Квентін Дорвард

Розділ II МАНДРІВНИК

Одного чудового літнього ранку, коли сонце ще не припікало, а повітря, сповнене пахощами роси, було прохолодно, стрункий юнак, ідучи з північного сходу, наблизився до броду через вузьку річку, що впадає в ріку Шер, біля королівського замку Плессі-ле-Тур[15]. Темні й багаточисленні визубні цього замку височіли на фоні густого лісу.

Цей ліс, або так званий королівський парк, — місце полювання короля і знаті, — був оточений огорожею, яка звалася по латині «плексиціум», звідки й походить назва Плессі багатьох селищ у Франції. На відміну од тих замок і село, про які йде мова, звалися Плессі-ле-Тур. Замок був побудований щось на дві милі на південь від чудового міста Тура, столиці старої Турені, багатюща рівнина навколо якого звалася «садом Франції».

На протилежному березі вищезгаданої річки двоє людей, удаючи, ніби вони заглибилися в розмову, час від часу стежили за рухами мандрівника, помітивши його ще здалека, завдяки своїй позиції на високому березі.

Молодому мандрівникові могло бути близько дев’ятнадцяти-двадцяти років. Його симпатичне обличчя і вся постать свідчили, що він нетутешній. Короткий сірий плащ і штани були швидше фламандського, ніж французького крою, тоді як елегантна синя шапочка, оздоблена гілочкою й орлиним пером, була типовим шотландським головним убором. Його костюм був дуже чепурний і одягнений з дбайливістю молодої людини, яка знає, що в неї красива фігура. За плечима мандрівник ніс сумку, в якій, мабуть, лежало найнеобхідніше. На лівій руці надіта рукавиця для полювання з соколами, хоча сокола з ним і не було, а в правій він тримав довгу мисливську палицю. Через ліве плече був перекинутий вишитий шарф, на якому висіла маленька торбинка з червоного оксамиту, де був харч для соколів та інші знадоби для цієї улюбленої того часу забави. Шарф на грудях перехрещувався з ременем, на якому збоку висів мисливський ніж. Замість чобіт, які тоді звичайно носили, на ньому були черевики з напівобробленої оленячої шкіри.

Хоч, очевидно, мандрівник ще не досяг повного розквіту сил, проте він був високий на зріст і ставний, а легка хода свідчила, що подорожувати пішки для нього швидше розвага, ніж робота. Волосся його було русяве на відміну од смуглявого кольору шкіри, яка засмагла від чужоземного сонця, а може, від постійного перебування під відкритим небом рідної країни.

Риси обличчя, хоч і не зовсім правильні, були щирі, відверті й приємні. Легка усмішка, що, здавалося, від надміру здоров’я грала на його губах, відкривала ряд прекрасних зубів, подібних своєю білизною до слонової кості, а веселий погляд ясних блакитних очей, які зупинялися на всьому, що їм потрапляло, був доброзичливий, безтурботний і рішучий.

На привітання небагатьох у той небезпечний час подорожніх він відповідав залежно від гідності кожного. Озброєний волоцюга, напівсолдат, напівбандит зміряв юнака своїм оком, ніби зважуючи, чого сподіватися — здобичі чи відсічі, і, помітивши силу в його безстрашному погляді, відразу змінював свій негідницький намір, похмуро промовляючи: «Доброго ранку, приятелю», на що молодий шотландець відповідав теж войовничим, але не таким похмурим тоном. Пілігримові або ченцеві-жебраку він поштиво вклонявся і діставав батьківське благословення, а з чорноокою селянською дівчиною обмінювався таким веселим поглядом, що вона ще довго дивилася йому вслід. Словом, в усьому його вигляді була така привабливість, яка не могла не привернути до себе уваги. В юнакові щасливо поєднувалися сміливість, щирість і життєрадісність з приємною зовнішністю — жваві очі, вродливе обличчя, струнка постать. Здавалося, уся його поведінка виявляла людину, що входить у життя, не відаючи про навколишнє зло і не маючи проти всіх труднощів нічого, крім свого розуму і зваги. До такої вдачі юність відчуває прихильність, а старість — цікавість і співчуття.

