Квентін Дорвард

Розділ XXX НЕПЕВНІСТЬ

Якщо Людовік провів дуже тривожну, сповнену хвилювань ніч, то герцог Бургундський, який не тільки не вмів панувати над своїми пристрастями, а, навпаки, дозволяв їм вільно й безперешкодно керувати собою, протягом ночі був схвильований далеко більше.

За звичаєм того часу, в опочивальні герцога чергували два улюблених його придворних д’Емберкур і де Комін, яким були приготовані ліжка майже поруч із постіллю Карла. Ніколи ще їхня присутність при ньому не була така потрібна йому, як цієї ночі, коли, шматований горем і гнівом, він мусив боротися з жагою помсти, бо почуття честі заборонило йому помститися на Людовіку в теперішньому його становищі; розум герцога нагадував вибухлий вулкан, що викидає назовні гірські породи, перемішані та переплавлені в одну вогняну масу.

Він відмовився роздягнутися, не схотів лягти в ліжко і провів цілу ніч у шаленій несамовитості. Інколи його швидка, нервова розмова ставала такою заплутаною і незрозумілого, що обидва придворні починали вже побоюватися за його розум. Він то починав вихваляти відвагу і добрість замордованого єпіскопа Льєжського, то згадував їхню дружбу, взаємну любов та довіру і, нарешті, охоплений розпачем, звалився на постіль, задихаючися від плачу, який він намагався стримати. Але за хвилину він був уже на ногах, заполонений новим нестримним шаленством. Він бігав по кімнаті, вигукуючи якісь недоладні погрози і ще недоладніші присяги про помсту, тупав за своєю звичкою ногами і заклинав святого Георгія, святого Андрія і всіх інших святих, яких особливо шанував, бути свідками того, що він помститься кривавою помстою на де ля Марку, льєжських городянах і на тому, хто є первопричиною всіх цих злочинів. Остання загроза, очевидно, стосувалася Людовіка, й була хвилина, коли Карл уже твердо вирішив послати по герцога Нормандського, брата французького короля, щоб присилити полоненого монарха відмовитися чи то від престолу, чи то від деяких найцінніших своїх володінь та привілеїв на користь свого запеклого ворога.

Так минув день і ще одна ніч в таких самих бурхливих та гарячкових роздумуваннях, або, певніше, — короткочасних вибухах гніву. Герцог майже нічого не їв і не пив, не переодягався і поводився, як людина, що через шалену лють от-от стратить розум. Проте потроху він заспокоївся і почав радитися з своїми придворними радниками. Багато чого було запропоновано й обговорювалося иа цих нарадах, але, звичайно, нічого не було вирішено остаточно. Де Комін у своїх мемуарах стверджує, що була хвилина, коли посланець сидів уже на коні й готовий був їхати до герцога Нормандського. Коли б посланця вирядили, то в’язниця французького короля напевно була б для нього, як це ставалося в таких випадках, останньою зупинкою на його короткому шляху до могили.

Час від часу, зовсім знесилівши від припадків люті, Карл сидів, втупивши очі в одну точку і не рухаючись, як людина, що обмірковує якусь одчайдушну справу, але ще не може зважитися на неї. Без сумніву, в той час досить було найменшого натяку когось з придворних, щоб спонукати герцога на який завгодно шалений вчинок. Але бургундські вельможі, зважаючи на загальновизнану тоді недоторканність особи короля, свого верховного, феодального володаря, шануючи громадську думку й бажаючи оборонити честь свого герцога, який заприсягався не скривдити Людовіка, коли той віддався з своєї волі під його владу, майже одностайно радили поводитися з королем якомога делікатніше. Доводи, які д’Емберкур і де Комін наважувалися іноді боязко висловлювати герцогові в бурхливі години їхніх нічних розмов, сміливіш повторювали де Кревкер та інші близькі в спокійніші ранкові години. Можливо, що не всі, хто заступався за короля, діяли безкорисливо. Багато, як уже було згадано, на власному досвіді познайомилися з його щедрістю, інші мали у Франції або володіння, або особисті інтереси, що ставили їх певною мірою в залежність від короля. Що б там не було, великі лантухи з грішми, які привіз із собою король до Перонпи на чотирьох віслюках, зробилися далеко легші протягом того часу, поки тривали ці переговори.

На третій день на нараду прибув у всеозброєнні свого італійського розуму граф Кампо-Бассо, і, на щастя Людовіка, він прибув уже тоді, коли лють Карла трохи вщухла. Одразу було скликано офіційну загальну нараду для розгляду заходів, які слід було вжити в такому незвичайному випадку.

