Марсіянин

Розділ 1

Я в глибокій сраці.

Це моє тверде переконання.

У сраці.

Шість днів із того, що мало стати найкращими двома місяцями мого життя, і все обернулось жахіттям.

Я навіть не знаю, хто це читатиме. Гадаю, хтось врешті знайде це. Може через сотню років.

Для протоколу… Я не помер 6-го Сола. Звісно уся команда думала, що помер, і я не звинувачую їх за це. Можливо через мене оголосять національний день жалоби, а моя сторінка на Вікіпедії міститиме такий рядок: “Марк Уотні - перша людина, що померла на Марсі.”

І це буде правдою, гадаю. Бо я точно помру тут. Просто не у Сол 6, як усі думають.

Отже… з чого почати?

Програма Арес. Людство націлюється на Марс щоб вперше відправити людей на іншу планету і розширити виднокрай своїх царин бла-бла-бла. Члени команди Арес 1 зробили свою справу і повернулись героями. Вони отримали паради, славу і любов усього світу.

Арес 2 зробив те саме, тільки на іншій ділянці Марса. Вони отримали міцний потиск руки і гаряче горня кави, коли дістались додому.

Арес 3. Ну… Це моя місія. Тільки… вона по суті не моя.

Головною була Капітан Ллюїс. Я був лише членом її команди. Насправді, я був найменш важливим членом команди. Я прийняв би командування місією лише якби нікого більше не лишилось.

І знаєте що? Тепер я командир.

Цікаво чи знайдуть цей журнал перш ніж решта команди помре від старості? Припускаю, що вони безпечно повернуться на Землю. Друзі, якщо ви читаєте це, знайте - це не ваша провина. Ви робили, що мали робити. На вашому місці я зробив би те саме. Я не звинувачую вас і радий, що ви вижили.

Гадаю, маю пояснити як влаштовані марсіанські місії, на випадок якщо це читатиме пересічна людина. Ми дістались до орбіти звичним шляхом, долетіли типовим кораблем до Гермесу. Всі місії Арес використовують Гермес на шляху до і з Марса. Він дуже великий і багато коштує, то ж НАСА збудувало лише один.

Після того як ми опинились на Гермесі, чотири додаткові безпілотні місії доправили нам паливо та інше забезпечення, а ми тим часом готувались до нашої подорожі. Коли усе було готове, ми вирушили до Марса. Але не дуже швидко. Дні спалення важного хімічного пального і низько-енергетичні транс-марсіянські орбіти залишились у минулому.

Гермес рухається за допомогою іонних двигунів. Вони дуже швидко виштовхують аргон позаду корабля щоб досягти мізерного значення прискорення. Річ у тому, що це не вимагає великої маси реагенту, то ж не багато аргону ( і ядерний реактор для живлення системи) дозволяють нам прискорюватись протягом усього шляху туди. Ви б не повірили якої швидкості можна досягти з невеликим прискоренням за довгий час.

Я міг би порозважати вас чудовими історіями про те, як весело нам було впродовж подорожі, та не буду. Було справді весело, та я нині не в гуморі для цих спогадів. Досить просто зауважити, що ми дістались Марса через 124 дні і не повбивали один одного.

Відтак ми взяли МСЧ (марсіянський спусковий човен) і рушили на поверхню. МСЧ - це просто велика бляшанка з кількома невеличкими рушіями і парашутами. Його єдина задача - доправити шістьох людей з орбіти Марса на його поверхню не вбивши жодної з них.

І тут починається справжня штука у дослідженні Марса: мати усе манаття, що нам потрібне, до самої нашої появи там.

У цілому 14 безпілотних місій привезли все, що могло б нам знадобитись при роботі на поверхні. Вони намагались якнайточніше примарсити усе забезпечення на одній ділянці і зробили це досить добре. Забезпечення вельми менш ламке ніж люди, і ним можна добряче гупати об ґрунт. Але воно любить сильно розлітатись навсібіч.

Природно, що вони не відправили нас на Марс поки не впевнились, що усе забезпечення лежить на поверхні, і його контейнери не тріснули. Від старту до завершення, разом із доправленням продуктів і обладнання, марсіянська місія триває близько 3 років. Насправді, забезпечення Аресу 3 було вже на шляху до Марса, коли команда Аресу 2 летіла додому.

Найважливішою частиною заздалегідь доправленого приладдя звісно був МЗЧ. “Марсіянський злітний човен.” Саме завдяки йому ми мали повернутись на Гермес після завершення операцій на поверхні. МЗЧ мав м’яку посадку (на відміну від вечірки кульок-пригунців, влаштовану решті забезпечення). Звісно, він був увесь час зв’язаний з Г’юстоном. і якби з ним щось трапилось, ми б облетіли Марс і повернулись на Землю взагалі без примарсення.

