Квентін Дорвард

Розділ XIX МІСТО

Розлучившись з графинею Ізабеллою, чий погляд був для нього протягом стількох днів провідною зорею, Квентін відчув у своєму серці чудну порожнечу й холодність, яких він ніколи не відчував у своєму повному мінливостей житті. Графиня знайшла собі постійний притулок, і близькі взаємини, що склалися між ними під час подорожі, без сумніву, мали урватися, бо під яким приводом могла б вона, коли б навіть і наважилася на порушення пристойності, залишити при собі такого вродливого юнака благородного походження, як Квентін?

Але усвідомлення неминучості розлуки не полегшувало болю, горде серце Квентіна не могло стерпіти, що його відпускали, як звичайного слугу, як провідника, що виконав свій обов’язок; і він пролив не одну сльозинку над руїнами прекрасних повітряних замків, яких так багато набудував під час цікавої подорожі. Він мужньо намагався побороти в собі смуток, але всі зусилля його спершу були марні. Піддавшися почуттю, якого він не міг затамувати, він сів на підвіконні глибокого готичного вікна, крізь яке освітлювалася велика зала в Шонвальді, й став роздумувати над своєю гіркою долею, що не дала йому ні високого сану, ні достатнього багатства, щоб здійснити свою сміливу мрію.

Квентін намагався розвіяти свій сум, узявшись до справ: написав і відіслав з Карлом, одним із своїх служників, повідомлення королю про прибуття графинь де Круа до Льєжа. Зрештою, його природна бадьорість повернулася до нього, збуджена, мабуть, заголовком старого, щойно надрукованого в Страсбурзі роману, який лежав на підвіконні. На титульному аркуші було написано:

Читаючи «чорні літери»[196] назви оповідання, що так дивно нагадувало його власну долю, Квентін раптом відчув дотик чиєїсь руки на своєму плечі й побачив цигана, який стояв біля нього.

Хайреддін завжди був неприємний йому, а після викриття його зради став просто ненависний, і Квентін з усією суворістю спитав його, як той наважився доторкнутися до християнина й дворянина?

— Та просто хотів упевнитися, — відповів циган, — чи не втратив християнський дворянин свого чуття так само, як втратив слух і зір. Я вже кілька хвилин стою тут і промовляю до вас, а ви дивитеся на ці клаптики жовтого паперу, немовби в них якісь чари, здатні перетворити вас на боввана, а втім, вони вже почасти виявили свою дію.

— Гаразд, чого тобі треба? Кажи й забирайся геть!

— Мені треба того, чого й усім людям, хоч небагато з них задовольняється цим, — сказав Хайреддін. — Я хочу одержати те, що мені належить, — моїх десять золотих за те, що був провідником для ваших дам.

— І ти ще наважуєшся вимагати платні після того, як я подарував тобі твоє нікчемне життя? — гнівно вигукнув Дорвард. — Адже ти хотів зрадити їх дорогою.

— Але я ж не зрадив їх, — заперечив Хайреддін. — Коли б я зробив так, то не просив би винагороди ні у вас, ні у них, а тільки в тих, для кого було б корисно, щоб вони поїхали правим берегом річки. Той, кому я служив, і має сплатити мені.

— Тоді нехай твоя винагорода загине разом з тобою, зраднику! — кинув Квентін, відраховуючи йому гроші. — Забирайся до Арденського Вепра або до самого чорта, тільки щоб очі мої тебе не бачили, інакше я передчасно спроваджу тебе на той світ!

— До Арденського Вепра! — повторив циган з таким здивуванням, яке чудно було бачити на його завжди непроникному обличчі. — Виходить, то була не випадкова догадка і не просте підозріння? Отже, ви все знали і тому вирішили змінити шлях? Але як?.. Чи, може, у вашій країні й справді є віщуни, які ворожать краще, між наше мандрівне плем’я? Не верба ж, під якою ми розмовляли, переказала вам наші слова. Але ні-ні-ні! Який я дурень! Розумію, розумію! Верба над струмком коло монастиря: я ж бачив, як ви подивилися на неї, проїжджаючи мимо… Це, либонь, за п’ять льє від того гнізда трутнів. Верба справді не могла чути, але на ній міг сховатися хтось з вухами! Відтепер я влаштовуватиму свої наради не інакше, як на відкритій рівнині: ні кущика, ні будяка не буде близько, щоб за ними міг заховатися шотландець. Ха-ха-ха! Шотландець побив цигана його ж витонченою зброєю. Але знай, Квентіне Дорвард, що ти перехитрував мене тільки собі на шкоду. Так! Доля, яку я віщував тобі по лініях руки, не збулася лише через твою впертість.

