Квентін Дорвард

Розділ XX ЗАПИСКА

Коли вже пообідали, капелан, котрому припало до вподоби товариство Квентіна Дорварда, і, мабуть, бажаючи довідатися від нього про подробиці ранкової пригоди, провів його до віддаленого покою, вікна якого з одного боку виходили в сад. Побачивши, що його гість чомусь позирає весь час у вікно на сад, він запропонував зійти з ним туди й помилуватися з цікавих чужоземних рослин, якими єпіскоп засадив свої квітники.

Квентін відмовився, щоб не бути настирливим, і сказав, що вранці йому зробили там зауваження. Капелан усміхнувся й відповів, що справді раніше забороняли стороннім особам відвідувати єпіскопський сад.

— Але то було давно, — додав він, знову всміхаючись, — коли наш шановний отець був ще вельможним молодим прелатом і мав не більше тридцяти років і коли багато прекрасних дам приїжджали в замок, щоб дістати тут духовну втіху. Звичайно, — додав капелан, усміхаючись і опустивши очі чи то з скромності, чи з лукавства, — цим прекрасним грішницям, яких завжди поміщали в покоях, де тепер мешкає благородна каноніса, треба було десь дихати свіжим повітрям, не піддаючи себе риску зустріти сторонніх осіб. Але останніми роками ця заборона, хоч формально й не скасована, вже втратила свою силу і лишається тільки як пережиток в уяві старого воротаря. Коли вам завгодно, ми зараз зійдемо й подивимося, чи справді там хтось гуляє.

Для Квентіна не могло бути нічого приємнішого, ніж можливість вільно ходити до саду, до він сподівався, коли доля сприятиме йому, як і раніше, зустріти чи хоча б здалеку побачити предмет своєї любові у вікні або на балконі якоїсь башти, як це було в заїзді «Флерделіс» і в Дофіновій башті в замку Плессі. Йому здавалося, що така вже доля Ізабелли — де б вона не мешкала, бути дамою з башти.

Коли Дорвард з своїм новим знайомим зійшов у сад, капелан скидався на філософа, що тільки й цікавився земними справами, тим часом як погляд Квентіна, одірвавшись від землі, шугав десь угорі; юнак хоч і не вивчав неба, мов астролог, зате пильно оглядав вікна, балкони і особливо башти, що виступали з усіх боків внутрішнього фасаду старої будови, немов шукав там свою провідну зірку.

Захопившись спогляданням, закоханий юнак майже не слухав — якщо взагалі слухав — переліку рослин, трав і кущів, які показував йому поважний провідник. На деякі капелан рекомендував звернути особливу увагу, бо з них виробляли ліки, на інші — через те що їх додавали для запаху в страви, а ще на інші й найдивніші тільки тому, що вони становили собою велику рідкість. Квентінові все ж таки треба було вдавати, що він слухає уважно, але це було не так легко, і він у думках посилав до біса настирливого природознавця з усім його рослинним царством. Нарешті, він здихався його, коли продзвонив дзвін, закликаючи капелана на якусь відправу.

Шановний природознавець багато разів без усякої потреби просив вибачення за те, що мусить покинути свого нового друга, і з приємністю запевнив його, що відтепер він може гуляти тут у саду аж до самої вечері, не боячись, що хтось його непокоїтиме.

— Тут, — пояснив він, — я завжди готую мої проповіді, бо це найвідлюдніше місце. Ось і зараз буде моє казання в каплиці, і, якщо ви захочете вшанувати мене своєю присутністю… Мені здається, що я маю хист до них, а втім, це не моя заслуга…

Квентін чемно відхилив цю пропозицію, посилаючись на головний біль, який найкраще можна вгамувати свіжим повітрям, і, нарешті, настирливий панотець залишив його самого.

Зоставшись наодинці, Квентін з цікавістю почав оглядати кожне вікно, навіть шпарку, особливо придивляючись до тих, що були поблизу маленької хвіртки, через яку Марта впустила Хайреддіна, і де, на його думку, були покої графинь. Але час минав, а в саду не видно було нічого такого, що могло б ствердити або заперечити повідомлення цигана. Нарешті уже посутеніло, і Квентінові здалося, він і сам не знав чому, що його блукання протягом такого довгого часу в саду могло викликати незадоволення чи підозру.

