Квентін Дорвард

Розділ XXXIII ГЕРОЛЬД

Присутні в залі потіснилися, щоб дати місце послові, бо всім дуже кортіло подивитися на герольда, якого бунтівники-льєжці наважилися відрядити до такого зарозумілого й гоноровитого государя, як герцог Бургундський, до того ж переповненого обуренням проти них. Не слід забувати, що того часу герольдів посилали тільки від одного монарха до другого, та й то лише в особливо урочистих випадках. Усі ж інші дворяни посилали із своїми листами тільки вісників, що за своїм станом були далеко нижчі за герольдів. Варто зауважити, що Людовік XI, який взагалі глузував з усього, що не могло зміцнити його владу або дати істотної користі, дуже зневажливо ставився до герольдів і до геральдики, до всієї «цієї червоної, блакитної та зеленої мішури», якій його суперник Карл, маючи зовсім іншу вдачу, навпаки, надавав великої ваги і намагався додержувати всіх дрібниць геральдичного етикету.

Герольд, якого, нарешті, провели перед очі обох монархів, був одягнений у мантію, вишивану гербами його володаря, серед яких вирізнялася багато разів повторювана вепрова голова, дуже недоладна, на думку присутніх там знавців геральдики. Усе його досить строкате вбрання було вкрите позументами, вишивками й іншими оздобами, а довжелезне перо на капелюсі стриміло так хвацько, ніби призначалося для того, щоб обмітати стелю. Коротше кажучи, вбрання його було карикатурою на розкішні убори герольдів. Вепрова голова повторювалася не тільки на кожній окремій частині одягу, але навіть і капелюх його мав форму цієї голови з висунутим язиком і кривавими іклами або, висловлюючись мовою геральдики, скидався на «язикату й зубату пащу». Щодо самого посланця, то з першого погляду в ньому вражала якась мішанина боязкості й удаваної зухвалості, немов він усвідомлював, що пішов на рисковану справу й лише нахабством може убезпечити себе. Так само боязко й зухвало він уклонився, повітавши обох государів, що було вже зовсім чудне для герольда, людини, звичної до високого товариства.

— Хто ти такий, ім’ям диявола? — таким привітанням Карл Сміливий зустрів незвичайного посла.

— Я Рудий Вепр, — відповів герольд, — зброєносець Гійома де ля Марка, милістю божою і призначенням капітулу[255] найвельможнішого єпіскопа Льєжського.

— Як? — гнівно вигукнув Карл, але одразу ж стримався і подав герольдові знак говорити далі.

— І, за правом його дружини, благородної графині Амеліни де Круа, — графа де Круа, пана де Бракемона.

Герцог Карл, вражений зухвалістю, з якою в його присутності наважувалися вимовляти ці титули, здавалося, не міг нічого сказати, а герольд, підбадьорившись його мовчанням, вів далі:

— Annuntio vobis gaudium magnum[256], — сказав він. — Доводжу до вашого відома, герцоге Бургундський і графе Фламандський, від імені мого пана, що, чекаючи дозволу найсвятішого папи римського, він до призначення підхожого кандидата ad sacra[257] має намір приступити до виконання обов’язків єпіскопа Льєжського і підтримувати свої права як граф де Круа.

Кожного разу, коли герольд зупинявся, герцог Бургундський тільки вигукував: «Ого!» — тоном людини, вкрай враженої і розгніваної, яка, проте, поклала собі вислухати все до кінця, перш ніж дати відповідь. Цього разу, на превеликий подив усіх присутніх, він стримався навіть від властивої йому різкої жестикуляції і сидів нерухомо, кусаючи ніготь великого пальця, — звичайна поза, коли він зосереджував на чомусь увагу. Він опустив очі, немов боявся підвести їх, щоб не вибухнути гнівом, який клекотів у його грудях. Тим часом Рудий Вепр сміливо викладав суть своїх доручень.

