Квентін Дорвард

Розділ XIII ПОДОРОЖ

Події та пригоди ринули на молодого шотландця, мов весняна повінь. Не встиг він прийти в казарму, як його спішно покликали до лорда Крофорда, де він, на свій подив, знову побачив короля. Вже перші слова про честь і довір’я, виявлені йому, дуже збентежили Квентіна, який подумав, ніби йому знову запропонують щось подібне до підстерігання графа де Кревкера або ще й гірше. Він не тільки заспокоївся, але й зрадів, довідавшися, що його посилають командиром невеликого — з трьох солдатів і провідника — загону, який має супроводити графинь де Круа до двору їхнього родича, єпіскопа Льєжського. Він повинен був подбати, щоб протягом усієї подорожі благородні дами перебували в цілковитій безпеці й мали всі можливі вигоди, а до того ж, щоб усе це відбулося цілком таємно. Потім йому дали писані інструкції, якими він мусив керуватися, обираючи зупинки для відпочинку переважно по глухих сільцях, відлюдних монастирях та інших місцях і вживаючи заходів обережності, особливо поблизу бургундського кордону. Добре напутили його і щодо того, як він має поводитися, що говорити й робити, щоб зійти за дворецького двох знатних англійських дам, які їздили на прощу до святого Мартіна Турського, а тепер прямують до міста Кельна, щоб поклонитися мощам мудрих царів Сходу[134], котрі прийшли до Віфлієма вшанувати народженого спасителя. Під таким приводом графині де Круа вирядилися в подорож.

Не розуміючи причини свого піднесеного настрою, Квентін відчував, як сильно забилося його серце на думку про те, що він буде так близько до красуні з маленької башти і в такому становищі, яке дає право на її довір’я, бо її безпека великою мірою залежатиме від його поводження й сміливості. Дорвард не мав ніякого сумніву, що, незважаючи на всі небезпеки подорожі, він щасливо доставить її до місця призначення. Молодість рідко замислюється над небезпеками, а Квентін, вихований у вільному дусі, безстрашний, впевнений у собі, тим більше прагнув небезпек, щоб подолати їх. Він хотів якнайшвидше позбутися обтяжливої присутності короля і лишитися одному, щоб цілком віддатися нестримній радості, виявляти яку в такому товаристві було дуже недоречно.

Але Людовік ще не закінчив справи. Цей обережний монарх хотів порадитися що з однією особою, зовсім не схожою на Олів’є Диявола, котра, як гадали, черпала знання з вищого зоряного джерела, тим часом як цирульникові Олів’є їх навіював сам диявол. Про це принаймні свідчили наслідки його порад.

Отже, король у супроводі Квентіна, який знемагав від нетерпіння, пішов до тієї башти замку Плессі, де жив з усіма можливими вигодами й розкішшю знаменитий астролог, поет і філософ Галеотті Марті, або Марціус, або Мартівалле, уродженець міста Нармі в Італії, автор славетного трактату «De vulgo Incognitis»[135], що викликав захоплення всіх його сучасників і похвали Павла Йовія[136]. Він довгий час перебував при дворі славнозвісного Матвія Корвіна[137], короля Угорщини, звідки його переманив до себе Людовік, який заздрив угорському королеві, що той користується товариством і порадами мудреця, котрий умів читати веління неба.

Мартівалле не був одним з тих аскетичних, виснажених, блідих подвижників таємничої науки того часу, які псували собі зір, сидячи вночі коло горна, і вбивали свою плоть, спостерігаючи сузір’я Великої Ведмедиці. Він не цурався двірських утіх і, поки не погладшав, був серед перших у всіх військових розвагах, гімнастичних вправах і навіть у турнірах, причому мав такий успіх, що Янус Панноніус[138] написав латинською мовою епіграму про змагання між Галеотті та славнозвісним майстром турнірів.

