Квентін Дорвард

Розділ ХХІІІ ВТЕЧА

Незважаючи на пережиті радість і страх, сумніви, хвилювання та всякі інші почуття, втома минулого дня була настільки велика, що молодий шотландець заснув глибоким сном, який тривав до пізнього ранку, коли його шановний господар стурбований зайшов до кімнати.

Він сів біля свого гостя й почав довгу й заплутану промову про хатні обов’язки одруженої людини, особливо багато говорив про владу глави дому, який мас бути непохитним в усіх суперечках із жінкою. Квентін слухав з деяким занепокоєнням. Він знав, що чоловіки, як деякі воюючі держави, іноді починають співати Te Deum[209], щоб приховати свою поразку. Тому він висловив надію, що вони своїм прибуттям не завдали клопоту добрій господині.

— Клопоту, звичайно, ніякого, — відповів бургомістр. — Нема жінки, яку важче було б застукати зненацька, ніж нашу матусю Мабель. Вона завжди рада гостям… у неї завжди, хвалити бога, є для них напоготові чиста кімната й чудовий обід. Нема в світі гостиннішої жінки. Шкода тільки, що вдача в неї трохи чудна.

— Наше перебування тут не подобається їй, чи не так? — спитав шотландець і, схопившись з постелі, почав швидко одягатися. — Коли б я був певен того, що панна Ізабелла здатна після всіх страхіть минулої ночі їхати далі, ми б ні на хвилину не турбували вас своєю присутністю.

— Ну, точнісінько це саме сказала панна моїй дружині Мабель, — зауважив Павійон, — і хотів би я, щоб ви побачили, який рум’янець спалахнув на її щоках, коли вона це казала: дівчина-молочарка, яка на ковзанах пробігла до базару п’ять льє проти морозяного вітру, видалася б лілеєю в порівнянні з нею. Я й не дивуюся, що Мабель, мабуть, трохи приревнувала мене, бідолашна.

— Хіба панна Ізабелла вийшла з своєї кімнати? — спитав юнак, поспіхом одягаючись.

— Так, — відказав Павійон, — і нетерпляче жде вас, щоб вирішити з вами, куди їхати, якщо ви обидва маєте намір від’їхати. Але, сподіваюся, ви ще встигнете поснідати.

— Чому ж ви мені не сказали про це раніш? — з прикрістю спитав Квентін.

— Тихше, тихше! — відповів синдик. — Я й так, здається, сказав це вам надто рано, коли це вас так хвилює. Тепер я хотів би обговорити з вами ще одну важливу справу, якщо у вас вистачить терпіння вислухати мене.

— Кажіть, шановний пане, тільки швидше, я слухаю вас уважно.

— Ну, тоді гаразд, — промовив бургомістр. — У мене лише одне слово для вас. Справа в тому, що Трудхен, якій так шкода розлучатися з цією гарненькою дамою, ніби вона їй сестра, радить вам переодягтися, бо в місті вже ходять чутки про те, що графині де Круа, переодягнені як прочанки, подорожують по нашій країні в супроводі французького охоронця з шотландських лучників. Кажуть також, що минулої ночі одну з них привів до Шонвальду циган уже після того, як ми вийшли з замку. Крім того, кажуть, ніби той самий циган запевнив Гійома де ля Марка, що ви не масте ніяких доручень ні до нього, ні до льєжських громадян, а що ви просто викрали молоду графиню й подорожуєте з нею як її коханець. Всі ці новини дійшли з Шонвальду сьогодні вранці і були переказані мені та іншим членам ради, і ми не знаємо, що нам робити. Бо, хоч, на нашу думку, Гійом де ля Марк занадто суворо обійшовся і з єпіскопом, і з нами самими, проте він, зрештою, добра людина, звичайно, коли тверезий, і він же єдиний проводир, який може вести нас проти герцога Бургундського. Але, по правді, становище таке, що, на мою думку, нам не слід сваритися з де ля Марком, бо ми вже надто далеко зайшли, щоб відступати.