Юнака вже давно вгледіли двоє людей, що блукали на протилежному березі маленької річки, яка відокремлювала його від парку і замку. Коли він з легкістю молодого оленя, що прямує до водопаду, спустився з каменистого берега до самої води, молодший з цих двох людей сказав старшому:

— Це, здасться, наш циган! Коли він наважиться перейти вбрід, то неодмінно загине, бо вода тепер висока і річку не перейдеш.

— Хай він сам упевниться в цьому, куме, — відповів старший. — Хоч кажуть, що вода таких не бере.

— Я пізнаю його лише по синій шапці, — сказав другий, — бо ще не бачу його обличчя… Слухайте, пане мій, він гукає до нас, щоб довідатися, чи глибоко тут.

— В житті нема нічого кращого, як власний досвід, — відповів його співбесідник, — нехай спробує.

Тим часом юнак, не діставши заперечливої відповіді і вважаючи мовчанку за ствердження того, що вода неглибока, поринув не вагаючись у воду, встигнувши тільки скинути черевики. Тієї самої хвилини старший співрозмовник крикнув йому, щоб він був обережний, і додав тихо, звертаючись до свого товариша:

— Хай йому чорт, куме! Ти ще раз помилився — це зовсім не той циганський балакун!

Але попередження дійшло до юнака надто пізно. Він або не почув, або вже не міг скористатися з нього, бо бистра течія вже захопила його. Для когось іншого, не такого моторного і вправного, смерть була б неминуча, тому що потік був і глибокий і бурхливий.

— Присягаюсь святою Анною, він спритний хлопець, — сказав старший. — Біжи, куме, і виправ свою помилку, допоможи йому. Він усе-таки дістанеться тобі, і коли старе прислів’я каже правду, — вода не прийме його.

Справді, молодий мандрівник плив з такою силою і так добре розтинав руками хвилі, що, хоч попав на бистрину, течія віднесла його тільки трохи вбік.

Молодший з двох незнайомців поспішив зійти вниз, щоб допомогти плавцеві, старший повагом ступав за ним, кажучи сам до себе: «Я так і знав, що цей бравий хлопець ніколи у воді не потоне. Присягаюся всім святим, він уже на березі й хапає свою палицю! Коли я не покваплюсь, він одлупцює мого кума за єдиний добрий вчинок, що його вдіяв за все життя».

Справді, були підстави говорити так, бо гарненький шотландець уже звернувся до молодшого самаритянина[16], що спішив йому на допомогу, з такими гнівними словами:

— Неввічлива собако! Чому ти не відповів мені, коли я гукав до тебе, чи можна перебратися на цьому місці? Нехай смердючий біс забере мене, але я навчу тебе поважати чужинців.

Ці слова були підкреслені виразним розмахуванням палицею, що звалося «муліне»[17]: боєць, тримаючи палицю за середину, розмахував обома кінцями на всі сторони, наче крилами вітряка. Його супротивник, бачачи таку загрозу, поклав руку на ефес своєї шпаги, бо він був з тих, які в усіх випадках визнають за краще діяти, ніж розмовляти. Але його обачніший товариш, підійшовши, наказав зупинитися і, звернувшись до юнака, докорив йому за те, що він поквапився пірнути в бурхливу річку, й за те, що вилаяв людину, яка спішила йому на допомогу.

Юнак, почувши, що його картає людина похилого віку й поважного вигляду, опустив свою зброю і сказав, що шкодує, коли він їх образив, але йому здалося, ніби вони спокійно дивилися на те, як він рискував своїм життям, і не попередили його своєчасно хоч одним словом про небезпеку, як це зробили б усі чесні й порядні люди, добрі християни і поважні городяни, на яких вони схожі.

— Любий синку, — сказав старший незнайомець, — по твоїй вимові, обличчю і вбранню можна догадатися, що ти чужоземець, і ти повинен визнати, що нам не так уже легко зрозуміти твою говірку.