Покої цього придворного й войовничого мудреця були обставлені далеко розкішніше, ніж усі ті, які Квентін досі бачив у палаці. Гарні різьблені шафи багатої бібліотеки й чудові мальовничі килими свідчили про витончений смак ученого італійця. З кабінету одні двері вели до опочивальні, а другі — до башти, яка правила йому за обсерваторію. Посередині кімнати стояв великий дубовий стіл, застелений розкішним турецьким килимом-трофеєм, узятим з намету одного паші після великого бою при Яйці[139], де астролог бився поруч з відважним захисником християнства Матвієм Корвіном. На столі розставлено різні математичні й астрологічні прилади, майстерно зроблені з найкоштовніших матеріалів. Тут же лежали срібна астролябія[140] — подарунок германського імператора — і крейцштаб[141] з чорного дерева з золотими закріпками — знак пошани самого римського папи.

Було тут чимало й інших різноманітних речей, розкладених на столі і порозвішуваних на стінах; серед них — два повних військових убрання — одне з кольчугою, а друге з латами — значні розміри яких свідчили, що вони належали велетню-астрологові; були тут іспанська шпага толедської сталі[142], шотландський меч з широким лезом, крива турецька шабля, луки, сагайдаки та інша зброя; були різні музичні інструменти, срібне розп’яття, антична похоронна урна, маленькі мідні пенати[143] стародавніх поганців та інші цікаві речі, які важко й описати. Деякі з них у той забобонний час вважалися знадобами для чаклування. Бібліотека цього видатного вченого була теж дуже розмаїта, як і вся обстановка. Рідкісні рукописи древніх грецьких і римських авторів лежали поруч з важкими томами християнських богословів і творами працьовитих учених-алхіміків, які намагалися відкрити своїм учням найглибші таємниці природи за допомогою герметичної[144] науки. Декотрі манускрипти були написані східними письменами[145]; глузд або безглуздя інших приховувалися під таємничими ієрогліфами або кабалістичними знаками[146].

Вся обстановка кімнати і кожна окрема річ справляли глибоке враження на уявлення людей того часу, які твердо вірили в таємничу науку чорної магії. Це враження ще більше посилювалося завдяки зовнішності й манерам самого астролога, який, сидячи у великому кріслі, зацікавлено роздивлявся зразок винайденого тоді друкарського мистецтва — нову, надруковану у Франкфурті книгу.

Марціо Галеотті був високий, товстий, але все ще ставний чоловік, хоч уже й похилого віку. Набута за молодих років і не зовсім покинута й тепер звичка до фізичних вправ не завадила його природному нахилу до огрядності, і він ще більше гладшав від сидячого життя й уподобання до смачної їжі. Риси обличчя, трохи згрубілі, були величні й благородні, а його чорній, широкій і довгій бороді міг би позаздрити навіть мурабіт[147]. На ньому був халат з найдорожчого генуезького оксамиту з просторими рукавами на застібках у формі золотих жабенят, оторочений соболиним хутром і затягнутий широким поясом з телячої шкіри, на якому червоною фарбою були намальовані знаки зодіаку[148]. Астролог підвівся і вклонився королю з достойністю людини, що вже звикла до такого високого товариства і не хоче навіть у присутності короля втрачати гідності, властивої в ту епоху всім представникам науки.

— Ви зайняті, отче, і, якщо не помиляюсь, вивчаєте новий спосіб розмножування рукописів за допомогою машин[149], — звернувся до нього король. — Хіба можуть речі, що мають таке ремісницьке й земне значення, цікавити того, перед ким небо розгорнуло свої простори?

— Брате мій, — відповів Мартівалле, бо так мешканець цієї келії мусить звати навіть і короля Франції, коли він як учень вшановує його своїми відвідинами, — вірте мені, що, розглядаючи цей винахід, я так само ясно, як і в поєднанні небесних тіл, бачу в ньому певне передвістя дуже жахливих і чудесних змін. Коли я думаю, яким повільним і невеличким струмочком досі просочувалося до нас знання, як важко здобути його навіть тим, хто з запалом шукав його, як нехтують ним ті, хто береже свій спокій і гаразд, як легко цей струмочок міг загубитися або й остаточно пересохнути під час кожної навали варварства, — коли я думаю про все це, то не можу не дивуватися долі майбутніх поколінь і не захоплюватися нею! Їх зрошуватиме знання, як перші нестримні, благодатні дощі землю після посухи, запліднюючи одні місця та затоплюючи інші, змінюючи всі форми суспільного життя, створюючи та розбиваючи старі релігії, засновуючи та знищуючи королівства…

— Стривай, Галеотті, — перебив його Людовік. — А чи стануться всі ці зміни в наш час, протягом нашого життя?