— Отже, від імені могутнього государя-єпіскопа Льєжського і графа де Круа я вимагаю, щоб ви, герцоге Карл, відмовилися од усіх прав на вільне імперське місто Льєж, яке ви захопили силоміць і беззаконно пригнічували разом із померлим Людовіком де Бурбоном, його недостойним єпіскопом.

— Ось воно що! — знову вигукнув герцог.

— Щоб ви повернули муніципалітетові його прапори, які захопили, всіх разом тридцять шість, замурували проломини в мурах, полагодили незаконно зруйновані вами бастіони і визнали б мого государя Гійома де ля Марка єпіскопом Льєжським, законно й вільно обраним капітулом каноників, як зазначено в цьому протоколі.

— Ну, вже закінчив? — спитав герцог.

— Ще, — відповів посол. — Крім того, я вимагаю від вашої високості ім’ям вищеназваного високоблагородного та вельмишановного государя, єпіскопа й графа, щоб ви негайно зняли з Бракемонтського замку й інших замків графства де Круа гарнізони, які там було розміщено або від імені вашої милості, або від імені Ізабелли, яка називає себе графинею де Круа, або від когось іншого, поки імперський сейм не вирішить: вищезгадані володіння належать дочці покійного графа де Круа чи його сестрі, моїй благородній пані, графині Амеліні, якій вони повинні належати з більшим правом, ніж дочці, згідно з ius emphyteusis[258].

— Твій пан дуже освічений, — насмішкувато зауважив герцог.

— Крім того, — вів далі герольд, — благородний та вельмишановний граф висловлює згоду, коли всі суперечки поміж Льєжем і Бургундією буде влагоджено, призначити графині Ізабеллі земельний наділ, що відповідатиме її стану.

— Який він щедрий і розсудливий, — зауважив герцог тим самим тоном.

— Присягаюся своїм блазнівським ковпаком, — пошепки сказав ле Глор’є Кревкерові, — я краще волів би опинитися в шкурі нещасної корови, що конає від чуми, ніж у гаптованому вбранні цього дурня! Він, немов п’яниця, спорожняє пляшку за пляшкою, не звертаючи уваги на довгий рахунок, який дедалі збільшується за прилавком трактирника.

— Ти вже закінчив? — спитав знову герцог герольда.

— Ще одне слово, — відповів Рудий Вепр, — від імені мого благородного й вельмишановного государя, який поважає свого достойного й відданого спільника, найхристияннішого короля…

— Ага! — вигукнув Карл, швидко випроставшися і зовсім іншим тоном, ніж досі. Але одразу стримав себе і почав уважно слухати.

— … священну особу якого, ходять чутки, ви, Карле Бургундський, тримаєте в ув’язненні, забувши свої обов’язки васала французької корони та правила честі, що їх додержують усі християнські государі. На цій підставі мій благородний і вельмишановний володар наказує вам через мене негайно звільнити його королівського спільника або прийняти від мене виклик, який він доручив мені передати вам.

— Ну, закінчив, нарешті? — спитав герцог.

— Закінчив, — відповів герольд, — і чекаю відповіді вашої милості. Сподіваюся, вона буде така, що можна буде запобігти пролиттю християнської крові…

— Тепер, присягаюся святим Георгієм Бургундським, — почав був герцог, але, перш ніж він устиг вимовити хоч слово, Людовік устав з свого місця і заговорив з такою гідністю і таким владним голосом, що Карл не наважився його перебити.

— З вашого дозволу, любий кузене мій герцоге Бургундський, — вимовив король, — я вимагаю права першим відповісти цьому нахабі. Слухай ти, негіднику, герольде, чи хто б ти не був, перекажи цьому розбійникові і вбивці Гійому де ля Маркові, що французький король незабаром буде під мурами Льєжа, щоб помститися за блюзнірське вбивство свого улюбленого родича Людовіка де Бурбона, і що він має намір повісити живцем де ля Марка за ту зухвалість, з якою він наважується звати себе спільником короля і вкладати його царствене ім’я в уста мерзотника-посла!