Твердо вирішивши піти, він збирався востаннє пройти мимо вікон, які мали для нього таку принадну силу, і раптом почув над головою легкий звук, немов хтось обережно кашлянув, бажаючи непомітно для інших привернути його увагу. Поглянувши вгору, він з радісним здивуванням побачив, як відчинилося вікно і жіноча рука впустила записку, що впала на кущ розмарину біля стіни. Обережність, з якою було кинуто цю записку, зобов’язувала його так само додержувати таємниці. Сад був оточений, як ми вже казали, з двох боків будовами палацу, через це в нього виходило багато вікон. Але в саду була також альтанка, схожа на грот, яку послужливий капелан теж не забув показати Дорвардові. Схопити записку, сховати її у себе на грудях і кинутися до цього сховища — було справою однієї хвилини. Там він розгорнув дорогоцінний лист і з вдячністю згадав ченців з Ебербротіка, які навчили його читати.

Перший рядок наказував: «Прочитайте це так, щоб ніхто не побачив», а далі було написано: «Те, що ваші очі надто сміливо висловили, мої, мабуть, надто нерозсудливо зрозуміли. Але несправедливі переслідування надають сміливості жертві. І краще вже звіритися на вдячність одного, ніж бути предметом домагань для багатьох. Трон фортуни стоїть на скелі, але для відважних людей нема нічого неможливого. Коли ви наважуєтесь щось зробити для тієї, яка рискує багато чим заради вас, то вам треба лише прийти завтра на світанку сюди в сад, маючи на своїй шапці синє з білим перо, але не ждіть дальших пояснень. Кажуть, що зорі, під якими ви народилися, призначили вам велике майбутнє і зробили вас вдячним. Прощавайте. Будьте віддані, мужні, рішучі й не майте сумніву щодо вашої фортуни».

Всередині цієї записки був перстень з діамантом, на якому у формі ромба вирізано старовинний герб дому де Круа.

Коли Квентін прочитав записку, його опанувало невимовне захоплення; радість і гордість, здавалося, підносили його аж до зір. Він тут же вирішив домогтися свого або померти; тисячі перешкод, що відокремлювали його від предмету його мрій, тепер не лякали його — він дивився на них з презирством.

У такому настрої, не в силі витримати будь-яку розмову, що могла б хоч на хвилину відвернути од теми його роздумувань, Дорвард, повернувшися до замку, не пішов вечеряти, пославшись на головний біль, а, засвітивши лампу, пройшов до призначеної йому кімнати, щоб ще й ще раз перечитати дорогоцінну записку й поцілувати тисячу разів не менш дорогоцінний перстень.

Але такий захват не міг тривати весь час. Незабаром закоханого охопив сумнів: настирлива думка непокоїла його, хоч він гнав її від себе як невдячну і навіть блюзнірську. Освідчення було надто одверте і не досить тактовне, що не в’язалося з тією несміливою соромливістю, якою, заполонений високим романтичним почуттям палкого кохання, юнак досі наділяв графиню Ізабеллу. Однак ледве ця неприємна думка закралася йому в голову, він поспішив придушити її, як роздушив би ненависну гадюку, що прокралася б у його ліжко. Чи ж йому, ощасливленому, задля кого графиня спустилася з своєї висоти, — чи ж йому докоряти її за цю поблажливість, без якої він не наважився б і очей підвести на неї? Хіба її сан і походження не давали їй права порушити заведені правила, за якими жінка мусить мовчати, доки її коханий не висловиться першим? До всіх цих сміливих і, на його думку, неспростовних доводів його гонор міг би приєднати ще одне марне міркування, яке він навіть у думці не міг висловити одверто, а саме: чи не виправдують достойності коханого мужчини поведінку закоханої дами, коли вона відступає трохи від загальновизнаних правил. І, нарешті, він міг сказати, як Мальволіо[201], що такі випадки є в літературі. Молодий, без майна і прав, зброєносець, про якого Квентін щойно читав, був такий самий бідний дворянин, як і він. А проте великодушна угорська принцеса без вагання висловила йому істотніші доводи свого кохання, ніж записка, яку Квентін щойно одержав:

А далі в цій самій історії сам король Угорщини визнає, що:

Отже, кінець кінцем, Квентін від усього щирого серця примирився з тим, що графиня наважилася на такий сміливий вчинок, завдяки якому він досягне найвищого щастя.

