Квентін Дорвард

Розділ XIV ПОДОРОЖ

Уникаючи всяких розмов з ким би то не було, бо такий був наказ, Квентін Дорвард поспішив одягтися в простий, але міцний панцир з набедрениками й нарукавниками й надіти на голову стальний шолом без забрала. Поверх усього він одягнув красивий замшевий каптан, оздоблений і гарно гаптований по швах — такий, як носили економи знатних родин.

Усе це приніс йому в кімнату Олів’є і, як завжди вкрадливо усміхаючись, улесливо сказав, що його дядька навмисне поставлено на варту, щоб він не розпитував про ці таємничі готування.

— Ми постараємося вибачитися за все перед вашим родичем, — сказав Олів’є, знов усміхаючись. — А коли ви, любий мій синку, повернетесь цілим і здоровим з подорожі, успішно виконавши доручення, то не сумніваюсь, що дістанете в нагороду велике підвищення, яке не тільки позбавить вас необхідності звітувати комусь про ваші вчинки, але й дасть можливість вам самому командувати і вимагати звіту від інших.

Кажучи це, Олів’є Диявол вважав, напевне, що бідний юнак, чию руку він так приязно стискував, неминуче загине або попаде у полон, виконуючи доручення. Він додав до цих прекрасних слів маленький гаманець з золотом на дорожні витрати як подарунок від короля.

За кілька хвилин до дванадцятої години ночі Квентін, згідно з даними йому вказівками, пройшов у другий двір і зупинився коло Дофінової башти, де, як знає читач, була тимчасова резиденція графинь де Круа. Тут він побачив вершників, призначених для охорони, двох віслюків, навантажених багажем, трьох спокійних коней для графинь та відданої їм служниці і доброго бойового коня для нього самого, сідло на якому виблискувало стальними бляшками при білому місячному сяйві. Дорвард не зронив жодного слова. Люди сиділи в сідлах нерухомо, і в неясному світлі Квентін з радістю побачив, що всі вони були озброєні і тримали в руках довгі списи. Їх було тільки троє, і один з них прошепотів Квентінові з сильним гасконським акцентом, що провідник приєднається до них за Туром.

Тим часом вогники, блимаючи поза гратами башти, свідчили про те, що графині квапливо закінчували лагодитися в дорогу. Нарешті маленькі двері, що вели з башти в двір, відчинилися, і три жіночі постаті вийшли в супроводі чоловіка, закутаного в плащ. Вони мовчки посідали на коней, а чоловік у плащі пішов уперед, обмінюючися паролями й сигналами з вартовими, повз яких вони проїжджали. Так вони, зрештою, минули останній з цих жахливих бар’єрів. Тут чоловік, що був їм за провідника, зупинився і тихим голосом сказав щось до двох жінок.

— Нехай небо благословить вас, государю, — пролунав голос, який вразив вухо Квентіна, — і простить вам, коли ваші наміри не такі щирі, як ви кажете! Тепер єдине моє бажання — якнайшвидше опинитися під захистом доброго єпіскопа Льєжського.

Той, до кого звернулися з такими словами, промимрив щось у відповідь і пішов назад за ворота. Квентінові здалося, що при місячному світлі він пізнав у ньому короля. Мабуть, неспокій, що той відчував через від’їзд своїх гостей, змусив його самому бути присутнім на випадок, коли в графинь з’являться якісь вагання або ж виникнуть ускладнення з боку сторожі замку.

Покинувши замок, вершники деякий час їхали дуже обережно, щоб уникнути ям, пасток та інших перешкод, влаштованих там на превелике незадоволення сторонніх осіб. Проте гасконець, як виявилося, чудово орієнтувався в цьому лабіринті, і за чверть години їзди вони вже були поза межами Плессі в парку й наближалися до міста Тура.

Місяць, який тепер вийшов з-за хмар, лив ціле море світла на чудовий краєвид. Вони бачили, як велична Луара котить свої хвилі через найродючішу рівнину Франції між мальовничими берегами, на яких височіли башти й тераси, росли оливкові гаї й виноградники. Вдалині видно було мури міста Тура, старої столиці Турені, з фортечними баштами й визубнями, що під місячним світлом здавалися білими. За ними здіймалося готичне громаддя, яке спорудив благочестивий єпіскоп Перпетус ще в п’ятому столітті, а згодом з архітектурною майстерністю надбудували Карл Великий та його спадкоємці, — найвеличніший храм у Франції. Поряд видно було башти церкви святого Гасьєна й похмурі контури замку, який був за старих часів резиденцією римського імператора Валентініана[158].

