Квентін Дорвард

Розділ XXXIV СТРАТА

— Тепер хвала богові, який дав нам можливість сміятися та інших смішити, і сором дурному буркотунові, що зневажає посаду блазня! Простий жарт, причому не найдотепніший, — хоч, мабуть, і не найгірший, коли розважив двох государів, — мав більше значення, ніж тисяча всяких державних доводів для того, щоб запобігти війні між Францією та Бургундією.

Так сказав ле Глор’є, коли після замирення двох государів, про яке ми докладно розповідали в останньому розділі, бургундську варту було виведено з Пероннського замку, короля випущено з лиховісної башти графа Герберта, і, на велику радість французів та бургундців, між герцогом Карлом та його сюзереном поновилася принаймні зовнішня форма дружби й довір’я. Проте Людовік, хоч з ним і поводилися, додержуючи належних церемоній, усвідомлював, що він усе ще викликає до себе підозру. Однак будучи розважливим, він удавав, ніби не помічає цього і почувається якнайкраще.

Тим часом, як це буває в таких випадках, поки головні дійові особи щасливо розв’язували свої суперечки, одна з другорядних осіб, заплутана в їхніх інтригах, з усією гіркотою відчувала на собі правдивість відомого політичного закону: великі пани, що для облагодження своїх справ користуються послугами злочинних елементів, згодом віддячують їм тим, що покидають їх напризволяще, як тільки вони стають не потрібні.

Такою жертвою в даному разі був Хайреддін Магрібін, якого слуги герцога передали королівському прево, а той передав своїм вірним помічникам Труазешелеві і Птіт-Андре, наказавши їм покінчити з ним якнайшвидше. Вони йшли обабіч нього — один із них немовби виконував роль Аллегро, а другий — роль Пенсерозо[260], а за ними посувалася нечисленна варта та натовп гультяїв. Так вони вели його (якщо вдатися до сучасного нам порівняння, наче Гарріка[261] поміж трагедією та комедією) до сусіднього лісу, де, щоб уникнути зайвого клопоту та всіх належних церемоній, вирішили повісити його на першому-ліпшому дереві.

Вони шукали недовго і скоро побачили дуб, який, за жартівливим виразом Птіт-Андре, був цілком гідний такого жолудя. Залишивши нещасного злочинця під достатньою охороною на табуретці, кати почали свої імпровізовані приготування до кінцевої розв’язки. Цієї хвилини Хайреддін, який пильно придивлявся до натовпу, зустрівся поглядом з Квентіном Дорвардом, що, як йому здалося, пізнав свого провідника-зрадника у викритому обманщику й пішов за натовпом, щоб бути свідком страти й упевнитися, чи він не помилився в своєму здогаді.

Коли кати сказали засудженому, що все вже готове, він зовсім спокійно попросив зробити йому останню ласку.

— Все, що завгодно, сину мій, коли це не суперечить нашим обов’язкам, — сказав Труазешель.

— Інакше кажучи, ви ладні подарувати мені все, крім життя? — спитав Хайреддін.

— Саме так, — відповів Труазешель, — і навіть більш від того, бо ти, очевидно, вирішив вшанувати наше ремесло і гідно померти, без зайвих кривлянь; я навіть готовий подарувати тобі ще десять хвилин, хоч нам і наказано не гаяти часу.

— Які ви великодушні, добродії, — мовив Хайреддін.

— Ще б пак! — відповів Птіт-Андре. — Ми навіть рискуємо дістати прочухана за таку поблажливість. Ну, нічого вже не вдієш. Я був би радий віддати своє життя за такого веселуна, за такого спритного, вправного, стійкого молодця, який до того ж збирається спокійно зробити останній стрибок, як і личить кожній чесній людині.

— А коли тобі потрібний сповідник… — сказав Труазешель.

— Або склянка вина… — додав його веселий товариш.

— Або покаянний псалом… — сказала Трагедія.

— Або весела пісенька… — сказала Комедія.

— Нічого мені цього не треба, мої добрі співчутливі друзі, — відповів циган. — Я просив би лише подарувати мені кілька хвилин, щоб переговорити з отим молодим лучником шотландської гвардії.

Кати вагалися; але Труазешель згадав, що Квентін Дорвард через різні обставини останнім часом користувався ласкою їхнього пана короля Людовіка, і дав свій дозвіл на розмову.