— Присягаюся святим Андрієм, — сказав Квентін, — твоє нахабство змушує мене сміятися всупереч моєму бажанню. Чим і як успіх твого підлого зрадництва міг бути мені корисним? Правда, я чув, що ти умовлявся не губити мого життя, — умова, яку твій гідний спільник неодмінно забув би, коли б дійшлося до мечів. Але як твоя зрада могла б обернутися мені на користь, а не приректи мене на смерть або полон, — це вже вище від людського розуміння!

— Не варто думати про це, — відказав Хайреддін, — бо я все-таки здивую вас своєю вдячністю. Коли б ви скривдили мене, не віддавши мені грошей, то я вважав би, що ми поквиталися, і покинув би вас на ваше безголов’я. Тепер я залишаюся вашим боржником за ту справу на березі Шеру.

— Мені здається, що я вже стягнув з тебе цей борг, лаючи й проклинаючи тебе, — зауважив Квентін.

— Жорстокі чи й лагідні слова — це тільки вітер, який не збільшує й не зменшує ваги на терезах. От коли б ви вдарили мене…

— Я й зараз можу віддати свій борг таким способом, коли ти ще дратуватимеш мене тут!

— Я б не радив вам так його віддавати, — мовив циган, — бо така розплата, завдана необережною рукою, може перевищити борг і, на нещастя, зробить вас моїм боржником. А я не такий, щоб прощати борги або й зовсім забути про них. А тепер бувайте, але ненадовго: я йду попрощатися з графинями де Круа.

— Ти? — вражено вигукнув Квентін. — Тебе допустять до графинь? І це тут, у такому місці, де вони живуть як черниці під опікою сестри єпіскопа, благородної каноніси? Неможливо!

— Проте Марта чекає на мене, щоб провести до них, — заперечив циган глузливо. — Вибачте, що мушу покинути вас так несподівано.

Він обернувся, ніби збираючись іти, але одразу ж зупинився й проказав дуже врочисто й багатозначно:

— Я знаю ваші надії. Вони сміливі, але можуть збутися лише тоді, коли я допоможу вам! Я знаю ваші побоювання: вони мають навіяти вам обережність, але не боязкість. Кожну жінку можна підкорити. Графський титул — це тільки назва, яка так само пасуватиме Квентінові, як титул герцога личить Карлові або титул короля — Людовікові.

Перш ніж Дорвард устиг відповісти, циган вийшов із зали. Юнак кинувся за ним, але Хайреддін, краще ніж шотландець знайомий з усіма ходами й переходами замку, випередив його і зник, збігши маленькими східцями вниз. Однак Дорвард, сам не усвідомлюючи добре, чому так робить, поспішив услід за ним. Сходи закінчувалися дверима, що відчинялися в одну з алей саду; тут Квентін знову побачив на мить цигана: той біг звивистою алеєю і був уже далеко.

З двох боків сад був оточений будовами замку — величним громаддям, що своєю архітектурою скидалося водночас і на фортецю і на монастир; з двох інших боків здіймалися зубчасті мури. В протилежному кінці саду, в іншій частині будови, де під масивною аркою, увитою плющем, була задня хвіртка; саме до неї і поспішав Хайреддін. Тут він озирнувся і на прощання помахав рукою своєму переслідувачеві. Дорвард побачив, що й справді Марта відчинила хвіртку й дикого цигана впустили до покоїв графинь де Круа, як він міг, звичайно, здогадатися. Квентін кусав губи з обурення, докоряючи собі, що не застеріг дам проти підступності Хайреддіна і не розповів їм про зраду, яку він замишляв. Нахабна самовпевненість, з якою циган обіцяв допомогти Квентінові в його особистих справах, ще збільшувала його гнів і обурення. Юнакові здавалося, що й саме кохання його до графині Ізабелли було б споганене, коли б воно мало успіх завдяки такому посередникові. «Однак усе це обман, — сказав він сам до себе, — махінації його підлого ремесла. Він якоюсь брехнею домігся, що дами пустили його до себе, і зробив це з якимсь лихим наміром. Добре, що я довідався, де саме вони живуть. Я підстережу Марту й випрошу собі побачення з ними, хоч би для того, щоб застерегти їх. Прикро, що мені доводиться вживати хитрощів, а цей негідник може так просто і легко побачитися з ними. Я скажу їм, що хоч вони й позбавили мене свого товариства, все ж таки головна моя турбота — охороняти Ізабеллу».

