між собою уривчастими фразами.

— Бідний засліплений чорнокнижник, — з удавано побожним співчуттям прошепотів Труазешель своєму товаришеві Птіт-Андре. — Як було пропустити таку чудову нагоду померти від мотуза святого Франціска і спокутувати хоча б почасти своє мерзенне чаклунство! А я ще збирався затягнути на ньому зашморг, щоб вигнати нечестивого з його грішного тіла.

— А я, — відповів Птіт-Андре, — теж пропустив рідкісну нагоду перевірити, чи може цей шнур витримати семипудову вагу. А це було б славне випробування для мотуза, і старий веселун міг би померти такою легкою смертю.

Тим часом як точилася ця розмова, Марціо, що сів з протилежного боку величезного кам’яного каміна, перед яким розташувалися співрозмовники, з свого місця поглядав на них недовірливо. Передусім астролог сунув руку за пазуху і впевнився в тому, що рукоятку його обоюдогострого кинджала, з яким він ніколи не розлучався, зручно було схопити. Як ми згадували раніше, Галеотті, що вже на той час погладшав, був ще дуже сильний, спритний, і майстерно володів зброєю. Упевнившися, що його надійний інструмент під рукою, астролог вийняв із кишені сувій пергаменту, вкритого грецькими літерами та розписаного кабалістичними значками, і підкинув дров у вогнище — обличчя присутніх, які сиділи або лежали навколо, освітилися яскравим полум’ям. Шотландець спав тяжким глибоким сном, і його нерухоме обличчя здавалося вилитим з бронзи. Поруч видно було бліде, збентежене лице Олів’є, який то ніби дрімав, то раптом з душевною мукою підводив голову, немов пробуджувався від якогось далекого шуму. Незадоволений і лютий прево з обличчям бульдога усім своїм суворим виглядом, здавалося, показував:

На задньому плані картину доповнювало лицемірне обличчя Труазешеля із зведеними до неба очима, немов він читав у думці молитву, а трохи далі — лиховісна фізіономія Птіт-Андре, що бавився перед сном, перекривляючи свого товариша.

Серед цих підлих лиховісних облич велична постать, вродливе і владне лице астролога вирізнилися особливо яскраво. Він був схожий на стародавнього мага, який попав до розбійницького кубла і збирається викликати духів, щоб вони визволили його. І справді, коли б він навіть виділявся тільки своєю гарною, хвилястою бородою, що звисала над таємничим сувоєм, який він тримав у руці, то й тоді не можна було б не пошкодувати, що таку благородну оздобу подаровано тому, хто використовує усі свої здібності й знання, всі переваги красномовства та величної зовнішності задля дрібних крутійств, обману та шарлатанства.

Так проминула ніч у Гербертовій башті Пероннського замку.

Коли перше проміння світанку проникло в старовинну готичну кімнату, король покликав Олів’є. Цирульник побачив свого пана в халаті і був вражений зміною, яка сталася в його зовнішності за одну ніч смертельної тривоги. Олів’є вже збирався висловити своє занепокоєння, але Людовік заговорив сам. З нервовою поквапливістю король почав розповідати своєму вірному слузі про всі хитрощі, з допомогою яких раніш намагався прихилити до себе друзів при бургундському дворі, і, нарешті, доручив Олів’є продовжувати почату справу, коли йому дозволять виходити з замку. Ніколи ще, здавалося, цей лукавий прибічник Людовіка не був так уражений дивовижною ясністю розуму свого володаря і його глибоким знанням тих таємних пружин, що керують людьми та їхніми вчинками, як під час цієї вікопомної розмови.

За дві години після того Олів’є випросив дозвіл у графа Кревкера вийти з замку і пішов виконувати доручення короля. Тим часом Людовік покликав до себе астролога, до якого в нього знову з’явилася довіра, і почав радитися з ним. Наприкінці цієї довгої розмови до Людовіка, здавалося, повернулися його колишня бадьорість і впевненість. Потім він одягся, і коли Кревкер прийшов до нього вранці, щоб повітати його, він вислухав бургундського графа з таким спокоєм, якому той не міг не дивуватися, знаючи вже, що герцог провів кілька годин у настрої, котрий нічого доброго не віщував королеві.