Квентін Дорвард

Розділ XI РОЛАНДОВА ЗАЛА

Незважаючи на те, що Людовік XI Французький найбільше з усіх європейських монархів любив і ревниво охороняв владу, він прагнув лише користатися з неї, і хоч іноді вимагав строгого додержання всіх формальностей етикету, відповідних його сану, насправді був напрочуд байдужий до почестей.

Фамільярність, з якою він запрошував своїх підданих до себе за стіл або навіть інколи й сам сідав за їхній, створила б йому популярність, коли б сам король був морально чистішою людиною. Але простота манер короля й так спокутувала чимало його гріхів в очах тих підданих, яким не доводилося безпосередньо страждати від його недовірливої й підозріливої вдачі. Третій стан[122], або середній клас Франції, який збагатів і набув більшого значення в державному житті за королювання цього розумного монарха, поважав його, хоч і не любив. Саме спираючись на підтримку цього третього стану, Людовік спромігся вистояти проти ненависті дворянства, яке звинувачувало його в тому, що він плямує честь французької корони й применшує їхні привілеї, збільшуючи привілеї городян і простого люду.

З терпінням, яке більшість інших володарів вважали б за приниження своєї гідності, і навіть не без задоволення король Франції чекав, поки його лейб-гвардієць угамує свій здоровий юнацький апетит. Проте Квентін був досить розсудливим і догадливим, щоб не піддавати королівське терпіння досить довгому випробуванню. Він уже кілька разів хотів закінчити свій обід, але Людовік спиняв його.

— Бачу по твоїх очах, — казав король добродушно, — що ти ще й наполовину не наївся. Їж іще, і хай допоможе тобі бог і святий Дені! Їж. Повір, обід і молитва, — тут він перехрестився, — ніколи не зашкодять доброму християнинові. Випий чарку вина. Але з пляшкою поводься обережно. Пияцтво — біда твоїх земляків. А втім, англійців теж. Коли б не ця пристрасть, вони були б найкращими вояками в світі. А тепер швидше помий руки, та не забудь прочитати молитву, і йди за мною.

Квентін послухався, і Людовік знов повів його до Роландової зали, але вже іншими, хоч і не менш заплутаними ходами.

— Пам’ятай, — владно сказав король, — ти сьогодні не залишав свого поста. Так і скажеш своєму родичеві й товаришам. А цим прив’яжи свою пам’ять, — і він накинув Дорвардові на руку коштовний золотий ланцюг. — Сам я не ходжу в таких оздобах, але мої вірні слуги завжди мають змогу пишатися в них. Проте коли такого ланцюга не досить, щоб зав’язати надто балакучий язик, то в мого кума Пустинника є певніший засіб примусити його замовкнути. А тепер слухай уважно. Жоден чоловік, крім мене та Олів’є, не повинен входити сюди цього вечора. Проте дами заходитимуть сюди з цих дверей чи з тих, а може й з обох. Коли вони звернуться до тебе, відповіси. Однак пам’ятай, що ти на варті і твої відповіді мають бути короткі; ти сам не маєш права ні звертатися до них, ні зав’язувати довгу розмову. Тільки слухай, що вони казатимуть. Твої вуха так само, як і твої руки, тепер належать мені — я купив тебе з душею і тілом. Отже, все, що ти почуєш з їхньої розмови, ти мусиш твердо пам’ятати, доки не перекажеш мені, а потім одразу ж і забути… Або стривай, зробімо так: ти нібито шотландський новобранець, який щойно прибув сюди з своїх гір і ще не вивчив нашої мови. Так буде краще! Отже, коли вони заговорять до тебе, ти зовсім не відповідатимеш їм: і тобі менше клопоту, та й вони вільніше розмовлятимуть у твоїй присутності. Ти розумієш мене? Прощай! Тільки добре пильнуй, і я тобі буду за друга.

Промовивши це, король зник за шпалерами, залишивши Квентіна розмірковувати над тим, що він чув і бачив. Юнак перебував у такому стані, коли краще дивитися вперед, ніж назад, бо думка про те, що він, ніби мисливець, який чатує на здобич, стояв у засаді, щоб позбавити життя благородного графа де Кревкера, не лестила його самолюбству. Щоправда, з боку короля це, здавалося, було тільки обачністю, бажанням захистити себе. Але юнак не був певен, що йому незабаром накажуть уже не захищати короля, а напасти на когось. Тоді його становище буде не з приємних… Познайомившись ближче з характером свого пана, Квентін розумів, що його відмова підкоритися була б для нього рівнозначна загибелі, а покора — безчестю. Нарешті, він відкинув ці думки, мудро втішаючись тим, чим так часто розсудливо втішаються юнаки, помітивши небезпеку: ще буде досить часу, щоб вирішити, як вчинити, коли біда справді настане.