— Додай і від мене, — сказав Карл, — усе, що тільки государ може сказати грабіжникові і вбивці. І забирайся геть звідси. Або ні, стривай! Ніколи ще жоден герольд не покидав бургундського двору, не вихваляючи його щедрості. Відшмагати його так, щоб з нього шкіра злізла!

— Ні, так не можна! Ваша високість забуває, що він посол, — сказали де Кревкер і д’Емберкур, — і особа його недоторканна.

— Невже ви, панове, такі простаки, — відповів герцог, — що вірите, нібито вбрання робить герольда? Хіба ця строкатість не переконує вас, що це не більш як дурисвіт? Покликати сюди Туазона д’Ора, і нехай поставить йому кілька запитань в нашій присутності.

При цих словах посол Арденського Вепра сполотнів, як смерть, незважаючи на все своє зухвальство і на товстий шар рум’ян, які вкривали його щоки. Туазон д’Ор, старший герольд при бургундському дворі й великий знавець своєї справи, урочисто вийшов наперед, що відповідало такому випадкові та високому його станові, й запитав свого вдаваного колегу, де саме він вивчав науку, знавцем якої вважає себе.

— Я вивчав геральдику в Ратізбоннській геральдичній колегії, — відповів Рудий Вепр, — і маю від її вченої братії диплом герольда.

— Ви не могли її почерпнути з чистішого джерела, — сказав Туазон д’Ор, поклонившися ще нижче, ніж він уклонявся до того, — і коли я, з наказу його високості герцога, наважуся поставити вам кілька запитань щодо таємниць нашої високої науки, то роблю це не для того, щоб навчати вас, а сподіваючися самому дістати від вас дорогоцінні відомості…

— Досить церемоній, — нетерпляче перебив його герцог. — Спитай його щось із твоєї науки, щоб ми могли довідатися про його знання!

— Несправедливо питати учня високоповажної Ратізбоннської геральдичної колегії, чи він розуміється на звичайних термінах геральдики, — сказав Туазон д’Ор. — Але я можу без усякої образи для мого колеги Рудого Вепра запитати його, чи він обізнаний із таємничішими та недоступнішими для сторонніх термінами нашої науки, за допомогою яких освічені люди можуть порозумітися між собою, сказати б, емблематично або алегорично; ці терміни невідомі людям, не втаємниченим у нашу високу науку, і є її найпершими елементами.

— Я розумію як ті, так і інші вирази науки про герби, — зухвало відповів Рудий Вепр, — але, можливо, наші німецькі терміни не такі, як тут у вас у Фландрії.

— Ой леле, що ви кажете! — прохопилося з уст Туазона д’Ора, — наша благородна наука, яка по праву називається справжнім прапором дворянства та славою рицарства, однакова в усіх християнських країнах, більше того, її визнають і вивчають навіть сарацини та маври. Отже, я наважуся попросити вас описати мені який завгодно герб у небесних термінах, тобто використовуючи назви планет.

— Описуйте його самі, коли маєте охоту, — буркнув Рудий Вепр, — а я не хочу робити всякі фокуси за вашим наказом, немов якась дресирована мавпа.

— Покажи йому якийсь герб, нехай опише його, як уміє, — сказав герцог. — А коли він цього не зможе зробити, я обіцяю написати на його спині всі ці геральдичні червоні, сині й чорні смуги.

— Ось сувій, — сказав бургундський герольд, витягаючи з кишені шматок пергаменту, — на якому я, в міру своїх скромних сил, накреслив старовинний герб. Я просив би вас, коли ви справді належите до членів шановної Ратізбоннської колегії, витлумачити його в належних термінах.

Ле Глор’є, який, здавалося, дуже розважався, стежачи за цим іспитом, протиснувся ближче до обох герольдів.

— Я хочу допомогти тобі, мій друже, — сказав він Рудому Вепрові, коли той безпорадно роздивлявся сувій. — Ось тут, милостиві мої государі, намальовано кішку, яка заглядає у вікно молочної крамниці.

