Квентін Дорвард

Розділ XXXV НАГОРОДА ЗА ВІДВАГУ

Коли Квентін Дорвард приїхав до Перонни, там уже почалася засідання ради, наслідки якого стосувалися Квентіна більше, ніж він міг гадати, і яке, хоч у ньому й брали участь особи високого рангу, з котрими Квентін навряд чи міг мати щось спільне, дуже вплинули на його дальшу долю.

Король Людовік після події з послом де ля Марка, що так несподівано повернула йому прихильність герцога, всіляко намагався зміцнити цю відновлену приязнь і згоду. Тепер він радився з герцогом Карлом або, певніш, слухав його накази про кількість і склад французького війська, яке мало брати участь в їхньому спільному поході проти Льєжа. З тієї впертості, з якою Карл наполягав на обмеженні кількості і на добірному складі французького війська, король, звичайно, не міг не зрозуміти, що його могутній васал хоче мати не так спільників, як заручників. Але, згадавши поради де Коміна, він погодився на всі вимоги герцога з такою охотою, немов вони цілком відповідали його власним бажанням.

Людовік, проте, винагородив себе за таку поступливість і люто помстився на кардиналі де ля Балю, що порадив йому так нерозважливо довіритися герцогові Бургундському. Трістан, що мусив відвезти французькому війську наказ виступати, дістав ще й іншу інструкцію, а саме — ув’язнити кардинала у відомий замок Лош і посадити його в одну з тих залізних кліток, які, ходили чутки, придумав сам шановний кардинал.

— Нехай він випробує свій винахід, — сказав король. — Кардинал представник святої церкви, і ми не можемо проливати його кров, але, хай йому чорт, його єпіскопат протягом десяти років буде досить-таки обмежений. І дивися мені, щоб військо негайно вирушало.

Мабуть, такою своєю поступливістю перед Карлом Людовік сподівався уникнути прикрішої для себе вимоги, якою герцог бажав закріпити їхнє замирення. Але коли він сподівався цього, то погано знав характер свого кузена, бо не було в світі людини, впертішої за Карла Бургундського, особливо коли він вважав себе ображеним або хотів помститися на комусь.

Тільки було послано гінця до Франції покликати добірні допоміжні війська, як Карл зажадав від Людовіка дати офіційну згоду на шлюб герцога Орлеанського з графинею де Круа. Король погодився, важко зітхнувши, і задовольнився лише скромним зауваженням, що спершу треба було б спитати, що гадає з цього приводу сам герцог Орлеанський.

— Ну, про це вже ми подбали, — відповів герцог Бургундський. — Кревкер розмовляв із самим паном герцогом Орлеанським і, дивна річ, побачив, що той зовсім байдужий до честі дістати руку королівської дочки, а в шлюбі з графинею де Круа вбачає найбільше для себе щастя і вважає, що рідний батько не міг би так піклуватися про нього.

— Отже, він найбездушніший і найневдячніший із людей, — сказав Людовік. — Але все буде так, як ви, мій кузене, бажаєте, аби тільки була згода з обох сторін.

— Не турбуйтеся про це, — сказав герцог.

За хвилину після того герцога Орлеанського і графиню де Круа (яку знову супроводили графиня де Кревкер та настоятелька монастиря святої Урсули) покликали перед ясні очі обох монархів. Від герцога Карла (якому Людовік не заперечував, але сидів прикро вражений, усвідомлюючи обмеження своїх законних прав) молоді люди довідалися, що їхній шлюб уже вирішений мудрістю обох государів, щоб закріпити довічну приязнь між Францією і Бургундією.

Герцогові Орлеанському дуже важко було стримати свою надзвичайну радість, щирий прояв якої був би непристойний у присутності Людовіка; а закоренілий страх перед цим монархом примусив його приборкати своє захоплення й обмежитися простою відповіддю, що «його обов’язок наказує йому погодитися з вибором, який завгодно було зробити його величності».

