Квентін Дорвард

Розділ XVI БРОДЯГА

Поки Квентін запевняв дам, що ця дивовижна людина і є той самий провідник, якого повинен був їм прислати король, він помітив (бо стежив за рухами цигана так само пильно, як і той за ним), що циган не тільки повернув голову, наскільки можна було, в їхню сторону, але, з мавпячою спритністю вигнувшись всім тілом, сидів у сідлі мало не задом наперед, не спускаючи з них очей.

Не дуже задоволений цим, Квентін під’їхав до цигана, котрий одразу ж сів на коні як слід, і сказав йому:

— Здається, друже, з тебе буде сліпий провідник, коли ти дивишся на хвіст свого коня, а не на вуха.

— Коли б я навіть був сліпим, — відповів циган, — то не гірш міг би провести вас яким завгодно шляхом по всіх країнах французького королівства та й по сусідніх з ним землях.

— Але ж ти не француз родом? — зауважив шотландець.

— Ні, — відповів провідник.

— З якої ж ти країни?

— Ні з якої.

— Як це — ні з якої?

— А так от, ні з якої, — підтвердив циган. — Я цінгаро, циган, єгиптянин, чи як там ще європейцям заманеться називати нас різними мовами. У мене немає рідної країни.

— А ти християнин? — розпитував шотландець. Циган заперечливо хитнув головою.

— Собако! — вигукнув Квентін (бо католицизм за тих днів не відзначався терпимістю). — Отже, ти шануєш Мухаммеда?

— Ні, — байдуже й коротко відповів провідник, котрого, як здавалося, грубість юнака не скривдила й не здивувала.

— Ти, мабуть, язичник або якоїсь іншої віри?

— В мене немає віри, — відповів циган.

Дорвард вражено відсахнувся од нього, бо хоч він і чув про сарацинів[165] та про язичників, але йому й на думку не спадало, що можуть бути люди, які не визнають ніяких богів або надприродних істот, а тому не мають і релігії. Він отямився від подиву і спитав провідника, де він живе.

— Всюди, де тільки доведеться, — відказав циган. — У мене немає домівки.

— Де ж тоді ти зберігаєш своє майно?

— Крім убрання, яке на мені, й коня, на якому я сиджу, в мене немає майна.

— Проте ти добре одягаєшся й добре їздиш верхи, — сказав Дорвард. — Які ж у тебе засоби існування?

— Я їм, коли виголодаюся, п’ю, коли мені дошкуляє спрага, і не маю інших засобів існування, крім тих, що мені пошле випадок, — відказав бродяга.

— А яким законам ти підкоряєшся?

— Я нікому не підкоряюся, коли це не відповідає моїм бажанням чи моїм потребам, — мовив циган.

— Але ж у вас є ватажок або старший?

— Батько нашого племені, коли я схочу слухатись його, — відповів провідник, — а як не схочу, живу без начальника.

— Тоді ви позбавлені всього, — сказав здивований Квентін, — що пов’язує інших людей між собою: у вас немає ні законів, ні начальника, ні постійних засобів існування, ні житла, ні дому. Ви, хай змилується над вами небо, не маєте батьківщини; і, хай простить вам небо, ви не маєте бога!.. Що ж залишається вам, позбавленим уряду, хатнього щастя й віри?

— Воля, — сказав циган. — Я не підлещуюся ні до кого, не слухаюся нікого, не шаную нікого. Я йду, куди мені заманеться, живу як можу, й помру, коли настане мій день.

— Але коли суддя забажає, він може наказати стратити тебе…

— Нехай, — погодився циган, — однаково вмирати.

— Тебе також можуть запроторити в тюрму, — сказав шотландець. — Де тоді буде твоя уславлена воля?

— В моїх думках, — відповів циган, — яких жоден мотуз не зв’яже. А ви, навіть коли ваші руки й ноги не зв’язані, буваєте скуті ланцюгами ваших законів і забобонів, ваших химерних мрій про рицарські обов’язки, ваших вигадок про громадські обов’язки. Такі, як я, вільні, коли їхні руки й ноги скуті залізними ланцюгами; а ви ув’язнені навіть і тоді, коли ваше тіло вільне, бо думки ваші не вільні.

— Проте така воля твоїх думок, — зауважив шотландець, — не визволяє тебе з кайданів.

— Недовго можна й потерпіти, — відповів циган. — А коли я за цей час не виплутаюся сам і товаришам моїм теж не пощастить визволити мене, я завжди можу померти, а смерть — то найбільша воля.