Тим часом як закоханий юнак заглибився в свої роздумування, до нього підійшов через ті самі двері, через які і він потрапив у сад, один літній придворний єпіскопа і дуже чемно сказав, що цей сад — приватна власність і заходити сюди можуть лише єпіскоп та його найпочесніші гості.

Квентін так замислився, що старий мусив повторити свої слова двічі, перш ніж він добрав, у чому річ. Схаменувшися, шотландець уклонився й поспішив вийти з саду, а придворний ішов за ним, докучаючи йому нудними виправдовуваннями, що мусив з обов’язку зробити йому зауваження. Старий так бажав загладити мниму образу, яку, він гадав, Дорвард узяв близько до серця, що весь час намагався зав’язати з ним розмову. Проклинаючи в думках настирливість придворного, Квентін сказав, що йде до міста, і так прискорив ходу, що в старого пропала всяка охота супроводити його далі підйомного моста. За кілька хвилин Квентін був уже в Льєжі — тоді одному з найбагатших міст у Фландрії і, звичайно, в цілому світі.

Сум, навіть любовний сум, лежить не так уже глибоко, принаймні в серцях людей мужньої і гнучкої вдачі, як схильні думати лекгодухі меланхоліки, що хворіють на таку слабість. Його заступають несподівані й сильні враження, породжені зміною місця, краєвидів, що викликають нову течію думок, і впливом гомінливого багатоголосого натовпу. Через кілька хвилин Квентін був так захоплений різноманітністю й швидкою зміною вражень від невпинної метушні на багатолюдних вулицях Льєжа, що забув і думати не тільки про цигана, а навіть і про саму графиню Ізабеллу.

Багатоповерхові будинки, величні, хоч вузькі й похмурі вулиці, розкішна виставка найдорожчого краму й блискучої зброї у складах, магазинах і крамницях, великий і строкатий натовп в яскравому одязі, який заклопотано сновигав туди й сюди, невпинний рух возів, навантажених предметами вивозу й довозу: до першого належали сукна, саржа, різноманітна зброя, цвяхи, залізні вироби, а до другого — господарчі товари й речі розкоші, — все це створювало картину такого багатства, пожвавлення й розкоші, якої Квентін досі не бачив. Він був у захопленні також від системи каналів, що, з’єднуючись з Маасом, перетинали місто в різних напрямах і правили за водні шляхи для торговельних потреб. Він прослухав також обідню в старовинній церкві святого Ламберта, що, як кажуть, була збудована ще у VIII столітті.

Вийшовши з церкви, Квентін, роздивляючись все навколо з жадібною цікавістю, помітив, що привернув до себе увагу невеличких гуртків поважних на вигляд городян, які, здавалося, чекали його виходу. Появу Квентіна зустріли гомоном і перешіптуванням, що поширювалися від одного гурту до іншого. Спостерігачів ставало дедалі більше — очі всіх були скеровані на Квентіна з виразом зацікавленості, до певної міри змішаної з повагою.

Нарешті він опинився в центрі досить численного натовпу, який поштиво розступався перед ним, пропускаючи його, а ті, хто йшов поряд із ним чи позаду, старанно оберігали від поштовхів юрби. І все-таки становище Квентіна було досить скрутне, йому хотілося спекатися цих людей або принаймні дістати якісь роз’яснення щодо їхньої поведінки.