— Любий мій кузене герцоге Орлеанський, — понуро промовив Людовік, — коли вже мені доводиться говорити про таку неприємну для мене річ, я мушу сказати тільки одне: здається, не треба нагадувати вам, що, високо поважаючи ваші достойності, я призначив вам дружиною свою дочку. Але брат мій, герцог Бургундський, вважає, що ваш шлюб із іншою особою буде надійнішою запорукою міцної дружби між нашими державами. А я ставлю над усе інтереси цих однаково близьких моєму серцю держав і готовий пожертвувати задля цього своїми особистими надіями й бажаннями.

Герцог Орлеанський став навколішки й поцілував на цей раз з щирою вдячністю руку, яку простягнув йому король, відвернувшися від нього. Він, як і всі присутні, бачив, що Людовік дав згоду проти своєї волі. Однак король і не намагався таїти свого незадоволення. Навпаки, він хотів показати, що готовий пожертвувати своїми найулюбленішими планами й батьківськими почуттями для спільних інтересів обох держав. Навіть сам Карл був щиро зворушений, а герцог Орлеанський почував певну гризоту за ту радість, яку він переживав, звільнившися від свого заручення з принцесою Жанною. Коли б він знав, як проклинав його в думках Людовік тієї хвилини і які будував плани помсти, то, певно, не докоряв би собі за свій егоїзм.

Після цього Карл звернувся до молодої графині і з звичайною різкістю сповістив її, що запропонований їй шлюб — справа, яка не підлягає ні сумніву, ні зволіканню, додавши водночас, що такий вирок дуже поблажливий, беручи до уваги її непокірність.

— Ваша високість, — сказала Ізабелла, закликаючи на допомогу всю свою мужність, — я підкоряюся наказам вашої милості й мушу виконувати їх…

— Досить, досить, — мовив герцог, перебиваючи її, — все інше я влаштую сам. Ваша величність, — звернувся він до короля Людовіка, — сьогодні вранці брали участь у полюванні на вепра, що ви скажете, коли я запропоную вам після обіду полювання на вовка?

Молода графиня бачила, що їй треба на щось наважитися.

— Ваша високість не так зрозуміли мене, — сказала вона боязко, але досить голосно й твердо для того, щоб звернути на себе увагу герцога, в якій він охоче відмовив би їй, знаючи наперед, що вона може сказати. — Моя покірливість, — вела вона далі, — стосується тільки моїх земель і замків, які предки вашої милості подарували моїм предкам і які я повертаю бургундському домові, коли мій сюзерен вважає, що моя непокірність щодо одруження робить мене не гідною володіти ними.

— Присягаюся святим Георгієм! — вигукнув герцог, люто тупнувши ногою, — невже ця дурка не знає, перед ким вона стоїть і до кого звертається?

— Пане мій, — заперечила Ізабелла з властивою їй твердістю, — я знаю, що перебуваю в присутності мого законного і, сподіваюся, справедливого сюзерена. Проте коли ви позбавите мене моїх володінь, ви заберете від мене все, чим мій рід завдячує щедрості ваших предків, і розірвете єдині зв’язки, що пов’язують нас. Адже не ви дали мені це бідолашне тіло, яке зазнало стількох небезпек, і не ви вдихнули в нього душу, яка підтримує життя в цьому тілі. А я маю намір присвятити тіло й душу богові в монастирі святої Урсули під керівництвом святої матері-настоятельки.

Важко описати подив і обурення герцога. Його можна було б порівняти із подивом сокола, проти якого боязка голубка настовбурчила своє пір’я, щоб захистити себе.

— Ще невідомо, чи схоче прийняти вас свята мати без вашого внеску, — сказав він зневажливим голосом.

— Коли, прийнявши мене, вона вчинила б несправедливість щодо свого монастиря, — відказала графиня Ізабелла, — то, я сподіваюся, серед благородних друзів моєї родини знайдуться співчутливі люди, які не залишать без підтримки сироту графа де Круа.