МЗЧ класний. Виявляється, за допомогою умілого набору хімічних реакцій із марсіянською атмосферою на кожен кілограм гідроґену, який ви привозите на Марс, ви можете зробити 13 кілограмів пального. Щоправда, це повільний процес. Наповнення баку потребує 24 місяці. Саме тому вони прислали його задовго до нашого прибуття сюди.

Тепер уявіть моє розчарування, коли я дізнався, що МЗЧ зник.

Просто сміховинна вервечка подій мало не довела мене до смерті. І ще дурніша - допомогла мені вижити.

Місія зпроектована витримувати піщані бурі з швидкістю до 150 км/год. То ж не дивно, що Г’юстон занервувався, коли на нас налетів вітер зі швидкістю 175 км/год. Ми одягли скафандри і з’юрмились у Габі (Габ - англ. Hab, скорочення від habitat, тобто житлове приміщення з необхідними умовами), на випадок втрати тиску. Та біда сталась не з Габом.

МЗЧ - це космічний корабель. У нього багато ламких частин. Він може витримати шторм протягом деякого часу, але не може вічно витримувати бомбардування піском. Після півтори години постійного вітру НАСА скасувало завдання. Нікому не хотілось припиняти місячну місію після шести днів, але якби МЗЧ покатувало ще трохи, ми б тут загрузли.

Довелось виходити під шторм, щоб дістатись із Габу до МЗЧ. Це був ризик, але іншого вибору ми не мали.

Усім дійшли окрім мене.

Наша головна тарілка зв’язку, котра передавала сигнали з Габу на Гермес, подібно до парашуту була відірвана від основи і захоплена струменем. На своєму шляху вона поламала масив приймальних антен. І одна із тих антен з розгону штрикнула мене. Вона пройшла через скафандр як куля крізь масло і розрізала мій бік, а я відчув найсильніший біль у житті. Не ясно пам’ятаю, як із мене вибило віддих (точніше, висмоктало), а вуха болюче запульсували через падіння тиску у скафандрі. Останнє, що запам’ятав, це Джогансен, яка відчайдушно тягнеться до мене.

Розбудив мене сигнал кисневої тревоги у скафандрі. Постійне набридливе пікання перемогло моє глибоке і остаточне бажання здохнути.

Шторм вгамувався. Я лежав долілиць, майже похований у піску. Коли я мляво отямився, то здивувався, що все таки не помер.

Антена здужала проштрикнути скафандр і мій бік, але уперлась у стегнову кістку. То ж дірка у скафандрі була лише одна (як і в мені).

Мене відкинуло і я скотився крутим схилом. Якимось чином я упав обличчям долі, через що антена круто загнулась так, що матеріал скафандру закрутився навколо дірки. Це ущільнило пошкодження.

Потім кров із рани рясно потекла до дірки. Досягаючи країв прориву вода з неї швидко випаровувалась завдяки потокові повітря і низькому тиску, залишаючи драглисті рештки. Нові порції крові створювали більше слизу. Врешті кров зачинила шпарини навколо дірки і зменшила протікання до значення, якому скафандр міг протидіяти.

Він зробив гарну роботу. Відчувши падіння тиску, він підкачав себе повітрям із баку з азотом для вирівнювання тиску. А як витік став некритичним, йому залишалось лише потроху підкачувати нове повітря для відновлення втрати.

Згодом, СО2 (дво-окис вуглецю) всмоктувачі скафандра випрацювали свої иожливості. А це вже справжня проблема для життєзабезпечення. Важлива не кількість кисню. яку ти береш з собою, а кількість СО2, яку ти видаляєш. В Габі ми мали оксигенатор - велику машину, що могла розщепити СО2 і повернути нам кисень. Але космічні костюми мають бети легкими. то ж у них використовують простий хімічний процес всотування з замінними фільтрами. І я спав так довго, що мої фільтри фільтри зіпсувались.

Скафандр побачив проблему і перейшов у аварійний режим, який інженери звуть “кровопусканням”. Не в змозі виокремити СО2 скафандр просто випускав повітря у марсіянську атмосферу, після чого доповнював тиск азотом. Між появою дірки і кровопусканням він швидко витратив увесь азот. Усе, що лишилось, був бак із моїм киснем.