Цей жарт викликав сміх, що було до певної міри на руку Рудому Вепрові, бо це змусило Туазона д’Ора, обуреного перекрученим тлумаченням його малюнка, поспішно пояснити, що накреслений тут герб запровадив у себе Хільдеберт, король Франції, після того як забрав у полон Гандемара, короля Бургундії, і що на ньому зображено барса або тигрову кішку, емблему полоненого государя, за гратами, або, як Туазон д’Ор описав це технічними термінами: «Чорне поле, істота на золотому, перетята червоними смугами навхрест, прикута до другого поля».

— Присягаюся своїм брязкальцем, — вигукнув ле Глор’є, — якщо кішка зображує Бургундію, то вона сьогодні не за гратами, а перед гратами.

— Правильно сказано, друже мій, — зауважив Людовік, сміючися, тим часом як усі присутні і навіть сам Карл були стурбовані цим недвозначним жартом. — Я винен тобі золотий за те, що ти перетворив сумне на веселе, чим, сподіваюся, все це й скінчиться.

— Мовчи, ле Глор’є, — гримнув на нього герцог, — а ви, Туазон д’Ор, надто вчені, щоб вас можна було зрозуміти. Відійдіть. Гей, ви, підведіть сюди цього негідника. Слухай, бестіє, — звернувся він до герольда своїм найбрутальнішим тоном, — чи знаєш ти різницю поміж золотом і сріблом у чомусь іншому, крім монет?

— Згляньтеся на мене, ваша високість. Ваша величність, скажіть за мене хоч слово!

— Кажи сам за себе, — перебив його герцог, — відповідай одним словом — герольд ти чи ні?

— Тільки на цей випадок, — признався викритий посол.

— Присягаюся святим Георгієм Бургундським, — вигукнув Карл, поглянувши на Людовіка скоса, — ми не знаємо жодного государя, жодного дворянина, який наважився б так зганьбити благородну науку — основу королівської і дворянської достойності, — нікого, за винятком короля, який послав до Едуарда Англійського слугу, переодягненого герольдом.

— Така військова хитрість, — удавано сміючись, сказав Людовік, — могла б бути виправдана тільки при дворі, де немає герольдів, а справа досить спішна і не терпить зволікання. Але тільки той, у кого розуму не більше, ніж у дикого вепра, може подумати, що такий маневр, яким можна було обдурити тупоголових остров’ян, не буде викрито при освіченому бургундському дворі.

— Все одно, хто б його не послав, він повернеться додому не інакше, як скуштувавши батогів, — похмуро вимовив герцог. — Гей, тягніть його на базарний майдан і відшмагайте віжками та канчуками так, щоб мантія його перетворилася на лахміття. Гей, гата, на Рудого Вепра! Гей, тю-гу! Кусь!

Чотири чи п’ять великих собак, схожих на тих, що намальовані на мисливських картинах Рубенса і Снейдерса[259], почувши знайомі звуки, голосно загавкали, немов справді побачили дикого кабана.

— Присягаюся святим розп’яттям! — сказав король Людовік, намагаючися догодити своєму суворому родичеві. — Вже коли осел вирядився в кабанячу шкуру, я пустив би собак, щоб вони стягли її з нього!

— Правильно, правильно! — вигукнув Карл, якому ця пропозиція припала до серця. — Так ми й зробимо. Гей, пустіть собак! Кусь, кусь, Тальботе! Сюди, Бомоне! Ми поженемо його від дверей замку до східних воріт.

— Сподіваюся, що ви, принаймні за мисливськими законами, дасте мені фори, як справжньому звірові, — почав благати нещасний герольд, намагаючися зберегти самовладання.

— Ти тільки гадина і, за мисливськими законами, не маєш права ні на які пільги, — відповів герцог. — Але нехай уже буде так, я накажу дати тобі шістдесят туазів уперед, хоча б заради твоєї дивовижної зухвалості. Гей, швидше, панове, ходімо поглянемо на лови!