— Ваша дочка добре радить, — сказав Квентін Дорвард, стримуючися від докорів і заперечень, що, як він розумів, були б зовсім недоречні, бо шановний синдик не відмовився б од свого наміру, що відповідав і політичним міркуванням його партії і бажанням своєї жінки. — Ваша дочка добре радить. Ми мусимо переодягтися й вирушити негайно. Сподіваюся, ви не викажете нас і дасте нам усе необхідне для втечі.

— Від усього щирого серця, від усього серця, — сказав чесний городянин, якому було ніяково за свою поведінку і він хотів хоч трохи загладити її. — Я ніколи не забуду, як минулої ночі ви врятували мені життя, розстебнувши мій проклятий стальний панцир, а потім визволили мене ще з більшої скрути, бо той Вепр і його кодло скидаються більше на чортів, ніж на людей. Отже, я буду вірний вам, як колодка ножеві, так кажуть наші ножарі, до речі, найкращі майстри в світі. Ну, тепер ви вже готові. Ходімо сюди, ви побачите, як я вам вірю.

Синдик повів гостя з опочивальні до своєї контори, де він облагоджував свої торгові діла, і, засунувши двері засувом та уважно обдивившися навкруги, відчинив потайну комірчину, вхід до якої був захований за шпалерами. Там стояло кілька залізних скринь. Він одчинив одну з них, наповнену гульденами, і запропонував Квентінові взяти звідти стільки, скільки він вважає за потрібне на дорожні витрати собі і його супутниці.

Грошей, виданих Квентінові, коли він від’їжджав з Плессі, вже майже не було, отож він, не вагаючись, узяв двісті гульденів і цим зняв великий тягар з душі Павійона, бо той розглядав усю цю невигідну для себе змову, в котрій він став добровільним кредитором, як відплату за недостатню гостинність, до якої спричинилися великою мірою різні його особисті міркування.

Старанно зачинивши скарбницю, багатий фламандець повів свого гостя до вітальні, де, бліда від переживань минулої ночі, але бадьора тілом і духом, чекала на них графиня Ізабелла, одягнена в убрання заможної фламандки. Крім Трудхен, котра старанно причепуряла молоду графиню і вчила, як слід поводитися в новому вбранні, в кімнаті з сторонніх не було нікого. Графиня подала Квентінові руку, яку він шанобливо поцілував, і сказала:

— Пане Квентін, нам треба покинути наших шановних друзів, щоб не накликати і на них нещастя, що переслідує мене після смерті мого батька. Ви мусите також переодягтися і їхати зо мною, коли вам ще не набридло бути захисником такої нещасної істоти.

— Мені? Мені набридло бути вашим захисником! Я готовий йти за вами хоч на край світу! Але ви, ви самі, чи витримаєте цю подорож? Чи спроможні ви на це після страхіть минулої ночі?

— Не нагадуйте мені про них, — відповіла графиня. — Я пам’ятаю їх, як невиразний, але тривожний сон. Чи врятувався наш добрий єпіскоп?

— Сподіваюся, що він тепер на волі, — відповів Квентін і подав Павійонові знак мовчати, помітивши, що той ладен розпочати жахливе оповідання.

— Чи не можемо ми приєднатися до нього? Мабуть, він зібрав чимале військо? — запитала графиня.

— Тепер усі надії його на небо, — мовив шотландець. — Але куди ви хочете їхати, туди я за вами поїду як ваш охоронець і провідник.

— Ми подумаємо, — сказала Ізабелла і, хвилину помовчавши, додала — Я б обрала для себе монастир, але боюся, що він не досить захистить мене від моїх переслідувачів.

— Гм, гм! — зауважив синдик. — Я б не радив вам монастир, принаймні в Льєжській окрузі, бо Арденський Вепр, хоч хоробрий вождь, наш вірний союзник і доброзичливо ставиться до нашого міста, проте грубої вдачі й не дуже поважає монастирі, церкви, каплиці та інші святі обителі. Кажуть, що десятків зо два черниць, тобто колишніх черниць, подорожують з його військом.