То ж він зробив єдине, що лишилось для збереження мого життя. Він почав поповнюватись чистим киснем. Відтак я ризикував отруїтись киснем, тому що завелика кількість кисню могла зпекти мені нервову систему, легені і очі. Іронічна смерть для людини у дірявому скафандрі: забагато кисню.

Усі етапи тих змін мали супроводжуватись сигналами тревог, небезпек і попереджень. Та розбудив мене сигнал надміру кисню.

Об’єми тренувань перед космічною подорожжю вражаючі. Я витратив тиждень на Землі тренуючись на навчаннях з критичних ситуацій у скафандрі. Я знав, як діяти.

Обережно сягаючи боку мого шолому я узяв набір для розривів. Це всього лише лійка з клапаном на тонкому кінці і неймовірно липкою смолою на широкому. Потрібно відчинити клапан і приліпити широкий кінець над діркою. Повітря втрачається через клапан, тому воно не заважає смолі добре прилипнути. Потім зачиняєте клапан і маєте залатаний розрив.

Складність була у прибиранні антени звідти. Я висмикнув її якомога різкіше, скривившись, бо різке падіння тиску викликало запаморочення, а рана у боці запекла вогнем.

Я приклав ремонтний пристрій поверх дірки і притис. Він тримався. Скафандр знову компенсував втрату повітря киснем. Глянувши на індикатори на рукавах я побачив, що у скафандрі нині 85% кисню. Нагадую, що на Землі у атмосфері його біля 21%. Це було б не страшно, якби я пробув у цих умовах так багато часу.

Я подерся схилом угору до Габу. Діставшись гребеню я побачив дещо, що і дуже обрадувало мене, і дуже засмутило: Габ був на місці (слава!), а МЗЧ зник (трясця!).

І того менту я збагнув, що я у сраці. Та вмирати просто на поверхні мені не хотілось. Я пришкутильгав до Габу, заліз у повітряний шлюз, і коли тиск вирівнявся, я стягнув мій шолом.

Зайшовши у Габ я скинув скафандр і вперше уважно оглянув поранення. Треба було зашивати. На щастя, усіх нас добре навчили простих медичних процедур, а Габ мав чудове медичне обладнання. Швидкий впорск знеболювального, примити рану, 9 швів, і роботу зроблено. Доведеться ще приймати антибіотики зо два тижні, та окрім цього зі мною все буде добре.

Не маючи особливої надії я спробував увімкнути станцію зв’язку. Звісно, сигналу не було. Головна тарілка зв’язку зламалась, пам’ятаєте? Та ще антени прийому з собою потягла. Габ мав вторинну і третинну системи зв’язку, але вони обидві для розмов із МЗЧ, котрий передає їх на Гермес через свою значно потужнішу систему. Тобто, вони добре працюють лише коли поряд є МЗЧ.

Я не міг зв’язатись з Гермесом. З часом можливо я б зміг полагодити тарілку, але на це знадобились би тижні, і було б уже запізно. У разі відкликання Гермес залишає орбіту раніше 24 годин. Орбітальна динаміка показує, що подорож буде безпечнішою і коротшою, якщо вилетіти якнайраніше. То ж чого чекати, якщо немає причин робити подорож довшою?

Оглянувши скафандр, я помітив, що антена пробила мій комп’ютер біомоніторингу. Коли ви на ПЧД (позачовнова діяльність), усі скафандри команди об’єднані у мережу, і ви бачите стан один одного. Уся команда мала б побачити, що тиск у моєму скафандрі упав майже до нуля, а відтак життєві показники відразу зникли. А на додачу мене ще понесло схилом долі зі списом у мені, і це посеред піщаної бурі.. атож. Вони вирішили, що я мертвий. Що ж іще вони могли подумати?

Можливо вони трохи посперечались щодо пошуків мого тіла, та вказівки були чіткими. Якщо член команди гине на Марсі, він лишається на Марсі. Покинуте тіло означало зменшення вантажу для МЗЧ на зворотному шляху. Це означало більше запасного палива і більшу допустиму похибку для роботи рушія на зворотному шляху. Не було сенсу відмовлятись від цього через розчуленість.

Отака справа. Мене покинуто на Марсі. Я не можу зв’язатись із Гермесом чи Землею. Усі думають, що я мертвий. Я у Габі, розрахованому на 31 день мешкання у ньому.

Якщо оксигенатор зламається, я помру від задухи. Якщо відновлювач води зламається, я помру від спраги. Якщо у Габі з’явиться тріщинка, я, можна сказати, лусну. Якщо нічого із вказано не станеться, то у мене просто скінчиться їжа, і я помру від голоду.

Отож я в сраці.