— Ні, мій королівський брате! — заперечив Галеотті. — Цей винахід можна порівняти з молоденьким, тільки-но посадженим деревцем, яке для наступних поколінь принесе плоди такі ж лиховісні і разом з тим такі ж дорогоцінні, як і плоди райського дерева, плоди пізнання добра і зла.

Трохи помовчавши, Людовік сказав:

— Хай тоді майбутнє і має з ними справу, а ми люди цього століття й займатимемося його справами. Доволі кожному дню свого клопоту. Скажи мені, чи розробив ти гороскоп, який я передав тобі на розгляд і про який ти мені вже дещо казав? Я привів тобі того, чию долю він провіщає, щоб ти, як хіромант, подивився на його долоню, якщо тобі буде завгодно. Це спішна справа.

Огрядний мудрець підійшов до юного воїна і втупив у нього свої великі проникливі чорні очі, немовби вивчав кожну рисочку його обличчя. Почервонівши й розгубившись під пильним поглядом шановного й владного вченого, Квентін опустив очі й доти не підіймав їх, доки не почув звучного наказу астролога:

— Дивися на мене. Не бійся і простягни руку!

Уважно поглянувши на долоню Квентіна згідно з правилами своєї таємничої науки[150], Мартівалле відвів короля на кілька кроків і сказав тихим голосом:

— Мій королівський брате, фізіономія цього юнака і те, що написано на його долоні, напрочуд підтверджують як дані його гороскопа, так і ваші власні висновки, висловлені на підставі досвіду, якого ви набули в нашій науці. Все це провіщає, що цей юнак буде відважний і щасливий.

— І відданий? — спитав король. — Бо відвага й щастя не завжди поєднуються з відданістю.

— І відданий також, — відповів астролог, — бо в його погляді — мужня твердість, a linea vitae[151] на руці дуже глибока й чітка, що означає щиру прихильність до тих, хто йому довіряє. Проте…

— Що проте? — нетерпляче спитав король. — Отче Галеотті, чому ти замовк?

— Вуха короля, — сказав мудрець, — подібні до піднебіння тих хворих ласунів, які не можуть терпіти гірких ліків, хоч вони конче потрібні для їхнього одужання.

— Мої вуха й піднебіння не такі вже пестовані, — сказав Людовік. — Я хочу почути добру пораду і проковтнути цілющі ліки. Я не гніватимусь за суворість одного або за гидкий смак другого. Мене не панькали в дитинстві: моя молодість була молодістю вигнанця й страждальника. Я вмію слухати гірку правду і не ображатися.

— Тоді кажу з усією щирістю, государю, — відповів Галеотті, — коли у вашому замірі є щось таке, що… що, коротше кажучи, могло б потривожити совість, не доручайте цьому юнакові таких справ принаймні доти, доки він не прослужить у вас кілька років і не стане таким самим безсовісним, як і інші.

— Це те, що ти вагався сказати мені, мій добрий Галеотті? І гадав, що твої слова можуть образити мене? — вигукнув король. — Я знаю, ти розумієш не гірше за мене, що державна політика не завжди може керуватися принципами релігії й моралі, хоч у приватному житті саме так і треба поводитися. Чому ми, земні государі, засновуємо церкви й монастирі, подорожуємо до святих місць, накладаємо на себе каяття й виконуємо обітниці, без яких інші обходяться? Все це робиться задля блага й добробуту наших підданих і королівства, які іноді й примушують нас вживати заходів, що суперечать християнській совісті. Але небо милосердне, заслуги нашої святої церкви безмежні, а заступництво Амбренської божої матері та благословенних святих неустанне, невтомне і всемогутнє.

