Квентін Дорвард

Розділ VI ЦИГАНИ

Виховання, що його дістав Квентін Дорвард, не сприяло пом’якшенню його серця або розвиткові моральних почуттів. Він, як і всі в його родині, вважав полювання за розвагу, а на війну дивився як на єдину серйозну роботу. Усім Дорвардам з дитинства прищеплювали думку, що найперший їхній обов’язок у житті — стійко переносити нещастя і завзято відбивати напади ворогів — феодалів, що винищили майже весь їхній рід. Проте в усіх цих феодальних чварах Дорварди виявляли рицарську шляхетність і навіть благородні почуття, що пом’якшували їхню ненависть до ворогів. Тому навіть помста — найвище і єдине правосуддя — чинилася з оглядом на деяку людяність і справедливість. Напучення достойного старого ченця, які Квентін вислуховував під час своєї хвороби і нещастя, западали глибше в його серце, ніж можна було б сподіватися тоді, коли б він був здоровий і щасливий. Вони дали молодому Дорвардові уявлення про обов’язки людини щодо інших людей. Беручи до уваги неуцтво тієї епохи, їх схиляння перед військовим життям, можна сказати, що виховання, яке дістав юнак, дало йому більше уявлення про моральний обов’язок, ніж то мали інші люди його часу. Про своє побачення з дядьком Квентін думав не без певного розчарування. Він покладав велику надію на нього. Хоч про листування тоді не могло бути й мови, іноді якийсь мандрівний купець або каліка-солдат заносили до Глен-Гулакіна звістку про Лезлі, вихваляючи його незламну мужність і успіхи в різних дрібних справах, які йому доручав його начальник. Палка уява Квентіна доповнювала на свій лад ці оповідання. Юнак уявляв щасливого і відважного дядька (подвиги якого вихваляв мандрівний оповідач) витязем або рицарем, оспіваним у піснях менестрелів[60], що здобував собі корони й королівських дочок ударом меча або списа. Тепер він ставив свого родича далеко нижче від рицарів. Але, засліплений високою повагою до родичів і вірний пам’яті своєї матері, яку дуже любив, Дорвард не бачив у єдиному її браті того, ким він був насправді: звичайного найманого солдата, ні гіршого, ні кращого за інших солдатів у тодішній Франції, спустошуваній війнами.

Хоч Балафре й не був безпричинно жорстоким, але ставився байдуже до людського життя і людських страждань. Страшенний неук, жадібний до здобичі, байдужий до того, як її добуто, він водночас був великим марнотратом, не відмовляючи собі ні в чому.

Звичка дбати виключно про свої потреби й інтереси перетворила його в найегоїстичнішу тварину в усьому світі. Він майже не міг (як читач, мабуть, уже спостерігав), розповідаючи про щось, одразу не згадати за себе, не приплутати свою особу до всього, про що б не йшлося. Тут він зовсім не додержувався золотої середини і був дуже далекий від усякої поміркованості. До цього слід додати, що вузьке коло його обов’язків і розваг потроху обмежило обрій його думок, сподівань і бажань, пригасило природне прагнення до слави і подвигів у бою, які запалювали його за молодих літ. Коротше кажучи, Балафре був спритний вояка, запеклий, егоїстичний і обмежений. Діяльний і хоробрий у виконанні своїх обов’язків, він небагато чого визнавав поза цим, крім формального додержування церковних обрядів, які урізноманітнював випадковими п’янками з панотцем Боніфацієм, своїм приятелем і духівником. Коли б Балафре був розумніший, то його, напевне, висунули б на якусь значну посаду, бо король, що особисто знав кожного солдата своєї лейб-гвардії, дуже звірявся на його відважність і відданість, хоч шотландець мав досить розуму і хитрощів, щоб добре вивчити характер свого государя і спритно підладжуватися до нього. Але здібності були занадто обмежені, отож хоч король і винагороджував його у багатьох випадках і осипав своєю ласкою, але залишав простим лучником у шотландській лейб-гвардії.

Не знаючи добре вдачі свого дядька, Квентін здивувався, що той так байдуже поставився до загибелі всієї родини свого зятя й зовсім був вражений, коли близький родич не запропонував йому хоч скільки-небудь грошей. Адже якби не щедрість дядька П’єра, юнак змушений був би сам звернутися до нього по допомогу. Проте Квентін був несправедливий до дядька, гадаючи, що він скупий. Оскільки сам Балафре не потребував на той час грошей, то йому й на думку не спало, що його племінник може бідувати. Інакше він не пропустив би нагоди подбати про добробут свого живого племінника, як уже подбав про спасіння душі покійної сестри та її чоловіка.