Коли Квентін підійшов на їхній поклик до засудженого злочинця, то здригнувся від жалю, побачивши його, хоч і знав, що той справедливо заслужив на такий вирок. Лахміття його блискучого герольдського вбрання, пошматованого зубами собак та подертого руками двоногих, що врятували його від лютості четвероногих, щоб відвести на шибеницю, надавало йому кумедного й жалюгідного вигляду. На його обличчі ще залишилися рум’яна і шматки фальшивої бороди, яку він причепив, щоб його не пізнали; смертельна блідість вкривала його щоки й губи, але в бистрому погляді блискучих очей світилася властива його племені спокійна рішучість, а страдницька усмішка, здавалося, кидала виклик самій смерті, до якої він був уже близький.

Охоплений і жахом і співчуттям, Квентін повільно підійшов до нещасного. Ці почуття, очевидно, так ясно відбивалися в його поведінці, що Птіт-Андре гукнув йому:

— Жвавіше, мій любий лучнику! В цього пана не так багато дозвілля, щоб чекати на тебе, доки ти ступатимеш по твердій землі, немов по яйцях, які боїшся розчавити.

— Я мушу поговорити з ним сам на сам, — сказав злочинець, і в його хрипкому голосі почувся розпач.

— Це прохання навряд чи відповідає даному наказові, друже мій, — відповів Птіт-Андре. — Ми з тобою давні знайомі і знаємо з власного досвіду, яка ти слизька гадюка.

— Але ж ви зв’язали мені руки й ноги, — заперечив злочинець, — приставте до мене сторожу, тільки на такій віддалі, щоб вона не могла нас почути. Цей лучник — слуга вашого короля, і коли б я дав вам десять гульденів…

— Які можна було б витратити на обідню за упокій твоєї бідної душі… — зауважив Труазешель.

— Або на вино для зміцнення мого бідного тіла, — додав Птіт-Андре. — Ну, тоді ми згодні, викладай твої гульдени, мій любий канатний стрибунець.

— Кинь шматок м’яса цим кровожерним собакам, — сказав Хайреддін Дорвардові. — Мене вже пограбували, коли схопили. Заплати їм, ти нічого не втратиш…

Квентін відрахував катам хабар, і вони, як люди свого слова, відійшли на пристойну віддаль, пильно стежачи за кожним рухом цигана. Переждавши кілька хвилин, щоб дати нещасному змогу оговтатися, Квентін звернувся до нього:

— Ось до якого кінця ти дійшов!

— Так, — відповів Хайреддін, — не треба бути ні астрологом, ні фізіономістом, ні хіромантом, щоб угадати, що мене спіткає доля моєї родини.

— Хіба не ти сам винуватий у своєму передчасному кінці, до якого тебе довела довга низка твоїх злочинів та зрад? — зауважив шотландець.

— Ні, присягаюся яскравим Альдебараном і всіма його миготливими братами! — вигукнув циган. — До цього спричинилося тільки моє глупство: я повірив, ніби жорстокість франків не поширюється на те, що вони вважають для себе святим. Сутана попа врятувала б мене не більш, ніж мантія герольда. Ось яка ваша християнська побожність і рицарська честь.

— Викритий обманщик не має ніяких прав на привілеї, які він собі привласнив, — заперечив Дорвард.

— «Обманщик»? — повторив циган. — Хіба моя промова була гірша за промову того старого дурня герольда? Але облишмо це. Рано чи пізно — однаково.

— Час минає, — сказав Дорвард, — коли ти бажаєш щось сказати, кажи, бо тобі вже пора згадати про свою душу.

— Про яку душу? — бридко сміючися, спитав Хайреддін. — Невже ти гадаєш, що двадцятирічну проказу можна вилікувати за хвилину? Коли б у мене навіть і була душа, то вона, починаючи від моїх десяти, може ще й менших років, зазнала стількох лих, що мені потрібен був би цілий місяць, щоб перелічити всі свої злочини, та ще один, щоб висповідатися в них перед попом. А коли б мені дали такий довгий час, то, можеш вірити мені, я б використав його далеко краще.

— Закоренілий злочинцю, не кощунствуй! — вигукнув Дорвард водночас із жахом та співчуттям. — Кажи, що тобі від мене треба, і я покину тебе напризволяще.

— Я хочу просити в тебе однієї ласки, — відповів Хайреддін. — Але я маю намір купити її в тебе, бо ваше плем’я, незважаючи на свою вдавану милосердність, нічого не віддає задарма.

