Квентін Дорвард

Розділ ХХХІІ СЛІДСТВО

Після перших ударів дзвону, що мав скликати численну бургундську знать на нараду разом із дуже небагатьма французькими вельможами, які на той час були в Перонні, герцог Карл у супроводі частини своїх охоронців, озброєних алебардами і протазанами, ввійшов до зали Гербертової башти в Пероннському замку. Король Людовік, що вже чекав на нього, встав з свого місця, ступив два кроки назустріч герцогові й зупинився, чекаючи його наближення, з виглядом величної достойності, яку він, незважаючи на свій непоказний одяг та прості манери, дуже добре вмів удавати в потрібну мить. Спокій короля в таку рішучу хвилину, звичайно, справив велике враження на його супротивника. Різка та покваплива хода герцога враз змінилася, і він підійшов до свого верховного государя, як і годилося великому васалові. Напевно, він заздалегідь поклав собі додержувати в поводженні з королем етикету, який личив його високому санові. Але присутні розуміли, що, поводячися так, Карл ледве стримував шал своєї бурхливої вдачі й насилу приборкував почуття досади й жаги помсти, які кипіли в його грудях. Отже, хоч він і присилював себе виконувати всі правила етикету, проте весь час мінився на лиці, говорив хрипким, уривчастим голосом, насуплював брови і закушував губи до крові; руки й ноги його тремтіли, немов він хотів скинути ланцюги, якими їх було скуто. Коротше кажучи, кожен погляд, кожен рух цього государя, найзапальнішого з усіх, що будь-коли жили на світі, свідчили про ту страшенну бурю, яка цієї хвилини шаленіла в його грудях.

Король цілком спокійними очима спостерігав цю боротьбу пристрастей, бо, хоч погляд герцога й обдавав його жахом смерті, що лякала його, як і кожну грішну й смертну людину, проте він, мов відважний стерничий, твердо вирішив не піддаватися власному страху і боротися до останньої хвилини, не випускаючи з рук стерна, доки буде хоч найменша надія врятувати корабель умілим лавіруванням. Тому, коли герцог вимовив кілька уривчастих слів, вибачаючися за незручне помешкання, призначене Людовікові, король, усміхаючися, відповів, що башта Герберта була для нього досі приємнішим притулком, ніж для одного з його попередників.

— Так вам уже розповіли цей переказ? — спитав Карл. — Його справді тут убили, але тільки тому, що він не схотів узяти постриг і закінчити свої дні в монастирі.

— Тоді не можна не визнати, що він вчинив, як безумець, — удавано байдуже зауважив Людовік, — бо він помер смертю мученика і водночас позбавився можливості стати святим.

— Я прийшов сюди, — вів далі герцог, — просити вашу величність бути присутнім на нашій нараді, де обговорюватимуться питання, що однаково стосуються і Франції, і Бургундії. Ми можемо одразу піти, коли вашій величності буде завгодно…

— Годі, любий кузене, — відповів Людовік, — вам не слід так далеко заходити в своїй чемності й просити там, де ви сміло можете наказувати. На нараду то на нараду, коли таке бажання вашої високості. Щоправда, почет у нас не досить блискучий, — додав він, поглянувши на своїх французів, які готові були супроводити його, — але ви сяятимете за нас обох.

Із Туазон д’Ором на чолі, старшим герольдом Бургундії, Людовік і Карл вийшли з башти графа Герберта і пройшли до внутрішнього двору замку, де, як відразу помітив Людовік, було повно охоронців герцога та солдатів у розкішних убраннях, озброєних і вишикуваних, мов на параді. Перейшовши двір, вони ввійшли до зали нарад, яка була розташована в далеко пізніше побудованій частині замку порівняно до тієї, до Людовік перебував під вартою. Тут поспіхом було зроблено деякі приготування до урочистого засідання. Під розкішним гаптованим балдахіном стояли два трони, причому трон, призначений королю, був двома східцями вищий від трону герцога. Близько двадцяти найблагородніших вельмож розташувалися в належному порядку з обох боків тронів так, що коли государі посідали на свої місця, то особа, над якою збиралися вчинити суд і для цього скликали нараду, опинилася немовби на місці голови цих блискучих зборів.