— Це брехня, — сказав герцог, — це просто нікчемна вигадка, щоб приховати якусь таємницю, негідну пристрасть. Герцог Орлеанський, вона належатиме вам, навіть коли б мені довелося тягти її до олтаря силоміць!

Графиня де Кревкер, розумна й рішуча жінка, яка цілком звірялася на заслуги свого чоловіка й приязне ставлення герцога до нього, не могла не заступитися за нещасну дівчину.

— Государю, — сказала вона, — гнів примушує вас говорити слова, не гідні вас: рукою благородної жінки не можна розпоряджатися проти її волі.

— Крім того, вам, як християнському государю, не личить ставати на перешкоді бажанням побожної душі, втомленої турботами та небезпеками цього світу, стати нареченою Христа, — додала з свого боку настоятелька.

— І мій кузен, герцог Орлеанський, не матиме честі, прийнявши пропозицію, проти якої дама прилюдно висловила заперечення, — зауважив Дюнуа.

— Коли б мені дали досить часу для того, щоб показати себе перед графинею в належному світлі, — почав був герцог Орлеанський, на легковажне серце якого врода Ізабелли справила велике враження.

— Ваша високість, — перебила його Ізабелла, наполегливість якої знайшла собі, підтримку в загальному співчутті, — це зовсім даремно: я твердо вирішила відмовитися від цього шлюбу, який набагато перевищує мої заслуги.

— Ну, мені немає часу чекати, поки ваші примхи переміняться при найближчій зміні місяця, — різко зауважив герцог. — Пане герцоге Орлеанський, ручуся вам, що не далі як за годину вона дасть свою згоду.

— Тільки не на мою користь, — заперечив принц, відчуваючи, що з його боку було б недостойним скористатися з затятої впертості герцога. — Для сина Франції цілком досить один раз дістати рішучу відмову. Він не може більше наполягати на своїх домаганнях.

Карл суворо поглянув спершу на герцога Орлеанського, потім на короля Людовіка і, побачивши на обличчі короля, незважаючи на всі зусилля його приховати свої почуття, вираз таємного тріумфу, страшенно розлютився.

— Пиши, — вигукнув він, звертаючись до свого секретаря, — пиши мій вирок про конфіскацію володінь і ув’язнення цієї зухвалої, непокірливої дівчини. Вона житиме в цухтгаузі, у виправному домі, в товаристві жінок, які не поступляться перед нею зухвалою непокірливістю!

В залі несхвально зашепотіли.

— Ваша високість, пане герцог, — сказав, нарешті, граф де Кревкер, який наважився висловити загальну думку. — Такий вирок вимагає дальших обговорень. Ми, ваші віддані васали, не можемо стерпіти такого безчестя дворянства й рицарства Бургундії. Коли графиня зробила неправильно, нехай вона буде покарана, але так, як це личить її й нашому станові, бо наші доми пов’язує кревна спорідненість і приязнь.

Герцог з хвилину мовчав, дивлячись на свого радника, наче бугай, якого чередник зігнав із обраної ним дороги, і він стоїть, обмірковуючи, підкоритися чи взяти зухвальця на роги.

Проте розсудливість перемогла в ньому. Він побачив, що загальне співчуття ради на боці графині, і побоявся, що Людовік може використати в своїх інтересах незадоволення бургундських васалів. Крім того, цілком можливо, що й сам він, оскільки був скоріше грубої та нестримної, ніж лихої вдачі, соромився свого неблагородного вчинку.

— Слушно, Кревкере, я поквапився з своїм вироком, — сказав він. — Ми призначимо їй кару за всіма правилами рицарства, її втеча до Льєжа була сигналом до вбивства єпіскопа. Нехай же той, хто найкраще помститься за це вбивство й принесе голову Арденського Вепра, матиме право просити в нас її руки. Коли ж вона і на цей раз відмовиться коритися нам, ми віддамо переможцеві її землі та все майно, і тоді вже залежатиме від його великодушності подарувати їй суму, потрібну для її вступу до монастиря.