— Я б відповів тобі на це: пропади ти з твоїми подарунками, коли б ти не стояв однією ногою в могилі, — заперечив Квентін. — Кажи, що тобі треба, і залиш собі подарунки: вони не принесуть мені добра. Я не забув про твої колишні послуги.

— А я теж щиро полюбив тебе за те, що ти зробив там, на березі Шеру, — сказав циган, — і бажав допомогти тобі одружитися з багатою. Ти носив її кольори, тому я й помилився… А, крім того, мені здалося, що Амеліна з її рухомим майном була б для твоїх порожніх кишень краща, ніж та молоденька куріпка з її старим Бракемонтським гніздом, яке підчепив Карл в свої пазури і навряд чи випустить.

— Час минає, нещасний, — сказав Квентін. — У них уже терпець увірвався.

— Дай їм ще десять гульденів за десять зайвих хвилин, — запропонував злочинець, який, подібно до більшості людей в його становищі, незважаючи на всю свою твердість, намагався якнайдовше зволікати фатальну хвилину. — Повторюю, ти на цьому не програєш.

— Ну, старайся принаймні краще використати ці короткі хвилини, які я купую для тебе, — сказав Квентін і пішов знову до катів підкупити їх.

Коли справу було влагоджено, Хайреддін сказав:

— Так, запевняю тебе, я бажав тобі добра, і, мабуть, Амеліна була б для тебе доброю і вигідною жінкою. Вона поладила навіть з таким чоловіком, як Арденський Вепр, хоч його спосіб залицятися не дуже делікатний, і тепер хазяйнує в його свинарні так, немов усе життя харчувалася жолудями.

— Облиш свої грубі й недоречні жарти, — розсердився Квентін, — або, кажу тобі, я піду геть.

— Маєш рацію, — промовив Хайреддін, помовчавши, — треба вміти мужньо зустрічати неминуче. Отже, знай, я з’явився сюди в цьому клятому вбранні, сподіваючись одержати велику нагороду від де ля Марка і ще більшу від короля Людовіка; з’явився не для того тільки, щоб передати Карлові виклик, який ти чув, але щоб виказати королю важливу таємницю.

— Ти страшенно рискував своїм життям, — зауважив Дорвард.

— Зате мені добре заплатили… Що ж робити, я програв, — зітхнув циган. — Де ля Марк ще раніш намагався встановити зносини з Людовіком через посередництво Марти. Але, здається, їй пощастило тільки домогтися побачення з астрологом, якому вона й розповіла все, що відбулося під час нашої подорожі і потім у Шонвальді. Проте навряд чи ці відомості дійдуть до Людовіка інакше, як у вигляді пророкувань. Тепер вислухай мою таємницю. Вона важливіша за все, що могла переказати Марта. Гійом де ля Марк зібрав за мурами Льєжа численне й могутнє військо і щодня побільшує його, не шкодуючи для цього скарбів старого попа. Але він не має наміру рискувати, вступаючи в бій у відкритому полі з бургундським військом і ще менш, витримуючи облогу в напівзруйнованому місті. Його плани ось які: він чекатиме, поки Карл Бургундський з’явиться під мурами Льєжа, дасть йому змогу отаборитися, а вночі зробить вилазку і нападе на нього з усіма своїми силами. Частина його війська буде одягнена у французьку форму і кинеться вперед з військовим кличем: «Франція! Святий Людовік! Дені-Монжуа!» — немовби в місті був великий французький загін, присланий на допомогу бунтівникам. Усе це неминуче спричиниться до замішання в лавах бургундців, і коли тільки Людовік із своєю гвардією схоче йому допомогти, Арденський Вепр не має сумніву, що йому пощастить розбити бургундську армію. Ось яка моя таємниця. Переказую її тобі. Сприяй цьому або стань на перешкоді. Продай її королю Людовіку або герцогові Карлу, рятуй або винищуй, кого тобі буде завгодно, мені все одно, я жалкую тільки, що не можу висадити їх усіх у повітря, використавши цю таємницю як порохову міну.

— Це справді дуже велика таємниця, — сказав Квентін, одразу зрозумівши, як легко було б викликати національну ворожнечу у війську, що складалося з бургундців і французів.

— Авжеж, дуже важлива, — повторив Хайреддін. — А тепер, коли вже ти її знаєш, ти, мабуть, бажав би втекти звідси й покинути мене, не виконавши того прохання, за яке я тобі вже сплатив…

— Кажи, що бажаєш? — сказав Квентін. — Я даю тобі слово виконати все, що тільки в моїх силах.