Квентін тим легше заспокоївся, що останній наказ короля навів його на далеко приємнішу тему для роздумів, ніж власне становище. Безперечно, одна з дам, за якими він мав стежити, була леді з лютнею. Отож він поклав собі старанно виконати одну частину королівського наказу й уважно прислухатися до кожного слова, яке тільки вилетить з її уст, щоб упевнитися, чи така ж чарівна її мова, як і музика. Але ще з більшою щирістю він заприсягся сам собі, що жодного слова з її розмови він не перекаже королю, коли воно може обернутися не на користь прекрасної співбесідниці.

Він уже не боявся, що знову задрімає на своєму посту. Кожен шелест старих шпалер, що коливалися від подуву вітру, який проникай через відчинене вікно, здавався йому наближенням тієї, кого він очікував. Одним словом, він відчував увесь той таємничий неспокій і запал очікування, який завжди буває супутником кохання або принаймні сприяє його зародженню.

Нарешті, двері зарипіли (бо двері в п’ятнадцятому столітті навіть у палацах не поверталися на своїх завісах так беззвучно, як тепер), але, на жаль, не в тому кінці зали, звідки він чув звуки лютні. Проте двері відчинилися, і з’явилася якась жінка у супроводі двох інших, яким вона подала знак залишити її, а сама ввійшла до зали. По нерівній кривій ході, що особливо було помітно, коли жінка йшла довгою галереєю, Квентін одразу пізнав принцесу Жанну. Він став у позу мовчазного вартового і з належною пошаною відсалютував їй своєю зброєю, коли вона проходила повз нього. Вона відповіла на його привітання граціозним нахилом голови, так що Квентін мав нагоду розглянути її обличчя краще, ніж уранці.

В обличчі нещасної принцеси було мало такого, що могло б примусити забути вади її постаті й ходи. Хоч воно й не було неприємним, але й не було по-справжньому гарним, її великі блакитні очі, звичайно втуплені в землю, світились лагідним терпінням і стражданням. Вона була надзвичайно бліда, а її шкіра мала жовтуватий безбарвний відтінок, що свідчило про погане здоров’я. Хоч зуби її були білі й рівні, але губи — тонкі й безкровні. У принцеси було розкішне волосся, але таке безбарвне, що здавалося майже сірим. До того ж покоївка принцеси, яка, без сумніву, вважала, що пишне волосся пані є її прикрасою, робила їй погану послугу, укладаючи його буклями навколо блідого обличчя, якому вони надавали майже мертвотного, неземного вигляду. Немов нарочито, щоб зовсім спотворити принцесу, на неї наділи широку блякло-зеленого шовку сукню, що робила її схожою на привид.

Тим часом як Квентін стежив за цією незвичайною постаттю очима, сповненими цікавості і жалю (бо кожен погляд і рух принцеси викликали співчуття), з протилежного кінця зали ввійшли дві дами.

Одна з них була тією молодою особою, яка з’явилася на поклик Людовіка й принесла йому фрукти, коли Квентін сидів за столом пам’ятного дня у заїзді «Флерделіс». Тепер, оточена усією таємничою благородністю, німфа з серпанком і лютнею (принаймні в уяві Квентіна), знатна спадкоємиця багатого графства, вона справила на нього вдесятеро сильніше враження, ніж тоді, коли він вважав її за доньку нікчемного трактирника, яка прислуговувала багатому купцеві-самодуру. Він тільки дивувався, як це він одразу не відгадав її справжнього сану. А проте її вбрання було майже таке просте, як і раніш, траурне плаття без будь-яких прикрас, а на голові крепова вуаль, відкинута назад, так що її обличчя було відкрите.

Тепер, коли Квентін довідався, хто вона, її милий образ став ще чарівніший, її постава й хода набули особливої поважності, яких він перед тим не помічав, а правильні риси, чудовий колір обличчя й блискучі очі — виразу шляхетності, що підносило її вроду.

Навіть коли б смерть була карою за це, Квентін не міг би не віддати цій красуні і її супутниці тієї самої шани, яку він щойно віддав принцесі. Вони зустріли те, як особи, звиклі до поваги підвладних, і чемно відповіли йому. Але він помітив (можливо, це була лише гра його юнацької уяви), що молода графиня, відповідаючи на його привітання, злегка почервоніла, опустила очі й, здавалося, трохи розгубилась. Вона, напевне, пізнала сміливого чужинця з сусідньої башти заїзду «Флерделіс». Але чи вказувало це, що вона була незадоволена, — Квентін не міг вирішити.