— Ідіть же швидше готуйтеся в дорогу, пане Дорвард, — сказала Ізабелла, перебиваючи синдика на цих словах. — Я звіряюся на вашу відданість.

Коли синдик і Квентін вийшли з кімнати, Ізабелла почала розпитувати Гертруду про шляхи й місцевість з такою ясністю розуму й твердістю, що та не могла не вигукнути:

— Панно, я дивуюся, яка ви мужня! Я чула про твердість духу в чоловіків, але ваша твердість здається мені просто надлюдською.

— Неволя, — відповіла графиня, — неволя, моя люба, як кажуть, і плаче і скаче; біда навчить усього. Не так давно я непритомніла, побачивши краплину крові з подряпини. З того часу, — я сміливо можу сказати, — навколо мене лилися потоки крові, але я не втратила самовладання. Не думайте, що це було легко, — додала вона, поклавши на руку Гертруди свою тремтячу ручку, хоч голос її був, як і перед тим, твердий, — мій маленький внутрішній світ скидається на фортецю, яку обложили тисяча ворогів: порятунок її гарнізону залежить тільки від його власної мужності і рішучості. Коли б моє становище було хоч трошки не таким небезпечним, як тепер, і коли б я не розуміла, що єдина моя надія врятуватися від небезпеки, гіршої за смерть, — це зберегти мужність і самовладання, я кинулася б у ваші обійми, Гертрудо, й полегшила б своє горе таким морем сліз і зойків, яке ще ніколи не виливалося з наболілого, розбитого серця!

— Ні, не плачте, не треба, панно! — заспокоювала її розчулена фламандка. — Не втрачайте надії, моліться і віддайте себе на милість неба і якщо небо посилало кому-небудь рятівника на краю загибелі, то саме цього сміливого, відважного молодого пана доля призначила врятувати вас. Є і в мене один, — сказала вона, густо почервонівши, — до якого я не байдужо ставлюся. Не кажіть нічого моєму батькові, але я звеліла своєму нареченому, Гангові Гловеру, щоб він чекав на вас біля східних воріт і не повертався до мене інакше, як із звісткою про те, що ви щасливо переїхали через наш кордон.

Графиня могла подякувати щирій і доброзичливій дівчині тільки ніжним поцілунком, на який та відповіла з не меншою ніжністю, сказавши при цьому, усміхаючись:

— Ну, коли вже двом дівчатам з їхніми відданими кавалерами не пощастить улаштувати переодягання і втечу, то, либонь, увесь світ змінився і став зовсім не такий, як, казали, був раніше.

Від простодушного натяку молоденької фламандки бліді щоки графині вкрилися рум’янцем, і ніяковість її не зменшилася, коли в кімнату несподівано ввійшов Квентін. Він був у святковому вбранні багатого фламандського городянина, подарованому Петером, який виявив своє співчуття до молодого шотландця, віддавши йому своє вбрання, причому заприсягнувся, що нехай його чинять і витягають, як волячу шкуру, він і тоді нічого не скаже й не зрадить молодих людей. Двоє струнких коней, роздобуті завдяки піклуванню Мабель, яка не бажала нічого лихого ні графині, ні її супутникові, але воліла краще спекатися їх, щоб через них не було ніякого лиха її родині, вже стояли біля дверей готові в дорогу. Вона сказала, що до східних воріт їх проведе Петер, який ітиме попереду них, удаючи, нібито не має нічого спільного з ними, і, не приховуючи своєї радості, дивилася їм услід, коли вони нарешті виїхали за ворота.