— Гаразд, батьку, — відповів юнак, — мені вже байдуже, що я мав тут холодне купання, і я охоче пробачу вам те, що ви частково були цьому причиною. Тільки покажіть мені, як добратися до якогось місця, де б я міг обсушити свій одяг, бо він у мене єдиний і мусить бути пристойним.

— А за кого, власне, ти нас вважаєш, мій хороший синку? — спитав старший незнайомець.

— За заможних городян, безперечно, — відповів юнак. — Або ось що: ви, мабуть, міняйло або баришник, що торгує хлібом, а цей чоловік, певно, різник або чинбар.

— Їй-богу, юначе, ти визначив наше ремесло дуже слушно, — сказав старший, усміхаючись. — Справді, моя професія — торгівля, наскільки це мені дозволяють мої гроші. А заняття мого кума трохи споріднене з різницькою справою. Ми постараємось стати тобі в пригоді, але спершу я хочу знати, хто ти такий і звідки приїхав, бо тепер усі шляхи кишать пішими і кінними подорожніми, які мають на думці все що завгодно, крім чесності й страху божого.

Юнак ще раз гострим і проникливим оком оглянув того, хто промовляв, потім його мовчазного товариша, ніби впевнюючись, чи заслуговують вони з свого боку довір’я, якого вимагають. Наслідки його спостереження були такі.

Старший і показніший з цих людей своїм одягом і зовнішністю був схожий на купця або торговця. Його шкіряна куртка, штани й плащ були темного одноманітного кольору, причому такі обшарпані, що, на думку молодого шотландця, їх власник був або дуже багатою, або дуже бідною людиною, але ймовірніше перше. Вузький і куций крій його одягу був тоді не в моді серед дворянства й навіть серед вищих верств городян, які носили звичайно просторі, довгі мантії.

Обличчя цього чоловіка було водночас і принадне й огидне. Його гостро окреслені риси, запалі щоки і глибоко посаджені очі, незважаючи ні на що, виявляли кмітливість і гумор, що не були чужі і молодому шукачеві пригод. Але ці ж самі запалі очі, які дивилися з-під густих чорних брів, таїли в собі щось владне й лиховісне. Мабуть, це враження посилювалося низько насуненою на лоб хутряною шапкою й тінню від неї. В усякому разі юнака вразили ці очі, які зовсім не пасували людині з такою непоказною постаттю. Шапка його була оздоблена вбогим олов’яним зображенням святої діви, на зразок тих, які привозять з Лоретто[18] дуже бідні прочани, тим часом як усі заможні й сановиті люди того часу чіпляли собі на шапки золоті або срібні бляхи.

Товариш його був дебелий чоловік, середній на зріст, більш як на десять років молодший від нього, з похмурим обличчям і лиховісною усмішкою, що з’являлася на його обличчі у відповідь на таємничі знаки, які йому робив старший незнайомець. Цей чоловік був озброєний шпагою і кинджалом, а під його бідним убранням, як спостеріг шотландець, був прихований «жазеран», тобто кольчуга з дрібних кілець. Її часто носили люди навіть мирних професій, якщо вони мали постійно відлучатися з дому, і вона стверджувала догадку юнака, що цей чоловік був різник, шкуродер або щось подібне до цього.

Юний чужинець з одного лише погляду зробив ці спостереження, для передачі яких ми витратили стільки часу, і відповів, хвилину поміркувавши:

— Не знаю, з ким маю честь розмовляти, — сказав він, стримано вклоняючись, — але то мені байдуже, я не соромлюсь і не боюсь сказати, що я шотландець, молодший син у родині, і що я, за звичаєм моїх земляків, приїхав шукати щастя у Франції або в якійсь іншій країні.

— Хай йому біс! Це чудовий звичай, — сказав старший з незнайомців. — Ти, здається, гарний хлопець і саме того віку, коли мають успіх і серед чоловіків і серед жінок. Між іншим, що ти скажеш? Я купець, і мені в торгівлі потрібен добрий помічник. Чи ти занадто гордовитий панич, щоб допомагати комусь у такій чорній роботі?

