Квентін Дорвард

Розділ XVII ЗАСТУКАНИЙ ШПИГУН

Вибігши з монастиря, Квентін при світлі місяця побачив чорну постать цигана, який мчав просто вулицею маленького сільця на рівний луг.

«Швидко бігаєш, приятелю, — подумав Квентін, — але, якби ти бігав навіть ще швидше, тобі не втекти від найпрудкіших ніг, що будь-коли гасали по вересах Глен-Гулакіна».

Будучи, на щастя, без плаща й панцира, шотландський горянин біг так швидко, як ніхто в його долинах, і, незважаючи на хуткість цигана, незабаром наздогнав би його. Але Квентін не мав такого наміру, бо вважав, що важливіш простежити за Хайреддіном, ніж зупиняти його. Він ще більш упевнився в цьому, побачивши, що циган не зупиняючись мчить навпростець в один бік, з чого можна було зробити висновок, що він прямує до якоїсь мети. Людина, яку несподівано позбавили притулку і змусили шукати ночівлі десь в іншому місці, так не поводилася б. Він ні разу не оглянувся, що давало Дорвардові змогу непомітно слідкувати за ним. Нарешті циган, перетнувши луг, досяг маленької річки, береги якої заросли вільхами й вербами. Тут, побачив Квентін, він зупинився й тихо засурмив у свій ріг, на що йому відповів посвист десь поблизу.

«Це призначено побачення, — подумав Квентін. — Але як мені підійти ближче, щоб підслухати їхню розмову? Шурхіт моїх кроків і шелест гілля, через яке мені доведеться продиратися, викриють мене, коли я не буду обережним. Та я однаково підкрадуся до них, присягаюся святим Андрієм, як підкрадався колись до оленів у Глен-Ізлі. Я доведу їм, що недурно вивчав мисливську справу. Ось вони вже зустрілися. Дві тіні — значить, їх тільки двоє проти мене. Чого лякатися? Однак якщо їхні наміри ворожі, в чому я тепер не сумніваюся, і вони викриють мене, тоді графиня Ізабелла втратить свого бідного друга! Та я був би недостойний називатися її другом, якби не був готовий розпочати бій за неї з дюжиною порогів, не то що з двома. Гаразд! Хіба я не схрестив меча з Дюнуа, найкращим рицарем Франції? А тепер злякаюся оцих бродяг? Тьху! Нехай допоможуть мені бог і святий Андрій, і я впораюся з ними».

Вирішивши так, Квентін з великою обережністю, чого навчило його лісове життя, зійшов на дно русла неглибокого струмка, що іноді ледве покривав його ступні, а іноді сягав до колін, і почав тихенько скрадатися під деревами, що росли вздовж берега, причому дзюрчання води заглушало шум його кроків. (Так і ми в дитинстві скрадалися до гнізда пильного ворона). Шотландець посувався непомітно вперед, поки не почув досить чітко голосів тих, за якими стежив, хоч і не міг добрати слів. Він зупинився під плакучою вербою, яка майже торкалася гіллям води, і, вхопившися за гілку, з усією спритністю, моторністю й силою, на які тільки був здатен, підтягся на дерево й сів між густим гіллям, що зовсім сховало його.

Звідси він побачив, що чоловік, з яким тепер розмовляв Хайреддін, також належав до циганського племені, і, — на превелике розчарування, впевнився, що хоч би як наблизився до них, не зрозуміє зовсім невідомої йому мови. Вони часто сміялися, і Хайреддін підскочив кілька разів, показуючи, ніби він бігав туди й сюди, потім поплескав себе по плечу рукою. З цього Дорвард зрозумів, що він розповідає товаришеві про те, як його побили, перш ніж він утік з монастиря.