Квентін озирнувся навколо і, зупинивши погляд на веселому, ставному й поважному чоловікові, що, як свідчили його оксамитовий плащ і золотий ланцюг, міг бути впливовою особою, а то й урядовцем, спитав, чи немає в його зовнішності чогось такого, що викликає таку незвичайну загальну увагу.

— Чи, може, — додав він, — у мешканців Льєжа такий звичай оточувати юрбою чужоземців, які випадково попадають до їхнього міста?

— Звичайно, ні, пане, — відповів городянин. — Льєжцям невластива пуста цікавість, і нема в них такого звичаю. А у вашому вигляді і вбранні нема нічого особливого, але у вас є те, що в нашому місті люблять і шанують.

— Усе це звучить дуже чемно, шановний пане, — відповів Квентін, — але, присягаюся хрестом святого Андрія, я не можу добрати, що саме ви хочете сказати.

— Ваша присяга, пане, — зауважив льєжський купець, — так само, як і ваша вимова, запевняють мене, що ми не помилилися.

— Присягаюся моїм покровителем святим Квентіном, — сказав Дорвард, — тепер я ще менш розумію.

— Ось знову, — заперечив льєжець, багатозначно й ще чемніше й доброзичливіше поглядаючи на Квентіна. — Може, нам і не слід було б звертати увагу на те, що ви, шановний пане, вважаєте за краще таїти. Але навіщо тоді присягатися святим Квентіном, коли ви не хочете, щоб я розтлумачив прихований зміст ваших слів? Ми знаємо, що добрий граф де Сен-Поль тепер перебуває там і клопочеться нашим ділом.

— Присягаюся життям, — сказав Квентін, — тут якесь непорозуміння. Я нічого не знаю про Сон-Поля.

— Авжеж, ми й не питаємо вас, — промовив городянин. — Тільки послухайте, що я скажу вам на вухо. Мене звуть Павійон.

— А що мені, власне, до цього, пане Павійон? — здивувався Квентін.

— Звичайно, нічого. Тільки я гадав, вам приємно буде дізнатися, що ви розмовляєте з людиною надійною. А ось і мій колега Рюслар.

Рюслар висунувся наперед. Це був огрядний сановник з круглим черевом, яким він, немов тараном, розштовхував перед собою натовп. Він прошепотів своєму сусідові, щоб той був обережніший, і сказав тоном докору:

— Ви забуваєте, мій добрий колего, що тут надто відкрите місце. Пан не відмовиться зайти до мене або до вас випити склянку рейнського з цукром, і тоді ми більше почуємо про нашого друга й спільника, якого ми любимо від усього нашого чесного й щирого фламандського серця.

— В мене немає ніяких новин для вас, — нетерпляче сказав Квентін. — Я не хочу пити рейнського і єдине, чого я прошу від вас, це щоб ви, як шановні й поважні особи, звеліли юрбі розійтися й дати мені змогу так спокійно вийти з вашого міста, як я до нього прийшов.

— Ну, само собою, — сказав Рюслар, — коли вже ви так наполягаєте на вашому інкогніто, навіть із нами, надійними людьми, то дозвольте запитати вас прямо: чому ви носите відзнаки вашого корпусу, коли хочете, щоб вас не пізнали в Льєжі?

— Які відзнаки і якого корпусу? — вигукнув Квентін. — Ви маєте вигляд поважних людей і серйозних громадян, проте, хай йому біс, ви або самі божевільні, або бажаєте, щоб я зробився таким.

— Хай йому чорт! — сказав інший громадянин. — Цей юнак примусить лаятися самого святого Ламберта! Ну, хто носить шапку з хрестом святого Андрія й французькою лілією, крім шотландських лучників гвардії короля Людовіка?

— Припустімо навіть, що я лучник шотландської гвардії. Чому ж ви дивуєтесь, що я ношу форму частини, до якої належу? — нетерпляче запитав Квентін.

— Він признався, він признався! — радісно розмахуючи руками, вигукнули Рюслар з Павійоном і обернулися до своїх співгромадян, круглі обличчя яких сяяли від захоплення. — Він сам визнав, що він лучник гвардії Людовіка — Людовіка, оборонця вольностей Льєжа!