— Любий пане, — сказав на це юнак. — Якщо ваша пропозиція серйозна, а я маю сумнів щодо цього, то мушу подякувати вам і відмовитися од неї. Я боюся, що буду зовсім не здатний для вашого діла.

— Авжеж! — вигукнув молодший. — Ручуся, що ти краще вмієш згинати лук, ніж підсумовувати рахунки, і що ти краще володієш мечем, ніж пером!

— Я, пане, горянин, — відповів молодий шотландець, — а тому, як у нас кажуть, і лучник. Але, крім цього, я був ще в монастирі, де панотці навчили мене читати й писати і навіть рахувати.

— Хай йому чорт! Це ж прекрасно! — вигукнув купець. — Присягаюся Амбренською божою матір’ю, ти просто чудо, юначе!

— Жартуйте собі на здоров’я, добродію, — відповів шотландець, якому не дуже подобалася глузливість його нового знайомого. — А мені нічого базікати з вами, коли з мене капотить вода. Пошукаю, де б обсушитися.

Купець тільки зареготав ще голосніш і відповів:

— Щоб йому всі чорти! Недарма прислів’я каже, — гордий, як шотландець. Але знай, юначе, що до твоєї країни я ставлюся з повагою, бо мені не раз доводилося мати справу з шотландцями. Народ ви бідний, але чесний. Якщо хочеш, ходімо з нами до села, я з задоволенням почастую тебе чаркою хересу і гарячим сніданком, щоб винагородити за холодне купання. А це що, сто чортів? Навіщо тобі ця мисливська рукавичка на руці? Хіба ти не знаєш, що полювати з соколами заборонено в королівському лісі?

— Я довідався про це, — відповів юнак, — від підлого лісника герцога Бургундського. Я тільки-но пустив того сокола на чаплю поблизу Перонни[19] (адже цього сокола я ніс з собою аж з самої Шотландії і думав, що він тут мені стане в пригоді), як цей падлюка підбив його стрілою.

— І що ж ти зробив з лісником? — запитав купець.

— Відлупцював трохи не до смерті, як тільки один християнин може обробити другого, — сказав юнак, розмахуючи палицею. — Навіщо мені його кров, щоб потім відповідати за неї.

— То знай, — сказав городянин, — коли б ти потрапив до рук герцога Бургундського, він не вагаючись звелів би повісити тебе.

— Авжеж, мені казали, що він такий швидкий на ці справи, як і король Франції. Але це трапилось коло Перонни — я перестрибнув через кордон і лише посміявся з нього. Коли б він був розсудливіший, то я ще, можливо, став би до нього на службу.

— Коли перемир’я буде порушено, герцог дуже засмутиться, що проґавив такого рицаря, — сказав купець, позирнувши на свого супутника. Той відповів йому похмурою усмішкою, що блиснула на обличчі, ожививши його, як раптовий метеор оживляє зимове небо.

Юний шотландець раптом зупинився, насунув шапку на праву брову, як людина, що не дозволяє з себе глузувати, і сказав рішуче:

— Панове, й особливо ви, пане старший, що мусите бути розумнішим: гадаю, ви не маєте охоти глузувати з мене. Мені зовсім не подобається тон вашої розмови. Я можу прийняти жарт від кого завгодно і навіть догану від старшого за мене і подякую йому, якщо це буде заслужено. Але я не потерплю, щоб зі мною поводилися, як з хлопчиськом, я, слава богу, сам почуваю в собі досить сили, щоб провчити як слід вас обох, раз ви мене спонукаєте до цього.

Ці слова так розсмішили старого незнайомця, що він трохи не луснув од реготу, а рука його товариша потяглася до меча. Шотландець, побачивши це, так ударив його палицею по руці, що той уже не спромігся вихопити меч, і цей вчинок ще більше розвеселив його супутника.

— Стій, стій, найхоробріший шотландцю! — вигукнув він. — Зупинися хоч заради твоєї любої батьківщини. А ви, куме, не поглядайте так грізно. Хай йому чорт! Хай уже й тут ми будемо справжніми торговцями: сприймемо цей удар по руці, що був завданий з такою грацією і вправністю, як розплату за його купання. Але ось що, мій молодий друже, — сказав він з усією серйозністю і суворістю, які змусили юнака стриматися й сповнили його істоту поштивим острахом, — щоб більше не було ніякого насильства. Зі мною жарти погані, а мій кум уже дістав по заслузі. Тепер скажи мені, як тебе звати?