Тільки-но гості від’їхали, Мабель скористалася з нагоди й прочитала довгу нотацію Трудхен про те, як нерозумно захоплюватися романами, через які знатні дами, замість того щоб навчатися господарювати, скачуть стрімголов верхи по шляхах, наче якісь там шукачки пригод, у товаристві ледачих рицарів, п’яних пажів, розбещених лучників із чужих країв на шкоду своєму здоров’ю, своїй кишені, а також і своїй добрій славі.

Гертруда мовчки вислухала повчання, не заперечуючи й словом, але, беручи до уваги її характер, ми не певні, що вона дістала з нього ту практичну користь, яку мала на меті її мати.

Тим часом подорожні досягли східних воріт міста, проїхавши залюднені вулиці, де, на їхнє щастя, всі були занадто заклопотані усякими політичними чутками й подіями, щоб звернути увагу на нічим не примітну парочку. Сторожа не затримала їх, бо вони мали перепустку від імені Рюслара, яку їм видав Павійон. Тут вони дружньо, хоч і поспіхом, розпрощалися з Петером Гейслером, побажавши одне одному всього доброго. Одразу після цього до них під’їхав здоровенний юнак на доброму сірому коні. Він відрекомендувався їм Гансом Гловером, нареченим Трудхен Павійон. Це був типовий молодий фламандець, не дуже кмітливий, але веселий і привітний, навряд чи достойний, як не могла не подумати Ізабелла, бути нареченим великодушної Трудхен. Проте він, очевидно, щиро бажав допомогти їм і виконати цим наказ своєї нареченої. Шанобливо привітавши їх, він запитав у графині фламандською мовою, куди вона накаже йому провести їх.

— Проведіть нас, — сказала вона, — до найближчого міста на кордоні Брабанту.

— Отже, ви вже вирішили, куди саме ми поїдемо? — спитав Квентін, наблизившися до Ізабелли й розмовляючи французькою мовою, якої не розумів їхній провідник.

— Звичайно, — відповіла молода графиня, — зважаючи на становище, в якому я тепер перебуваю, мені треба якнайшвидше закінчити цю подорож, хоча б це загрожувало мені ув’язненням.

— Ув’язненням? — здивувався Квентін.

— Так, друже мій, ув’язненням. Але я подбаю про те, щоб ви не взяли в ньому участі.

— Не кажіть, не думайте про мене, — вигукнув Квентін. — Тільки б побачити вас у безпеці, а що буде зі мною — байдуже.

— Не так голосно, мій друже, — сказала Ізабелла, — ви перелякаєте нашого провідника. Ви бачите, він уже й так од’їхав далеко вперед.

І справді, добродушний фламандець делікатно позбавив їх своєї присутності, як вони цього й хотіли, ледве Квентін під’їхав до дами.

— Так, — мовила вона, побачивши, що ніхто за ними не стежить, — вам, мій друже, мій покровителю, — бо мені нічого соромитися звати вас так, коли само небо послало мені вас, — вам я повинна сказати, що вирішила повернутися на батьківщину й віддатися на милість герцога Бургундського. Я зробила велику помилку, що послухалася поради, хоч її й давали з добрим наміром, і втекла від мого опікуна й прийняла заступництво цього хитрого й брехливого Людовіка Французького.

— Отже, ви збираєтеся стати нареченою графа Кампо-Бассо, цього недостойного улюбленця Карла? — зауважив Квентін, і в нарочито байдужому тоні його відбилося внутрішнє страждання — так бідний засуджений злочинець, намагаючись видаватися певним себе, питає, чи одержано вже його смертний вирок.

— Ні, Дорварде, ні, — сказала Ізабелла, гордо випростовуючись у сідлі, — усією своєю владою герцог Бургундський не примусить дочку дому де Круа погодитися на таке приниження. Він може забрати в мене мої землі, мій замок, він може ув’язнити мене в монастирі, й тільки. А я згодна навіть на гірше, тільки б не бути дружиною цього Кампо-Бассо.