Але після цього ще гірший сумнів закрався йому в душу. Наскільки було відомо Квентінові, зрадник Хайреддін перебував чотири години в покоях графинь, і, беручи до уваги натяки цигана, що від нього залежить дальша доля Квентіна Дорварда, чому не припустити, що все це влаштував він? А коли так, то чи не використав такий негідник це для якоїсь своєї зради, — можливо, для того, щоб виманити Ізабеллу з замку достойного єпіскопа? Все це слід було якнайкраще обміркувати, бо Квентін, відтоді як циган зухвало визнав свою зраду, відчував до нього таку огиду, що, на його думку, все, пов’язано з ним, мусило неодмінно закінчитися безчестям або нещастям.

Ці розмаїті думки проносилися в голові Квентіна, як чорні хмари, затьмарюючи чудовий краєвид, намальований його фантазією. Цієї ночі він не міг заснути. На світанку він уже був у саду, куди тепер ніхто не забороняв йому ні входити, ні виходити, бо він мав на капелюху перо умовленого кольору. Минуло дві години, однак ніщо не свідчило про те, що його появу помічено. Раптом він почув звуки лютні; одразу після цього розчинилося вікно просто над тією хвірткою, через яку Марта впускала Хайреддіна, і в ньому в усій своїй дівочій вроді з’явилася Ізабелла. Побачивши Дорварда, вона привітала його чемно й несміливо, а коли він відповів їй глибоким, багатозначним поклоном, уся спалахнула, миттю зачинила вікно й зникла.

Сонячне світло й відкрита місцевість не могли б виявити істину з більшою наочністю! Правдивість цієї записки було підтверджено. Залишалося тільки терпеливо ждати, що буде далі, але про це прекрасна авторка листа навіть не натякнула йому. А втім, можна було і почекати. Адже ніяка небезпека не загрожувала графині Ізабеллі: вона жила тепер у добре укріпленому замку під заступництвом володаря, владу якого однаково поважали і духовні і світські люди. В захопленого зброєносця не було поки що приводу проявляти свою відвагу. Треба було лише бути напоготові й виконувати її накази, як тільки вони стануть відомі йому. Але доля закликала його до дії раніше, ніж він сподівався.

Увечері, на четверту добу свого перебування в Шонвальді, Квентін наказав ранком відіслати до двору Людовіка останнього солдата із загону, який супроводив його в подорожі, з листами до свого дядька й лорда Крофорда. В цих листах шотландець відмовлявся служити надалі французькому королеві, посилаючись на зраду, на яку він наражався через таємні накази, дані Хайреддінові; цього вимагали його честь і безпека. Покінчивши з цією справою, ліг спати, заполонений рожевими думками, що звичайно витають над ліжком юнака, який щиро кохає й гадає, що на його кохання так само щиро відповідають.

Але сни Квентіна, що були спершу навіяні щасливими мріями, з якими він заснув, далі зробилися страшними.

Він прогулювався з графинею Ізабеллою коло спокійного озера, такого, які бувають в його рідних долинах. Він говорив їй про своє кохання так, немовби поміж ними для цього почуття не було ніяких перешкод, а вона, слухаючи його, червоніла й усміхалася, вона, авторка листа, якого він удень і вночі носив біля свого серця, здавалося йому, і не могла слухати його інакше. Але раптом картина змінилася. Замість літа настала зима, замість тихої погоди зчинилася буря. Вітри й хвилі забушували, забурхали з таким ревом, немовби демони води й повітря розпочали між собою страшний бій. Бурхливі води перегородили закоханим путь і вперед і назад, а буря, що дедалі посилювалася, штовхала їх одне до одного. Почуття неминучої загибелі охопило юнака, і він прокинувся.

Хоч сон і зник, поступившись місцем перед дійсністю, але шум, який, очевидно, був причиною цього сну, все ще лунав наяву.