Незважаючи на те, що обставини, в яких опинився Квентін Дорвард, цілком заволоділи ним, молодий шотландець, звиклий до диких, пустинних, хоч і величних гір своєї батьківщини і до суворості навіть найкрасивіших її краєвидів, не міг не захоплюватися, дивлячись на цю місцевість, яку мистецтво й природа, створюючи, нібито змагалися між собою. Але незабаром його розбуркав голос старшої дами, настроєний принаймні октавою вище від ноти того ніжного тону, яким вона прощалася з королем Людовіком. Вона бажала поговорити з начальником загону. Стиснувши шпорами коня, Квентін підігнав його вперед і шанобливо відрекомендувався дамам.

— Як вас звати і який ваш ранг?

Він сказав те й інше.

— Чи добре ви знаєте дорогу?

— Я не можу, — відповів він, — претендувати на точне знання її, але в мене є докладні інструкції і на першому ж місці відпочинку нас має наздогнати провідник, на якого можна цілком покластися в дальшій подорожі. А поки що вершник, який щойно приєднався до нас і став четвертим у нашому ескорті, буде нам за провідника.

— А чому саме вас обрали для виконання такого доручення, пане мій? — запитала дама. — Мені сказали, що ви той самий юнак, який недавно вартував у галереї під час нашої зустрічі з принцесою Франції. Мені здасться, що ви надто молодий і недосвідчений для такої служби та що й чужинець у Франції, як свідчить ваша вимова.

— Я зобов’язаний коритися наказам короля, мадам, а не обговорювати їх, — відповів юний воїн.

— Ви благородного походження? — спитала дама.

— З певністю можу твердити це, — відповів Квентін.

— А чи ви не той самий, — боязко запитала молодша графиня, — кого я бачила в заїзді, коли король покликав мене подати йому сніданок?

Знижуючи голос, мабуть, через таке саме почуття боязкості, Квентін відповів, що той самий.

— Тоді мені здається, — сказала графиня Ізабелла, звертаючись до своєї тітки Амеліни, — що ми можемо бути спокійні під охороною цього молодого дворянина. Принаймні він не схожий на людину, якій можна доручити виконання підступного й жорстокого заміру щодо двох беззахисних жінок.

— Присягаюся честю, мадам, — сказав Дорвард, — славою мого дому й прахом моїх предків, що я не міг би навіть задля Франції й Шотландії, разом узятих, зрадити вас або бути з вами жорстоким.

— Добро сказано, — зауважила пані Амеліна. — Але ми звикли чути прегарні слова від короля Франції та його наближених. Саме ці прегарні слова й змусили нас шукати притулку у Франції, тим часом як ми могли б з далеко меншим риском, ніж тепер, знайти його в єпіскопа Льєжського, чи Венцеслава Німецького[159], чи Едуарда Англійського[160]. А що ж вийшло з обіцянок короля? Нас ганебно переховували під негідними для нас плебейськими прізвищами у брудному заїзді, наче якийсь заборонений крам… І нам, як ти знаєш, Марто, — сказала вона, звертаючися до своєї служниці, — нам, що звикли наводити туалет не інакше, як під балдахіном на підвищенні з трьома східцями, довелося одягатися самим, стоячи просто на підлозі, як то роблять молочниці.

Служниця Марта підтвердила, що її пані каже сумну істину.

— Я б хотіла, щоб це було найбільше лихо, люба тітонько, — сказала графиня Ізабелла. — Я б радо обійшлася без зайвої розкоші.

— Але не без товариства, — заперечила старша графиня, — це, моя люба кузино, просто неможливо.

— Я б обійшлася без усього, мила тітонько, — промовила Ізабелла голосом, який проник у саме серце її юного провідника й охоронця, — аби тільки знайти безпечний і певний притулок. Я не хочу, бог свідок, і ніколи не хотіла бути за привід до війни між Францією і моєю рідною Бургундією. Я не хочу, щоб через мене загинув хоч один чоловік. Я тільки просила б дозволу піти в монастир Мармутьє чи в якесь інше місце.