Засідання ради несподівано припинилося; усі поспішили не менш поквапливо, ніж обидва государі, розважитися «гуманною» забавою, придуманою Людовіком.

Рудий Вепр, як виявилося, чудовий бігун. Окрилений жахом, чуючи близько за спиною з десяток лютих догів, підбадьорюваних мисливськими рогами та веселими криками мисливців, він летів, мов вихор, і коли б не його герольдська мантія (найгірший з усіх одягів для бігуна), можливо, йому пощастило б урятуватися. Двічі він спритно вивернувся від собак, заслуживши цим похвалу глядачів. Але жодному з них, навіть самому Карлові, ці лови не припали так до вподоби, як Людовікові, який, почасти з політичних міркувань, почасти тому, що завжди любив дивитися на людські страждання, коли вони набували комічної форми, реготав до сліз. Він схопився навіть за горностаєву мантію свого ворога, немовби знемагаючи від сміху, а герцог, не менш від нього захоплений цікавим видовищем, поклав йому руку на плече, виказуючи цим довір’я та приязнь, що різко суперечило тим взаєминам, які встановилися між ними останніми днями. Зрештою настала хвилина, коли швидкі ноги самозваного герольда вже не могли врятувати його від зубів переслідувачів; собаки кинулися на нього, повалили на землю і неодмінно перегризли б горло, коли б герцог не крикнув:

— Тубо, тубо! Гей, заберіть собак! Він так добре біг, хоч і не втік, що ми даруємо йому життя.

Кілька псарів кинулися виконувати наказ герцога. За хвилину частина собак була уже на шворі, і люди побігли за рештою, яка розбіглася по вулицях, переможно роздираючи останні лахміття строкатих тканин та вишивок герольдської мантії, яку лихої години надяг цей безталанний посол.

Саме тоді, коли герцог був надто захоплений усім, що відбувається перед його очима, і не бачив того, що в нього було за спиною, Олів’є Ден підкрався до короля й прошепотів йому на вухо:

— Це ж циган Хайреддін Магрібін. Треба не допустити його розмови з герцогом.

— Він мусить померти, — пошепки відповів йому Людовік. — Мертві нічого нікому не розповідають.

За хвилину після того Трістан Пустинник, якому Олів’є щось сказав, вийшов наперед і, низько вклонившися королеві й герцогові, промовив своїм звичайним грубим голосом:

— З дозволу вашої величності й вашої високості, ця дичина по праву належить мені. Цей негідник відмічений моїм тавром: на плечі в нього королівська лілія, як ви самі можете впевнитися. Це відомий розбійник, який убивав підданих його величності, грабував церкви, безчестив дівчат, стріляв дичину у королівських парках.

— Досить, досить! — перебив його герцог. — Він за всіма правилами належить моєму королівському кузенові. Що ваша величність учинить з ним?

— Коли ви віддали його до моїх рук, — відповів король, — я прочитаю йому лекцію з геральдики, в якій він зовсім невіглас, у чому всі ми пересвідчилися. Я з’ясую йому на практиці значення хреста з підвішеним до нього зашморгом.

— Не того хреста, який висить, а того, на якому висять? Гаразд, нехай він засвоїть цю лекцію під керівництвом вашого кума Трістана, адже ж той щодо цього справжній професор, — додав герцог, як завжди, різко засміявшись, задоволений дотепом.

Людовік так щиро вторував йому, що Карл не міг утриматися і, лагідно поглянувши на нього, сказав:

— Ах, Людовіку, Людовіку, який ти веселий співрозмовник. Коли б бог зробив тебе таким самим чесним королем! Я досі не можу забути того часу, коли ми розважалися разом із тобою.