Після цього настала довга мовчанка, яку Квентін порушив, нарешті, знову спитавши:

— Ви бродяче плем’я, невідоме народам Європи. Звідки ж ви родом?

— Не можу тобі сказати, — відповів циган.

— Коли ж ви звільните цю країну від своєї присутності й повернетесь туди, звідки прийшли? — запитав шотландець.

— Коли завершиться час нашого мандрування.

— Чи не походите ви від тих колін Ізраїлю, яких відвели в полон на той бік великої ріки Євфрату? — сказав Квентін, який ще не забув, чого вчили його в Ебербротіку.

— Коли б ми були потомки ізраїльтян, — відповів циган, — то додержувалися б їхньої віри й звичаїв..

— Як звати тебе?

— Моє справжнє ім’я відоме тільки моїм товаришам. Люди поза нашими наметами звуть мене Хайреддін Магрібін, тобто Африканський Мавр.

— Проте ти знаєш мову занадто добре для того, хто виріс серед твого дикого племені, — сказав Квентін.

— Я навчився дечого в цій країні, — відказав Хайреддін. — Коли я був малим, на наше плем’я напали мисливці за людським м’ясом. Одна стріла пробила голову моїй матері, і вона померла. Я був прив’язаний в ковдрі за її плечима, і мене забрали переслідувачі. Один священик випросив мене в лучників прево й виховував, навчаючи франкських наук протягом двох-трьох років.

— Як же ти з ним розлучився? — запитав Дорвард.

— Я вкрав у нього гроші і бога, якого він шанував, — відповідав Хайреддін з непохитним спокоєм, — він піймав мене й побив, а я шпортнув його ножем, утік до лісу й знову приєднався до свого племені.

— Падлюко! — вигукнув Дорвард. — Ти вбив свого добродійника?

— А навіщо йому було обтяжувати мене своїм добродіянням? Циганський хлопчик — не якась там дворняжка, щоб лизати п’ятки своєму панові й підлещуватися до нього, навіть коли він тебе б’є заради шматка хліба. Я був вовченям, яке при першій пагоді розірвало ланцюг, пошматувало свого господаря й утекло до лісу.

Знову настала пауза, яку перервав молодий шотландець, бажаючи ще краще познайомитися з характером і намірами свого підозрілого провідника.

— Чи правда, — спитав він Хайреддіна, — що ваше плем’я, незважаючи на своє явне неуцтво, твердить, нібито вміє читати майбутнє, тобто володіє знаннями, яких не дано мудрецям, філософам і ворожбитам освічених народів?

— Ми з усією справедливістю мусимо сказати, що так, — відповів Хайреддін.

— Як це може бути, що такий високий дар даний такому жалюгідному племені? — спитав Квентін.

— Чи зможу я пояснити це? — відповів Хайреддін. — Так, зможу, але тоді, коли ти поясниш мені, чому собака знаходить людину по слідах, тим часом як людина, благородніша тварина, не може в такий спосіб знайти собаку. Ця властивість, яка вам здається такою дивовижною, природна в нашому племені. З рис на обличчі й на руці ми можемо сказати тим, хто нас питає, яка спіткає їх доля в майбутньому з такою певністю, як з квіток дерева навесні ви довідуєтеся, які воно дасть плоди восени.

— Я маю сумнів щодо вашого знання й закликаю тебе довести це на ділі.

— Не закликай мене, пане зброєносцю, — сказав Хайреддін Магрібін. — Я можу сказати тобі: хоч би яку ти сповідав віру, але богиня, котру ти найбільше шануєш, їде тут разом з нами.

— Досить! — вигукнув Квентін у глибокому здивуванні. — Ні слова більш! Відповідай тільки на мої запитання. Чи можеш ти бути вірним?

— Можу. Всі люди можуть, — сказав циган.

— Але чи будеш ти вірним?

— Невже ти мені тим більше віритимеш, чим більш я присягатимуся в цьому? — усміхнувся Магрібін.

— Твоє життя в моїх руках, — сказав молодий шотландець.

— Бий і побачиш, чи боюся я померти, — відповів циган.

— Чи зроблять з тебе гроші надійного провідника? — спитав Дорвард.

— Коли не буду таким без них, то ні, — заперечив Магрібін.

— Тоді, чим же можна добитися твоєї вірності?

— Добротою, — відповів циган.

— Чи треба мені присягатися, що я буду добрим до тебе, коли ти будеш вірним провідником для нас у цій подорожі?