Раптом знову почувся тихий свист, у відповідь на який Хайреддін тихо засурмив у свій ріг. Одразу після цього з’явився високий, ставний, подібний до солдата чоловік, що був цілковитою протилежністю до маленьких немічних циган. На солдатові була широка перев’язь через плече, яка підтримувала меч; штани з багатьма прорізами й пишними різноколірними шовковими або шовкового газу буфами були прив’язані не менш як сотнею всяких стрічечок до вузької куртки з буйволячої шкури, на правому рукаві якої була нашита срібна кабаняча голова — герб його начальника. Маленька шапочка, хвацько зсунута набакир, ледве прикривала кучеряве волосся, що, облямовуючи широке обличчя, спускалося до густої бороди завдовжки близько чотирьох дюймів. У руці він тримав довгий спис. З його обмундирування і зброї можна було догадатися, що це один з тих німецьких авантюристів, які були відомі під назвою ландскнехтів (по-нашому списників) і складали за тих часів значну частину піхоти. Ці наймити були звичайно жорстокими й хижими солдатами. Серед них ходив переказ про одного ландскнехта, якого відмовилися взяти до раю через його пороки, а до пекла — через бурхливу, бунтівну, неприборкану вдачу; вони поводились мужньо, не шукаючи собі першого й не уникаючи другого.

— Donner und Blitz![180] — було його першим вітанням мішаною німецько-французькою говіркою, яку ми не можемо тут відтворити. — Чому ти примусив мене протанцювати цілих три ночі, чекаючи на тебе?

— Я ніяк не міг побачити вас раніш, mein Herr[181], — відповів Хайреддін дуже покірливо. — З нами їде один молодий шотландець з такими гострими очима, як у дикого кота. Він стежить за кожним моїм рухом, Він уже підозрює мене і коли про щось дізнається, то вб’є мене й відвезе жінок назад у Францію.

— Zum Henker[182], — вилаявся ландскнехт. — Нас троє. Ми нападемо на них завтра й захопимо жінок без зайвих балачок. Кажеш, що їхні два слуги боягузи? Ну, от ти з своїм товаришем і візьмешся за них, а я — хай мене біс ухопить, коли я не впораюся з твоїм шотландським диким котом.

— Вам це не так легко буде, — сказав Хайреддін, — бо, крім того, що з нас не дуже надійні бійці, цей урвиголова вже встиг помірятися силою з найкращим рицарем Франції і вийшов з честю з такого поєдинку. Я чув від очевидців, що він здорово натиснув на Дюнуа.

— Hagel und Sturmwetter![183] Ти кажеш так тому, що ти боягуз, — мовив німецький воїн.

— Я не більший боягуз, ніж ви самі, — відповів Хайреддін, — але битися не моя справа. Коли ви згодні діяти, як було умовлено, і будете в засідці там, де призначено, гаразд! Коли ж ні, я спокійно проведу їх до палацу єпіскопа, і хай Гійом де ля Марк сам добуває їх звідти, коли тільки він хоч наполовину такий сильний, як хвалився тиждень тому.

— Potz Tausend![184] — вигукнув солдат. — Ми такі ж сильні і ще сильніші. Але ми чули, ніби з Бургундії прислали сотню списників, а це, бачте, рахуючи по п’ять чоловік на кожен спис, виходить уже не одна, а цілих п’ять сотень душ, і, якщо чутка правдива, то нехай мене ухопить дідько, коли вони самі не шукатимуть зустрічі з нами більше, ніж ми з ними; та ще єпіскоп, кажуть, тримає напоготові неабияку кількість піхоти, — отак!

— Тоді чатуйте в засідці біля Хреста Трьох Волхвів або відмовтеся зовсім під цього заміру, — сказав циган.

— Відмовитися?.. Відмовитися від нагоди здобути багату жінку для нашого благородного гауптмана, Teufel![185] Та я ладен вирвати її хоч із пекла. Б’юсь об заклад, що всі ми будемо принцами й герцогами, яких звуть дюками, матимемо свої власні винні погреби й запліснявілі французькі корони, та ще й на додачу тішитимемося з гарненькими дівчатами, коли вони набриднуть нашому Бородачеві.

— Отже, засідка біля Хреста Трьох Волхвів? — спитав циган.

— Mein Gott[186], авжеж! Ти мусиш заприсягтися, що приведеш їх туди. А коли вони злізуть із своїх коней і стануть навколішки перед хрестом, як роблять усі люди, крім таких чорних поганців, як ти, ми кинемося на них, і вони будуть наші.

— Так, але я обіцяю зробити цю необхідну підлоту з однією умовою, — сказав Хайреддін. — Я вимагаю, щоб і волосина не впала з голови того юнака. Коли ви заприсягнетеся мені в цьому вашими трьома кельнськими мертвяками, то і я заприсягнуся вам сімома нічними мандрівницями, що з цією умовою я зроблю все, як обіцяв. А коли ви порушите вашу присягу, то сім нічних мандрівниць будитимуть вас сім ночей підряд поміж північчю й ранком, а на восьму задушать вас і з’їдять.