Мабуть, щоб відразу загладити цю разючу невідповідність і непорозуміння, яке вона могла викликати, герцог Карл, ледь уклонившися королівському тронові, незграбно відкрив засідання такими словами:

— Мої вірні васали й радники! Ви знаєте, які страшенні розрухи завжди відбувалися і ще тепер відбуваються в наших володіннях унаслідок безперервних повстань васалів проти їхніх сюзеренів. Тепер ми маємо жахливі докази того, до яких потворних розмірів зросло це лихо за наших часів. Графиня Ізабелла де Круа і її родичка графиня Амеліна, нехтуючи правилами пристойності, втекли з Бургундії й віддалися під заступництво чужоземної держави. Цим вони порушили дану ними присягу відданості і залишили свої володіння без хазяїв, через що, за законом, ми мусили їх конфіскувати. Ще жахливіший та сумніший приклад ми бачимо в блюзнірському та звірячому вбивстві нашого улюбленого брата й спільника, єпіскопа Льєжського, і в новому заколоті льєжців, яких після останнього повстання ми покарали надто милостиво.

Ми маємо всі підстави гадати, що ці сумні події сталися не тільки внаслідок непокірливості та безумства цих жінок і зухвальства льєжських городян, але й через втручання могутнього сусіда, від якого, коли добрі діла заслуговують на відповідну винагороду, Бургундія не могла сподіватися нічого, крім щирої приязні. І якщо все це справдиться, — додав герцог, зціпивши зуби і шалено тупнувши ногою, — я не знаю, які міркування можуть завадити нам, коли влада в наших руках, раз і назавжди покласти край цьому потокові лиха, знищивши його джерело, з якого щоразу на нас виливаються все нові й нові нещастя.

Герцог почав свою промову досить спокійно, але чим далі він говорив, тим більше розпалювався, а останню фразу закінчив таким погрозливим тоном, що всі присутні здригнулися, а обличчя короля дуже зблідло. Однак наступної хвилини, закликавши на допомогу все своє самовладання, Людовік теж звернувся до зборів з промовою так рішуче й спокійно, що герцог, незважаючи на бажання зупинити або перебити його, не міг знайти для того пристойного приводу.