— Ти говориш, як дурне дитя, а не як дочка мого благородного брата, — заперечила дама. — Добре, що є кому підтримати честь і гідність нашого благородного роду де Круа. Як же відрізнили б високородну даму від засмаглої молочниці, коли б заради однієї не ламали списів, а заради другої звичайних палиць? Я вже розповідала тобі, що в моїй ранній молодості, коли я була трохи старша, ніж ти тепер, на мою честь відбувся знаменитий турнір у Гафлінгемі. Тих, хто викликав, було четверо, а тих, хто відповів на виклик, аж дванадцятеро. Турнір тривав три дні і за нього заплатили життям два відважних рицарі. Крім того, було перебито один хребет, одну ключицю, переламано дві руки й три ноги, це без ран і синців, яких не могли підрахувати герольди. І так завжди вшановували дам з нашої родини. Ах, коли б у тебе була хоч половина гордості твоїх благородних предків, ти б знайшла засіб улаштувати турнір при якомусь дворі, де ще цінують любов дам і славу зброї, де твоя рука була б призом, як колись це було з твоєю прабабкою на турнірі в Страсбурзі. Так ти здобула б для себе серце найкращого рицаря в Європі й захистила б права дому де Круа від зазіхань герцога Бургундського й від каверз лукавого короля Франції.

— Але, люба тітонько, — відповіла молода графиня, — я чула від своєї няньки, що хоч рейнграф[161] був найкращим рицарем на великому турнірі в Страсбурзі і, як переможець, добився руки моєї шановної прабабки, проте їхній шлюб не був щасливий, бо рейнграф часто сварився з нею, а іноді й бив її.

— Ну то й що? — вигукнула старша графиня в пориві романтичного захоплення рицарством. — Чому переможна рука, що звикла завдавати ударів на полі брані, мусить стримуватися дома? Я б у тисячу разів охотніше погодилася, щоб мене хоч двічі на день бив чоловік, перед яким інші б тремтіли так само, як і я, ніж бути жінкою боягуза, що не наважується підняти руки ні на свою дружину, ні на ворога.

— А я б побажала вам щастя з таким енергійним чоловіком, мила тітонько, — зауважила Ізабелла, — але не позаздрила б вам, бо коли доречно ламати кістки на турнірах, то зовсім непристойно бачити це в кімнаті благородної дами.

— Але бійка — не такий уже неминучий наслідок одруження з доблесним рицарем, — мовила графиня Амеліна, — хоча наш славний предок, блаженної пам’яті рейнграф Готфрід, кажуть, і справді був трохи грубої вдачі й зловживав рейнвейном. Справжній рицар — ягня в товаристві дам і лев перед воїнами. Ось, наприклад, Тібо до Монтіньї — земля йому пухом! Що за лагідна вдача. Він був дуже ввічливий і ніколи не підняв би руки на даму, більше того, кажуть, нібито вдома цей непереможний воїн дозволяв себе підкорити такому прекрасному ворогові, як жінка. Ну що ж, сам винен. Він був теж одним з учасників турніру в Гафлінгемі й так завзято бився, що коли б не було завгодно небу й твоєму дідову, в нього тепер була б інша пані де Монтіньї, яка лагідніше ставилася б до нього.

Графиня Ізабелла, що мала свої причини побоюватися турніру в Гафлінгемі, який був темою для невичерпних розмов її тітки, промовчала, і розмова урвалася. А Квентін з чемністю добре вихованої людини, боячись, що його присутність може заважати їхній розмові, поскакав уперед, ніби для того, щоб розпитати провідника про дорогу.

Тим часом дами продовжували свою подорож мовчки або обмінюючись незначними зауваженнями. Вже розвиднювалось, і Квентін, занепокоєний тим, щоб дами не дуже втомилися, бо вони їхали верхи вже протягом кількох годин, спитав провідника, чи довго ще їхати до першого місця відпочинку.

— Я покажу вам його, — відповів провідник, — за чверть години.

— А потім ви передасте нас іншому провідникові? — спитав Квентін.