— Але, побий тебе грім, чому ти так піклуєшся за життя цього хлопця, який тобі ні рідний, ні близький? — здивувався німець.

— Для вас, чесний Генріху, байдуже, чому саме. Декому приємно перерізувати горлянки, а декому, навпаки, приємно, щоб вони лишалися цілі. Отже, присягніться мені, що не займатимете його, або, ім’ям червоної зорі Альдебарана[187], з цієї справи нічого не вийде. Присягайтеся трьома волхвами, як ви їх там звете в Кельні. Я знаю — інша присяга для вас ніщо.

— Du bist ein komischer Mann![188], — сказав ландскнехт. — Ну, я присягаюся…

— Ні, — перебив його циган, — поверніться, бравий ландскнехте, обличчям до сходу, бо інакше волхви й не почують вас.

Воїн заприсягався, як йому було наказано, а потім заявив, що в призначений час він буде вже напоготові і на своєму місці, бо воно було обрано дуже вдало, лише за п’ять льє від монастиря, де зупинилися подорожні.

— Але чи не було б певніше, — додав він, — поставити кількох наших вершників на іншому шляху, ліворуч від заїзду, щоб перейняти їх, коли вони поїдуть тим шляхом?

Циган подумав хвилину й відповів:

— Ні, поява ваших солдатів у тому напрямку може стривожити намюрський гарнізон і замість певного успіху призведе до сутички, наслідки якої дуже сумнівні. Крім того, я поведу їх правим берегом Маасу: адже від мене залежить вибрати той чи інший шлях. Хоч який хитрий цей шотландський горянин, але він цілком покладається на мене і ще ні разу не розпитувався про дорогу. Це й не дивно, бо мене призначив до нього один такий надійний друг, на слово якого всі звіряються, поки не познайомляться з ним трохи ближче.

— Слухай, друже Хайреддін, — мовив солдат, — я давно хотів у тебе спитати. Ти й твій брат, як ти сам казав, Grosse Sterndeuter[189], тобто віщуни й ворожбити. Гаразд! А якого ж чорта ти не наворожив йому, твоєму братові Захмету, що його повісять?

— Я скажу тобі, Генріху, — відповів Хайреддін. — Коли б я тільки знав, що мій брат буде такий дурень і перекаже таємницю короля Людовіка герцогові Бургундському, то передрік би його смерть з такою самою певністю, як добру погоду в червні. В Людовіка є при бургундському дворі вуха й руки, а радники Карла полюбляють брязкіт французького золота, як ти дзвін винних склянок. Одначе прощай уже і не забудь умови. А я мушу чекати на мого шотландця на віддалі пострілу з лука під того свинарника ледачих кнурів, бо інакше він запідозрить, що моя прогулянка не віщує нічого доброго для його подорожі.

— Спершу ковтни цього для духу! — сказав ландскнехт, подаючи йому пляшку. — Ет, я й забув — ти ж така звірюка, що не п’єш нічого, крім води, як паскудний васал Магунда і Тремагунда.[190]

— Сам ти васал винного бочонка й пляшки, — відказав циган. — Я й не дивуюся, що саме тобі доручили криваву й насильницьку частину цієї справи, яку придумали розумніші голови, ніж твоя. Той, хто хоче знати думки інших і затаїти свої власні, не повипен пити вина. Але марно казати про це тобі. Твоя спрага така невситима, як піски Аравійської пустелі. Бувай! Прихопи з собою мого товариша Туіско: його поява біля монастиря може викликати підозру.

На цьому достойні товариші розлучилися, ще раз заприсягнувшися один одному, що побачаться біля Хреста Трьох Волхвів.

Квентін Дорвард почекав, поки вони зникли з очей, і тоді зліз з дерева. Серце його колотилося на думку про те, що доручена його піклуванню прекрасна графиня наражалася на небезпеку. А втім, Квентін і тепер не був певен, що минула небезпека і що йому пощастить перешкодити здійсненню підступного й зрадницького задуму. Боячися на поворотній путі до монастиря натрапити на Хайреддіна, він подався манівцями, перетинаючи якусь дуже нерівну місцевість, і підійшов до свого тимчасового притулку зовсім з іншого боку.