Але, хоч яка була цьому причина, дядькова неуважність справила на юного Дорварда неприємне враження, і він почав ще більше жалкувати, що не вступив на службу до герцога Бургундського, перше ніж посварився з його лісником.

«Що б зо мною тоді не сталося, — думав він, — я завжди б міг тішитися думкою про те, що в мене є вірний друг — мій дядько. Але тепер я його побачив, хай йому біс; якийсь купець, чужа людина, допоміг мені більше, ніж рідний брат моєї матері, мій земляк та ще й рицар. Можна подумати, що через рану, яка зарубцювалася, спотворивши його обличчя, з його тіла витекла вся благородна кров».

Тепер Дорвард шкодував, що в розмові з Балафре не розпитав у того про таємничого дядька П’єра. Але Балафре засипав його запитаннями, а потім пробомкав великий дзвін святого Мартіна Турського, раптово перервавши їхню розмову, отож юнак і не встиг цього зробити. «Той старий, — міркував він, — хоч буркотливий і настирливий, різкий і зневажливий, але щедрий і благородний у своїх вчинках; такий чужинець вартий байдужого родича. Як каже наша стара шотландська приказка: „Краще добрий чужак, ніж чужий свояк“. Я неодмінно знайду цю людину, що, здається, не важко буде зробити, коли він такий багатий, як казав господар заїзду. Він принаймні дасть мені добру пораду. А коли він, як купець, мандрує по чужих краях, то, мабуть, і служба в нього цікавіша, ніж у гвардії Людовіка».

Так думав Квентін, а голос десь з потаємних закутків серця, де є багато такого, про що не знає його власник або чого він не хоче добровільно визнати, нашіптував йому, що може і дама з башти, якій належали серпанок і лютня, також візьме участь у сповненій пригод подорожі.

В той час як ці думки снувалися в голові відважного Квентіна, він наздогнав двох серйозних і поважних чоловіків, очевидно, громадян міста Тура. Він привітав їх, почтиво прохаючи вказати йому, як пройти до дому дядька П’єра.

— До чийого дому, мій любий сину? — спитав один перехожий.

— До дому дядька П’єра, багатого шовкоторговця, який насадив шовковичні дерева в тому парку, — сказав Дорвард.

— Юначе, — проказав один з них, той, що був ближче до нього, — ви надто рано обрали собі ремесло нероби.

— І вибрали невідповідних осіб для ваших безглуздих жартів, — сказав другий ще сердитіше. — Турський синдик не звик до того, щоб з ним так розмовляли заїжджі бродяги.

Квентіна так здивувало, що дуже просте й чемне запитання розсердило цих зовні пристойних людей, що навіть не образився на них за грубу відповідь і довго стояв, вражено дивлячись услід незнайомцям, що прискорили ходу, раз у раз оглядаючись, ніби хотіли якнайскоріше піти від нього.

Незабаром він зустрів гурт виноградарів і звернувся до них з таким самим запитанням. У відповідь на це селяни почали розпитувати, який дядько П’єр йому потрібен — учитель, тесляр чи церковний сторож? Назвали ще шестеро якихось інших дядьків П’єрів. Коли ж виявилося, що жоден з них не той, кого шукає Дорвард, селяни сказали, що він зухвало жартує з них, і загрожували відлупцювати його за таке глузування. Але найстарший з них, який мав певний вплив на своїх товаришів, угамував їх.

— Хіба з його розмови й блазенської шапки не видно, що це за один, — сказав він. — Певно, якийсь заїжджий штукар, їх дехто зве чаклунами й ворожбитами… Хтозна, яку штуку він може утнути. Я чув про одного такого; він заплатив ліар[61] селянинові-бідняку, щоб той дозволив йому з’їсти у своєму винограднику стільки винограду, скільки влізе в його черево. І, уявіть собі, він з’їв стільки винограду, що вистачило б навантажити цілий віз, і не розстебнув жодного ґудзика на своїй куртці. Тож хай він спокійно йде своїм шляхом. А ти, приятелю, в ім’я нашої святої мармутьєрської діви і святого Мартіна Турського, іди собі з богом і дай нам спокій з своїм дядьком П’єром. Хтозна, може, ти звеш так самого диявола.

Шотландець, бачачи, що сила не на його боці, вирішив, що найрозумніше для нього мовчки піти геть. Але селяни, які спочатку відсахнулися од нього, гадаючи, що він чаклун і пожиратель винограду, відійшовши далеченько, осміліли і почали вигукувати йому вслід прокляття та осипати його камінням, хоч на такій віддалі воно і не могло дуже зашкодити. Квентін, в свою чергу, також почав думати, що він або сам зачарований, або мешканці Турені найдурніші, найгрубіші й найнегостинніші з усіх французьких селян. Ще один випадок підтвердив його останній здогад.