— Дворяни Франції і Бургундії, — почав Людовік, — рицарі Святого Духа та Золотого Руна[252], коли вже король змушений обороняти свої права сам, як обвинувачена особа, він не може бажати для себе кращих свідків, ніж цвіт дворянства, слава й гордість рицарства. Наш любий кузен, герцог Бургундський, зовсім не з’ясував суті справи, бо з ввічливості чи з люб’язності висловлювався дуже туманно й неясно. У мене немає причин додержувати такої делікатності, та й становище моє не дає мені такої можливості, тому прошу вашого дозволу висловлюватися далеко точніше. Панове дворяни й рицарі! Це нас, нас, свого законного сюзерена, спільника й родича, герцог Карл, ясний розум і прекрасна вдача якого потьмарені важкою втратою, обвинувачує в тому, що ми нібито намовляли його васалів не підкорятися йому, підбивали льєжців до заколоту і допомагали цьому розбійникові Гійому де ля Марку в його жорстокому та блюзнірському лиходійстві. Дворяни Франції й Бургундії! Вже саме становище, в якому я тепер перебуваю, може цілком виправдати мене, бо воно само собою суперечить обвинуваченню. Припускаючи, що в мене в голові є хоч краплина здорового глузду, ви хіба можете уявити, щоб я з своєї доброї волі віддався до рук герцога Бургундського, коли б справді гадав зрадити його, що не могло залишитися не викритим, а коли б було викрито, то неодмінно поставило мене туди, де тепер я стою, залежний від влади справедливого, але розлюченого государя? Безумство людини, яка бажає відпочити на пороховій бочці, до якої вона сама піднесла запалений гніт, було б мудрістю порівняно до мого вчинку. Я зовсім не маю сумніву, що серед винних у тому злочині в Шонвальді були такі негідники, які використали моє ім’я. Але невже справедливо вважати мене винним за те зловживання? Коли дві навіжені жінки, спонукувані якимись романічними причинами, наважилися шукати притулку для себе при моєму дворі, хіба з цього можна зробити висновок, що вони діяли з моєї намови? Коли ви ближче познайомитеся із справою, то впевнитеся, що честь моя не дозволяла мені силоміць повернути їх до Бургундії, бо, гадаю, панове, жоден з рицарів обох наших священних орденів не вчинив би такого. Але по суті я зробив майже те саме, віддавши їх під заступництво високоповажного духовного батька, котрий тепер як святий мученик перебуває на небі. — Ці слова Людовік вимовив схвильовано, притуляючи до очей хусточку. — Я передав їх із рук на руки, я сказав би, членові моєї власної родини і ще ближче спорідненому з родиною герцога Бургундського, людині, якій її високе становище в церкві і численні чесноти давали цілковите право бути оборонцем двох нещасних жінок і посередником поміж ними і їхнім законним сюзереном. Таким чином, єдина обставина, що, здається, могла б серед усіх поквапливо висловлених моїм бургундським братом закидів збудити в нього недостойні підозри проти мене, насправді пояснюється як обумовлена цілком недвозначними та благородними причинами. Більше того: нема ні зернини істини в усіх доводах, якими можна було б підтримати ганебні обвинувачення, що змусили мого брата змінити його дружні погляди на того, хто прийшов сюди з повною довірою до його дружніх почуттів, і перетворити святкову залу на залу суду, а його гостинні покої — на в’язницю.

— Ваша величність, ваша величність! — вигукнув Карл, коли король закінчив свою промову. — Вашу присутність тут, у залі, в таку хвилину, що, на жаль для нас, збіглася із здійсненням ваших задумів, я пояснюю тільки тим, що люди, які звикли весь час обдурювати своїх близьких, можуть і самі попасти у пастку, поставлену на інших. Адже іноді й порохових діл майстер падає мертвим від вибуху закопаної ним самим у землю бочки з порохом… Що ж до остаточного вироку, то нехай він залежить від ходу цього урочистого слідства. Приведіть сюди графиню Ізабеллу де Круа!

Коли дівчина ввійшла в залу, підтримувана з одного боку графинею де Кревкер, яка діяла з наказу свого чоловіка, а з другого — настоятелькою монастиря святої Урсули, Карл вигукнув, звертаючися до неї з своєю звичайною різкістю:

— Нарешті, люба графине! Невже це ви? Ви, здається, ледве дихали, коли відповідали на мою справедливу вимогу, а згодом знайшли в собі досить сили, щоб утекти від нас так далеко, як ніколи ще не тікала лань від мисливця. Ну, що ж ви думаєте, чудова дівчино, про все те, що ви накоїли? Мабуть, ви дуже задоволені тим, що через вас посварилися два великі государі і що ви ледве не спричинилися до війни, яку дві могутні держави трохи не оголосили одна одній через ваше дитяче личко?

Присутність багатьох людей та грубе ставлення герцога так приголомшили бідну дівчину, що вона зовсім забула про свій намір кинутися до ніг гнівного володаря й благати його взяти все її майно, а їй дозволити вступити в монастир. Вона стояла нерухомо, мов перелякане, застигнуте бурею дівча, яке чує перекоти грому з усіх боків і боїться, що кожен новий удар вразить її на смерть. Але тут визнала за потрібне втрутитися графиня де Кревкер, жінка, що славилася розумом, гідним її високого роду, і вродою, яка не змарніла навіть і в її зрілий вік.

— Государю мій, — почала вона, — дозвольте вам зауважити, що моя юна родичка перебуває під моїм заступництвом. Мені краще знати, як треба поводитися з жінками, і коли ваша високість не заспокоїтесь і не знайдете пристойнішого тону для розмови, ми негайно вийдемо звідси.