Дорогою він увесь час роздумував, що йому робити далі. Спочатку, дізнавшись, що Хайреддін заприсягнувся зрадити їх, він вирішив убити цигана одразу, як тільки закінчиться нарада і товариші його відійдуть досить далеко. Проте, почувши, як циган дбає за його життя, він подумав, що було б невдячністю покарати зрадника з усією заслуженою ним суворістю. А тому Квентін вирішив не вбивати, а навіть, коли б це було можливим, користуватися його послугами як провідника й далі, вживши всіх заходів обережності для повної безпеки дорученої його піклуванню прекрасної графині, задля порятунку якої він ладен був віддати життя.

Але що ж робити? Графині де Круа не могли знайти собі притулку ні в Бургундії, з якої вони втекли, ні у Франції, з якої їх майже вигнали. Важко було сказати, що для них було небезпечніше: гнів герцога Карла чи холодна тиранічна політика короля Людовіка.

Після довгих роздумувань Дорвард не міг вигадати кращого й безпечнішого для них плану, як, уникаючи засади, поїхати до Льєжа лівим берегом Маасу й передатись під заступництво вельможного єпіскопа, як того й бажали дами. Не було сумніву, що прелат погодиться взяти їх під свій захист, і, якщо він і справді дістав поміч з Бургундії, то матиме змогу їх захистити. В усякому разі, коли йому загрожуватиме якась небезпека з боку вороже настроєного Гійома де ля Марка або в місті Льєж спалахне повстання, він ще зможе безпечно вирядити нещасних дам під надійною охороною до Німеччини.

Крім того, Квентін вирішив (хто ж із нас у своїх ухвалах не виходить із особистих інтересів?), що холоднокровність, з якою король Людовік осудив його на певну смерть або полон, звільняє його від усіх зобов’язань, даних французькій короні, і він тут же поклав собі зректися своєї служби в нього. Єпіскопові Льєжському, напевне, теж потрібні солдати, і він подумав, що за допомогою своїх прекрасних супутниць, які тепер (зокрема старіша графиня) поводилися з ним просто, йому легко буде поступити на службу і, можливо, йому знову доручать приставити графинь де Круа в якесь безпечніше місце, ніж околиці Льєжа. І, нарешті, самі дами, хоч і жартома, казали, чи не підняти їм васалів молодої графині, як це інші робили за тих неспокійних часів, укріпити її потужний замок і оборонятися проти всіх ворогів. Так само жартуючи, вони запитали Квентіна, чи не погодився б він бути в них на небезпечній посаді сенешаля[191], і, коли він з великою готовністю та захопленням пристав на їхню пропозицію, вони, сміючись, дозволили йому поцілувати їхні руки на знак того, що довіряють йому і що він обраний на цю почесну посаду. При цьому Квентінові здалося, що рука графині Ізабелли — одна з найкрасивіших рук, яку будь-коли цілував відданий васал, — затремтіла, коли його губи затрималися на ній на мить довше, ніж того вимагав етикет, а на її обличчі і в погляді відбилося збентеження, коли вона відняла в нього свою руку. Щось крилося під усім цим, і який сміливий чоловік віку Квентіна Дорварда з радістю не взяв би всього цього до уваги, щоб керуватися ним у своїх намірах?

Йому залишалося ще вирішити, чи може він надалі покладатися на вказівки свого зрадливого провідника. Він уже відмовився від своїм першої думки вбити його в лісі, а взяти іншого провідника і відпустити Хайреддіна живим на волю означало б послати зрадника в табір Гійома де ля Марка з відомостями про їхню путь. Він вирішив був розповісти про все це пріорові й попросити його затримати цигана в монастирі, поки вони доїдуть до замку єпіскопа; але, поміркувавши, не наважився звернутися з таким проханням до чоловіка, якого похилий вік і духовний сан зробили нерішучим. Пріор вважав основним своїм обов’язком дбати про безпеку монастиря і тремтів, коли згадували про дикого Арденського Вепра.

Зрештою, Дорвард склав остаточний план, на успіх якого він міг покластися, бо виконання його залежало тільки від нього самого, а в цій справі він відчував себе здатним на все. Усвідомлюючи всю небезпеку свого становища, Квентін усе-таки не занепадав духом і дивився вперед з надією, як людина, що несе на собі тяжку ношу, яка, проте, не перевищує її сил і можливостей. В ту хвилину, коли він підходив до монастиря, план його був цілком готовий.