На невеликому пагорбі над бистрою й чудовою річкою Шер, якраз навпростець від стежки, якою простував Дорвард, росли мальовничою купкою великі каштани.

Під— ними нерухомо стояли кілька селян і пильно придивлялися до чогось серед гілля. Юність рідко глибоко замислюється і так легко піддається найменшому поштовху цікавості, як рівна поверхня тихого ставка береться брижами від випадково кинутого камінця.

Квентін прискорив ходу, швидко й легко зійшов на горбок і став свідком гидкого видовища: на одній з гілляк висіло в передсмертних корчах тіло якоїсь людини.

— Чому ви не знімаєте його, не переріжете вірьовки? — спитав юний шотландець, готовий так само допомагати іншим у нещасті, як і захищати власну честь.

Один із селян, злякано скосивши на нього око, вказав йому на якесь тавро на корі дерева, трохи схоже на королівську лілію[62], яка нагадує своїми таємничими рисами добре відому нашим митним урядовцям широку стрілу[63].

Не розуміючи, що це означає, й не звертаючи ніякої уваги на це тавро, юний Дорвард легко, як рись, підстрибнув, видерся на дерево, витягнув з своєї торбинки надійний «чорний ніж»[64], неодмінну зброю кожного горянина або мешканця лісів, і, гукнувши до тих унизу, щоб вони підхопили тіло, вмить перерізав вірьовку.

Однак людяність юнака не знайшла підтримки серед присутніх. Замість того, щоб допомогти Дорвардові, селяни так злякалися його відважності, що кинулися навтьоки, ніби боялися бути свідками такого зухвалого вчинку. Тіло, не підтримане знизу, всією своєю вагою ударилося об землю, і Дорвард, одразу зіскочивши за ним, побачив, що в ньому згасла остання іскра життя. Проте він не відмовився од свого добросердного наміру. Вийнявши шию нещасного чоловіка з зашморгу, Дорвард розстебнув йому дубле[65], побризкав водою обличчя і зробив усе що належить, аби повернути його до життя.

Тим часом якісь люди, вигукуючи щось невідомою мовою, здійняли навколо нього страшенний галас. Він не встиг і отямитися, як його оточили якісь чудні чоловіки й жінки, міцно схопили за обидві руки і приставили ніж до горла.

— Блідолиций раб Ебліса![66] — звернувся до нього один чоловік каліченою французькою мовою. — Зарізав його, а тепер ще хочеш пограбувати! Але ти в наших руках і заплатиш за це.

З усіх боків у відповідь на ці слова заблищали кинджали, а похмурі люди із спотвореними гнівом обличчями втупилися в Дорварда, як вовки у свою здобич.

Проте мужній шотландець не розгубився, і це визволило його з біди.

— Чого вам, люди добрі? — вигукнув він. — Коли це тіло вашого товариша, то знайте, що це я перерізав вірьовку, і ви б зробили краще, коли б спробували привести його до пам’яті, ніж кидатися на того, хто його рятував.

Тим часом жінки оточили мертвого і спробували повернути його до життя тими ж засобами, що і Дорвард. Побачивши, що їхні зусилля марні, вони, за східним звичаєм, жалібно заголосили, рвучи на собі, щоб висловити свою печаль, довге чорне волосся; а чоловіки роздирали своє вбрання й посипали голови пилом. Вони так захопилися похоронним обрядом, що не звертали ніякої уваги на Дорварда, пересвідчившись з обставин в його безвинності. Безумовно, для Дорварда було б найрозумніше піти геть, залишивши цих диких людей, але шотландець був сміливий хлопець і йому цікаво було на все подивитись.

Чудний натовп: і в чоловіків і в жінок на головах були тюрбани або шапки, що скоріше скидалися на Дорвардову шапочку, ніж на ті, які звичайно тоді носили у Франції. Дехто з чоловіків заріс кучерявою чорною бородою, а колір шкіри в усіх був майже такий темний, як в африканців. Двоє з чоловіків, що, здавалося, були їхніми ватажками, мали якісь срібні оздоби на шиї та вухах і яскраві шарфи жовтого, червоного або ясно-зеленого кольору. Проте їх ноги й руки були голі, і весь натовп мав злиденний вигляд. Дорвард не помітив на них іншої зброї, крім довгих ножів, якими вони йому недавно загрожували. І тільки в одного жвавого юнака при боці висіла крива шабля, за ефес якої він часто хапався, побиваючись у горі більше ніж інші і викрикуючи загрози про помсту. Він поглядав на юрбу дуже засмученими очима, повними невтішного горя.