Першим рухом Квентіна було сісти в постелі й прислухатися. Шум не вщухав. Справді, ця буря перевершувала найлютіші громовиці Гремпієнських гір. За хвилину вже було ясно, що це лютувала не розгнівана стихія, а розгніваний натовп.

Квентін схопився з ліжка й глянув у вікно. Воно виходило в сад, а там поки що все було спокійно. Проте, розчинивши раму, він почув крики, які долинали сюди, і збагнув, що численний і грізний ворог обложив замок і йшов тепер на штурм. Квентін кинувся до зброї і проворно, наскільки це можливо в темряві, одягся й почав збирати обладунок, коли хтось тихенько постукав у двері. Очевидно, Квентін загаявся з відповіддю, бо легкі двері затріщали, піддалися натиску, і в кімнату вдерся Магрібін Хайреддін, якого неважко було пізнати з його своєрідної вимови. В руках у нього була склянка; він доторкнувся до неї запаленим ґнотом, і в ній спалахнуло полум’я, яким він засвітив ліхтарик, витягши його з-за пазухи.

— Ваша доля тепер у ваших руках, — сказав він енергійно замість привітання, — і залежить від вашої рішучості.

— Падлюко! — крикнув Квентін. — Нас оточує зрада, а де зрада, там і ти мусиш бути.

— Ви з глузду з’їхали, — відповів Магрібін. — Я зраджую лише тоді, коли мені це корисно, а яка ж мені користь зраджувати вас, якщо мені вигідніше, щоб ви були цілі й незаймані? Послухайте хоч на хвилинку розумного слова, коли ви ще здатні на це, бо потім воно пролунає у ваших вухах похоронним дзвоном. Льєжці повстали… Гійом де ля Марк з своєю бандою очолив їх. Коли б єпіскоп міг оборонятися, все одно він не вистояв би проти люті й численності ворогів. Хто тут чинитиме опір? Якщо хочете врятувати графиню й свої надії, йдіть за мною. Кажу вам від імені тієї, яка прислала вам діамант з трьома леопардами на ньому!

— Веди мене! — вигукнув Квентін. — Для неї я готовий на будь-яку небезпеку.

— Я влаштую все так, — сказав циган, — що не буде ніяких небезпек, коли ви не втручатиметеся в те, що вас не обходить. Бо справді, хіба вам неоднаково, хто кого порішить: єпіскоп свою паству чи паства свого пастиря? Ха-ха-ха! Йдіть за мною, але будьте обережні: приборкайте свою хоробрість і покладіться на мою розважливість. Настав час поквитатися з вами, і ви матимете графиню за жінку… Отже, за мною!

— Я йду, — відповів Квентін, витягуючи з піхов свій меч, — але коли помічу хоч тінь якоїсь зради, твоя голова розлучиться з тілом і відлетить на три туази!

Бачачи, що Квентін одягнений і озброєний, циган, не кажучи більше ні слова, кинувся вниз сходами і незабаром кількома боковими ходами вивів шотландця в сад. Поки вони були в замку, до них майже не доносився шум зовні і панував цілковитий морок, але коли вони вибігли в сад, шум, що долинав з іншого боку замку, і крики стали вдесятеро голосніші. Тепер можна було розібрати бойові кличі обложників: «Льєж! Льєж! Вепр! Вепр!» — і непевні, переривчасті вигуки: «Пресвята діво, за нашого пана єпіскопа», застуканих зненацька захисників єпіскопського замку.

Але, незважаючи на свою войовничу вдачу, на цей раз Квентін Дорвард був байдужий до битви. Він думав тільки про долю Ізабелли де Круа, котра, як він мав підстави гадати, буде жахливою, коли графиня потрапить до рук лютого й розбещеного розбійника, що саме цієї хвилини вдирався у ворота замку. Квентін примирився навіть із тим, що циган подає йому допомогу, як іноді безнадійно хворі не відмовляються від шарлатанських ліків. Він покірно йшов за ним через сад, твердо вирішивши слухатися цигана, але проколоти його серце чи відтяти голову, тільки-но помітить хоч тінь зради. Хайреддін, здавалося, також розумів, що життя його висить на волосинці, бо, як тільки вони вийшли в сад, стримувався від своїх звичайних жартів і кривлянь і, здавалося, заприсягся поводитися скромно, мужньо й рішуче.