На тихий стукіт чернець, навмисне поставлений для цього пріором, відчинив йому ворота й повідомив, що вся братія зараз у церкві й молитиметься там до світанку, щоб небо простило їм учорашні гріхи.

Шановний чернець запропонував і Квентінові взяти участь в їхніх молитвах, але одяг шотландця був такий мокрий, що він попросив дозволу посидіти біля вогню на кухні й обсушитися, щоб уранці бути готовим у дорогу. Він хотів, щоб циган, зустрівшись з ним уранці, не помітив ніяких слідів його нічної подорожі. Чернець не тільки дав йому такий дозвіл, але запропонував себе в співрозмовники, чому Дорвард дуже зрадів, бо хотів розпитатися про два шляхи, про які згадували в своїй розмові циган з ландскнехтом. Виявилося, що цей чернець краще від інших міг дати йому потрібні відомості, бо часто виходив з обителі в монастирських справах. Але, повідомивши йому всі подробиці, францісканець зауважив, що, як справжнім прочанкам, дамам, котрих Квентін супроводжує, слід їхати правим берегом Маасу коло Хреста Волхвів, до тимчасово перебували на шляху до Кельна святі мощі Каспара, Мельхіора і Балтазара (як католицька церква назвала східних мудреців, котрі прийшли до Віфлієма з дарами) і де вони сотворили багато чудес.

Квентін відповів, що дами вирішили неодмінно відвідувати всі святі місця й, безумовно, відвідали б і цей Хрест Волхвів чи по дорозі до Кельна, чи на зворотній путі, але вони почули, що тепер небезпечно їхати правим берегом ріки, бо там бешкетують солдати лютого Гійома де ля Марка.

— Боронь боже! — вигукнув отець Франціск. — Невже Арденський Дикий Вепр знову влаштував своє лігво так близько від нас? А втім, якщо навіть і так, широкий Маас буде добрим бар’єром між нами.

— Але цього бар’єра не буде між нами і цим розбійником, коли ми переправимося через ріку і їхатимемо берегом, — зауважив шотландець.

— Небо захистить своїх дітей, юначе, — сказав чернець. — Важко уявити, щоб царі святого міста Кельна, які не пускають за мури свого міста невірних, дозволили грабувати й ображати прочан, що їдуть ушанувати їхні святі мощі, та ще такій собаці, як Арденський Вепр, котрий гірший за цілу пустиню сарацинських язичників з усіма десятьма колінами Ізраїлю[192] на додачу.

Хоч як покладався Квентін, будучи справжнім католиком, на заступництво Мельхіора, Каспара і Балтазара, але він не забував, що його дами були прочанками не з благочестя, а з суто земних інтересів, а тому й навряд чи могли розраховувати на святих. Отож він вирішив по змозі не допускати, щоб дами опинилися в такому становищі, коли вони потребуватимуть чудесного заступництва. Однак у простоті своєї щирої віри він дав обітницю, що сам піде на прощу до Трьох Кельнських Волхвів, аби тільки святі королі допомогли йому приставити на місце тих, про безпеку яких він тепер дбає.

Щоб зробити це з усією урочистістю, Квентін попросив ченця провести його в одну з каплиць, що з’єднувалися з монастирською церквою, і там, ставши навколішки, з щирою побожністю ствердив дану ним обітницю. Далекі співи хору, урочиста тиша пізнього часу, обраного ним для цього благочестивого вчинку, мерехтіння єдиної лампади, яка освітлювала невелику готичну будову, — все сприяло тому, щоб привести душу Квентіна до того стану, коли людина найлегше усвідомлює свою безпорадність і шукає надприродної допомоги й захисту, а це завжди пов’язується з каяттям у заподіяних гріхах і жаданням виправитися в майбутньому. А що кінцева мета побожності Квентіна була далека від любові до бога — він не був винуватий. В усякому разі, намір юнака був зовсім щирий, а тому ми гадаємо, що його молитва досягла єдиного справжнього божества, для якого важливі спонукання, а не обряди, і для якого щира віра язичника більше заслуговує уваги, ніж красиве прикидання фарисея[193].

Віддавши себе і своїх безпорадних супутниць на захист святих і долі, Квентін, нарешті, пішов відпочити, справивши сильне враження на ченця своєю глибокою побожністю.