На цій нараді Кампо-Бассо висловив свою думку у формі повчальної байки про Подорожнього, Гадюку і Лисицю. Він нагадав герцогові про пораду Лисиці Подорожньому роздушити свого смертельного ворога, якого випадок віддав до його рук. Де Комін, побачивши, як зблиснули очі герцога при цих словах, бо його власна нестримна вдача вже неодноразово навіювала йому таку ж думку, виступив із запереченнями. Він сказав, що Людовік міг і не брати безпосередньої участі в шонвальдському злочині, що король, дуже ймовірно, зможе спростувати таке обвинувачення і, можливо, погодиться винагородити і герцога, і його союзників за всі ті збитки, до яких спричинилися його інтриги на території їхніх володінь, що, нарешті, всяке насильство над особою короля може мати як для Франції, так і для Бургундії багато згубних наслідків і серед них найстрашніший той, що англійці можуть скористатися з заворушень та міжусобних чвар, щоб відвоювати собі Нормандію та Гюєни і поновити ті жахливі війни, які завершилися з великими труднощами лише завдяки об’єднанню Франції та Бургундії в боротьбі проти спільного ворога. Де Комін закінчив свою заяву, сказавши, що зовсім не має на увазі обстоювати цілком і безумовно волю для Людовіка, але що єдина користь, яку герцог, на його думку, може мати для себе з цієї справи, — це примусити Людовіка укласти чесну й рівноправну угоду між обома країнами, внаслідок якої королеві було б дуже важко не виконати обіцянок чи порушити в майбутньому внутрішній мир у Бургундії.

Д’Емберкур, Кревкер і багато інших, з свого боку, одверто висловлювалися проти жорстоких заходів, запропонованих Кампо-Бассо, вважаючи, що угода могла дати Бургундії і більше вигід і більше честі, ніж вчинок, який заплямує її через порушення присяги та гостинності.

Герцог слухав усі ці докази, не підводячи очей і грізно насупивши брови. Коли ж, нарешті, де Кревкер почав запевняти, що Людовік не тільки не брав участі в жахливому шонвальдському злочині, але навіть і не знав про нього, Карл підвів голову й, кинувши на свого радника суворий погляд, гукнув:

— Так от як, Кревкере! Мабуть, і тебе улестили дзвоном французького золота! Мені здається, що воно так гучно брязкає в мене на нараді, як дзвони в Сен-Дені. Хто наважиться стверджувати, що не Людовік винен у повстанні льєжців?

— Ваша високість, — заперечив де Кревкер, — рука моя більше звикла тримати зброю, ніж золото, і я не виправдую Людовіка за всі чвари у Фландрії. Недавно в присутності всього його двору я сам обвинуватив його в порушенні присяги і кинув йому виклик від вашого імені. Але, хоч його інтриги, без сумніву, і спричинилися до того повстання, я все ж таки певен, що в убивстві єпіскопа він не винен, бо мені відомо, що один із його посланців прилюдно виступав проти цього лиходійства. Коли вашій високості завгодно, я можу привести цю людину.

— Чи завгодно мені! — вигукнув герцог. — Присягаюся святим Георгієм, як ти можеш мати сумнів, що ми не бажаємо діяти справедливо? Навіть у хвилини найсильнішого нашого гніву ми залишаємося правдивим і справедливим суддею. Ми особисто побачимося з королем Франції і пред’явимо йому обвинувачення в тій кривді, яку він нам заподіяв, і ми особисто встановимо відшкодування, котрі ми вимагаємо і сподіваємося одержати від нього. Коли виявиться, що він не винен у вбивстві, йому неважко буде виправдатися переді мною у всіх інших злочинах. Коли ж він винен, то ув’язнення в монастирі та каяття будуть для нього заслуженим і милостивим вироком. Хто, — додав він, усе дужче запалюючися, — хто наважиться гудити таку помірну і разом із тим конче потрібну кару? Веди сюди твого свідка, ми будемо в замку за годину до півдня. Ми розробимо параграфи угоди, і горе йому, коли він не погодиться з ними! Все інше залежатиме від зізнань та свідчень. Засідання закрито, можете розійтися! Мені треба ще переодягтися, бо навряд чи буде пристойно з’явитися в такому вбранні перед моїм найласкавішим сюзереном!

Герцог вимовив ці слова з особливою гіркою іронією, підвівся і вийшов із зали.

— Тепер безпека Людовіка і, що важливіше, честь Бургундії залежить від того, як випадуть кості, — сказав д’Емберкур Кревкерові і де Коміну. — Швидше йди до замку, де Коміне. У тебе язик краще підвішено, ніж у Кревкера чи в мене. Попередь Людовіка про наближення бурі, щоб він знав, як йому поводитися. Сподіваюся, цей шотландський лучник не скаже нічого такого, що могло б пошкодити королю. Адже, хто знає, яке могло бути таємне доручення, довірене йому королем?

— Цей юнак досить сміливий, — сказав граф, — і, крім того, розумний і кмітливий не за віком. У розмові зі мною він був дуже стриманий щодо оцінки вдачі короля та намірів пана, якому він служить. Гадаю, що він буде так само стриманий і в присутності герцога. Я зараз піду покличу його і графиню Ізабеллу.

— Як! Графиня? Ви ж казали, що залишили її в монастирі святої Брігітти?

— Так воно й було, — відповів граф, — але я мусив викликати її звідти з наказу герцога. А як вона почуває себе ще надто слабою, її довелося нести на ношах. Вона дуже занепокоєна як непевністю долі своєї родички, графині Амеліни, так і темрявою, що огорнула її власну долю. Адже вона провинилась, порушивши феодальні закони і самовільно вийшовши з-під опіки свого сюзерена. А герцог Карл не така людина, щоб байдуже дивитися на того, хто навіть і в якійсь дрібничці зачіпає його права повновладного государя.