Герцог голосно зареготав.

— Ого, Кревкере! — вигукнув він. — Твоя лагідність зробила з твоєї графині войовничу дружину. Але це вже не моя справа. Дайте стілець оцій невинній дівчині, на яку я зовсім не гніваюся, але й висловлюю їй свою найвищу милість і шанування. Сідайте, панно, і розкажіть нам, що це з вами сталося, що ви втекли з своєї батьківщини і почали мандрувати по світу, мов якась авантюристка?

Дуже збентежена, затинаючися на кожному слові, графиня Ізабелла призналася, що твердо вирішила не давати своєї згоди на шлюб, запропонований їй герцогам Бургундським, і сподівалася знайти підтримку при французькому дворі.

— Ага, підтримку французького короля! — перебив її Карл. — Ну й, звичайно, ви заздалегідь були певні того, що вона вам забезпечена.

— Так, я гадала, що можу розраховувати на неї, — відповіла графиня Ізабелла, — бо інакше, звичайно, я не наважилася б на такий рішучий вчинок. — Тут Карл поглянув на Людовіка, і на його устах з’явилася гірка усмішка, проте король витримав її зовсім спокійно, тільки губи йому трохи зблідли. — Всі відомості щодо намірів короля Людовіка, — розповідала далі Ізабелла, хвилину помовчавши, — мені переказувала моя нещасна тітка, графиня Амеліна, а вона дізнавалася про них від людей, які не заслуговували на довір’я, як згодом виявилося, були мерзенними зрадниками та безчесними негідниками.

Потім молода графиня небагатослівно розповіла, як вона довідалася про зраду Марти й цигана Хайреддіна Магрібіна, і додала:

— Я не маю ніякого сумніву в тому, що й старший із братів Магрібінів, на ім’я Захмет, який подав нам першу пораду втекти, був здатний на всяку підлоту і міг сам вигадати, нібито він агент короля Людовіка.

Трохи помовчавши, графиня розповідала далі, дуже стисло переказавши все, що сталося з нею, починаючи від її втечі з Бургундії разом із тіткою аж до облоги Шонвальду та кінчаючи тим, як вона віддалася на милість графа Кревкера. Коли вона закінчила своє коротке, уривчасте оповідання, в залі панувала глибока тиша. Герцог сидів, втупивши чорні очі в підлогу, як людина, що шукає приводу дати волю своїй люті, і, не знаходячи нічого, що могло б її виправдати в його власних очах, ще більше лютує.

— Кріт копає свої ходи у нас під ногами, — сказав він, нарешті, підвівши очі, — хоч ми й не можемо з певністю простежити його рухів. Але я бажав би, щоб король Людовік пояснив нам, чому саме він пригостив при своєму дворі цих дам, якщо вони не прибули туди за його власним запрошенням.

— Моє вітання не було надто приязне, любий кузене, — відповів король. — Щоправда, із співчуття я пригостив цих дам, але скористався з першої ж нагоди, щоб випровадити їх до покійного незабутнього єпіскопа, вашого спільника, який був би — нехай господь розгрішить його! — кращим суддею, ніж я або всякий інший світський володар, бо він знав, як пов’язати заступництво, що в ньому не можна відмовити втікачам, з обов’язками короля щодо його спільника, з володінь котрого вони втекли. Я сміливо можу запитати цю дівчину, чи привітно я зустрів їх і чи не довелося їм жалкувати, що вони обрали саме мій двір своїм притулком.

— Про привітну зустріч там не могло бути й мови, — відповіла молода графиня, — через це в мене відразу виник сумнів, чи справді ваша величність запрошували нас до себе, як нас запевняли ті, що називали себе вашими агентами. Коли припустити, що ці непевні люди діяли з вашого доручення, важко було б погодити ставлення вашої величності з тим, чого ми могли сподіватися від короля, рицаря й дворянина.