У відповідь знявся шалений галас. Серед крику чулися окремі вигуки: «Хай живе Людовік Французький! Хай живе шотландська гвардія! Хай живе хоробрий лучник! Наша свобода, наші привілеї або смерть! Геть податки! Хай живе шотландська гвардія! Геть податки! Хай живе хоробрий Арденський Вепр! Геть Карла Бургундського! На смітник Бурбона з його єпіскопством!»

Очманівши від галасу, який, здіймаючись і спадаючи, наче морські хвилі, переходив з одного кварталу до другого й щоразу збільшувався від тисячі голосів, мов хор на далеких вулицях і майданах, Квентін, нарешті, здогадався, у чім справа, і вирішив, як йому треба поводитися.

Він тепер згадав, що після сутички з герцогом Орлеанським і Дюнуа один з його товаришів, за наказом лорда Крофорда, забрав його шолом, розколотий мечем, і дав йому свою підбиту сталлю шапку, яка була частиною звичайного і всім відомого обмундирування шотландської гвардії. Поява лучника з королівського корпусу, який завжди близько стояв до особи Людовіка, на вулицях міста, незадоволення якого розпалювалося агентами цього короля, — було витлумачено, як намір Людовіка відкрито допомогти Льєжу. Поява одного лучника розцінювалася як запорука негайної підтримки з боку Людовіка. Дехто навіть запевняв, що допоміжні війська вже вступають до міста, хоч ніхто не знав, через які саме міські ворота.

Квентін зрозумів, що зараз просто неможливо довести цим людям, які так уперто обстоюють свою думку, що вони помиляються, більше того, всяка спроба переконати схвильований натовп у протилежному навіть небезпечна, а він не бачив необхідності наражатися на небезпеку. Отже, він вирішив не сперечатися, а очікувати й позбутися їх при першій нагоді. До такого висновку він дійшов дорогою до ратуші, куди натовп потяг його за собою і де вже зібралися всі знатні люди міста, щоб вислухати новини, які нібито він привіз, і влаштувати на його честь пишний бенкет.

Незважаючи на заперечення Квентіна, що розцінювались як вияв скромності, його з усіх боків оточили збуджені городяни, і ця каламутна течія потягла його за собою. Двоє друзів бургомістра, що були синдиками міста, міцно вхопили його за руки. Попереду йшов Ніккель Блок, синдик корпорації різників, якого спішно викликали з бійні. Хоробрість і грація, з якими він махав своєю смертельною сокирою, ще замазаною кров’ю й мозком, свідчили, що він уже добряче хильнув. Позаду виступав довготелесий, вузькогрудий, кістлявий, дуже п’яний і надзвичайно патріотично настроєний Клаас Гамерлейн — голова всіх ливарів, ковалів і слюсарів, а за ним сунули сотні невмитих ремісників цієї корпорації. Ткачі, цвяхарі, мотузярі, майстри й майстерові всіх цехів і спеціальностей, виходячи з похмурих і вузьких вулиць, юрмилися, щоб прилучитися до процесії. Здавалося, що втекти звідси — річ неможлива.

У такій скруті Квентін звернувся по допомогу до Рюслара й Павійона, що, вчепившись йому за руки, вели вперед на чолі процесії, в якій він так несподівано став головною дійовою особою. Юнак похапцем пояснив їм, що, не подумавши, одяг шапку шотландського гвардійця замість свого випадково пошкодженого шолома, який він мав надіти в дорогу… Він висловив жаль, що через це і завдяки кмітливості льєжців, які здогадалися про його звання і мету перебування в місті, все тепер викрилось. Він натякнув також, що коли його тепер приведуть до ратуші, то йому доведеться розкрити поважному зібранню городян таємницю, яка, за наказом короля, призначалася тільки для вух двох шановних панів — Рюслара й Павійона з Льєжа.

Цей останній натяк справив дивне враження на обох шановних громадян, які були головними проводирями бунтівливих городян і подібно до всіх демагогів такого роду хотіли тримати по змозі все в своїх руках. Тому вони швидко умовилися, що Квентін на деякий час вийде з міста, а вночі повернеться до Льєжа й поговорить з ними в будинку Рюслара, що стояв поблизу міських воріт, напроти Шонвальдськогозамку. Квентін не побоявся сказати їм, що тепер живе тимчасово в палаці єпіскопа, куди приїхав нібито для того, щоб передати листа від французького короля, а насправді прибув, як вони правильно здогадалися, щоб переговорити з льєжськими громадянами. Цей непрямий спосіб дій, як і ранг і звання довіреної особи, котрій доручено було цю справу, так добре узгоджувалися з характером Людовіка, що пояснення Квентіна ні в кого не викликало сумніву чи здивування.