Звістка про те, що молода графиня перебуває в герцога Бургундського, стала для Людовіка новим джерелом його душевних мук. Король знав, що варто їй розповісти герцогові про інтриги, які примусили її з графинею Амеліною шукати притулку при його дворі, і проти нього випливуть докази, які він думав приховати, стративши Захмета Магрібіна. Він, звичайно, добре розумів, як може йому пошкодити цей новий доказ зазіхань на права герцога Бургундського, котрий скористається з такого приводу повною мірою саме тепер, коли його полонений перебуває в такому скрутному становищі.

Людовік із цілковитою щирістю переказав свої думки де Коміну, проникливість і політичний такт якого були йому далеко більш до вподоби, ніж рицарська одверта вдача Кревкера і феодальна зарозумілість д’Емберкура.

— Справді, любий де Комін, цих закутих у панцири воїнів з їх алебардами і протазанами ніколи не слід було б пускати далі передпокоїв, — сказав Людовік своєму майбутньому історикові. — Під час війни, звичайно, без них не можна обійтися. Але той монарх, котрий думає, що їхні голови придатні на щось інше, крім того, як бути ковадлами для мечів та палиць своїх ворогів, схожий на дурня, який подарував своїй коханій собачий нашийник замість намиста. Тільки таких людей, як ти, Філіппе, людей з гострим поглядом, що не ковзає по поверхні, а проникає в глиб речей, слід було б пускати на нараду до королів — та й хіба тільки пускати! їм слід би показувати найбільші глибини нашої душі.

Де Комін, людина великого розуму, був, звичайно, улещений хвалою наймудрішого з європейських монархів і не міг настільки приховати свого внутрішнього задоволення, щоб Людовік не помітив, яке враження він справив своєю промовою.

— Як би я бажав, — вів далі Людовік, — мати такого слугу або, певніш, бути гідним такого слуги! Звичайно, тоді я не опинився б у теперішньому становищі. А втім, я не став би нарікати на нього, коли б міг знайти засіб користатися послугами такого досвідченого державного діяча.

Де Комін відповів, що він завжди готовий служити в міру своїх сил і здібностей його найхристияннішій величності, коли це тільки не суперечитиме його вірпості своєму законному государеві, герцогові Карлу Бургундському.

— Ні, я не з тих людей, що можуть підкупити твою відданість герцогові! — з удаваним жахом вигукнув Людовік. — Хіба я не потерпаю зараз тільки через те, що надто віддався на вірність свого васала? А хіба феодальна вірність може бути для когось священнішою, ніж для мене, чия доля зараз цілком залежить саме від додержання цієї вірності? Ні, Філіппе де Комін, служи й далі Карлові Бургундському, і ти зробиш йому немалу послугу, замиривши його з королем Людовіком. Ти зробив велику послугу обом нам, і принаймні один із нас може подякувати тобі. Я чув, що та платня, яку ти одержуєш при тутешньому дворі, не більша від платні начальника сокольників. Ось як цінують наймудрішого в усій Європі радника! Його зрівнюють з людиною або навіть ставлять нижче від людини, обов’язок якої годувати хижих птахів! Але Франція має багато земель, а французький король — багато золота. Отже, дозволь мені, друже мій, виправити цю кричущу несправедливість. Засоби для цього — недалеко, тут у мене напохваті. Дозволь же мені скористатися ними!

Кажучи так, король дістав туго набитий гаманець із грошима, але де Комін, делікатніший щодо цього від більшості придворних того часу, відхилив подарунок, сказавши, що вважає себе цілком задоволеним щедрістю свого законного государя, і запевнивши Людовіка в тому, що ніякі подарунки не можуть збільшити його щирого бажання служити його величності.

— Ну й дивна ти людина! — вигукнув Людовік. — Тоді дозволь, я обійму тебе, єдиного в наше століття розумного й непідкупного вельможу. Мудрість дорожча за золото, і, вір мені, Філіппе, що я більше покладаюся на тебе, ніж на тих, хто взяв мої подарунки. Я знаю, що ти порадиш герцогові не зловживати цією нагодою, яку моя власна нерозумність дала йому в руки.

— Зловживати, звичайно, ні, але скористатися з неї — без всякого сумніву, — відповів літописець.

— Авжеж, але якою мірою? — заперечив Людовік. — Я ще не втратив розуму і не сподіваюся, що мені пощастить вийти звідси, не сплативши викупу, але нехай це буде викуп справедливий, бо я завжди підкоряюся голосові розуму, будь то в Парижі, в Плессі чи в Перонні.

— Так, але, з дозволу вашої величності, я мушу зауважити, що і в Парижі, і в Плессі голос розуму лунав так тихо, що не завжди досягав вух вашої величності, тим часом як у Перонні він позичив собі сурму, і тепер лунає велично й владно, як сама Неминучість.

— Я бачу, тобі до вподоби образні вирази, — відповів Людовік, який не міг стримати своєї досади, — а я людина проста й невигадлива, пане де Комін. Облиш, будь ласка, свою риторику і кажи просто — чого бажає від мене ваш герцог?