— На гірше? — вигукнув Квентін. — А що може бути гірше від ув’язнення? О, подумайте, поки ще є час, поки ви вільні і коло вас є той, кому не шкода й свого життя, щоб обороняти вас дорогою до Англії, до Німеччини, навіть до Шотландії, де всюди ви знайдете великодушних покровителів. Подумайте і не наважуйтеся позбутися волі, найкращого дару небес. Добру склав пісню мій земляк:

Вона вислухала, сумно усміхаючись, цю хвалу волі і, трохи помовчавши, відповіла:

— Воля — то надбання чоловіка; жінка завжди мусить шукати собі покровителя, бо за природою своєю не здатна обороняти себе. А хто мені буде за нього? Цей розбещений Едуард Англійський, чи п’яниця Венцеслав Німецький, чи, може, хтось у Шотландії? Ах, Дорварде, коли б я була вашою сестрою і ви могли б дати мені притулок в одній з тих гірських долин, які ви любите описувати, чи то з милості, чи то за ті кілька брильянтів, що в мене ще збереглися, — я могла б жити спокійним життям і забути про мою лиху долю. Коли б ви могли обіцяти заступництво якоїсь шановної жінки, вашої землячки, або якогось барона, чиє серце було б таке саме вірне, як і меч, тоді це була б інша справа! Тоді я знехтувала б думкою світу і вирушила б у далеку, хоч і небезпечну подорож.

В голосі графині Ізабелли було стільки боязкої ніжності, що вона водночас і сповнила радістю й поранила серце Квентіна. Він вагався хвилину, перш ніж відповісти, чи може він улаштувати її в Шотландії. Але сумна істина встала перед ним, бо було б нечесно й жорстоко везти її туди, де він не мав ні сили, ні можливості убезпечити її життя.

— Панно, — сказав він нарешті, — я вчинив би проти своєї честі й присяги рицарства, коли б пообіцяв вам певне заступництво у Шотландії, крім того, яке вам може дати ця бідна рука. Я навіть не знаю, чи є в мене там хоч один родич. Рицар Іннеркухеріті напав уночі на наш замок і повбивав усіх моїх рідних. Коли б я повернувся до Шотландії, то не зустрів би там нікого, крім численних і могутніх ворогів своїх, а я безсилий і сам проти них. І навіть коли б король побажав заступитися за мене, то він не наважився б заради бідняка накликати на себе гнів рицаря, в якого п’ятсот вершників.

— Жаль, виходить, на світі помає куточка, де б не було сваволі, — сказала графиня, — якщо вона так само панує у ваших диких горах, де мало спокус для неситих людей, як і в наших багатих плодючих рівнинах.

— Це сумна істина, і я не наважусь її заперечувати, — промовив шотландець, — бо наші клани винищують один одного через саму лише жадобу помсти й крові. Огілві й подібні до них діють так само в Шотландії, як де ля Марк і його розбійники в цій країні.

— В такому разі Шотландія відпадає, — сказала Ізабелла з щирою чи вдаваною байдужістю. — Не будемо більше говорити про неї… А втім, я й згадала про Шотландію жартома, щоб вивідати, чи наважитеся ви запропонувати мені як місце притулку це найнеспокійніше королівство в Європі. Це був тільки іспит для вашої щирості, на яку, на щастя, я можу звіритися навіть і тоді, коли зачеплено найдорожче для вас почуття — любов до батьківщини. Отже, ще раз кажу: я шукатиму заступництва в першого-ліпшого рицаря, васала герцога Карла, якому я вирішила підкоритися.

— А чому б вам не повернутися до ваших володінь, до вашого укріпленого замку, як ви самі тоді про це казали в Турі? — спитав Квентін. — Чому ви не покличете васалів свого батька й не складете угоди з герцогом Бургундським замість того, щоб підкорятися йому? Вірте, знайдеться чимало сміливців, які битимуться за вас. Я принаймні знаю одного, який охоче пожертвував би своїм життям, щоб подати приклад іншим.