Сказавши це, графиня кинула на короля погляд, повний докору, але груди Людовіка були захищені надійною бронею проти такої артилерії. Цей погляд анітрохи його не збентежив. Навпаки, король переможно подивився на присутніх, розводячи руками, немов запрошуючи всіх бути свідками, що слова графині — найкращий доказ його невинності. Незважаючи на це, герцог Бургундський, з свого боку, поглянув на короля так, щоб усім було ясно, що він зовсім ще не задоволений, хоч і змушений поки що мовчати.

— Дозвольте спитати вас, чудова панно, — сказав він, звернувшись до молодої графині, — чому у вашому оповіданні ви ні словом не натякнули на деякі любовні пригоди? Еге, панно, ви вже червонієте? Ви нічого не сказали про деяких лісових рицарів, що ледве не стали на перешкоді вашій дальшій подорожі. Як бачите, і ми чули про щось, і, мабуть, нам пощастить зробити з цього свої висновки. Як ви гадаєте, ваша величність, чи не краще нам буде, перш ніж ця нова мандрівна Єлена Троянська[253], або Круанська, пересварить усіх королів, — чи не краще, кажу я, видати її заміж?

Хоч Людовік і знав, що після цього він почує неприємну для нього пропозицію, але зовсім спокійно дав свою безмовну ухвалу на сказане Карлом. Проте тут уже сама Ізабелла, побачивши, яка небезпека загрожує їй, покликала собі на допомогу всю свою мужність. Вона відпустила руку графині де Кревкер, на яку досі спиралася, і хоч боязко, але з достойністю вийшовши наперед та ставши перед герцогом навколішки, сказала:

— Благородний герцоге Бургундський, мій володарю і государю! Я признаюся в своїй провині, — в тому, що залишила ваші володіння без вашого ласкавого дозволу, — і готова до всякої кари, яку вам буде завгодно накласти на мене. Я віддаю вам мої землі й замки і прошу у вас тільки однієї ласки: заради мого покійного батька залиште останній представниці роду де Круа з усього її багатства лише стільки, щоб дати змогу їй закінчити своє життя в монастирі.

— Ну, якої ви думки, ваша величність, щодо прохання цієї юної графині? — спитав герцог, звертаючися до Людовіка.

— Гадаю, що це побожний рух її душі, навіяний небом, якому ніхто не має права перешкоджати, — відповів король.

— «Скромні й смирні будуть звеличені», — зауважив Карл. — Встаньте, графине де Круа, і знайте, що ми піклуємося вами більше, ніж ви про те гадаєте. Ми не маємо ні наміру конфіскувати ваші маєтки, ні принизити вашу честь, але, навпаки, дбаємо, щоб побільшити їх.

— Ой лихо, ваша високість, — відказала Ізабелла, усе ще стоячи навколішках, — ласки вашої я боюся більше, ніж вашого гніву, бо вона присилює мене…

— Присягаюся святим Георгієм Бургундським, вона знову своєї! — вигукнув герцог Карл. — Невже на кожному кроці нашій волі чинитимуть опір, а наші накази заперечуватимуть? Встаньте, моє маляточко, встаньте, кажу вам, і йдіть собі звідси. На дозвіллі ми обговоримо вашу справу, і на цей раз ми так улаштуємо справи, що, хай сам диявол буде мені за свідка, ви або послухаєтесь нас, або нарікатимете самі на себе!

Але, незважаючи на таку сувору відповідь, Ізабелла залишилася на своєму місці і, мабуть, своєю впертістю остаточно розгнівала б герцога, коли б графиня де Кревкер, яка краще за свою молоду родичку знала вдачу Карла, не підняла її й не повела з зали.