— Мені не доручено тлумачити волю мого герцога, государю, — сказав до Комін. — Незабаром сам герцог висловить свою волю, але, мені здається, в нього є деякі пропозиції, до яких ви мусите бути готові, ваша величність. Як от, наприклад, остаточна віддача міст на Соммі.

— Я так і знав, — сказав Людовік.

— Напевне, вам доведеться зректися льєжців і Гійома де ля Марка.

— Зрікаюся їх з такою ж охотою, як пекла і сатани, — промовив Людовік.

— Від вас можуть зажадати, як запоруку, деяких фортець або міст для гарантії, що Франція не заохочуватиме фламандців до нових заколотів.

— Це вже щось нове, — сказав король, — щоб васал вимагав гарантій від свого сюзерена. Однак кажи далі!

— Від вас можуть ще вимагати, щоб ви віддали пристойні і незалежні володіння своєму уславленому братові, другові й спільникові мого государя, — наприклад, Нормандію або Шампань. Герцог дуже любить родину вашого батька, государю мій.

— Так любить, що, хай йому чорт, бажав би зробити всіх його дітей королями! — вигукнув Людовік. — Ну що, вже вичерпався запас твоїх догадок?

— Ні, ще не зовсім, — відповів радник. — Від вас можуть ще вимагати, щоб ваша величність не пригнічували герцога Бретонського, як це іноді траплялося, і визнали б надалі за ним і за іншими вашими васалами право вибивати монету, зватися герцогами й государями з божої ласки…

— Коротше кажучи, зробити стільки королів, скільки в мене васалів. Пане Філіппе, невже ти хочеш, щоб я зробився братовбивцею? Ти добре пам’ятаєш мого брата Карла; ледве він став герцогом де Гюєнн, як уже помер. А що ж залишиться нащадкові та представникові Карла Великого після того, як він віддасть ці багаті провінції, крім права коронуватися в Реймсі й обідати під високим балдахіном?

— Ми наполовину зменшимо й ці турботи вашої величності, давши вам товариша у вашій самотній величі, — сказав Філіпп де Комін. — Герцог Бургундський, хоч і не претендує тепер на титул незалежного короля, проте бажав би позбутися деяких ганебних для нього знаків залежності від французької корони, що були обов’язкові для нього. Він має намір оздобити свою герцогську корону імперською дугою, а зверху ще зображенням земної кулі на знак того, що його володіння незалежні.

— Та як сміє герцог Бургундський, відданий васал Франції, — вигукнув Людовік, скочивши схвильований з місця, — як він сміє ставити своєму сюзеренові такі вимоги, за які, за всіма європейськими законами, його володіння мають бути конфісковані?

— Зважаючи на теперішнє становище, було б дуже важко виконати вирок про конфіскацію, — спокійно відповів де Комін. — Ваша величність добре знає, що феодальних законів ніде, навіть у Священній Германській імперії, давно вже не додержуються точно і що государі й васали намагаються полюбовно улагоджувати свої взаємини. Таємні втручання вашої величності до справ васалів герцога у Фландрії теж можуть служити виправданням поведінки мого государя, коли б він навіть наполягав на визнанні своєї незалежності, щоб припинити в майбутньому втручання Франції в свої справи.

— Коміне, Коміне, — вимовив Людовік, схвильовано походжаючи по кімнаті. — Яка це жахлива для мене наука! Недурно кажуть: «Vae victis»[243]. Я просто не можу йняти віри, щоб герцог наполягав на всіх цих важких умовах.

— Коли це завгодно вашій величності, я просто хотів попередити вас.

— Але поміркованість, де Коміне, поміркованість навіть у самому успіху, — ніхто, мабуть, не розуміє цього краще за тебе, — потрібна для того, хто бажає закріпити за собою всі його вигоди.

— Але коли завгодно вашій величності, переваги поміркованості вихваляє тільки та сторона, яка програла. Той, хто виграв, керується виключно бажанням не проґавити щасливу нагоду.

— Гаразд, я ще подумаю про це, — сказав король, — але сподіваюся принаймні, що це вже всі безумні вимоги вашого герцога? Далі вже нікуди йти. Чи є ще щось? Бачу по твоїх очах, що є. Мого бажає герцог, якщо не моєї корони? Але вона й так утратить увесь свій блиск, коли я погоджуся на ваші вимоги.

— Ваша величність, — відповів де Комін, — те, що мені залишається ще сказати, почасти або, певніш, великою мірою залежить від самого герцога; проте він бажав би мати ще ухвалу вашої величності, бо ця справа стосується безпосередньо вас, государю…

— Хай йому чорт, що ж це таке? — нетерпеливо вигукнув король. — Кажи, пане Філіпп, яким ще безчестям він хоче заплямувати моє ім’я?

— Тут уже не йдеться про безчестя, государю. Йдеться тільки про те, що ваш брат у перших, герцог Орлеанський…

— А, он що! — перебив його Людовік, але Комін продовжував говорити, не звернувши уваги на його вигук:

— Герцог Орлеанський кохає графиню Ізабеллу де Круа, і герцог Карл, який цілком схвалює такий шлюб, бажає мати також вашу ухвалу щодо цього одруження і вашу згоду — надати цьому благородному подружжю такого земельного наділу, який разом із маєтками графині міг би вважатися гідною спадщиною для сина Франції.