— Ні, не треба, — заперечив Хайреддін. — Навіщо дурно витрачати такий рідкісний товар? Я й так уже маю бути вірним тобі.

— Чому? — вигукнув Дорвард ще з більшим здивуванням.

— Пригадай каштани на березі Шеру! Повішений, тіло якого ти зняв з дерева, був мій брат, Захмет Магрібін.

— І проте, — сказав Квентін, — ти підтримуєш зв’язки з катами, які стратили твого брата. Адже саме один з них указав мені, де я маю зустрітися з тобою, і він же, без сумніву, й обрав тебе на провідника цих дам.

— Нічого не вдієш, — відповів Хайреддін похмуро. — Ці люди поводяться з нами, як собаки з вівцями: спочатку вони стережуть нас, ганяють назад і вперед, куди їм заманеться, і, зрештою, приганяють на бійню.

Потім Квентін мав що нагоду впевнитися, що циган казав правду: солдати прево, обов’язком яких було винищувати банди бродяг у королівстві, постійно підтримували з ними зв’язки й на деякий час припиняли переслідування, але кінець кінцем приводили своїх спільників до шибениці. Такі взаємини поміж злодіями й поліцією для того, щоб і ті й другі могли спокійно робити своє діло, існували тоді в усіх країнах, і Франція не була з них винятком.

Дорвард, від’їхавши од провідника, повернувся до загону незадоволений тим, що йому мало чого пощастило довідатися про Хайреддіна. Він не дуже вірив в його вдячність і вірність. Отож почав придивлятися до двох інших людей, призначених служниками до нього, і, виявивши, що вони дурнуваті й так само нездатні допомогти йому порадою, як і зброєю, в чому він недавно мав нагоду впевнитися, трохи засумував.

«Тим краще, — сказав Квентін сам до себе, бо мужність його зростала в міру того, як побільшувалися труднощі. — Тепер ця чарівна дівчина всім завдячуватиме мені. Здається, я можу сміливо розраховувати на те, що можуть зробити голова й руки однієї людини. Я бачив, як палав будинок мого батька, як сам він і мої брати лежали мертві серед полум’я. Я не відступав ні на крок, я бився, доки стало сил. Тепер я двома роками старший і до того ж передо мною найкраща й найблагородніша мета, яка будь-коли запалювала войовничий пал у грудях хороброї людини».

Вирішивши так, Квентін під час дальшої подорожі виявив стільки заповзятливості й пильності, що можна було тільки дивуватися, як він скрізь устигав; він з’являвся то в авангарді, то в ар’єргарді, то в центрі маленького загону й уважно стежив за всіма. Та найчастіше і найохочіше він їхав, звичайно, біля дам, які були так зворушені його особливою увагою і турботою про їхню безпеку, що непомітно почали розмовляти з ним зовсім дружелюбно. Очевидно, його наївна, але не дурна розмова припала їм до вподоби. Проте Квентін, незважаючи на все очарування таких взаємин, старанно виконував свої безпосередні обов’язки.

Якщо він часто їхав поруч з графинями, намагаючись описати їм, мешканкам рівнин, усю велич Гремпієнських гір[166] і особливо красу Глен-Гулакіна, то так само часто він скакав поруч з Хайреддіном на чолі загону, розпитуючи його про дорогу й місця зупинок і намагаючись виявити, чи немає в його відповідях якихось суперечностей, що свідчили б про задуману зраду. Не забував він і про ар’єргард, де їхали двоє вершників, стараючися прихилити їх до себе приязним словом, подарунками й обіцянками додаткової винагороди після закінчення подорожі.

Так вони подорожували більш як тиждень боковими і кружними шляхами в пустинних місцевостях, обминаючи великі міста. Нічого особливого не трапилося за цей час. Щоправда, їм інколи зустрічалися бродячі цигани, але, бачачи на чолі загону свого одноплемінця, не чіпали їх; попадалися якісь обідранці — чи то втікачі-солдати, чи, може, бандити, але й вони боялися напасти на такий добре озброєний загін. Зустрічали вони й поліційні загони, — так їх назвали б тепер, — які Людовік, намагаючись загоїти рани своєї країни вогнем і мечем, розсилав скрізь для винищення озброєних банд, що плюндрували цей край. Ці останні відпускали загін Дорварда одразу, як тільки їм пред’являли охоронну грамоту, видану самим королем.