— Так, пане лучнику. Мої подорожі, як і моя розправа, завжди бувають короткі. Там, де ви, пане лучнику, вживаєте лука, я завжди пускаю в діло мотуз.

Місяць уже давно зайшов, і на сході займалася зоря, відбиваючи своє сяйво на поверхні невеликого озера, берегом якого вони їхали. Це озеро лежало серед широкої рівнини, на якій росли окремі дерева, гаї й кущі. Але загалом місцевість була відкрита, а тому контури предметів видно було досить чітко. Квентін поглянув на вершника, що їхав поруч з ним, і під широкими крисами насунутого на очі капелюха, що скидався на сомбреро іспанського селянина, пізнав веселе обличчя того самого Птіт-Андре, чиї пальці разом із пальцями його похмурого товариша Труазешеля ще недавно так лиховісно мацали його шию. Відчуваючи огиду, до якої домішувався і страх (в Шотландії на ката дивляться майже з забобонним жахом), який не розвіявся від того, що йому недавно пощастило уникнути небезпеки, Дорвард мимохіть повернув коня праворуч і, пришпоривши, зробив півповорот, миттю опинившись не менш як на вісім п’є від ненависного супутника.

— Хо-хо-хо-хо! — зареготав Птіт-Андре, — присягаюся Гревською богоматір’ю, наш юний воїн ще й досі не забув давнього знайомого. Що ж це, приятелю? Сподіваюся, ви не сердитеся на нас? Кожен заробляє собі хліб як уміє. Ніхто не повинен соромитися, що побував у моїх руках, бо я не гірше за іншого можу почепити живий плід на мертве дерево. А господь, крім того, обдарував мене веселою вдачею. Ха-ха-ха! Я можу розповісти вам про такі жарти, які я утинав, стоячи між долішнім і горішнім щаблями драбини на шибениці, що, присягаюся всіма святими, я мусив квапитися закінчити свою роботу, щоб мої парубки не вмерли від сміху й цим не осоромили б мого таїнства.

Кажучи це, він підганяв свого коня боком до Квентіна, щоб зменшити відстань.

— Облишмо це, пане лучнику, не будемо сваритися! Я завжди роблю своє діло без злості й нікого так не люблю, як тих, кому надіваю на шию вузький комір, отак посвячуючи його в рицарі ордена святого Шибеника, як капелан прево, шановний отець Ходидобіса, прозиває святого покровителя нашого ремества.

— Геть, негіднику! — вигукнув Квентін, коли виконавець закону знов спробував під’їхати до нього. — Геть, або я навчу тебе зберігати відстань, яка має відокремлювати благородну людину і такого негідника, як ти.

— Ач, який гарячий! — сказав Птіт-Андре. — Коли б ви ще сказали «чесною людиною», тут було б зернятко правди. А з цими благородними мені доводиться щодня мати справу так близько, як недавно з вами. Проте їдьте собі з миром і товаришуйте самі собі. Я хотів почастувати вас пляшкою овернського, щоб змити остаточно всякий розбрат, але, здасться, ви нехтуєте моєю чемністю. Гаразд! Ну й гордіться, коли хочете. Я ніколи не сварюся з моїми пацієнтами, з моїми голубчиками, з моїми веселими танцюристами, моїми маленькими дітками, як Жак Різник зве своїх ягнят, — словом, з тими, у кого, точнісінько як у вашої милості, написано на лобі: мотуз. Ні, ні, хай вони ставляться до мене, як бажають. Кінець кінцем, їм доведеться скористатися з моїх послуг. Коли вдруге попадетеся до рук Птіт-Андре, то побачите, що він уміє пробачати образу.

Сказавши це й лукаво підморгнувши та прицмокнувши язиком, мовби підганяв ледачого коня, Птіт-Андре від’їхав на другий бік дороги, щоб цей гордовитий шотландець міг як слід перетравити ті шпильки, котрими він його почастував. Квентінові страшенно кортіло обламати ратище об боки цього негідника, та він схаменувся, згадавши, що сутичка з таким пройдисвітом ніколи й нікому не принесла б честі, а тепер була б просто порушенням його службових обов’язків і могла б призвести до згубних наслідків. Він угамував свій гнів і мовчки проковтнув зухвалі професійні жарти пана Птіт-Андре і благав бога тільки про одне, щоб вони не досягли вух його прекрасної супутниці, бо навряд чи вони справили б на неї враження, вигідне для нього. Раптом його думки перебив крик обох дам:

— Подивіться назад! Подивіться назад! Бога ради, рятуйтесь і врятуйте нас! За нами женуться!