— Ну, цього ніколи не буде, ніколи! — крикнув Людовік, не маючи сил погамувати хвилювання, яке він досі ледве стримував. Він скочив з місця і гарячково заходив туди й сюди. Від його звичайного самовладання не лишилося й сліду. — Ніколи, ніколи! Нехай принесуть ножиці і пострижуть мене, немов сільського дурня, на якого я тепер так схожий!.. Нехай ув’язнять мене в монастирі… покладуть у труну… нехай виколять мені очі розпеченим залізом… зарубають сокирою або отруять болиголовом… нехай роблять зі мною що завгодно, але я не дозволю герцогові Орлеанському порушити слово, дане моїй дочці. Він ні з ким не одружиться, поки вона жива!

— Перш ніж так рішуче заперечувати цей шлюб, вашій величності слід було б зважити, чи є у вас змога не допустити цього, — сказав де Комін. — Кожна розсудлива людина не буде підпирати плечима скелю, яка падає.

— Так, але людина мужньої вдачі може знайти для себе під нею могилу, — відповів Людовік. — Згадай тільки, де Коміне, адже цей шлюб — загибель, руйнація мого королівства. Адже ж у мене тільки один син, слаба дитина, і після нього герцог Орлеанський — найближчий мій наслідник. Сама церква погодилася на його одруження з Жанною, і цей шлюб щасливо поєднає інтереси обох ліній мого дому. Пригадай, що цей шлюб був улюбленою мрією всього мого життя. Я обміркував його з усіх боків, я мріяв про нього вдень і вночі, я воював задля нього, грішив задля нього… Ні, Філіппе де Комін, я не можу від нього відмовитися. Ти тільки уяви собі, друже, і тобі стане шкода мене. Певен, що твій розум швидко знайде щось інше замість цієї жертви — якесь ягнятко для заклання; я готовий усім пожертвувати, але не цим своїм наміром, що дорогий для мене, як для праотця Авраама його рідний син[244]. Філіппе, зглянься на мене! Ти принаймні мусиш знати, що для людини, обдарованої проникливим розумом, здатним передбачити майбутнє, руйнація плану, старанно й довго опрацьовуваного, — незрівнянно більше лихо; ніж скороминуще горе звичайних людей, які прагнуть задовольнити лише швидкоплинну пристрасть. Ти вмієш співчувати глибшій, справжній скорботі зрадженого розуму та розчарованої проникливості — хіба ти не співчуваєш мені?

— Я співчуваю вам, государю, але мій обов’язок перед моїм государем…

— Не кажи мені про нього! Не згадуй його імені! — вигукнув Людовік із щирим чи вдаваним обуренням, що примусило його, здавалося, забути на хвилину звичайну свою стриманість і обережність у словах. — Карл Бургундський не вартий твоєї прихильності, коли він наважується ображати й лупцювати наймудрішого й найвідданішого з своїх васалів, називаючи його на глузд: «Побитою чоботом макітрою»[245].

Незважаючи на весь свій розум, Філіпп де Комін був людиною дуже образливою. Слова короля, вимовлені наче в пориві гніву, коли вже було не до церемоній, вразили його так, що він тільки й міг сказати:

— «Побита чоботом макітра»! Просто не можу повірити, щоб мій пан герцог так називав свого відданого слугу, який був при ньому відтоді, коли він уперше сів на скакуна, та ще й у присутності чужоземного монарха! Це неможливо!

Людовік одразу побачив, яке він справив враження. Не висловлюючи ні свого співчуття, яке було б образливим за таких обставин, ні своєї прихильності до Філіппа де Коміна, яка могла б здатися нещирою, він сказав просто й водночас з гідністю:

— Моє нещастя, здається, примусило мене забути пристойність, бо інакше я ніколи не наважився б згадати те, що тобі було б неприємно почути. Але ти докоряв мені, що я кажу неймовірні речі, і зачепив мою честь. Отже, щоб спростувати таке обвинувачення, я мушу пояснити, як саме і за яких обставин герцог, сміючися до сліз, розповів мені, що стало приводом для цього прізвиська, яке я не хочу повторювати, щоб не ображати твого слуху. Як розповідав герцог, це було так. Одного разу, коли ви з ним повернулися з полювання, він зажадав, щоб ти стягнув з нього чоботи. Побачивши з виразу твого обличчя, що ти ображений таким ставленням, герцог наказав тобі сісти і сам учинив тобі таку ж послугу. Зробивши так, він страшенно розлютився на тебе і, ледве стягнувши з тебе один чобіт, одразу почав ним безжально бити тебе по голові, доки з неї не полилася кров, викрикуючи та нарікаючи на зухвальство підданого, який погодився прийняти таку послугу від самого свого сюзерена. Відтоді він і його улюблений блазень ле Глор’є інакше й не звуть тебе, як цим ганебним та непристойним прізвиськом «Побита чоботом макітра», що дає герцогові привід для його жартів і дотепів.