Тільки Квентін пояснив усе це, як натовп порівнявся з будинком Павійона на одній з головних вулиць. Одразу за цим будинком починався сад, що виходив на Маас, а поруч з ним була велика чинбарня з дубильними ямами та іншим приладдям для оброблення шкур, бо патріотичний громадянин, як виявлялося, був чинбарем.

Було цілком природно, що Павійон захотів почастувати посла Людовіка, тому зупинка перед домом Павійона не викликала ніякого здивування в натовпі, який повітав пана Павійона гучним «віват», коли той проводив шановного гостя до свого дому. Тут Квентін скинув свою примітну шапку, надів капелюх чинбаря й накинув довгий плащ поверх свого вбрання. Павійон дав йому перепустку, щоб він міг заходити й виходити через міські ворота вдень і вночі, а потім доручив його своїй дочці, вродливій веселій фламандці, пояснивши їй, як його вивести з міста. Тим часом сам він поспішив назад до свого товариша, щоб разом з ним піти у ратушу заспокоїти своїх друзів і більш-менш переконливо пояснити народові причину несподіваного зникнення посла короля Людовіка. Ми не можемо (як каже слуга в одній комедії) пригадати, якою саме брехнею обдурив баран-вожак свою отару, але нема нічого простішого умовити натовп, коли упереджена думка вже наполовину переконала його, перш ніж дурисвіт вимовив хоча б одне слово.

Як тільки шановний громадянин пішов, його пухленька дочка Трудхен, червоніючи і привітно усміхаючись, що дуже личило вишневим губкам і веселим блакитним очицям, провела гарного чужинця звивистими алеями батькового саду до берега річки. Там вона посадила його в човен, який два здоровенні фламандці у коротких штанях, хутряних капелюхах і куртках з безліччю ґудзиків спорядили так швидко, як тільки це можуть зробити вайлуваті мешканці рівнинної країни.

Оскільки гарненька Трудхен розмовляла лише фламандською мовою, Квентін, — хай не вважають це приниженням його вірного почуття до графині Ізабелли де Круп, міг подякувати їй тільки молодецьким поцілунком у вишивні губки, який вона прийняла скромно, але щиро, бо таких вродливих кавалерів, як наш шотландський лучник, не кожного дня можна було зустріти серед льєжських городян.[197]

Поки човен посувався повільними водами Маасу, поїм [???] фортифікації міста, Квентін мав досить часу придумати, як йому розповісти про свою пригоду в Льєжі, коли він повернеться до єпіскопського замку в Шонвальді. Він не хотів зраджувати осіб, які, хоч і через непорозуміння, звірилися на нього, але й не міг таїти перед гостинним прелатом, що в його столиці назріває повстання. Тому він вирішив обмежитися загальною оповіддю, щоб застерегти єпіскопа, але не називати імен.

Човен причалив до берега за півльє від замку, і Квентін, ступивши на землю, винагородив своїх перевізників гульденом, чим вони були дуже задоволені. Він уже був близько від Шонвальду, як дзвін продзвонив на обід. Поспішаючи до замку, Квентін помітив, що підійшов до нього не з того боку, де були головні ворота. Але обходити весь замок — значить, ще більше запізнитися, тому він пішов навпростець. Просто перед ним височів зубчастий мур, що, можливо, відокремлював уже знайомий йому сад. Трохи далі Квентін побачив у мурі хвіртку, яка виходила в рів, а біля хвіртки — прив’язаний до берега човник, з якого, на думку Квентіна, можна було скористатися для переправи. Коли він підходив до рову, хвіртка відчинилася, і звідти вийшов якийсь чоловік. Він плигнув у човник, переплив на той бік рову й потім довжелезною жердиною відштовхнув човник на те місце, де він стояв. Підійшовши ближче до рову, Квентін спостеріг, що то був циган, який, очевидно бажаючи уникнути зустрічі з Квентіном, звернув на іншу стежку і подався до Льєжа.