Квентін оглянувся й побачив, що два озброєних вершники справді гналися за ними. Вони їхали галопом і незабаром мали наздогнати їх.

— Це може бути тільки хтось із загону військового прево, що робить об’їзд тут у лісі. Ану, подивися, — звернувся він до Птіт-Андре, — чи не впізнаєш, хто це?

Птіт-Андре послухався; уважно поглянувши на вершників, кумедно похитнувся з боку на бік у сідлі і відповів:

— Це, любий пане, не ваші товариші і не мої — ні лучники, ні люди прево, бо, здається, в них на головах шоломи із спущеними забралами й нашийниками. Хай їм чорт, тим нашийникам! Найгірша частина з усього спорядження! Така з ними морока, доки відіб’єш заклепки.

— Їдьте вперед, благородні дами, — сказав Дорвард, не слухаючи Птіт-Андре, — але не дуже швидко, щоб не здавалося, ніби ви тікаєте, а я тим часом затримаю цих людей.

Графиня Ізабелла подивилася на свого охоронця й щось прошепотіла своїй тітці, яка сказала Квентінові:

— Ми покладаємось на вас, любий лучнику, й воліємо краще піддаватися небезпеці у вашому товаристві, ніж їхати далі з цим чоловіком, фізіономія якого не віщує нам нічого доброго.

— Нехай буде так, як ви бажаєте, благородні дами, — сказав юнак. — Там тільки двоє їдуть до нас і, хоча б вони були й рицарями, про що свідчить їхня зброя, вони знатимуть, коли мають лихий намір, що шотландський дворянин виконає свій обов’язок у присутності тих, кого він має захищати. Хто з вас, — звернувся він до свого загону, — хоче бути моїм товаришем і переламати спис з оцими рицарями?

Двоє з його людей вагалися, але третій, гасконець Бертран Гюйо, заприсягся, що «коли б це були навіть рицарі Круглого Стола короля Артура [162], він і тоді ладен був би схопитися з ними за честь Гасконії».

Тим часом обидва вершники (як виявилося, вони дійсно були рицарі) наблизилися до ар’єргарду маленького загону, що складався з Квентіна та його стійкого прихильника-гасконця. Рицарі були в повному спорядженні, в чудових панцирах із відшліфованої сталі, але без девізів на щитах, по яких можна було б їх пізнати.

Один із них, під’їхавши, крикнув Квентінові:

— Пане лучнику, ми приїхали звільнити вас від обов’язку, який вище за ваше становище й ранг. Ви добре зробите, коли передасте цих дам під нашу опіку, бо ми маємо більші права слугувати їм. Крім того, під вашою охороною їм не краще, ніж у полоні.

— У відповідь на ваші вимоги, панове, — промовив Дорвард, — скажу вам, по-перше, що я виконую наказ свого государя, а по-друге, хоч яким би недостойним я був, ці дами самі бажають залишитися під моєю охороною.

— Геть, негіднику! — вигукнув один з вершників. — Невже ти, мандрівний жебрак, гадаєш, що маєш право чинити опір воїнам, посвяченим у рицарі?

— Так, я чинитиму опір вашому зухвалому й беззаконному нападу, — відповів Квентін. — А коли між нами справді є якась різниця, хоч я в цьому ще не певен, то ваша неввічливість її вже знищила. Витягайте свої мечі або, коли вам завгодно битися списами, звільніть місце для бою.

Поки рицарі завертали своїх коней і від’їжджали назад, на віддалі, приблизно ста п’ятдесяти туазів, Квентін, низько нахилившися в сідлі, поглянув на дам, ніби шукаючи їх доброзичливого погляду. Вони махали своїми хусточками, підбадьорюючи його. Тим часом обидва супротивники були вже на віддалі, потрібній для нападу.