— На жаль, — сказала графиня, — цей план, як і всі інші плани, хитрий Людовік придумав задля своєї, а не моєї користі. Але тепер він нездійсненний, бо його виказав герцогові Бургундському двічі зрадник Захмет Магрібін. Мого родича ув’язнили, а в моїх замках розмістили гарнізони. Будь-яка моя спроба зробити щось тільки накликала б помсту герцога Карла на моїх васалів, а я не хочу бути причиною нового кровопролиття та ще з такого нікчемного приводу. Ні, я підкорюся моєму сюзеренові як його васал у всьому, крім волі мого вибору. Тим більше, що моя родичка, графиня Амеліна, яка перша порадила мені втекти й підбила мене на це, тепер, сподіваюся, вже зробила цей розсудливий і обачний крок.

— Ваша родичка! — повторив Квентін, у якого ці слова викликали спогади про події, невідомі молодій графині і витіснені з його власної пам’яті іншими небезпечними й страшними подіями.

— Так, моя тітка, графиня Амеліна де Круа. Ви щось знаєте про неї? — спитала графиня Ізабелла. — Сподіваюсь, що вона вже під захистом бургундського прапора. Ви мовчите… Отже, ви щось знаєте про неї?

Це запитання висловлено було таким тривожним тоном, що Квентін мусив розповісти дещо з того, що він знав про долю графині. Він розказав, як дістав наказ допомогти їй із графинею Ізабеллою втекти із Шонвальду. Згадав і про те, як він довідався, що графині Ізабелли немає серед утікачів, коли вже вони досягли лісу, і як він повернувся до замку і що там побачив. Але він і словом не обмовився про ті наміри, з якими пані Амеліна залишила Шонвальд, а також про чутки, ніби вона попала до рук Гійома де ля Марка.

Але навіть у такій формі оповідання справило глибоке враження на графиню Ізабеллу, яка після довгої мовчанки, нарешті, сказала холодним тоном:

— Отже, ви покинули мою нещасну родичку в дикому лісі напризволяще, на милість підлого цигана й зрадниці-служниці? Бідна моя тітонька! А вона так часто вихваляла вашу відданість.

— Коли б я не зробив так, мадам, — сказав Квентін, ображений незаслуженим докором, — що б тоді спіткало ту, якій я найбільш відданий? Коли б я не залишив графиню Амеліну де Круа на піклування тих, кого вона сама ж обрала своїми радниками, то графиня Ізабелла вже була б жінкою Гійома де ля Марка, Арденського Вепра.

— Ваша правда, — відповіла графиня Ізабелла своїм звичайним лагідним голосом. — І я, кого ви захищаєте з непохитною відданістю, відплатила вам великою невдячністю й несправедливістю. Але як мені шкода моєї нещасної тітоньки! А все через цю негідницю Марту, яка користалася в неї таким великим довір’ям і так мало заслуговувала на нього. Це вона звела мою родичку з тим проклятим своїм Захметом і Хайреддіном, які своєю ворожбою й астрологією заморочили їй голову. Це вона підтримувала мою тітку в її — я не знаю, як це назвати — ілюзіях щодо кохання й одруження, а це зовсім не личить тьоті в її віці. Я не маю сумніву, що ми з самого початку були оточені підступами Людовіка Французького, щоб примусити нас шукати захисту при його дворі чи, певніше, віддатися до його рук. І коли ми зробили цей нерозважливий вчинок, як не по-королівському, не по-рицарському, не по-благородному він повівся з нами. Та ви, Квентіне, й самі знаєте. Бідна моя тітонька… Як ви гадаєте, що її чекає?

Намагаючися підбадьорити Ізабеллу надією, яку він сам навряд чи мав, Дорвард висловив думку, що жадібність циганського племені сильніша за всі інші пристрасті, отож Хайреддінові невигідно вбивати графиню Амеліну чи погано поводитися з нею, — бо вони з Мартою можуть дістати за неї добрий викуп. До того ж Марта, очевидно, мала намір узяти графиню під свою опіку.