Кажучи це, Людовік дістав подвійну втіху: по-перше, він за живе зачепив свого співрозмовника, а король любив отак потішитися навіть тоді, коли не мав наміру, як оце й зараз, поквитатися; по-друге, він знайшов у характері де Коміна дошкульне місце, з якого згодом міг скористатися, щоб перетягти його на свій бік. Однак, хоч царедворець затаїв проти свого государя глибоку образу, яка згодом примусила його перемінити посаду при бургундському дворі на службу королеві Людовіку, він поки що обмежився тільки висловленням своїх дружніх почуттів до Франції, котрі, як він добре знав, король зуміє належним чином витлумачити. І хоч було б несправедливим зганьбити пам’ять славнозвісного історика припущенням, що саме цей випадок спричинився до його переходу від герцога до короля, але можна сказати з певністю, що тепер він був далеко прихильніший до Людовіка, ніж тоді, коли ввійшов у його кімнату.

Він присилував себе засміятися з розповіді Людовіка і сказав:

— Я ніколи не міг подумати, що герцог так довго пам’ятає таку дрібницю і вважає її вартою того, щоб переказувати. Щось подібне до цього випадку з чобітьми і справді було, адже ваша величність знає пристрасть герцога до грубих дотепів і жартів. Але оповідання дуже перебільшене, і не варто про це говорити…

— Справді не варто, — охоче погодився король, — чи не соромно на таку дрібницю гайнувати час. Отже, до діла, пане Філіппе! Сподіваюся, ти настільки француз, що можеш подати мені добру пораду в моєму скрутному становищі. Я певен, що нитка до цього лабіринта в твоїх руках. Допоможи ж мені…

— І я, і всі мої поради до послуг вашої величності, — відповів де Комін, — але ще раз наголошую: коли це не суперечить моїм обов’язкам щодо мого государя.

Це було майже буквальним повторенням сказаного раніше, але проникливий Людовік одразу відчув у словах свого співбесідника інший зміст. Він бачив, що тепер той підкреслює обіцянку дати корисну пораду, а про обов’язки згадує тільки для годиться. Отож король сів у крісло, запросив де Коміна сідати поряд і прислухався до слів цього державного мужа так, наче це був сам оракул. Де Комін говорив тихо, але виразно, повільно вимовляючи слова, ніби для того, щоб Людовік міг достойно оцінити їх і зважити.

— Хоч як це сумно, — мовив він, — але вимоги щойно переказані вашій величності, найскромніші з усіх тих, які на нараді висловлювали люди, ворожі вашій величності. Мені, звичайно, можна не нагадувати вашій величності, що наш герцог полюбляє рішучі поради, бо йому більш до вподоби негайні та небезпечні заходи, він віддає їм перевагу перед безпечними, але водночас і обхідними.

— Авжеж! Я сам бачив, — потвердив король, — як він одного разу з небезпекою для життя переплив річку, хоч не далі як за двісті туазів від нього був міст.

— Правильно, государю! А той, хто піддає небезпеці своє життя задля вдоволення скороминущої примхи, може знехтувати нагоду збільшити свої права та володіння, аби тільки вчинити по-своєму.

— Ти маєш рацію, — сказав Людовік. — Для дурня зовнішні ознаки влади дорожчі за саму владу. Карл Бургундський саме такий. Але, друже мій де Комін, який з цього висновок?

— Ось який, государю, — відповів бургундець. — Вашій величності, звичайно, доводилося бачити, як досвідчений рибалка, спіймавши велику рибу, витягає її на берег на тонкій волосіні. Ця волосінь неодмінно перервалася б, хоча б вона була вдесятеро товща, коли б рибалка одразу потягнув, замість того щоб дати рибі змогу вільно смикати її й борсатися до виснаження. Так і ви, государю, поступіться чимось герцогові в його вимогах, що для нього пов’язані із справою честі й відплати. Тоді вам пощастить відхилити ті вимоги, на які я вам натякав і які, — мушу відверто сказати вашій величності, — мають на меті якнайбільше послабити Францію. Декотрі з них можуть вислизнути з його пам’яті та уваги, а згодом, коли їх відкладуть на наступні наради та дальші обговорення, про них, мабуть, і зовсім забудуть.

— Розумію тебе, мій любий пане Філіппе, — сказав король, — але повернімося до нашої справи. Отже, якими саме з своїх визначних пропозицій герцог так дорожить, що найменше заперечення їх може зробити його несамовитим та невблаганним?

— З вашого дозволу, государю, всі для нього однакові, разом і кожна зокрема, коли ви заперечуватимете йому. Саме цього й слід уникати вашій величності. Отже, як той рибалка, ви весь час маєте бути на сторожі, щоб своєчасно послабити волосінь, коли герцог почне лютувати. Ця лють, яка вже напівугамувалася, нарешті вичерпається сама собою, і тоді вашій величності вже не важко буде з ним упоратися.

— А проте, — задумливо зауважив Людовік, — усе ж таки повинно бути у вимогах мого любого кузена щось таке, що найбільше для нього варте. Чи не можеш ти мені на це натякнути, Філіппе?

— Найдрібніша з вимог герцога може перетворитися на найважливішу, коли тільки ваша величність заперечуватиме йому, — відповів де Комін. — Одне тільки можу сказати з певністю, государю: всяка згода буде неможливою, доки ви не відмовитесь од льєжців і де ля Марка.