Після Ізабелли на допит викликали Дорварда. Він з’явився перед королем і герцогом із спокійною достойністю, але без зайвої самовпевненості, як личить добре вихованому юнакові з порядної родини, котрий вміє поводитися в усякому товаристві і, віддаючи вищим належну повагу, не дозволить собі розгубитися перед ними. Дядько Квентіна дав йому все потрібне, щоб він міг прибути на урочисте зібрання в повній формі лучника шотландської гвардії, і вродливе обличчя, ставна постать юнака ще більше виграли від цього блискучого вбрання. Молодість Дорварда також прихилила до нього всіх присутніх, бо ніхто не міг припустити думки, що обережний Людовік наважився вибрати такого хлопця для виконання своїх політичних намірів. Отже, король як у цьому, так і в інших випадках мав незаперечну користь від свого своєрідного вибору агентів, стан та вік яких, здавалося, були найменше придатними для цього вибору. З наказу герцога, ухваленого та підтвердженого Людовіком, Квентін Дорвард почав розповідати про свою подорож із графинями де Круа до льєжського єпіскопату, згадавши про інструкції, дані йому Людовіком, приставити дам у безпечності до єпіскопського замку.

— І ти щасливо виконав мій наказ? — спитав король.

— Так, государю, — відповів шотландець.

— Ти забув згадати про одну обставину, — зауважив герцог. — У лісі на тебе напали два мандрівні рицарі.

— Не личить мені згадувати про такий випадок, — заперечив юнак, скромно почервонівши.

— Але мені личить не забувати про нього, — сказав герцог Орлеанський. — Ти мужньо виконав свій обов’язок і так відважно обороняв дам, що я довго цього не забуду. Заходь до мене, лучнику, коли будеш вільний, і ти побачиш, що я пам’ятаю твою відвагу, яка — я радий бачити це — дорівнює твоїй скромності.

— І до мене заходь, — сказав Дюнуа, — я подарую тобі шолом, бо я, здається, винний тобі його.

Квентін глибоко вклонився обом рицарям, і герцог знову почав допитувати його. З наказу герцога Квентін передав йому писаний маршрут своєї подорожі.

— Чи точно ти виконав ці інструкції? — спитав герцог.

— Ні, не зовсім, з дозволу вашої високості, — відповів Квентін. — За цими інструкціями, як ви можете бачити, мені було наказано переїхати через Маас близько Намюра, а я поїхав лівим берегом, бо це була безпечніша й коротша путь до Льєжа.

— А чому ти дозволив собі зробити таку зміну? — сказав герцог.

— Бо я почав підозрювати мого провідника в зраді, — відповів Квентін.

— Тепер слухай уважно, що я тебе спитаю, — сказав герцог. — Відповідай правдиво на всі мої запитання і не бійся нічиєї помсти. Але коли я побачу, що ти в своїх відповідях вагаєшся або ухиляєшся від істини, я накажу повісити тебе на залізному ланцюгу на самій верхівці дзвіниці на базарному майдані, і ти висітимеш там не одну годину, бажаючи собі смерті, поки вона не прийде визволити тебе!

Після цього в залі запанувала тиша. Нарешті, вважаючи, напевне, що він дав Квентінові досить часу на міркування, герцог запитав юнака, хто був його провідник, ким він був призначений і чому його поведінка видалася Дорвардові підозрілою. На перше з цих запитань Квентін Дорвард відповів, що провідником його був циган Хайреддін Магрібін; на друге відповів, що призначив його провідником Трістан Пустинник; на третє розказав, що відбулося у францісканському монастирі поблизу Намюра: як цигана вигнали з святої обителі, як він простежив за ним і підслухав його розмову з ландскнехтом де ля Марка, з якої довідався, що вони збираються напасти на дам, яких він охороняв.

— Тепер слухай мене, — сказав герцог, — і ще раз пам’ятай, що твоє життя залежить від твоєї правдивості. Чи не казали ці негідники чогось про те, що король, оцей самий король Людовік Французький, доручив їм учинити напад і викрасти дам?

— Коли б навіть ці мерзотники і казали таке, — відповів Квентін, — я не міг би йняти їм віри, бо чув зовсім протилежний наказ із уст самого короля.

Людовік, який дужо уважно слухав Квентіна, почувши таку відповідь Дорварда, глибоко зітхнув, як людина, з душі якої скотився важкий тягар.

Герцог став ще більше збентеженим і роздратованим. Повертаючися до обвинувачення короля, він ще наполегливіше почав розпитувати Квентіна, чи не можна було зрозуміти з тієї розмови, що план викрадення ухвалено королем Людовіком.