Він поклав свій капелюх на стіл і, побожно ставши перед ним навколішки, прочитав молитву: Sancte Huberte, Sancte Juliane, Sancte Martine, Sancta Rosalia, Sancti qnotquot adestis, orate pro me peccatore![152]

Після цього він ударив себе рукою в груди, піднявся, натяг капелюха і промовив:

— Будь певний, отче мій, коли в нашій справі і є щось таке, на що ти натякав, то виконання його не буде доручено цьому юнакові, і він ні про що навіть не підозріватиме.

— Вельми розсудливо, мій королівський брате, — сказав астролог. — Так само треба остерігатися запальності вашого молодого повіреного, що є неминучою вадою людей сангвінічного темпераменту[153]. Проте, виходячи з даних моєї науки, можу з певністю сказати, що цю ваду надолужують інші його властивості, що їх відкрили мені гороскоп та мої спостереження.

— Чи сьогодні опівночі буде сприятлива година, щоб розпочати небезпечну подорож, отче? — спитав король. — Дивися, ось твої ефемериди[154], ти бачиш положення Місяця щодо Сатурна і Юпітера; мені здається, це означає, згідно з законами твого мистецтва, успіх для того, хто посилає експедицію цієї години?

— Для того, хто посилає експедицію, — сказав астролог, хвилину помовчавши, — таке положення зірок справді обіцяє успіх, але мені здається, що кривава окраска Сатурна загрожує небезпекою й нещастям тим, кого посилають. Отже, звідси я роблю висновок, що ця мандрівка може бути не тільки небезпечною, але й згубною. Мені здається, що в цім несприятливім розташуванні зірок криються насильство й полон.

— Насильство й полон для тих, кого посилають, — відказав король, — але успіх, здійснення бажань для того, хто посилає. Хіба не це можна прочитати тут, мій учений отче?

— Саме так, — підтвердив астролог.

Король замовк, і в знаки не подаючи, наскільки це завбачення (правильність якого, певно, й пояснюється тим, що астролог із запитань Людовіка здогадався про небезпечний характер королівського заміру) збігалося з його планом, котрий, як уже знає читач, полягав у тому, щоб видати графиню Ізабеллу де Круа Гійомові де ля Марку — чоловікові, правда, знатного роду, але злочинцеві, який опустився до звання ватажка бандитів, відомого своєю невгамовною вдачею, жорстокістю і одчайдушною хоробрістю.

Потім король вийняв з кишені якийсь папірець і, перш ніж передати його Мартівалле, промовив голосом, в якому можна було почути бажання виправдатися.

— Мудрий Галеотті, не дивуйся, що, вважаючи тебе за чудо пророчого мистецтва, що перевершує всіх своїх учених сучасників, не виключаючи і самого великого Нострадама[155], я так часто використовую твоє вміння, щоб розв’язати деякі мої сумніви й труднощі, які досаждають кожному государеві, якому доводиться боротися і проти заколотників у своїй країні, і проти зовнішніх могутніх та непримиренних ворогів.

— Коли ви вшанували мене, сір, вашим запрошенням, — сказав філософ, — і я покинув двір у Будапешті для двора в Плессі, то поклав собі віддати до рук мого королівського покровителя все своє мистецтво та знання, що можуть бути йому корисні.

— Досить, любий Галеотті. Прошу тебе уважно вислухати, що тут написано, — він почав читати папірець у своїй руці: — «Одна особа, яка веде суперечку про дуже важливу справу, що може бути розв’язана судом або зброєю, бажає порозумітися із своїм супротивником і помиритися з ним через особисте побачення. Особа ця хоче знати, який день буде сприятливий для здійснення її наміру. Крім того, чи будуть переговори успішні і як супротивник відповість на таке довір’я — лагідно і вдячно, чи захоче скористатися з переваги, яку дасть йому ця зустріч?».

— Це дуже важливе питання, — сказав Галеотті, коли король прочитав папірець. — Щоб відповісти на нього, треба дослідити усі можливі комбінації світил і тоді вже зробити висновок.