Крикнувши гасконцеві, щоб той тримався сміливіше, Дорвард погнав коня, і за хвилину четверо вершників зіткнулися на повному скаку посередині тієї віддалі, яка раніш відокремлювала їх. Сутичка була фатальною для бідного гасконця: його супротивник, скерувавши спис в обличчя, не захищене забралом, проколов йому голову через око, і він упав мертвим з коня. Квентін, якому загрожувала така сама небезпека, навпаки, так спритно нахилився в сідлі, що ворожий спис, злегка дряпнувши йому щоку, пройшов над його правим плечем. Тим часом його власний спис, ударивши супротивника просто в груди, скинув його на землю. Квентін скочив з коня, щоб підняти забрало своєму ворогові, але другий рицар (який досі мовчав), бачачи, яка доля спіткала його товариша, спішився ще швидше за Дорварда й, обороняючи свого приятеля, гукнув до нього:

— Ім’ям бога й святого Мартіна, сідай собі, хлопче, на коня й забирайся звідси з твоїм жіночим крамом! Стонадцять чортів! Вони й так вчинили досить лиха цього ранку!

— З вашого дозволу, пане рицарю, — сказав Квентін, який не міг знести загрозливого тону тієї поради, — я спершу побачу, з ким я мав справу, й довідаюся, хто винен у смерті мого товариша.

— Поки я живий, ти ніколи про це не довідаєшся і не зможеш нікому розповісти, — відповів рицар. — Їдь собі з миром, хлопче. Ми вчинили по-дурному, що перервали ваш похід, та вже досить покарані за це, бо ти зробив більше лиха, ніж можеш спокутувати своїм життям і життям усіх твоїх товаришів. Ну, а раз ти все-таки бажаєш цього, — сказав він, бо Квентін оголив меч і підступав до нього, — то ось тобі помста!

Кажучи це, він так ударив шотландця по шолому, що той, хоч і народився в країні, де добрі удари не рідкість, досі про таке читав лише в книжках. Ворожий меч упав на нього, мов удар грому, відбивши зброю, яку молодий воїн підняв над своєю головою, розсік шолом до самого волосся, але не завдав йому шкоди. Приголомшений Дорвард упав на одне коліно і був протягом хвилини відданий на милість рицаря, коли б той забажав повторити свій удар. Але чи співчуття до молодості Квентіна, чи подив перед його відвагою, чи любов до чесної гри змусили рицаря не скористатися з своєї переваги. Тим часом Дорвард, очутившись, скочив на ноги й атакував свого супротивника з енергією людини, котра вирішила перемогти або померти, і зі спокоєм, необхідним для успіху. Намагаючись не наражатися на такі жахливі удари, як той, що він тільки-но дістав, Квентін, будучи в легшому спорядженні, ніж рицар, нападав на нього з усіх боків, завдаючи швидких несподіваних ударів, проти яких тому у важкому панцирі не легко було захищатися.

Даремно цей великодушний суперник голосно кричав Квентінові, що їм уже нема за що битися і що він не хотів йому зашкодити. Прагнучи тільки відплатити за сором своєї тимчасової поразки, Дорвард продовжував блискавично нападати на нього, загрожуючи йому то лезом, то вістрям свого меча й пильно стежачи за рухами супротивника, бо він уже знав із страшного досвіду, що той перевершує його силою, і був готовий відскочити назад чи вбік, коли рицар спробує завдати йому нищівного удару.

— Чорти б ухопили цього впертого дурня! Він не може заспокоїтися, доки його добре не стукнуть по макітрі! — Сказавши це, рицар змінив тактику, зібрався на силі, немов переходячи до оборони, і, здавалося, вдовольнявся тільки тим, що відбивав, а не завдавав ударів, якими Квентін невпинно осипав його. Він ніби очікував хвилини, коли юнак зупиниться, щоб перевести подих, або зробить необачний рух, і тоді одним рішучим ударом закінчити бій. Напевне, рицареві пощастило б здійснити свою воєнну хитрість, але доля вирішила інакше.

Поєдинок був у самому розпалі, коли великий загін вершників під’їхав до бійців. Почувши крики: «Стійте, зупиніться, ім’ям короля!» — обидва вони опустили зброю, і Квентін з великим здивуванням побачив на чолі загону свого начальника, лорда Крофорда. Тут був також Трістан Пустинник з кількома солдатами зі свого почту. А всього було з двадцятеро кінних.