Зупинялися вони для відпочинку переважно в монастирях, більшість з яких мали за своїм уставом проявляти гостинність прочанам (а під цим приводом дами й подорожували) і не докучати їм розпитуванням про звання й становище, які багато хто із знатних осіб хотіли потаїти, виконуючи дану ними обітницю і мандруючи по святих місцях. Посилаючися на втому, графині де Круа, прибувши до якогось монастиря, звичайно одразу йшли відпочивати, а Квентін, як їхній мажордом[167] влаштовував усе, що треба, і вів переговори з ченцями, позбавляючи дам усяких турбот, і робив це так старанно, що викликав глибоку вдячність з боку тих, кого він оточив своєю увагою.

Одна обставина особливо непокоїла Квентіна й завдавала йому багато клопоту — характер і національність його провідника. Цей єретик і невірний, волоцюга, причетний до окультних наук (як і все його плем’я), був небажаний гість у святих місцях, де їхній загін звичайно зупинявся, — отож його пускали не далі зовнішньої огорожі, та й то з великою неохотою. Це було дуже незручно, бо, по-перше, не варто було дратувати людину, яка знала секрет їхньої подорожі, а по-друге, Квентін вважав за необхідне потай пильно наглядати за поведінкою Хайреддіна, щоб той не міг непомітно встановити зв’язок з ким-небудь. Такий нагляд, звісно, був неможливий, коли циган ночував поза мурами того монастиря, де вони зупинялися на ніч. Дорвард почав підозрівати, що Хайреддін сам не хотів ночувати в монастирі, бо, замість того щоб тихо й смирно поводитися у відведеному йому приміщенні, він жартував, співав веселих пісень, заводив недозволені розмови з молодими послушниками й ченцями на превелику радість їм і обурення старшої братії. Квентінові кілька разів доводилося застосовувати владу й навіть погрожувати, щоб угамувати непристойні й недоречні веселощі цигана, і пускати в хід все своє красномовство, щоб ублагати монастирське начальство не виганяти невірного собаку за ворота монастиря.

Досі йому це вдавалося завдяки спритному маневру. Просячи пробачення за недоладні вчинки свого підлеглого, він запевняв, що близькість до священних реліквій, святість монастирських стін, а головне, люди, котрі присвятили себе служінню богу, благодійно вплинуть на цигана.

Але на десятий чи дванадцятий день їхньої подорожі, коли вони прибули до Фландрії і наблизилися до міста Намюра, всі старання Квентіна уникнути наслідків скандалу, який учинив його провідник, виявилися марними. Це сталося у Францісканському монастирі[168] з суворим уставом, пріор[169] якого по смерті був залічений до сонму святих. Після довгих сперечань (як і слід було чекати в такому місці) нестерпного цигана помістили, нарешті, на ночівлю за монастирською брамою в хатині послушника, який виконував обов’язки садівника. Дами, як звичайно, пішли до свого помешкання, а пріор, у якого, виявилося, були далекі родичі й друзі в Шотландії й котрий любив послухати оповіді чужоземців про їхні країни, запросив Квентіна, обличчя й поведінка якого припали йому до вподоби, скромно повечеряти з ним у його келії. Побачивши, що панотець досить освічена людина, Квентін не пропустив можливості розпитати у нього про становище навколо Льєжа, бо протягом останніх двох днів їхньої подорожі він чув про цю місцевість таке, що почав побоюватися за безпечність своїх супутниць на останньому відтинку їх подорожі. Він навіть почав сумніватися, чи зможе єпіскоп захистити їх, коли вони щасливо доїдуть до його резиденції. Відповіді пріора тільки збільшили його сумніви.

— Мешканці Льєжа, — сказав він, — багаті городяни, котрі, подібно до ізраїлітів давніх часів, розжиріли й почали пишатися своїми скарбами і старовинними привілеями; вони весь час сперечаються з герцогом Бургундським, їхнім государем, про податки й пільги і не раз повставали проти нього. Цим вони страшенно розсердили герцога, людину дуже гарячу й запальну, і він заприсягнувся святим Георгієм, що, коли вони знову вчинять якийсь заколот, ущент зруйнує місто Льєж, як Тір і Вавілон[170], на кару й науку всій Фландрії.

— А він, як кажуть, такий государ, що напевне додержить своєї обіцянки, — зауважив Квентін. — І, очевидно, мешканці Льєжа, знаючи це, перестануть бунтуватись.