Ця юрба, безладно стовпившись, вила й скиглила і була така несхожа на всіх інших людей, яких Квентін досі бачив, що він був готовий вважати їх за сарацинів, тих «собак-поганців», що були супротивниками благородних рицарів і християнських монархів у всіх романах, про які він чув або і сам читав. Дорвард збирався вже піти геть, щоб спекатися такого небезпечного сусідства, коли почувся кінський тупіт, і людей, яких він вважав за сарацинів і які тим часом підняли тіло свого товариша на плечі, атакував загін французьких солдатів.

Ця несподівана поява урвала одноманітне скиглення — залунали вигуки жаху. Тіло небіжчика миттю опинилося на землі, і люди, спритно проскакуючи під черевами коней, сипнули врозтіч від списів, скерованих проти них. Солдати кинулись на них, грізно вигукуючи: «Геть проклятих поганських злодіїв! Хапай і бий їх! В’яжи їх, як бидло! Коли їх списами, як вовків!»

Але втікачі були такі моторні, а місцевість через кущі й хащі така незручна для кінноти, що лише двох збили з ніг і забрали в полон, причому один з них був юнак з кривою шаблею, хоч він відчайдушно оборонявся. Квентіна, до якого доля останнім часом була дуже неласкава, теж узяли, обеззброїли, незважаючи на його протести, звалили з ніг і зв’язали мотузкою, причому зробили це так уміло і швидко, що ясно було — вони не новаки в поліцейських справах.

Придивляючись з неспокоєм і хвилюванням до начальника цих вершників, Квентін не знав, чи радіти йому, чи вдаватися в розпач, бо він пізнав у ньому мовчазного товариша дядька П’єра. Справді, хоч би в яких злочинах звинувачували цих людей, начальник не міг не знати з ранкової зустрічі, що він, Дорвард, не має з ними нічого спільного. Проте важко було догадатись, чи буде цей чоловік ласкавим суддею для нього і доброзичливим свідком, а тому юнак вагався, чи звертатись до нього по допомогу. Втім, йому не дали довго розмірковувати.

— Труазешелю і Птіт-Андре, — звернувся похмурий начальник до двох вершників з свого загону, — оці дерева дуже до речі стоять тут. Я навчу цих невірних поганців, злодіїв та ворожбитів, як втручатися в справи королівського правосуддя, коли воно карає когось із їх проклятого племені. Спішуйтеся, діти мої, і виконуйте свої обов’язки.

Труазешель і Птіт-Андре миттю зіскочили з коней, і Квентін побачив, що в одного й другого приторочено до сідел скручені кільцем дві-три вірьовки, на кожній з яких був страшний зашморг з вузлом напоготові. Кров застигла йому в жилах, коли Квентін побачив, що вони вибрали три вірьовки, одна з яких призначалася для його шиї. Він голосно покликав начальника, нагадав про їхню ранкову зустріч, заявив про право вільного шотландця в дружній і союзній державі і почав запевняти, що зовсім не знайомий з цими людьми і навіть не знає, в яких злочинах їх звинувачують.

Начальник ледве глянув на нього і не звернув ніякої уваги на слова про зустріч. Він обернувся до двох-трьох селян, які тепер ступили наперед, — чи для того, щоб свідчити проти арештованих, чи з цікавості, й грубо запитав:

— Чи був отой хлопець з волоцюгами?

— Як же не був. Дозвольте довести до вашого відома, ваша високість пане прево, — відповів один з селян, — що він, як ми вже переказували вашій милості, богохульно наважився перерізати вірьовку, на якій правосуддя його величності дуже справедливо повісило того негідника.

— Можу заприсягтися перед богом і святим Мартіном Турським, що я бачив його з бандою, — сказав другий, — коли грабували наше село.

— Та ні, тату, це не той, — зауважив хлопчик, — той поганець був чорний, а цей юнак білий, той мав коротке кучеряве волосся, а в цього довге й біляве.

— Таке вигадаєш, дитино, — заперечив селянин, — ти ще, може, скажеш, що той мав зелену шкіряну куртку, а цей сіру? Але його милість пан прево знає, що вони можуть змінювати колір своєї шкіри й волосся так само легко, як і колір своїх курток. Отож, гадаю, це той самий.