Щоб відвернути думки графині Ізабелли від цієї сумної теми, Квентін докладно розповів їй про те, як він викрив зраду Магрібіна на ночівлі поблизу Намюра, зраду, яка, очевидно, була задумана королем Людовіком, що заздалегідь домовився з де ля Марком. Ізабелла тремтіла від жаху, але, одразу ж оволодівши собою, сказала:

— Мені соромно, я дуже згрішила, беручи під сумнів небесне заступництво і дозволивши собі хоч на хвилину повірити в здійснення такого жорстокого, безчесного й підлого плану. Адже ж є на небесах всевидющий господь, який бачить людські страждання й не допустить такого ганебного діла. Ні, боятися цього — просто гріх, таку думку слід відкинути, як жахливу зраду й підлість. Але тепер мені ясно, чому лукава Марта так часто хотіла посіяти незгоду між мною і моєю бідною родичкою і навіщо до кожної з нас підлещувалась у вічі і водночас старалася підбурити одну проти одної. Проте я ніколи не гадала, що вона зможе умовити тітоньку, яка, здавалося, мене так любила, покинути мене в небезпечну хвилину там, у Шонвальді, а самій втекти.

— Хіба пані Амеліна не попередила вас про те, що збирається тікати? — запитав Квентін.

— Ні, — відповіла графиня. — Вона тільки натякнула, що Марта перекаже мені щось дуже важливе. Щоправда, голова моєї бідної тітоньки зовсім запаморочилася від таємничих побачень з цим негідником Хайреддіном, з яким у неї того дня теж була тривала й секретна нарада, і вона говорила мені такі дивні речі, що… Одним словом, бачачи, в якому тітонька стані, я не наполягала, щоб вона все пояснила мені. Але все ж таки це було жорстоко з її боку — покинути мене тоді!

— Ні, ви помиляєтесь, гадаючи, що пані Амеліна збиралася зробити такий жорстокий вчинок, — сказав Квентін. — Тоді всі так хвилювались, а тієї ночі було дуже темно, отож пані Амеліна не мала сумніву в тому, що з нею їде її племінниця; я теж, одурений вбранням і поведінкою Марти, вважав, що супроводжую обох графинь де Круа й особливо ту, — додав він тихим, але рішучим голосом, — без якої всі скарби світу не примусили б мене залишити Шонвальд.

Ізабелла злегка відвернулася, вдаючи, що не помічав тону, яким Квентін вимовив останні слова. Але вона знову повернулася до нього, коли він почав говорити про політику Людовіка. Незабаром вони дійшли висновку, що обидва брати-цигани з їхньою підсобницею Мартою були знаряддям підступного й сильного французького монарха, причому Захмет, старший із них, і віроломством, властивим його племені, намагався вести подвійну гру і був за це покараний. Захопившися відвертою розмовою, мандрівники забули про незвичайність свого становища і про всі небезпеки подорожі. Так вони їхали протягом кількох годин, зупиняючися тільки для того, щоб дати відпочити коням, в якомусь відлюдному селищі або самітній хатині, куди їх приводив Ганс Гловер, котрий поводився, як розсудлива й тактовна людина, і давав їм можливість вільно розмовляти між собою.

Тим часом штучна перешкода, що відокремлювала закоханих (ми тепер можемо їх так називати), здавалося, поволі зникала завдяки обставинам, в яких вони перебували. Бо коли графиня своїм походженням і багатством стояла незрівнянно вище від юнака, який тільки й мав статку, що меч, то тепер вона була так само бідна, як і він. Крім того, її безпека, честь і життя залежали виключно від його самовладання, відваги й відданості. Щоправда, вони нічого не говорили про кохання, хоч серце молодої дівчини було сповнене вдячності й довір’я і вона пробачила б йому таке визнання; але природна боязкість і рицарські почуття утримували Квентіна від усякого натяку, щоб це не здалося спробою з його боку використати її безпорадне становище. Отже, вони не говорили про кохання, але весь час тільки й думали про нього.