Супутниця молодої графині, так само одягнена в жалобне вбрання, була вже в такому віці, коли жінки найбільше дбають про те, щоб зберегти свою в’янучу вроду. Ще й тепер було помітно, що жінка була раніш дуже вродлива, а її манери свідчили, що вона не тільки пам’ятає свої давні перемоги, а й не збирається відмовлятися від майбутніх. Дама була висока й граціозна, хоч трохи гоноровита. Вона відповіла на привітання Квентіна поблажливою усмішкою й прошепотіла щось на вухо своїй супутниці, яка подивилася на воїна, немовби для того, щоб перевірити сказане, але відповіла старшій дамі, не підводячи очей. Квентінові здалося, що зауваження стосувалося його бравого вигляду, і він був (я не знаю чому) дуже радий, що молода графиня відповіла, навіть не завдавши собі клопоту впевнитися, чи справедливе це зауваження. Напевне, він гадав, що між ним і молодою дівчиною вже виник той таємничий зв’язок, який надавав великого значення кожній найменшій дрібниці.

А втім, йому ніколи було роздумувати, бо одразу ж його увагу привернула зустріч принцеси Жанни з цими чужоземними дамами. Вона зупинилася, коли дами ввійшли, щоб привітати їх, мабуть, свідома того, що ходити їй не личить. А як принцеса трохи зніяковіла, відповідаючи на їхній уклін, то старша з чужинок, не знаючи, з ким говорить, почала з нею розмову таким поблажливим тоном, ніби робила їй велику честі..

— Я дуже рада, мадам, — сказала вона усміхаючись, щоб підбадьорити соромливу незнайомку, — що нам, нарешті, дозволено користуватися товариством такої шановної особи, якою здаєтеся ви нам. Мушу сказати, що я й моя племінниця досі не відчували особливої гостинності короля Людовіка. Що ти, моя люба? Нічого смикати мене за рукав; я бачу по очах цієї молодої дами, що вона співчуває нам. Відтоді, як ми приїхали сюди, вельможна пані, з нами поводилися трохи краще, ніж з простими полонянками. Після тисячі наполегливих запрошень і порад стати під заступництво Франції найхристиянніший король спочатку помістив нас у поганенькому заїзді, а тепер приділив куток цього поїденого міллю палацу, звідки нам дозволено виповзати лише після заходу сонця, ніби ми кажани чи сови, поява яких при сонячному світлі вважається поганою прикметою.

— Дуже шкодую, — сказала принцеса, затинаючись від розгубленості, яку вона відчула через цю розмову, — що ми досі не спромоглися прийняти вас згідно з вашими заслугами й достойністю. Ваша племінниця, гадаю, більш задоволена?

— Далеко-далеко більш, ніж я можу висловити, — відповіла молода графиня. — Я шукала тут лише безпечності, а знайшла, крім того, ще й самітність. Відлюддя нашого першого житла й ще більше самотнє життя в цьому новому, призначеному для нас, тільки побільшують, на мою думку, милість й уважність короля, які він виявив до нас, нещасних утікачок.

— Замовкни, дурненька кузино[123], — перебила старша дама, — дай мені розважити душу, бо, нарешті, ми можемо на самоті порозмовляти з дамою. Я кажу «на самоті», бо не беру до уваги цього гарного молодого вартового, який скоріше схожий на статую, ніж на живу істоту; він, мабуть, не володіє ні своїми членами, ні язиком і, звичайно, не знає цивілізованої мови. Отже, повторюю: раз ніхто тут, крім цієї дами, не може зрозуміти нас, хочу їй сказати, як я шкодую, що поїхала до Франції. Я чекала на урочисте вітання, турніри, бенкети, видовища й свята, а замість того попала мало не в тюрму! Наше найкраще товариство — циганський волоцюга, з яким нас познайомив король і через якого велів листуватися з друзями у Фландрії. Може, — сказала вона, — король з політичних міркувань триматиме нас у цій клітці аж до смерті, щоб потім захопити наші маєтки, коли разом з нами угасне стародавній рід де Круа… Герцог Бургундський не був такий жорстокий: він усе-таки запропонував моїй племінниці чоловіка, хоч і поганого.

— Я воліла б краще стати черницею, ніж дружиною лихого чоловіка, — сказала принцеса, якій нарешті пощастило докинути своє слово до розмови.