— Досить того, що ви бачили, як він порушив вирок королівського суду, намагаючись урятувати страченого зрадника, — кинув начальник. — Труазешелю і Птіт-Андре, поспішайте закінчити справу.

— Заждіть, пане начальнику! — вигукнув юнак розпачливо. — Вислухайте мене. Не допустіть, щоб я помер безневинно — за мою кров помстяться земляки.

— Я сам відповідатиму за свої вчинки, — байдуже сказав прево й подав лівою рукою знак катам. Потім, зловтішно усміхаючись, він доторкнувся до своєї правої руки. Ця рука висіла на перев’язі, напевне, ушкоджена ударом, що його вранці завдав Дорвард.

— А, мерзенна, мстива істото! — крикнув Квентін, зрозумівши, що лише помста була єдиною причиною жорстокості цього чоловіка і що помилування від нього нічого сподіватися.

— Бач, як марить зі страху бідолашний, — сказав судовий начальник. — Труазешелю, утіш його, перш ніж спровадиш на той світ! Ти ж добро вмієш це робити, коли немає поблизу священика. Дай йому хвилину для благочестивих роздумів і кінчай справу швидше. Я мушу їхати в об’їзд. Солдати, за мною!

Прево поїхав геть у супроводі свого загону. Лише двох чи трьох залишили допомагати під час страти. Нещасний юнак з відчаєм дивився вслід прево. І коли стукіт підків коней поволі стих удалині, згасла і його остання надія на порятунок. Він у передсмертній тузі подивився навколо себе і здивувався, побачивши, що його товариші в нещасті навіть у цю мить стоїчно байдужі. Раніш вони були охоплені страхом і докладали всіх зусиль, щоб утекти. Але тепер, упевнившись, очевидно, що смерть неминуча, спокійно чекали хвилини, коли вона настане. Очікування смерті надавало, можливо, ще жовтішого забарвлення їхнім засмаглим обличчям, але воно не спотворило їх і не згасило впертої гордості в очах. Вони скидалися на лисиць, що, знесилені після марних спроб утекти, вмирають з мовчазною і похмурою твердістю, якої не виявляють ні вовки, ні ведмеді, хоч вони й небезпечніші для ловців.

Приречені були непохитно спокійні навіть тоді, коли кати взялися до своєї роботи, причому далеко повільніше, ніж наказав їм начальник. Певне, вони вже призвичаїлися до свого жахливого ремесла і навіть знаходили в ньому якусь втіху для себе. Ми опишемо їх трохи докладніше, бо за влади тиранів характер ката мав неабияке значення.

Ці кати були зовсім не схожі один на одного ні своєю зовнішністю, ні вдачею. Людовік мав звичку звати їх Демокрітом і Гераклітом[67], а їх начальник, прево, звав їх — Жан Смішливий і Жан Плаксивий.

Труазешель був високий на зріст, худорлявий, бридкий, з серйозним виразом обличчя й з довгими чотками на шиї, які він позичав для молитви тим, кого вішав. Він завжди мав напоготові два-три латинських речення про нікчемність і марність людського життя і міг би добре поєднувати обов’язки тюремного попа з обов’язками ката, якби таке сполучення було можливе.

Птіт-Андре, навпаки, був життєрадісний, кругленький, мов колобок, жвавий, низенький чоловічок, який виконував свій обов’язок так, немовби це було найвеселіше заняття в світі. Він, здавалося, відчував якусь ніжну любов до своїх жертв і завжди добирав для них лагідні й привітні слова. Він називав їх то «бідний чесний хлопче», то «голубчику», то «куме», то «батьку» залежно від їх віку й стану. Як Труазешель намагався навіяти своїм жертвам філософічні або релігійні думки про їхнє майбутнє, так Птіт-Андре старався підбадьорити нещасних якимсь жартом, ніби для того, щоб підготувати їх до розлуки з життям як із чимсь сміховинним, мерзенним і нікчемним.

Не знаю, чому і як, але ці дві особи, незважаючи на різноманітність їхніх талантів, що рідко трапляються серед людей їхньої професії, викликали до себе таку ненависть, як ще ніхто з катів.

Єдине, що було під сумнівом, хто з них: статечний і урочистий Труазешель чи жвавий і кумедний Птіт-Андре — жахливіший і огидніший. Напевно в цьому їм обом належала пальма першості серед усіх інших катів Франції; вони поступалися нею хіба що перед своїм начальником, відомим військовим прево Трістаном Пустинником, чи його паном — Людовіком XI.

Звісно, Дорвардові в ту мить було не до цих міркувань.

Життя, смерть, час і вічність пролинули перед очима юнака — дивне і приголомшливе видовище, якого його слабка людська природа жахалася, а гордість повставала проти цієї слабості.