— Ваша високість, — вигукнула графиня, — згадайте, що я дочка графа Рено, відданого друга вашого покійного батька. Невже ви зробите з мене нагороду для того, хто найкраще володітиме мечем?

— Рука вашої прабабки була виграна на турнірі, — відповів герцог, — заради вас битимуться в справжньому бою. Шануючи пам’ять покійного графа Рено, я оголошую, що дістати цю нагороду може тільки дворянин бездоганного походження та незаплямованої поведінки. Але хоча б переможцем був найбідніший воїн з усіх тих, які колись носили меч, він матиме право просити вашої руки. Присягаюся в цьому святим Георгієм Бургундським, моєю герцогською короною й орденом, який я ношу! Ну, панове, — додав він, звертаючися до всіх, — сподіваюся, що тепер моя ухвала відповідає законам рицарства?

Заперечення Ізабелли поринули в гучних вигуках схвалення. Серед них особливо чути було голос старого лорда Крофорда, який жалкував, що через свої роки не зможе переломити списа за таку прекрасну нагороду. Герцог був дуже задоволений виявом загальної ухвали, і гнів його вгамувався, як ріка, що після поводі входить в свої береги.

— Але невже ми, одружені люди, маємо лишитися осторонь цієї славної боротьби? — запитав де Кревкер. — Це суперечило б моїй честі: я дав обіцянку поквитатися з цим диким звіром де ля Марком.

— Нема чого шкодувати, Кревкере, — звернувся до нього герцог, — коли, рубай і заслужи нагороду, і, якщо не маєш змоги сам скористатися з неї, поступися нею для когось, ну, хоча б для свого племінника графа Етьєна.

— Дякую, государю, — сказав Кревкер, — я намагатимуся відзначитися в бою, і коли мені пощастить, то нехай уже Етьєн умовляє шановну матір-настоятельку.

— Сподіваюся, — сказав Дюнуа, — що французьке рицарство не буде позбавлене змоги взяти участь у цьому славному змаганні?

— Боронь боже, хоробрий Дюнуа, — відповів герцог, — хоча б задля самої насолоди побачити, як воно вміє битися. Я не маю нічого проти того, щоб графиня Ізабелла одружилася з французом, але, звичайно, з неодмінною умовою, що майбутній граф де Круа стане підданим Бургундії.

— Досить, досить, — сказав Дюнуа. — Мій герб ніколи не буде оздоблено короною графів де Круа. Я хочу жити й померти французом. Але якщо я відмовляюся від нагороди, то не відмовляюся від того, щоб завдати удар за даму.

Балафре, звичайно, не наважувався голосно висловлюватися в присутності таких сановних осіб, але промимрив:

— Ну, Сондерсе Саплджо, вивозь своїх! Ти завжди казав, що шлюб принесе щастя нашій родині. Адже в тебе ще ніколи не було такої прекрасної нагоди виконати свою обіцянку.

— Ніхто про мене не згадав, — сказав ле Глор’є, — а проте я певен, що одержу цю нагороду швидше, ніж будь-хто.

— Твоя правда, мудрий друже, — сказав Людовік, — там, де йдеться про жінку, найбільший дурень має найбільше шансів на перемогу.

Поки обидва государі та їхні придворні бавилися жартами з приводу долі графині Ізабелли, настоятелька монастиря і графиня де Кревкер, з якими дівчина ввійшла до зали, марно намагалися втішити її. Настоятелька намагалася умовити її, що свята діва була б розгнівана всякою спробою не допустити ту, що дала щиру обіцянку постригтися, до святині святої Урсули. А графиня де Кревкер нашіптувала їй більш світські розради, що жоден справжній рицар, здобувши перемогу, ніколи не скористається проти її бажання з свого права на обіцяну герцогом винагороду, а можливо, переможець припаде їй до вподоби і вона скориться наказові герцога. Кохання, як і розпач, хапається за кожну соломинку: і хоч яка маленька та непевна була надія, яку відродив цей натяк графині де Кревкер, сльози бідолашної Ізабелли лилися вже не так гірко, коли вона добрала зміст цих слів[262].