— Кожен має право вибирати, що йому до вподоби, — заперечила красномовна дама. — Адже бог свідок, що я все це кажу лише тому, що мені шкода моєї племінниці, бо сама я вже не збираюсь виходити заміж. Ви усміхаєтесь, але присягаюся всім святим, що це так. Однак це не виправдовує короля, який своєю поведінкою більш нагадує старого Мішо, міняйла з Гента, ніж наслідника Карла Великого.

— Замовкніть, — суворо сказала принцеса. — Пам’ятайте, що ви говорите про мого батька.

— Про вашого батька?! — вражено вигукнула бургундська дама.

— Про мого батька, — повторила з гідністю принцеса. — Я — Жанна Французька. Але не бійтеся, мадам, — додала вона з властивою їй лагідністю в голосі, — ви не бажали образити мене, і я не гніваюся. Розраховуйте на мій вплив при дворі. Я зроблю все, щоб полегшити вигнання вам і цій милій молодій особі. На жаль, я можу зробити для вас небагато, але щиро пропоную вам свою підтримку.

З глибоким і шанобливим поклоном графиня Амеліна де Круа — так звали старшу даму — прийняла від принцеси люб’язну обіцянку. Недаремно вона досить довго жила при дворі й досконало вивчила придвірні звичаї. Вона незмінно додержувала правила, якого дотримуються придворні всіх часів: судити у приватних розмовах про вади та нерозсудливість своїх володарів, про кривди та зневаги, яких вони завдають, але ніколи не згадувати про все це в присутності самого володаря або членів його родини. І от тепер дама була надзвичайно збентежена, що припустилася помилки, відізвавшись неповажливо про Людовіка в присутності його дочки. Вона хотіла висловити жаль і вибачитися, але принцеса заспокоїла її і якнайделікатніше попросила (хоч це й було рівнозначно наказу з боку дочки французького короля) більше й слова не казати на виправдання і нічого не пояснювати. Після цього принцеса з належною їй гідністю сіла в своє крісло й звеліла обом чужоземкам сісти поруч з нею, що молодша виконала з щирою та соромливою шанобливістю, а старіша — навмисно вдаючи глибоку покірливість та повагу. Вони почали свою розмову, але так тихо, що вартовий не міг нічого чути і лише помітив, що тепер принцеса слухала більше молодшу, вродливішу даму, а графиня Амеліна, хоч і розмовляла далеко більше, проте своїм потоком красномовства та компліментами привертала менше уваги з боку принцеси, ніж її родичка короткими та скромними відповідями.

Розмова дам не тривала ще й чверті години, як відчинилися двері в іншому кінці зали і ввійшов якийсь чоловік, закутаний в дорожній плащ. Пам’ятаючи наказ короля, Квентін одразу пішов назустріч цьому чоловікові і, ставши поміж ним і дамами, попросив його негайно вийти звідси.

— За чиїм наказом? — спитав незнайомець тоном, в якому була зневага й здивування.

— За наказом короля, для виконання якого я сюди поставлений, — твердо відповів Квентін.

— Цей наказ не може стосуватися Людовіка Орлеанського, — сказав герцог, розгорнувши свій плащ.

Юнак вагався деякий час, чи поширити наказ короля на першого принца крові, що, як усі казали, тепер мав поріднитися з родиною самого короля.

— Ваша високість, — сказав він нарешті, — надто поважна особа, щоб я міг противитись вашим бажанням. Сподіваюся, проте, що ваша високість засвідчить, що я виконав свій обов’язок, наскільки ви мені дозволили.

— Стань на своє місце, юний воїне, тобі не докорятимуть за це, — промовив герцог Орлеанський і, пройшовши повз Дорварда, привітав принцесу з силуваною люб’язністю, як то бувало завжди, коли він звертався до нареченої.

Він сказав, що обідав у Дюнуа й довідався, що тут, у Роландовій залі, зібралось товариство, а тому й наважився прилучитися до нього.

Рум’янець, що залив бліді щоки нещасної Жанни і скрасив на хвилину її обличчя, засвідчив, що таке збільшення їхнього товариства не було їй неприємне. Вона поспішила познайомити Людовіка з обома дамами де Круа, які привітали принца відповідно до його високого сану, і, вказавши йому на крісло, запропонувала приєднатися до їхньої розмови.

Герцог сказав, що в такому чарівному товаристві не може дозволити собі сісти в крісло. Він узяв подушку з одного стільця і, поклавши її на підлогу біля ніг прекрасної молодої графині де Круа, сів так, щоб, не ображаючи принцеси, приділяти більше уваги її чарівній сусідці.