Він звернувся з молитвою до бога своїх предків, і в його уяві одразу постала маленька груба напівзруйнована каплиця, де було поховано всіх його родичів і де не було тільки його. «Наші родові вороги поклали моїх батьків у могилу в нашій власній землі, — подумав він, — а я мушу годувати своїм тілом ворон і шулік у чужій землі, мов проклятий злочинець». Сльози мимоволі полилися в нього з очей. Труазешель легенько торкнувся юнакового плеча і похмуро похвалив його покірність долі. «Блаженні, хто в бозі почивають», — сказав він і додав, що блаженна та душа, яка залишає тіло, коли сльози бувають на очах. Птіт-Андре поляскав його по другому плечу, гукнувши: «Сміливіш, мій любий синку! Коли вже тобі довелося потанцювати, нехай бал починається весело, бо скрипки настроєні чудово…» — і розтягнув зашморг. Нещасний юнак дивився мутним поглядом то на одного, то на другого і не рухався, а вони підбадьорювали його, злегка підштовхуючи до лиховісного дерева, і радили не журитися, бо все закінчиться миттю.

Слухаючи ці жахливі напучування, юнак, нетямно поглянувши навколо себе, проказав:

— Якщо тут є хоч один добрий християнин, нехай перекаже Людовікові Лезлі, лучнику з шотландської гвардії, якого в цій країні прозивають Балафре, що його племінника підло вбито.

Ці слова були сказані вчасно, бо цієї миті один лучник з шотландської гвардії, зацікавлений готуваннями до страти, саме підійшов сюди разом з кількома випадковими прохожими.

— Гей, ви, зважайте на те, що робите! — гукнув він катам. — Коли цей юнак шотландець з роду, то я не дозволю, щоб його безчесно стратили.

— Боронь боже, пане рицарю! — сказав Труазешель. — Але ми мусимо робити те, що нам звелено. — Кажучи так, він потяг Дорварда за руку вперед.

— Найкоротша комедія завжди буває найкраща, — додав Птіт-Андре, штовхаючи Дорварда з другого боку.

Але Квентін, почувши слова підтримки, раптом щосили відштовхнув од себе обох виконавців закону і з зв’язаними руками кинувся до шотландського лучника.

— Заступися за мене, земляче, — сказав він рідною мовою. — Благаю тебе іменем нашої Шотландії і святого Андрія. Я не винен, і я справді твій земляк. Заступися за мене, прошу тебе.

— Присягаюся святим Андрієм! Вони тепер повісять тебе, тільки вбивши мене! — вигукнув лучник, оголивши свій меч.

— Розріж мої пута, земляче, — сказав Квентін, — і я сам захищу себе.

Лучник мечем розрізав пута. Визволений бранець стрибнув до одного солдата з загону прево і несподівано вихопив у нього з рук алебарду[68].

— А тепер, — вигукнув він, — підходьте, коли наважитеся!

Обидва кати про щось пошепки говорили між собою.

— Їдь швидше і повідом пана прево, — сказав Труазешель, — а я затримаю їх тут, скільки зможу. Гей, солдати загону військового прево, до зброї!

Птіт-Андре сів на коня і поскакав, а солдати тим часом так поквапилися виконати команду Труазешеля вишикуватися, що дали змогу втекти і двом іншим арештованим. Мабуть, вони і не дуже дбали про те, щоб затримати втікачів, бо давно вже переситилися кров’ю таких бідолах. Адже навіть кровожерливі хижаки втомлюються вбивати. До того ж цього разу їм легко виправдатися тим, що, обороняючи Труазешеля, вони кинулися гуртом до нього; бо, треба сказати, між шотландськими лучниками й загонами військового прево давно існувала ворожнеча, яка часто призводила до сутичок.

— Ми досить сильні для того, щоб побити гоноровитих шотландців, коли це вам буде завгодно, — зауважив один з солдатів Труазешеля.

Але обережний кат подав йому знак, щоб він мовчав, і дуже чемно звернувся до шотландського лучника:

— Пане, ви завдали великої образи його милості військовому прево, втрутившись у справи королівського правосуддя, здійснювати яке — його законний обов’язок. Дуже несправедливо ви вчинили і щодо мене, бо сам закон віддав до моїх рук злочинця. Крім того, ви робите досить погану послугу і юнакові. Подумайте тільки: з п’ятдесятьох можливих для нього нагод бути повішеним він ніколи, мабуть, не буде так добре підготований до смерті, як то було перед вашим нерозважним втручанням.