— Я повторюю, що не чув нічого, що могло б мені дати привід так гадати, — твердо відповів юнак (хоч був певен, що король причетний до зради Хайреддіна), — а коли б я й чув щось схоже на це, то, повторюю, я не міг би повірити жодному слову, діставши протилежні інструкції від самого короля.

— Ти надійний посланець, — гірко усміхаючися, зауважив герцог, — але я можу сказати, що, виконуючи королівський наказ, ти зовсім не виправдав надій короля і міг би накласти за це головою, коли б дальші події не зробили з твоєї собачої відданості щось схоже на добру послугу.

— Я не розумію вас, ваша високість, — відповів Квентін Дорвард. — Усе, що мені відомо, це, що мій государ Людовік доручив мені охороняти графинь і що я намагався виконати його наказ у міру моїх сил і здібностей як під час подорожі, так і під час кривавих подій у Шонвальді. Я вважав для себе почесним доручення короля і виконав його, наскільки був здатний, з честю. Коли б воно мало інший зміст, воно не личило б людині мого імені та мого племені.

— Fier comme un Ecossais[254], — сказав Карл, якого, здавалося, хоч і розчарували відповіді Дорварда, але він був настільки справедливий, що не розсердився на юнака за сміливість. — Проте слухай мене, лучнику! За чиїми інструкціями ти діяв, коли, як дехто з нещасних утікачів із Шонвальду сповістив нас, походжав по вулицях Льєжа на чолі підлих бунтівників, що після цього вбили свого законного государя та духовного батька? А яку промову ти виголосив там уже після вбивства єпіскопа, називаючи себе посланцем Людовіка і претендуючи на керівництво цими негідниками, які щойно вчинили такий великий злочин?

— Государю мій, — відповів Квентін, — я можу довести свідченнями надійних осіб, що під час мого перебування в місті Льєжі я й не думав удавати з себе французького посланця, але таку роль проти моєї волі мені надав нерозсудливий натовп, що не схотів слухати мене, хоч я й заперечував. Усе це я переказав придворним єпіскопа, як тільки мені пощастило втекти з міста, і тоді саме я порадив їм готуватися до оборони. Коли б вони послухали мене, можливо, уникли б усіх страхіть наступної ночі. Правда, я в критичну хвилину скористався з того, що мене оголосили посланцем короля, щоб урятувати графиню Ізабеллу де Круа, врятуватися самому і запобігти в міру можливості дальшому кровопролиттю після вбивства єпіскопа. Ще раз кажу, я готовий заприсягтися, що не мав ніяких доручень від французького короля до городян Льєжа і ніяких інструкцій заохочувати їх до заколоту і що, використовуючи помилку льєжців, я зробив, як людина, що, рятуючися сама і рятуючи інших, підіймає для захисту перший-ліпший щит, чиї б девізи не були написані на ньому.

— І тут не можна не визнати, — втрутився граф де Кревкер, який більше не міг мовчати, — що мій юний співбрат по зброї та полонений діяв згідно з законами справедливості та здорового глузду і такий його вчинок не може бути обвинуваченням проти короля Людовіка.

Серед присутніх сановників та рицарів пройшов шепіт ухвали, який радісно відбився у вухах короля, але образив Карла. Він грізно подивився навколо себе, і, напевно, почуття, так одностайно виражені більшістю його найвищих васалів та наймудріших радників, не перешкодили б йому ще раз показати свою деспотичну вдачу, коли б цієї хвилини де Комін, який передбачав небезпеку, несподівано не оголосив про прибуття до Перонни герольда від міста Льєжа.

— Герольд від ткачів і цвяхарів! — вигукнув герцог. — Але все одно ведіть його негайно сюди! Присягаюся матір’ю божою, я довідаюся від цього герольда про наміри і сподіванки тих, хто його послав. В усякому разі, довідаюся від нього більше, ніж мені бажав розповісти цей юний франко-шотландський воїн.