Ця зустріч дала Квентінові новий привід до роздумувань. Невже цей єретик-волоцюга і досі був у графинь де Круа? І чому він так довго був у них? Ця думка так мучила Дорварда, що він вирішив будь-що теж добитися побачення з дамами, щоб розказати їм про віроломство Хайреддіна і попередити про небезпеку, яка загрожувала їхньому покровителеві єпіскопу з боку заколотників міста Льєжа.

З цією думкою він увійшов у замок через головні ворота і побачив, що у великій залі вже обідали; за столом сидів весь почет єпіскопа, його домашні служники і кілька чужоземців, які не належали до вищої знаті. На верхньому кінці столу було залишено місце для нього поруч з капеланом єпіскопа, який хоч і привітав Квентіна латинським прислів’ям: «Sero venienlibus ossa»[198], але подбав, щоб йому поклали побільше смачної страви, ніби бажаючи довести, що все це жарт, який він не збирається перетворити в дійсність; на батьківщині Квентіна в такому випадку казали, що треба жарт зробити не жартом або принаймні таким жартом, щоб він не був несмачний[199].

Щоб якось виправдатися за те, що він спізнився на обід, і не здаватися невихованим, Квентін коротко розповів про переполох, який зчинився від його появи в місті, коли в ньому впізнали лучника гвардії Людовіка, і жартома додав, що його ледве врятував від натовпу один огрядний льєжський громадянин із своєю дочкою.

Але всі присутні надто зацікавилися його оповіданням, щоб оцінити його жарти. Всі перестали їсти, слухаючи його, а коли він закінчив, за столом запанувала урочиста мовчанка. Це мовчання порушив мажордом єпіскопа, сказавши тихим меланхолійним голосом:

— Господи, чого б тільки я не віддав, щоб швидше побачити цю сотню бургундських пікінерів!

— Однак чому ви так чекаєте на неї? — спитав Квентін. — У вас тут багато справжніх солдатів, а ваші вороги — це тільки безладна юрба городян, яка, побачивши ваш прапор і озброєних людей, одразу кинеться тікати.

— Ви не знаєте льєжців, — відказав капелан. — Недарма їх, як і гентців, вважають за найлютіших бунтівників в усій Європі. Герцог Бургундський двічі приборкував їхні бунти проти єпіскопа і карав з усією суворістю: позбавляв їх привілеїв, забирав прапори й обтяжував новими податками, які досі не поширювалися на них, як на громадян вільного міста імперії[200]. Останнього разу, коли він розбив їх у кривавому бою при Сен-Троні, загинуло від меча й потонуло під час втечі майже шість тисяч льєжців. А після цього, щоб надалі позбавити їх можливості бунтувати, герцог Карл відмовився вступити до міста через відчинені ворота, а наказав розламати мур на сорок ліктів завширшки і на чолі свого рицарства в’їхав через цю проломину у Льєж як переможець з опущеним забралом і списом напереваги. Самі льєжці казали тоді, що коли б не його батько, герцог Філіпп Добрий, то Карл, який звався тоді графом Шаралуа, зруйнував би їхнє місто дощенту. І ось тепер, незважаючи на свіжі спогади про все це, не замурувавши проломини й майже не поповнивши своїх арсеналів, вони, ледве побачивши шапку лучника, готові знову зчинити заколот. Хай бог просвітить їх! Але я побоююся, що станеться кривава сутичка між непокірним народом і запальним государем. Як на мене, то я бажав би для нашого прегарного й милостивого єпіскопа, може й не такого високого, але зате безпечнішого становища, бо тепер його митра підбита не горностаєм, а колючками. Все це я навмисне кажу вам, пане чужинцю, щоб ви зрозуміли, яке небезпечне місце цей замок Шонвальд, і, якщо ваші справи не затримують вас тут, то якнайшвидше втікайте звідси. Гадаю, що ваші дами теж поділяють мою думку, бо вони відіслали одного свого слугу до Франції з листами, де, без сумніву, повідомляють короля про свій намір шукати безпечнішого притулку.