— Якщо мій молодий земляк, — сказав посміхаючись шотландець, — поділяє думку, що я завдав йому лиха, то я поверну його до ваших рук без заперечень.

— Ні, ні! Ради самого неба, ні! — вигукнув Квентін. — Я волію краще, щоб ти відрубав мені голову твоїм довгим мечем — це більше личило б мені, ніж померти від руки такого негідника.

— Чуєте, як він ображає мене! — зауважив виконавець закону. — Ой лишенько! Як швидко ми відмовляємося од наших найкращих намірів! Дві хвилини тому він уже смиренно приготувався рушити на той світ, а тепер, бач, має нахабство ще й начальників ображати.

— Скажіть мені, нарешті, — спитав лучник, — що зробив цей юнак?

— Він утрутився в справу правосуддя, — відповів Труазешель з похмурою серйозністю, — знявши з дерева мертве тіло злочинця, повішеного моєю рукою, хоч на корі того дерева було вирізано королівську лілію.

— Як це сталося, юначе? — звернувся до нього лучник. — Навіщо ти вчинив такий злочин?

— Оскільки я прошу вашого заступництва, — швидко відповів Дорвард, — то розповім вам усю правду. Я побачив людину, яка мучилася у зашморзі на дереві, і перерізав вірьовку, бо мені стало жалі, нещасного. Я не думав тоді ні про які лілії, ні про левконії і не мав ніякого наміру образити французького короля так само, як і нашого найсвятішого папу.

— На якого ж тоді чорта було займати мертве тіло, га? — спитав лучник. — Ти можеш побачити тут повішених скільки завгодно. Пан прево лишає їх після свого об’їзду на кожному дереві. Отож тобі довелося б добряче попрацювати, якби ти надумався підбирати бідолах за катом. Проте що б там не було, я не залишу в біді свого земляка. Слухайте, пане виконавцю! Ви ж бачите, що це цілковите непорозуміння. Згляньтеся на молодого хлопця, та ще й чужоземця. На своїй батьківщині він не звик до таких швидких розправ, які ви встигаєте робити з вашим начальником.

— Це ще не значить, що вони не потрібні на вашій батьківщині, пане лучнику, — зауважив Птіт-Андре, який саме повернувся. — Сміливіше, Труазешелю, держися. Зараз тут буде пан військовий прево. Тоді побачимо, чи захоче він випустити з рук діло, не довівши його до кінця.

— Побачимо, — відповів лучник. — А от, до речі, і дехто з моїх товаришів прямує сюди.

Справді, коли прево Трістан наближався з своїм патрулем з одного боку горба, четверо чи п’ятеро шотландських лучників, на чолі яких скакав Балафре, швидко підіймалися з іншого боку.

У цій скруті Лезлі вже не виявив тієї байдужості до свого племінника, яку йому недавно закидав Квентін. Побачивши свого товариша й Дорварда зі зброєю напоготові, він закричав:

— Кеннінгеме, дякую тобі! Панове, на поміч! Це — молодий шотландський дворянин, мій племінник. Ліндзі, Гатрі, Тайрі, женіть, бийте!

Тепер сутичка, здавалося, неминуча, і хоч стрільців прево було більше, але зброя шотландських рицарів була краща, і це вирівнювало шанси на успіх. Проте військовий прево, чи то через те, що не був певен перемоги, чи боячись викликати невдоволення короля, подав знак своїм солдатам не сходити з місця. Він звернувся до Балафре, що виїхав наперед, як проводир іншого загону, чого це йому, рицареві королівської лейб-гвардії, заманулося рятувати якогось там злочинця?

— По-перше, — відповів Балафре, — я зовсім цього не роблю. Святий Мартіне! Мені здається, що між стратою якогось злочинця і вбивством мого племінника все-таки є різниця.

— Ваш племінник, ласкавий пане, так само може бути злочинцем, як і хтось інший, — сказав військовий прево, — а кожний чужинець у Франції мусить коритися французьким законам.

— Це так, але ми, шотландські лучники, маємо привілеї, — заперечив Балафре. — Хіба не так, товариші?

— Так, так! — гукнули вони разом. — Привілеї, привілеї! Хай живе король Людовік! Хай живе відважний Балафре! Хай живе шотландська гвардія, і смерть усім, хто наважиться порушити наші привілеї!

— Схаменіться, панове рицарі, — сказав військовий прево, — не забувайте про мою посаду.

— Не вчіть нас, — заперечив Кеннінгем, — для цього у нас є власні начальники. А судити нас може його величність сам король або наш командир, оскільки тут тепер немає його превосходительства пана великого коннетабля.