— На чемне запитання я можу й відповісти чемно, — сказав юнак, — і вшанувати вас як слід, згідно з вашим віком, якщо ви не будете випробовувати моє терпіння глузуванням. З того часу, як я прибув до Франції і Фландрії, тутешні люди прозвали мене «Пажем з бархатною торбинкою» за цю мисливську торбинку, що висить у мене при боці. Але моє справжнє ім’я, яким мене звали в Шотландії, — Квентін Дорвард.

— Дорвард! — сказав незнайомець. — Це дворянське прізвище?

— Вже протягом п’ятнадцятьох поколінь у нашому роді, — відказав юнак, — і саме через це я неохоче обрав би собі якусь іншу професію, крім військової.

— Справжній шотландець! Багато запалу, багато гонору і, присягаюсь, мало дукатів![20] Гаразд, куме, — сказав він своєму товаришеві, — іди-но вперед і скажи, щоб приготували нам сніданок у Шовковичному гаю, бо цей юнак вшанує його, як голодна миша сир. А щодо цигана — іди, я скажу тобі на вухо.

Супутник його відповів на це, як завжди, зловісною усмішкою і швидко пішов уперед. А старший незнайомець тим часом казав далі, звертаючись до юного Дорварда:

— Тепер ми поволі підемо вперед і встигнемо прослухати месу[21] в каплиці святого Губерта, бо не личить думати про тілесні потреби раніш, ніж про потреби духовні.

Дорвард як добрий католик не заперечував проти цієї пропозиції, хоч, напевне, він хотів спершу обсушити свій одяг і трохи підкріпитися. Тим часом вони незабаром втратили з очей свого похмурого супутника і йшли далі тією самою стежкою, що й раніш, доки вона довела, їх до лісу, який перетинали в усіх напрямках довгі алеї, де, мов у просіках, спокійно проходили маленькими табунами стрункі олені. Видно було, що їх тут ніхто не займає.

— Ви питали мене, чи добрий я лучник, — сказав молодий шотландець. — Дайте мені лук і пару стріл, і ви матимете чудову оленину.

— Сто чортів, мій юний друже! — сказав його супутник. — Бережись. Отой мій кум мусить особливо доглядати оленів; вони йому доручені, і він суворий доглядач.

— Він швидше скидається на різника, ніж на веселого лісника, — відповів Дорвард. — Я не можу собі уявити, щоб такий похмурий погляд належав тому, хто розуміється на витонченому мистецтві полювання й лісництва.

— О молодий друже, — відповів незнайомець, — мій кум на перший погляд справді має щось спільне з різником, але хто вже познайомиться з ним, той ніколи не скаржиться на нього.

Квентін Дорвард відчув щось особливе й неприємне в тоні, яким це було сказано. Подивившись зненацька на свого супутника, він побачив у виразі його, обличчя, в легкій усмішці, яка викривила його верхню губу, і в блиманні його гострого чорного ока підтвердження своєї раптової догадки. «Я чув про розбійників, — подумав він, — та про хитрих ошуканців і головорізів. Може, отой чоловік убивця, а цей старий негідник — його вабець? Треба пильнувати. А втім, що в мене взяти. Хіба що кілька добрих шотландських стусанів».

Поки він так міркував, вони дійшли до прогалини, де великі лісові дерева стояли рідше. Прогалина була розчищена від кущів і вкрита килимом дуже ніжної і свіжої трави. Затінена від пекучого сонця покривом щільного листя, вона була тут така густа і красива, яку рідко можна побачити у Франції. На цій ділянці лісу росли віковічні буки і в’язи, що підносили вгору свої велетенські, як бані, верховіття. Серед цих могутніх синів землі на найвідкритішому місці просіки коло струмка, що дзюрчав у траві, стояла невеличка каплиця. Архітектура її була грубувата і дуже примітивна.