— Я вже сказав, що відмовлюся од них, — відказав Людовік, — та на краще вони і не заслужили. Мерзотники! Підняти повстання тоді, коли воно мені може коштувати життя!

— Той, хто підносить запалений гніт до пороху, мусить чекати вибуху, — заперечив історик. — Але герцог Карл чекає не тільки на вашу обіцянку відмовитися од них, государю. Ви повинні знати, — що він вимагатиме ще вашої допомоги для придушення бунту й вашої присутності при покаранні винних.

— Навряд чи це відповідатиме нашій гідності, де Комін, — зауважив король.

— Але відмова від цього навряд чи відповідатиме інтересам безпеки вашої величності, — відповів де Комін. — Герцог вирішив раз назавжди довести цим фламандцям, що їм нема чого сподіватися підтримки Франції в їхніх заколотницьких намірах і що ніяке втручання не врятує їх від заслуженого гніву та помсти Бургундії.

— Я хочу бути відвертим з тобою, пане Філіппе, — промовив Людовік. — Чи не здається тобі, що коли б нам пощастило виграти час, то ці льєжські свинарі змогли б, чого доброго, дати добру відсіч герцогові Карлу? Адже цих шахраїв дуже багато й вони завзяті. Хіба вони не зможуть оборонити своє місто від нього?

— З допомогою тисячі французьких лучників, яких ваша величність обіцяли їм, може б, вони й зробили щось. Однак…

— Кому я обіцяв їх? — вигукнув король. — Це наклеп! Добрий пане Філіппе, ви дуже помиляєтеся, коли кажете про мене таке.

— Однак без вашої допомоги, — вів далі де Комін, не звертаючи уваги на слова короля, — а ваша величність навряд чи вважатиме зручним допомагати їм зараз, вони не зможуть оборонити своє місто, в мурах якого ще не полагоджено проломини, пробиті герцогом Карлом після Сен-Тронського бою. Рицарі Ено, Брабанту і Бургундії, гадаю, легко зможуть пройти в них чоловік по двадцять в ряд.

— От ще нерозважливі йолопи! — вилаявся король. — Коли вони самі не подбали про свою безпеку, то й не заслуговують на моє заступництво. Ну, кажи далі, я не сперечатимуся щодо цього.

— Я боюся, що наступний пункт може ще менш сподобатися вашій величності, — сказав де Комін.

— А! Ти маєш на увазі знов цей пекельний шлюб, — відповів король. — Ну, я аж ніяк не можу погодитися, щоб герцог Орлеанський порушив присягу, дану моїй дочці Жанні. Це означало б позбавити французького престолу не тільки мене, а й моїх нащадків, бо ця ніжна квіточка — мій дофін — гадаю, не дасть насіння. Про цей шлюб я мріяв вдень і вночі. Ні, пане Філіппе, я не можу від нього відмовитися! Крім того, не по-людському було б вимагати від мене, щоб я своїми власними руками зруйнував мій улюблений план і щастя двох молодих, які призначені одне для одного.

— Хіба їхня взаємна прихильність така велика? — спитав де Комін.

— Принаймні за одного з них я ручуся, — відповів король, — і саме за ту, чиє щастя мені найдорожче. Але ти усміхаєшся, пане Філіппе, ти не віриш у силу кохання?

— Ні, навпаки, — сказав де Комін, — коли це завгодно вашій величності. В цій справі я такий скептик, що хотів би спитати, чи не з більшою охотою ваша величність дасть згоду на задуманий герцогом шлюб, коли я ручуся, що графиня Ізабелла де Круа кохає іншого і напевне ніколи не погодиться на такий шлюб.

— Мій любий і дорогий друже, — зітхнув Людовік, — з якої могили ти витяг для мене таку втіху? Кохає іншого! Ну й що ж, хіба це обходить мене? Сказати правду, коли б герцог Орлеанський навіть ненавидів мою дочку Жанну, він однаково мусив би одружитися з нею. Отже, розміркуй собі, чи є якась можливість, щоб ця жінка, та ще під таким тиском, відмовила йому, сину Франції? Ні, Філіппе, ні! Годі й сподіватися, щоб вона могла чинити опір такому впертому коханцеві. Varium et mutabile[246], — як сказав, поет[247].

— Ваша величність недооцінює вперту вдачу цієї молодої особи. Недарма вона походить із такої владної і впертої родини, як родина де Круа. А я довідався від Кревкера, що вона спалахнула романтичним коханням до того молодого зброєносця, який супроводив її і зробив їй дорогою чимало послуг.

— Чи ж це не лучник моєї гвардії, Квентін Дорвард? — сказав король.

— Той самий, я гадаю, — промовив де Комін. — Його забрали в полон разом із графинею, коли вони подорожували майже вдвох.