— Ну, моє прохання навряд чи завдасть тобі клопоту. Справа тільки в тому, що мій кінь… Ти пригадуєш мого бідного Муця? Це ж єдина жива істота, яка шкодуватиме за мною. Він пасеться за два льє звідси, коло порожньої хати вугляра; ти легко знайдеш його. Свисни тільки отак (і циган свиснув особливим свистом), поклич його на ймення: «Муцю!» — і він сам до тебе прибіжить. Ось тут його вуздечка під моїм каптаном — щастя, що собаки її не витягли, бо він не визнає ніякої іншої. Візьми його собі і піклуйся ним. Я не кажу, щоб ти зробив це заради його колишнього господаря, але хоча б тому, що я поклав до твоїх рук велику військову таємницю. Він ніколи не покине тебе в скруті: день чи ніч, дорога чи бездоріжжя, погода чи непогода, тепла стайня чи зимове небо — Муцеві однаково. Коли б мені пощастило дістатися за порота Перонни й добігти до того місця, де я залишив його, то не було б тепер такого зі мною. Чи добре ти поводитимешся з моїм Муцем?

— Присягаюся, що буду добрий до нього, — відповів Квентін, зворушений цим проявом ніжності з боку такої нечулої людини.

— Тоді прощай! — сказав злочинець. — Але стривай, стривай ще — я не хочу померти нечемним, забувши виконати доручення однієї дами. Ось записка від дуже ласкавої і дурної дружини Арденського Вепра для її чорноокої племінниці. Я бачу по твоїх очах, що обрав такого посланця, який охоче виконає це доручення. Ну, і ще одне слово: я забув сказати, що під оббивкою мого сідла ти знайдеш гаманець, напакований золотими. Для цього я піддав небезпеці своє життя, яке продав за таку велику ціну. Візьми їх собі; вони сто раз винагородять тебе за гульдени, які ти подарував цим кровожерним рабам. Я роблю тебе своїм спадкоємцем.

— Я витрачу їх на боговгодні справи і обідні за упокій твоєї душі, — сказав Квентін.

— Не повторюй при мені цього слова! — перебив його Хайреддін, і обличчя його стало жахливим. — Немає, не може бути, не мусить бути такої речі! Це тільки попівська вигадка.

— Нещасний! Найнещасніша на світі істота! Подумай краще. Я можу покликати священика. Ці люди почекають ще трохи, я підкуплю їх, — сказав Квентін. — Чого ти можеш сподіватися, помираючи нерозкаяним, з отакими думками!

— Розкластися на складові частини, — відповів закоренілий безбожник, притискуючи до грудей свої зв’язані руки. — Я вірую, надіюсь і жду, що моя таємнича людська оболонка розчиниться в загальній масі природи, щоб згодом знову вилитися в інші форми, якими вона щодня наділяє тих, котрі щоденно зникають і знов повертаються в інших формах: водяні частки ввіллються в потоки та джерела, земляні частки збагатять собою свою матір-землю, повітряні кружлятимуть у вітрах, а вогняні нададуть блиску Альдебаранові та його зоряним братам. У такій вірі я прожив своє життя і в ній хочу померти! Забирайся звідси, не муч мене довше. Я сказав своє останнє слово, — мовив Хайреддін, махнувши рукою.

Глибоко вражений його жахливим становищем, Квентін Дорвард побачив, проте, що немає ні найменшої надії схилити його на інше. Тому він сказав останнє «прощай», на що злочинець відповів, тільки понуро кивнувши головою, як людина, заглиблена в свої думки, прощається з товариством, що їй заважає думати.

Квентін пішов навпростець до лісу і легко знайшов те місце, де пасся Муць. Кінь прибіг на його поклик, але довго не давався в руки, форкав, тікав при кожній спробі наблизитися до нього. Нарешті, чи то Квентін умів поводитися з кіньми взагалі, чи, може, під час подорожі в супроводі Хайреддіна мав нагоду вивчити повадки Муця, яким він часто милувався, йому пощастило загнуздати коня, подарованого перед смертю циганом.

Ще задовго до того, як шотландець верхи повернувся до Перонни, циган уже відійшов туди, де правдивість або неправдивість його жахливої віри мали зазнати остаточної перевірки, страшної для того, хто не покаявся в своєму минулому і жодним словом не обмовився про побоювання перед своїм майбутнім.