— Від вас цілком залежить повернути той час, — відповів Людовік. — Я готовий погодитися на всі ваші умови, які тільки ви можете поставити мені в моєму теперішньому становищі, не зробивши мене посміховищем, а себе притчею во язицех усього християнського світу, і присягаюся над цією священною реліквією, яку я завжди ношу при собі, додержувати їх. Це — уламок святого хреста.

Кажучи так, він дістав з-за пазухи маленький золотий ковчежок на золотому ланцюжку, який він носив на грудях, приклався до нього й промовив:

— Ніколи ще над ним ніхто безкарно не давав неправдивої присяги. Справедлива рука провидіння завжди карала такий гріх протягом одного року.

— І проте над цією самою святинею ви присягалися мені в приязні, виїжджаючи з Бургундії, а потім підіслали до мене вашого прибічника Рюбампре, доручивши йому вбити мене або викрасти, — відповів герцог.

— Охота вам, любий кузене, згадувати давно минулі прикрощі? — відказав Людовік. — До того ж даю вам слово, ви помиляєтеся. Тоді я присягався не над цією реліквією, то був інший уламок животворного хреста, присланий мені турецьким султаном, який, мабуть, втратив частину своєї божественної сили через довге перебування в цього нечестивого. Хіба тоді менш як за рік не спалахнула війна з «союзом суспільного блага», хіба бургундське військо у спілці з усіма великими васалами Франції не отаборилося в Сен-Дені і хіба я не був змушений віддати Нормандію братові? Ні, боронь боже, щоб я ще колись давав брехливі присяги!

— Гаразд, гаразд, — відповів герцог. — Я й сам гадаю, що ви вже навчилися відтоді додержувати свого слова. А тепер скажіть мені одверто: чи виконаєте ви свою обіцянку і поїдете разом зі мною воювати з льєжцями й де ля Марком?

— Я вирушу на них з усіма васалами Франції і під розгорненою орифламою! — вигукнув Людовік.

— Ну, це вже занадто й навіть нерозважливо, — відповів герцог. — Досить буде присутності вашої шотландської гвардії та двох сотень ваших добірних списів, щоб довести, що ви дієте з своєї доброї волі. Надто велика армія могла б…

— Могла б справді зробити мене вільним, хочете ви сказати? — докінчив король. — Нехай буде так, визначте самі число мого війська.

— Ну, і щоб раз назавжди усунути прекрасну причину непорозумінь між нами, ви дасте згоду на шлюб графині Ізабелли де Круа з герцогом Орлеанським?

— Любий кузене, — відповів король, — ви доводите мою поступливість до краю. Адже ж герцог — наречений моєї дочки Жанни. Будьте великодушні, не наполягайте на цій вимозі, поговорімо краще про міста на Соммі.

— Моя рада обговорить це питання з вашою величністю. Я ж, з свого боку, — сказав герцог, — зовсім не піклуюся про збільшення своїх володінь, а тільки про відшкодування за заподіяні кривди. Ви самі втрутилися до справ моїх васалів, вашій королівській милості було завгодно подбати про одруження нашої підопічної. Ось тепер і одружіть її, ваша величність, з одним із членів своєї королівської родини, бо інакше всі переговори між нами буде припинено.

— Коли б я сказав, що роблю це залюбки, мені ніхто не повірив би, — відповів Людовік. — Отже, любий кузене, судіть самі, яке велике моє бажання догодити вам, що я не маю нічого проти цього шлюбу, коли його дозволить папа й коли обидві сторони дадуть свою згоду.

— Ну, а все інше улагодять наші міністри, — закінчив герцог. — Отже, ми знову друзі й брати!

— Хвала богові, — сказав Людовік, — який, тримаючи в своїй руці серця государів, із своєї милості схиляє їх до миру та поблажливості й не допускає до пролиття людської крові. Олів’є, — додав він пошепки, звертаючися до свого улюбленця, який постійно крутився коло нього, чекаючи його наказів, немов помічник біля чаклуна, — слухай-но, скажи Трістанові, щоб він швидше кінчав із цим бродягою циганом…