— Треба сподіватися, що буде так, — сказав пріор, — за це моляться всі благочестиві люди в країні, котрі не хочуть, щоб кров громадян лилася, як вода, а люди гинули мов знедолені, без замирення з небом. Наш добрий єпіскоп і вдень і вночі тільки про те й дбає, щоб зберегти мир, як і личить служителеві вівтаря, бо в святому письмі сказано: «Блаженні миротворці». Проте… — тут пріор зупинився, глибоко зітхнувши.

Квентін делікатно пояснив старому, як важливо для дам, яких він супроводить, мати правдиві відомості про внутрішній стан країни, і підкреслив, що це буде вчинком, згідним із християнським милосердям, коли вельмишановний панотець розповість йому все.

— Про це, — сказав пріор, — ніхто охоче не розповідає, бо той, хто скаже погано про володарів, etiam in cubiculo[171], може бути повний, що крилате слово долетить до вуха цього самого володаря. І все-таки, щоб зробити посильну послугу вам, бо ви мені здаєтеся розсудливим юнаком, і вашим дамам, які здійснюють таку боговгодну справу, я буду з вами відвертим.

Він підозріло озирнувся навколо себе й знизив голос, немов побоюючись, що його хтось підслухає.

— Мешканців Льєжа, — сказав він, — таємно підбурюють до повстань якісь діти Ваала[172], які вдають (але це, певно, брехня), нібито діють за дорученням найхристияннішого короля. Проте я гадаю, що він цілком гідний цього титула, отож не порушуватиме миру й спокою сусідньої держави. Однак, незважаючи на це, його ім’я часто згадують ті, що підбурюють і підмовляють льєжців, розпалюючи їхнє незадоволення. Крім того, в нашій країні є один дворянин знатного роду, що здобув собі славу на війні, але в усьому іншому він, так би мовити, lapis offensionis et petra scandali[173] — жива образа для Бургундії й Фландрії. Ім’я цього чоловіка Гійом де ля Марк.

— Якого прозивають Гійомом Бородатим, — сказав юний шотландець, — або Арденським Вепром?

— І справедливо так прозивають, сину мій, — вів далі пріор, — бо він, мов дикий лісовий вепр, усе топче своїми копитами й розриває на шматки іклами. Він зібрав собі банду — понад тисячу чоловік — таких, як сам, І нехтує світськими й церковними законами, вважав себе незалежним від герцога бургундського й займається лише грабіжництвом та насильством однаково як серед мирян, так і серед духовних осіб. Imposuit manus in Christes Domini[174] всупереч тому, що написано в святому письмі: «Не торкайся до помазаників моїх і не чини лиха моїм пророкам». Навіть до нашого бідного монастиря він посилав своїх посланців по золото й срібло, як викуп за моє життя й за життя братії. На це ми відповіли йому латинським посланням, пояснюючи, що не можемо задовольнити такої вимоги, й благали його словами проповідника: «No molinris uruico tuo malum, cum habet in te fiduciarn»[175]. Не звертаючи уваги на наші вмовляння, він, цей Гвільєльмус Барбатус[176], Гійом де ля Марк, що відкидає людські знання, як і людські почуття, відповів нам своїм сміховинним жаргоном: «Si non payatis, brulabo monasterium vostrum»[177].

— Проте, отче мій, ви добре зрозуміли зміст цієї варварської латині, — зазначив Квентін.

— Сину мій, — сказав пріор, — страх і потреба — найкмітливіші наставники! Нічого не вдієш, довелося розтопити срібні чаші нашого олтаря, щоб вдовольнити зажерливість цього розбійника. Нехай семикратно покарає його за це небо! Pereat improbus — amen, amen, anathema esto![178]

— Дивно мені, — зауважив Квентін, — що герцог Бургундський, такий могутній і хоробрий, не приборкає цього вепра, про злочинства якого я стільки чув.

— Горе, сину мій! — сказав пріор. — Герцог Карл тепер у Перонні, збирає там своїх сотників і тисячників, щоб розпочати війну з Францією. А тим часом, поки небо сіє розбрат у серцях цих двох великих государів, країну грабують ці гнобителі. Але все-таки скажу: герцог даремно нехтує лікуванням цієї внутрішньої виразки, бо Гійом де ля Марк недавно зав’язав зносини з Рюсларом і Павійоном, ватажками незадоволених у Льєжі, і можна побоюватися, що він підмовить їх на якийсь заколот.

— Але хіба єпіскоп Льєжський, — спитав Квентін, — не має досить влади і впливу, щоб угамувати цю бентежну й бунтівливу душу, добрий панотче? Ваша відповідь на це питання дуже важлива для мене.