— Ну слава богові, і святій діві, і святому Мартінові, і святому Юліанові, нехай благословенні будуть їхні імена, — сказав король. — Хвала й честь ученому Галеотті, який прочитав у поєднанні сузір’їв, що доля цього юнака щільно пов’язана з моєю. Коли молода графиня так покохала його, що відмовиться коритися герцогові Бургундському, доведеться визнати, що цей Квентін справді зробив для мене велику послугу…

— З того, що каже Кревкер, можна гадати, що ця панянка не поступиться нічим, хоч би як того домагався герцог Карл. Нарешті, і сам благородний герцог безвідносно до того, на що вашій величності завгодно було натякнути у формі припущення, навряд чи залюбки відмовиться од своєї принадної кузини, з якою він так давно заручений.

— Гм! — відповів король. — Але ти ніколи не бачив моєї дочки Жанни. Це сова, справжня сова на вигляд! Навіть мені самому соромно, що вона в мене така. Проте справа не в цьому. Аби тільки він був досить розважливий і одружився з нею, а там нехай уже гуляє й задивляється на найперших красунь Франції. Я це йому заздалегідь дозволяю. Ну, Коміне, тепер ти розгорнув передо мною всю карту герцогських вимог?

— Я перелічив вам, сір, усі ті пункти, на які герцог найбільш наполягатиме. Але вашій величності відомо, що настрій герцога схожий на навальний гірський потік, який тільки тоді буває спокійний, коли не зустрічає перешкод. Неможливо передбачити всього, що може викликати його лють. Коли проти вас несподівано з’являться нові обвинувачення, — пробачте мені на слові, бо в нас так мало часу, щоб вибирати слова, — нібито ваша величність змовилися з льєжцями і Гійомом де ля Марком, то це могло б мати найгірші наслідки. До речі, до нас дійшли якісь чудернацькі чутки: кажуть, нібито де ля Марк одружився з графинею Амеліною, старшою в родині де Круа.

— Ця стара дурка так мріяла про одруження, що готова була побратися із самим чортом. Мене більш дивує, що цей звір де ля Марк вирішив одружитися з нею.

— Є ще чутки, — вів далі де Комін, — що до Перонни їде посол де ля Марка. Уже тільки це могло б спричинитися до шаленства герцога. Сподіваюся, що в нього не може бути ніяких листів від вашої величності.

— Листів до Арденського Вепра? — сказав король. — Ні, ні, пане Філіппе, я не такий уже дурень, щоб кидати перла перед свиньми. Ті незначні зносини, які я підтримував із цим звіром, завжди велися тільки на словах, для передачі яких я завжди використовував таких низько народжених рабів і волоцюг, що їх свідчення не мали б значення на суді, навіть коли б ішлося про крадіжку якоїсь поганої квочки.

— Тоді я можу тільки порадити вашій величності, — сказав де Комін, підводячись, щоб попрощатися, — бути весь час напоготові, діяти залежно від обставин, а головне, нізащо не розмовляти з герцогом таким тоном, який більше відповідає вашому високому санові, ніж теперішньому вашому становищу.

— Коли моя гідність почне недоречно нагадувати про себе, — хоч це вона рідко робить, коли йдеться про щось важливіше, — в мене є принаймні один надійний засіб проти цього, досить мені тільки згадати одну лиховісну кімнату, сеньйоре Філіппе, і подумати, як помер Карл Простак, щоб одразу охолонути, як після купання в крижаній воді. Невже, любий друже й напутнику, тобі вже час іти? Прощай, сеньйоре Філіппе! Настане час, коли тобі набридне читати лекції політичної мудрості цьому бургундському бугаєві, який не здатен зрозуміти найпростішого твого доводу; тоді, якщо Людовік де Валуа буде ще живий, згадай, що в тебе є відданий друг при французькому дворі. Ще раз кажу тобі, що я вважав би за справжнє благословення для свого королівства, коли б мені пощастило заручитися порадами людини, що поєднує глибоке розуміння державних справ з сумлінням, здатним відрізняти добро від зла. Хай простять мені милостивий бог, і пресвята божа матір, і святий Мартін! Олів’є і де Балю мають серця, як камінь, і все моє життя отруїла гризота й каяття в тих злочинах, які вони приневолили мене вчинити! Тільки ти, пане Філіппе, обдарований мудрістю стародавніх мудреців, тільки ти міг би навчити мене бути великим, залишаючися чесним.

— Важке завдання, і не багатьом пощастило його виконати, але не неможливе для государя з твердою волею, — сказав історик. — А поки що, государю, будьте готові до того, що герцог от-от з’явиться. Прощайте!

Людовік довго дивився вслід Філіппові, коли той вийшов з кімнати, і, нарешті, промовив, гірко посміхнувшись:

— Він патякав тут про рибалку, а сам, мов той лосось, попався на гачок! Вдає з себе доброчесного, бо відмовився від хабара, а сам так легко піддався моїм лестощам, обіцянкам, зрадів можливості помститися за своє ображене марнолюбство! Що ж, відмовившися від грошей, він став тільки біднішим, але не чеснішим. І все ж таки він має бути моїм, бо він найрозумніший серед придворних. А тепер почнемо інше, важче полювання. Зараз доведеться зустріти цього левіафана[248] Карла, який припливе сюди, розтинаючи своїм черевом пучину. Доведеться мені, як то роблять з переляку моряки, кинути йому бочку — хай побавиться. Але, можливо, настане ще день, коли я всаджу гарпун у його черево.