Між ними встановилися такі взаємини, коли почуття легше розуміти, ніж висловлювати; взаємини, які, незважаючи на всю їхню невизначеність, дозволяють деяку свободу в стосунках і дають людині найкращі хвилини життя, хоч після них часто бувають розчарування, зрада й муки обманутих надій і неподіленого кохання.

Було дві години пополудні, коли мандрівників збентежило повідомлення провідника: блідий, зляканий, він сповістив, що їх переслідує загін «чорних вершників» де ля Марка. Цих солдатів, або, певніш, бандитів, вербували з усякого наброду в Німеччині, і вони в усьому були схожі на ландскнехтів, тільки діяли як легка кіннота. Щоб виправдати свою назву «чорних вершників» і наганяти ще більший жах на ворогів, вони звичайно їздили на чорних конях і намазували дьогтем свою зброю й панцири, причому їхні руки й обличчя часто також ставали чорними. Своїми звичаями й хижістю ці шварцрейтери були не кращі за своїх піших товаришів — ландскнехтів.

Поглянувши назад і побачивши, що вдалині, на рівній дорозі, наближається хмара куряви, попереду якої скакали два-три вершники, Квентін звернувся до своєї супутниці:

— Люба Ізабелло, в мене не залишилося зброї, крім меча. Я не можу битися за вас, але я тікатиму з вами. Коли ми зможемо досягти ген того лісу, перш ніж вони доженуть нас, то ми легко сховаємося там.

— Нехай буде так, мій єдиний друже, — сказала Ізабелла, пускаючи свого коня учвал. — А ти, добрий хлопче, — додала вона, звернувшися до Ганса Гловера, — їдь іншим шляхом, щоб не постраждати за нас.

Чесний фламандець хитнув заперечливо головою і, відповівши коротким: «Nein, nein! Das geht nichts!»[210], — поїхав за ними. І вони втрьох помчали до лісу з такою швидкістю, на яку тільки здатні були їхні виснажені коні. Шварцрейтери, побачивши це, погнали своїх коней щодуху.

Але втікачі, хоч їхні коні були втомлені, далеко випередили своїх переслідувачів, бо не мали важкої зброї. Вони вже були не більш як за чверть льє від лісу, коли звідти виїхав новий загін озброєних людей із рицарським прапором і поскакав їм навперейми.

— На них блискуче спорядження, — сказала Ізабелла, — і це, напевне, бургундці. Проте хто б вони не були, ми краще піддамося їм, ніж тим чорним лиходіям.

За хвилину вона вигукнула, придивившися до прапора:

— Я пізнаю серце, проколене стрілою! Це прапор графа де Кревкера, благородного бургундця. Йому я здамся.

Квентін Дорвард зітхнув, але іншого вибору не було. А який він був би щасливий хвилину тому, коли б міг врятувати Ізабеллу навіть далеко більшою ціною! Незабаром вони з’їхалися з загоном де Кревкера, і графиня заявила, що хоче переговорити з начальником, який зупинив загін, забачивши шварцрейтерів. І оскільки він дивився на неї з непевністю, не пізнаючи, то вона сказала:

— Благородний графе, Ізабелла де Круа, дочка вашого давнього товариша графа де Круа, здається вам і просить вашого захисту для себе й тих, хто з нею.

— Я оборонятиму вас, люба родичко, проти всіх ворогів, крім мого сюзерена, герцога Бургундського. Але тут немає часу говорити про це. Ці брудні біси зупинилися, немов збираються напасти на нас. Присягаюся святим Георгієм Бургундським, ці нахаби мають намір виступити проти прапора де Кревкера! Невже вони гадають, що ми з ними не впораємося? Дам’єне, подай мій спис! Прапор уперед, списи напереваги! Кревкере, на виручку!

З цим бойовим покликом у супроводі своїх воїнів він помчався вперед в атаку на шварцрейтерів.