— А вішати нас може, — сказав Ліндзі, — тільки старенький сержант[69] нашого власного корпусу Сенді Вільсон.

— І дати це право іншому — значить образити нашого Сенді, найчеснішого ката, — сказав Балафре. — Коли б мене самого довелося повісити, то нікому, крім нього, я не дозволив би затягнути зашморг на моїй шиї.

— Але послухайте, — сказав військовий прево, — адже ж цей юнак не належить до вашого корпусу і не може поділяти з вами те, що ви звете своїми привілеями.

— Те, що ми звемо нашими привілеями, всі повинні визнавати за нами, — сказав Кеннінгем.

— Ми не хочемо, щоб нас ще розпитували про них! — закричали лучники.

— Ви просто показилися, панове, — сказав Трістан Пустинник. — Ніхто не скасовує ваших привілеїв, але цей юнак не ваш лучник.

— Він мій племінник! — переможно відповів Балафре.

— Але не лучник шотландської гвардії, як я гадаю, — заперечив Трістан Пустинник.

Лучники непевно подивилися один на одного.

— Не поступайся, друже, — прошепотів Кеннінгем на вухо Балафре. — Кажи, що він завербований до нас.

— Святий Мартіне! Ти добре радиш, любий земляче, — відповів йому Лезлі і голосно заприсягся, що саме сьогодні він завербував свого родича до свого почту.

Ця заява була вирішальним доказом на користь Квентіна.

— Гаразд, панове, тоді інша справа, — сказав Трістан Пустинник, який добре знав, що король дуже боявся найменшого незадоволення серед своїх гвардійців. — Адже ж ви знаєте, як ви кажете, ваші привілеї, і мені немає охоти сваритися з королівською гвардією. Але я передам цю справу на розгляд самого короля, і ви повинні знати, що, так діючи, я поводжуся лагідніше, ніж то мені велить мій обов’язок.

Сказавши це, він скомандував своєму загонові рушати, тим часом як лучники почали радитися, що їм робити.

— Ми мусимо передусім розповісти про все це лордові Крофорду, нашому командирові, і негайно занести до списку ім’я цього хлопця.

— Але дозвольте, панове, мої вельмишановні друзі й оборонці, — встряв Квентін у розмову, — адже я ще не вирішив, чи вступати до вас на службу, чи ні.

— Тоді заодно вирішуй, — сказав дядько, — бути тобі повішеним чи ні. Бо хоч ти мені й племінник, але я не бачу іншого способу врятувати тебе від шибениці.

Цей незаперечний доказ одразу примусив Квентіна дати згоду на те, що в інший час було б йому не дуже до душі. Проте оскільки він щойно уникнув зашморгу, який майже був у нього на шиї, то погодився на цю пропозицію.

— Він мусить одразу поїхати з нами в казарми, — сказав Кеннінгем, — бо тільки серед нас буде в безпеці, поки ці ловці людей никають тут.

— А чи не можу я залишитися хоч на цю ніч у тому заїзді, де я снідав сьогодні, любий дядечку? — спитав юнак, бо йому, як і багатьом іншим рекрутам, хотілося виграти ще одну ніч свободи.

— Авжеж, любий племіннику, — відповів іронічно дядько, — щоб ми мали приємність виловити тебе з якоїсь канави, або рівчака, або, може, з притоки Луари, зашитого в лантух, щоб зручніш тобі було плавати! Військовий прево, коли од’їжджав, чогось усміхався, дивлячись на нас, — вів далі він, звертаючись до Кеннінгема, — а це означає, що в нього щось погане на думці.

— Я не боюся, що він нашкодить нам, — сказав Кеннінгем, — надто велика дичина для його тенет. Але я радив би тобі розповісти про все цьому чортові Олів’є, який завжди був добрим другом шотландської гвардії. До того ж він бачить короля раніше, ніж прево, бо завтра має брити його.

— Але слухай, — промовив Балафре, — йти до Олів’є з порожніми руками марна справа, а я тепер голий, як береза в грудні.

— Як і ми всі, — сказав Кеннінгем. — Невже Олів’є не повірить нам на шотландське слово честі? Можна пообіцяти, що ми гуртом зробимо приємний подарунок, коли видадуть плату. До того ж якщо він буде зацікавлений, дозвольте вам сказати, то день оплати може настати і скоріше.

— А тепер їдьмо до замку, — сказав Балафре, — і нехай мій племінник розповість нам по дорозі, щоб ми знали, що казати Крофордові й Олів’є, як це йому пощастило зустрітися з військовим прево, який ледве не зав’язав йому вузол на шиї.