До каплиці була прибудована маленька келія — житло пустинника чи священика, який регулярно правив службу. В маленькій ніші стояв кам’яний образ святого Губерта з мисливським рогом на шиї і хортами біля ніг. Ця каплиця, розташована в заповідному лісі або в місці, призначеному для полювання і багатому на дичину, була присвячена святому Губертові[22].

До цієї маленької будівлі і попрямував старий у супроводі юного Дорварда. Коли вони наблизились, пустинник в облаченні священнослужителя саме йшов до каплиці, мабуть, правити обідню. Дорвард побожно схилив голову, на знак поваги до його сану, а його супутник, виявляючи ще глибшу побожність, упав на одне коліно, щоб прийняти благословення святої людини, а згодом пройшов за ним до церкви, виражаючи всім своїм виглядом щиру побожність та покірливість.

Усередині каплиця була оздоблена відповідно до улюбленого заняття святого Губерта, покровителя мисливців. Найбагатші хутра звірів, на яких полюють по різних країнах, були порозвішувані всюди, як шпалери, а на них — щити з характерними гербами, де фігурували мисливські роги, луки та інші емблеми полювання. Там, на стінах, можна було побачити голови вовків і оленів поряд з головами інших звірів, що вважалися цікавими для мисливців. Усі ці прикраси мали щось спільне з лісом та полюванням, і навіть сама меса, значно скорочена, мала характер так званої мисливської меси, яку служили звичайно перед благородними і сановними особами, що палали нетерпінням якнайшвидше розпочати свою улюблену розвагу.

Отже, протягом цієї короткої церемонії супутник Дорварда, здавалося, зосередив усю свою увагу на слуханні відправи, тим часом як сам Дорвард, зовсім не так уже заглиблений у релігійні думки, не міг не докоряти собі за те, що погано поставився до такої доброї і благочестивої людини. Вже далекий від того, щоб думати про незнайомця як про спільника бандитів, Дорвард вважав його тепер мало не за святого.

Коли меса закінчилась, вони обидва вийшли з каплиці, і старший звернувся до свого молодого товариша:

— Ну, хлопче, тепер уже недалеко до того села, де ти, нарешті, зможеш розговітися з спокійною совістю. Отже, іди за мною.

Звернувши праворуч на стежку, яка йшла вгору, він порадив супутникові не збочувати з неї, а якнайточніш триматися середини. Дорвард не міг не зацікавитись цим і спитав про причину такої обережності.

— Зараз ти перебуваєш близько королівського двору, юначе, — відповів йому провідник, — і — стонадцять чортів! — це зовсім не те саме, що гуляти по ваших зарослих вересом шотландських горбах. Кожний туаз[23] цієї місцевості, крім стежки, якою ми йдемо, небезпечний, бо скрізь розставлено пастки й капкани з гострими, наче коси, лезами, що відрубають ноги всякому необачному. Тут є підкидні гострячки[24], які простромлять наскрізь твої ступні, є вовчі ями, такі глибокі, що поховають тебе назавжди. Ми, словом, тепер перебуваємо в межах королівських володінь і зараз побачимо замок.

— Коли б я був королем Франції, — сказав юнак, — я не завдавав би собі стільки клопоту з цими капканами, а намагався б керувати державою так добре, щоб жодна людина не наважилася підійти до мого житла з лихими намірами, а щодо тих, які прийшли б із добрими намірами, — ну, що ж, чим більше таких, тим нам веселіше.

Його супутник подивився на всі чотири боки, удаючи, що він збентежений, і тихо проказав:

— Цить, цить, пане паже з бархатною торбинкою! Я забув сказати, що тут навіть дерева мають стільки вух, скільки листя на них, і негайно переказують усе, що почують, до власного кабінету короля.

— Та я не дуже турбуюся за це, — відповів Квентін Дорвард. — У мене вистачить сміливості і на те, щоб висловити свою думку перед лицем самого короля Людовіка, борони його боже. Але щодо вух, про які ви кажете, то, побачивши їх на людській голові, я б відтяв їх своїм мисливським ножем.