— Хай буде так, мій добрий отче в науці, постарайся, і ти знатимеш, що значить зробити послугу королю Франції. Ми вирішили, коли цього не заборонять сузір’я, — а наші обмежені знання показують, що вони сприяють нам, — піддати небезпеці навіть нашу власну особу, щоб припинити ці антихристиянські війни.

— Нехай святі угодники сприяють здійсненню побожного наміру вашої величності, — промовив астролог, — і боронять вашу священну особу.

— Дякую, вчений отче! Візьми цю дещицю, яка поповнить твою цінну бібліотеку.

І король поклав під один з томів маленький гаманець з золотом. Скупий навіть тоді, коли зачіпали його забобонність, Людовік думав, що астрологові досить за послуги тієї платні, яку він йому призначив, і вважав, що має право користуватися з порад ученого за помірне винагородження навіть у дуже важливих випадках.

Людовік, передавши гонорар своєму адвокатові (висловлюючись юридичною мовою), звернувся до Дорварда:

— За мною, мій бравий шотландцю, обраний долею та монархом, щоб здійснити сміливий подвиг. Дивись же, щоб усе було готове, і тієї миті, коли дзвін монастиря святого Мартіна задзвонить опівночі, ти поставив ногу в стремено. Хвилиною раніше чи пізніше — і ти можеш пропустити сприятливе розташування сузір’їв, яке пророкує успіх.

Сказавши це, король у супроводі свого молодого охоронця покинув приміщення. Тільки вони вийшли, як астролог висловив зовсім інші почуття, ніж ті, якими він був охоплений у присутності короля.

— Скупий раб! — сказав він, зважуючи гаманець у руці, бо, не відмовляючи собі ні в чому, завжди потребував грошей. — Підлий, брудний мерзотник! Жінка перевізника більше дала б, щоб довідатися, чи її чоловік щасливо перепливе море. І він ще гадає, ніби розбирається в нашому високому мистецтві! Скоріше лисиця, що бреше, і вовк, що виє, прославляться як музиканти… Чи ба, він читає великі письмена неба! Хіба можуть бути рисячі очі в сліпого крота! Post tot promissa[156] — після стількох його обіцянок, якими він мене засипав, щоб переманити до себе з двору уславленого Матвія, де угорець і турок, християнин і язичник, навіть московський цар і татарський хан навперебій обдаровували мене! Чи не гадає він, що я буду вічно жити в цьому старому замку, як снігур у клітці, щоб співати, коли йому заманеться, і все це за кілька зерен та краплину води? Ні, не буде цього! Aut inveniam viam ant faciam[157], я щось придумаю. Кардинал де ля Балю — чоловік спритний і щедрий… Я все йому розповім, і тоді його преосвященство буде сам винен, коли зорі не показуватимуть так, як йому хотілося б.

Він знову взяв гаманець і зважив його на долоні.

— Може, в цьому поганенькому футлярі лежить діамант або перлина великої вартості. Я чув, що король буває щедрий до марнотратства, коли вбачає в цьому власну вигоду, — сказав астролог.

Галеотті випорожнив гаманець — у ньому було всього-на-всього десять золотих монет. Обурення його не мало меж.

— Чи не думає він, що за таку низьку плату користатиметься з плодів небесної науки, яку я вивчав у відлюдника-вірменина Кіркора, що не бачив сонячного світла протягом сорока років, у грека Дубравія, котрий, кажуть, воскрешав мертвих, і навіть у шейха Ібн-Халі, якого я відвідав в його печері у пустинях Фіваіди? Ні, присягаюся небом! Той, хто так зневажає науку, повинен загинути через своє неуцтво. Десять золотих! Та я б посоромився запропонувати стільки моїй покоївці Туанетті, щоб вона купила собі нове намисто.

Кажучи так, обурений мудрець усе ж таки висипав десять золотих у великий, підвішений до пояса капшук, який Туанетта та інші співучасники його марнотратства звичайно примудрялися спорожняти швидше, ніж філософ із усією своєю наукою встигав наповняти його.