— У єпіскопа, дитино моя, — відказав пріор, — і меч і ключі святого Петра. Він перебуває під заступництвом могутнього Бургундського дому, в його руках світська й духовна влада, і він підтримує їх за допомогою добре озброєного війська. Гійом де ля Марк був вихований в домі єпіскопа й дуже завдячує йому. Але вже тоді він виявив свою жорстоку й кровожерну вдачу, вбивши одного з головних слуг єпіскопа, і був вигнаний з двору його преосвященства. Від того часу він став непримиренним ворогом єпіскопа. А тепер, кажу це з великим жалем, він підперезався мечем і гострить свої ікла, щоб помститися на єпіскопі.

— Отже, ви вважаєте, що становище шановного прелата небезпечне? — спитав Квентін занепокоєно.

— Горе, сину мій! — відповів добрий францісканець. — Хто або що в цьому світі, в цій дикій пустині може вважати себе в безпеці? Але боронь боже, щоб я твердив, ніби загибель шановного прелата[179] неминуча. Він багатий, у нього чимало відданих радників і чудове, хоробре військо. Крім того, один посланець, який проїжджав тут учора на схід, казав, що герцог Бургундський, на прохання єпіскопа, послав йому на допомогу ще сотню рицарів. Цього вистачить, рахуючи також і почет кожного рицаря, щоб чинити опір Гійомові де ля Марку, — хай буде прокляте його ім’я! Амінь!

На цьому їхню розмову перебив паламар, який, заїкаючись від гніву, винуватив цигана в тому, що він мерзенно спокушає меншу братію. Він підлив до їхнього вечірнього питва якогось п’янкого зілля, вдесятеро міцнішого за найміцніше вино, і дехто з братії остаточно сп’янів. І хоч сам обвинувач намагався довести, що він вистояв проти вина, з його збудженого обличчя й хрипкого голосу можна було помітити, що він теж покуштував цього диявольського зілля. Крім того, циган співав мирські непристойні пісні, висміював мотуз, яким підперізувався святий Франціск, глумився з його чудес і називав його послідовників дурнями й ледарями. Нарешті, він насмілився ворожити ченцям і сказав молодому панотцеві Херувиму, що його покохає прекрасна дама, в якої від нього народиться милий хлопчик.

Отець пріор слухав ці скарги мовчки, ніби онімівши від жаху перед такою потворністю. Коли паламар закінчив, він вийшов у двір і наказав послушникам, під страхом тяжкої кари, якщо вони не підкоряться, вигнати Хайреддіна мітлами й батогами за ворота святої обителі.

Цей присуд негайно виконали в присутності Квентіна Дорварда, якому було дуже прикро, що так сталося, але він побачив, що його втручання не допоможе циганові.

Кара, накладена на злочинця, незважаючи на всі погрози пріора, була скоріше смішна, ніж страшна. Циган бігав по двору, сповненому лементом і лясканням батогів, ухиляючися від ударів, з яких одні не досягали його, бо навмисне не були націлені, інші, щиро призначені для його особи, не влучали, бо циган був дуже меткий, а ті, що падали йому на спину й плечі, він приймав без скарг і зойків. Галас, збентеження й безладдя були тим більші, що ченці, недосвідчені в таких справах, били один одного частіше, ніж самого Хайреддіна. Нарешті, бажаючи покласти край видовищу, яке було більш скандальне, ніж повчальне, пріор звелів відчинити хвіртку, і циган, блискавкою проскочивши у неї, кинувся геть і зник.

Уся ця сцена ще більше підтвердила підозру, що вже й раніше не раз спадала на думку Дорвардові. Цього самого ранку Хайреддін пообіцяв йому, що надалі поводитиметься скромніше й пристойніше. Проте він порушив свою обіцянку й був ще зухвалішим, ніж звичайно. Щось, безумовно, крилося під цим, бо взагалі циганові не бракувало ні кмітливості, ні, коли він того хотів, самовладання.

Можливо, він бажав побачитися з кимсь із свого племені чи з кимсь іншим, але пильний нагляд Квентіна заважав йому зробити це вдень, і він вдався до цієї хитрості, щоб хоч уночі вирватися з монастиря.

Ледве ця думка промайнула в голові Квентіна, завжди моторного в своїх вчинках, як він вирішив піти за своїм вишмаганим провідником і по змозі таємно простежити за ним. Отже, коли циган вибіг за ворота монастиря, Квентін, швидко сказавши пріорові, чому саме треба не спускати його з очей, кинувся слідом за ним.