Напроти тих дверей, що вели до покоїв графинь, за сигналом Хайреддіна з’явилися дві жіночі постаті, закутані в чорні шовкові покривала, які й донині носять жінки в Нідерландах. Квентін узяв одну з них під руку. Жінка затремтіла й так сперлася на нього, що, напевне, дуже заважала б утечі, коли була б трохи опасистіша. Циган узяв за руку другу жінку й попрямував до хвіртки в мурі, що виходила в рів. Там, як пам’ятав Квентін, був човен для переправи, яким нещодавно скористався Хайреддін, вийшовши з замку.

Переїжджаючи через рів, вони почули шалений галас і переможні крики, які свідчили, що обложники, очевидно, вдерлися в замок. Ці крики так схвилювали Квентіна, що він, не стримавшись, вигукнув:

— Коли б душа моя й тіло не були віддані на виконання мого теперішнього обов’язку, я неодмінно повернувся б назад у замок, щоб оборонити доброго гостинного єпіскопа, і примусив би замовкнути кілька горлянок цих розбійників, які тільки й думають про заколоти та пограбування.

Дама, рука якої ще була в його руці, коли він це вимовив, потиснула її злегка, ніби бажаючи сказати цим, що тут його захист потрібен не менше, ніж там, за мурами Шонвальду. Циган теж досить голосно зауважив:

— Оце те, що я зву справжнім християнським безумством. Повернутися назад і битися, коли кохання й щастя наказують тікати… Вперед, вперед!. Як тільки можна швидше! Коні чекають нас у гущавині, під вербами.

— Але там тільки двоє коней, — заперечив Квентін, побачивши їх при місячному світлі.

— Це все, що я міг роздобути, не викликаючи підозри. Та більш і не треба, — відказав циган. — Ви вдвох мусите їхати до Тонгра, поки цей шлях безпечний, а Марта залишиться на деякий час із жінками нашого племені, з якими вона вже давно знайома. Знайте, вона дочка нашого племені й жила з вами, поки це було потрібно для нас, очікуючи сприятливого випадку.

— Марта! — вигукнула здивована графиня, подивившись на закутану в покривало жінку. — Хіба це не моя родичка?

— Тільки Марта, — сказав Хайреддін. — Пробачте мені цей маленький обман. Я не наважувався викрасти обох графинь де Круа в Арденського Вепра.

— Негіднику! — гнівно вигукнув Квентін. — Але ще не пізно… ще не буде пізно. Я повернуся, щоб урятувати пані Амеліну.

— Амеліна, — прошепотіла графиня схвильованим голосом, — тут, поруч з тобою, щоб віддячити тобі за порятунок.

— Що? Як це так? — вигукнув Квентін, відштовхнувши від себе Амеліну з такою неввічливістю, якої в іншому випадку він не дозволив би ніколи навіть з жінкою низького походження.

— Отже, графиня Ізабелла залишилася там, у замку! Прощайте! Прощайте!

Він обернувся, щоб поспішити назад до замку, але Хайреддін, схопивши його, затримав.

— Гей, послухайте! Послухайте, тільки, ви ж біжите назустріч смерті! Якого ж тоді біса ви носите кольори старшої графині? Ну, більш ніколи не віритиму синьому й білому шовку!.. За нею майже такий самий великий посаг, у неї діаманти, золото і такі ж права на графство.

Хвилюючись, ковтаючи слова, циган боровся з Квентіном, намагаючись затримати його. Нарешті, щоб визволитися, Квентін ухопився за кинджал.

— Ну, коли вже так, — сказав Хайреддін, випускаючи шотландця, — хай вас чорт ухопить, якщо він існує!

Визволившися, Квентін як вітер полетів назад до замку. А Хайреддін повернувся до графині Амеліни, яка впала на землю від страху, сорому й розчарування.