Спершу здавалося, що це навіть сподобалося його нареченій. Вона заохочувала герцога говорити компліменти прекрасній чужоземці, очевидно, гадаючи, що вони стосуються передусім її самої. Але герцог Орлеанський, хоч і звик коритися суворій волі свого дядька-короля, мав досить сміливості, щоб у його відсутності робити то, що йому хотілося. Оскільки його високий сан давав право переступити через звичайні церемонії двору, то він одразу почав палко, але не без фамільярності вихваляти вроду графині Ізабелли. Його компліменти стали такими настирливими й нестримними (мабуть тому, що він випив трохи більше вина, ніж звичайно, бо Дюнуа не був ворогом Бахусові[124], що зрештою в полоні пристрасті він майже забув про присутність принцеси.

Але коли така похвала і була кому до вподоби, то лише самій графині Амеліні, яка вже передбачала всі вигоди можливого союзу з першим принцом крові. Знатне походження, врода й багатство графині робили ці честолюбні мрії її тітоньки не такими вже нездійсненними, якби можна було б не зважати на особисті розрахунки Людовіка XI. Молодша графиня слухала компліменти герцога із збентеженням та замішанням, увесь час кидаючи погляди, сповнені німого благання, на принцесу, немов прохаючи допомогти їй. Але ображене почуття і соромливість Жанни Французької не дозволяли їй легко перевести розмову на загальні теми. Зрештою, коли не зважати на кілька чемних фраз, сказаних графинею Амеліною, бесіду підтримував тільки сам герцог, звертаючись до молодшої графині де Круа, врода якої була темою його невичерпної красномовності.

Не слід також забувати, що мовчазним свідком цієї сцени був вартовий, чудові мрії якого танули, наче віск від сонця, і тим швидше, чим палкішою ставала мова герцога. Нарешті, графиня Ізабелла де Круа зробила рішуче зусилля, щоб припинити цей нестерпний для неї потік красномовства, тим більше, що вона бачила, якої муки завдає поведінка герцога принцесі.

Звернувшись до принцеси, вона сказала скромно, але твердо, що перша милість, про яку вона проситиме її високість, переконати герцога Орлеанського в тому, що, коли бургундські дами й поступаються розумом і грацією перед французькими, вони принаймні не такі дурні, щоб їм подобалися розмови, сповнені перебільшених компліментів.

— Мені дуже жаль, графине, — сказав герцог, запобігаючи відповіді принцеси, — що ви хочете водночас узяти під сумнів і вроду бургундських дам, і щирість французьких рицарів. Коли ми, французи, швидкі й щедрі у висловлюваннях нашого захвату, то це тому, що ми кохаємо, як і б’ємося, не дозволяючи холодній розсудливості стримати наші почуття, і так легко схиляємося перед вродою, як і перемагаємо відважних.

— Врода наших землячок не претендує на такі перемоги, — сказала молода графиня з більшим осудом, ніж вона досі наважувалася висловити те своєму високопоставленому поклонникові, — а бургундських рицарів не так легко перемогти.

— Я шаную ваш патріотизм, графине, — сказав герцог, — але другої частини вашого заперечення не оспорюватиму, доки не з’явиться бургундський рицар, що доведе це із зброєю в руках. Що ж до красунь вашої країни, то ви несправедливі до них, і найкращий тому доказ ви самі. Погляньте сюди, — промовив він, показуючи на велике дзеркало — подарунок Венеціанської республіки і надзвичайну рідкість за тих часів, — і скажіть мені, яке серце може встояти проти тих чар, що ви там бачите?

На ці слова принцеса, не в силі довше терпіти зневагу нареченого, відкинулася на спинку крісла і так зітхнула, що одразу вивела герцога з країни мрій. Графиня Амеліна поквапливо спитала, чи не почуває себе погано її високість.

— Просто раптом заболіла голова, — відповіла принцеса, намагаючись усміхнутися. — Зараз минеться.

Проте блідість, що дедалі більше вкривала її обличчя, суперечила цим словам, і графиня Амеліна, бачачи, що принцеса готова знепритомніти, покликала на допомогу.

Герцог, кусаючи губи й проклинаючи легковажність, що дала волю його язику, кинувся за фрейлінами принцеси, які були в сусідній кімнаті. А коли вони прибігли з потрібними ліками, він, як рицар і кавалер, не міг не допомагати їм підтримувати й приводити до пам’яті принцесу. Його голос, майже ніжний від жалості до нареченої і усвідомлення своєї провини, був найкращими ліками для неї. І саме тоді, коли вона почала опритомнювати, в залу ввійшов король.