— Тут сталося непорозуміння, — сказав він, — вставайте, пані, й ходімо. Я ще до ранку здобуду вам чоловіка, далеко кращого від цього хлопця з дівочим обличчям. А коли й той вам буде не до вподоби, то знайду їх ще хоч двадцять…

Пані Амеліна була настільки ж нестримна в своїх пристрастях, наскільки гоноровита й легкодумна. Як і багато інших, вона сяк-так управлялася з своїми звичайними повсякденними справами, але в критичні хвилини здатна була тільки на безпорадні скарги. Так і тепер: вона заходилась докоряти й лементувати, називала Хайреддіна злодієм, обманщиком, убивцею.

— Назвіть мене цінгаро, — відповів він спокійно, — і цим усе буде сказано.

— Потворо! Ти запевняв, що зорі наперед визначили наше одруження і вмовив мене написати записку. О, я нещасна! — вигукувала бідна жінка.

— І так би вони й вчинили, — сказав Хайреддін, — коли б обидві сторони цього бажали. Невже ви гадаєте, що щасливі сузір’я можуть одружити когось проти його волі? Я зробив помилку через ваші кляті християнські звичаї — усі ці дурні стрічки та пера. Юнакові, очевидно, більш до вподоби телятина, а не яловичина: в цьому вся справа! Вставайте і йдіть за мною! Але майте на увазі, що я не терплю лементу й умлівань.

— Я й ногою не ступлю, — вперто сказала графиня.

— Присягаюся блакитним небом, що ви все ж таки ступите. Присягаюся вам усім, у що тільки вірять дурні, що не посоромлюся роздягти вас догола, прив’язати до дерева й залишити напризволяще.

— Ні, — встряла Марта, — ти цього не зробиш з нею. В мене теж є ніж, і я володію ним не гірше за тебе. Вона добра жінка, хоч і дурна. А ви, пані, вставайте й ходімо. Сталася помилка, але ви все-таки цілі й здорові. Там, у замку, багато є таких, що віддали б усе на світі, аби стояти зараз тут, де ми стоїмо.

Саме в цю хвилину із Шонвальдського замку до них долинув шум, в якому перемішувалися крики перемоги з зойками розпачу й жаху.

— Ось слухайте, пані, — сказав Хайреддін, — і дякуйте нам, що в тому концерті не чути вашого верескливого дисканта. Вірте, у мене щодо вас чесні наміри, а зорі пошлють вам доброго чоловіка.

Як загнаний звір, виснажений страхом і втомою, графиня Амеліна здалася на волю своїх провідників і дозволила їм вести себе, куди їм заманеться. Збентеження і хвилювання так знесилили її, що достойна пара, яка швидше несла її, ніж вела, могла безперешкодно розмовляти, бо графиня й не добирала їхніх слів.

— Я так і думала, що це безглуздий план, — казала Марта. — Коли б ти звів його з молоденькою, тоді ми справді могли б розраховувати на їхню вдячність і на те, що дістанемо притулок у їхньому замку. Але як можна сподіватися, щоб такий гарненький юнак одружився з цією старою дурепою?

— Різпо, — сказав Хайреддін, — ти так довго носила християнське ім’я і так довго жила в наметах цього безглуздого народу і що й сама заразилася їхніми безумствами. Хіба я міг передбачити, що для нього матимуть значення якісь кілька зайвих років, коли користь від одруження така очевидна? Адже ти знаєш, що далеко важче було б умовити ту боязку дівчину, ніж оцю графиню, яка тепер висить на наших руках, мов чувал. Крім того, мені подобався цей юнак, і я хотів йому добра. Одружити його з цією підстаркуватою жінкою означало б улаштувати його щастя, а одружити з Ізабеллою значило б підвести його під гнів де ля Марка, герцога Бургундського, короля французького і всіх, хто зацікавлений в її одруженні. А що багатство цієї дурної жінки складається переважно з золота й діамантів, то перепало б щось і нам з собою. Але тятива луснула, стріла не влучила куди слід — отож нічого й базікати. А цю ми передамо Гійомові Бородаю. Він як нап’ється, як почне гультяювати своїм звичаєм, то й не помітить, то й не розбере, чи це стара, чи молода графиня. Ходімо, Різпо! Підбадьорся! Ясний Альдебаран ще світить дітям пустині!