Марсіянин

Розділ 8

Сьогодні вечір мого 8-го дня у дорозі. “Сіріус 4” поки що успішний.

У мене з’явився розклад. Щоранку я прокидаюсь на зорі. Відразу перевіряю рівні кисню та СО2. Потім я снідаю пайком і випиваю склянку води. Після, я чищу зуби, використовуючи якнаменше води, і голюсь електричною бритвою.

У ровері немає виходку. Вважалось. що ми використовуватимемо системи утилізації наших скафандрів для того. Але вони не створені вміщувати відходи за двадцять днів.

Моя ранкова сеча йде у герметичну пластикову скриню. Коли я її відчиняю, у ровері смердить у вбиральні для водіїв вантажівок. Можна було б просто виставити її назовні і дати википіти. Але я важко працював, щоб створити ту воду, і тому найменше я хочу марнувати її. Я виллю її у відновлювач води після повернення.

Мої тверді відходи навіть цінніші. Вони критично важливі для картопляного городу, а я єдине джерело на Марсі. На щастя, після довгого перебування у космосі, вже добре знаєш, як срати у торбинку. І якщо ви думали, що важко відкривати скриню з сечею, то уявіть запах після того, як я викидаю кітву.

Потім я виходжу назовні і збираю сонячні стільники. Чому я не зробив цього минулої ночі? Тому що збирати і складати у стоси сонячні стільники у ПОВНІЙ КЛЯТІЙ ТЕМРЯВІ - це зовсім не весело. Я навчився цього складним шляхом.

Коли закріпив стільники, я повертаюсь всередину, вмикаю якусь гімняну музику 70-х і починаю рух. Я чалапаю на швидкості 25 км/год, максимальній швидкості ровера. Всередині зручно. Я одягнений у саморобні шорти і тонку сорочку, бо РІТЕГ намагається засмажити інтер’єр. Коли стає занадто спекотно, я знімаю приліплену стрічкою ізоляцію. Коли занадто холодно - приліплюю її назад.

Можу їхати майже дві години доки батарея спустіє. Роблю швидку ПЧД для перекидання кабелів, потім знову сідаю за кермо для другої половини денної подорожі.

Поверхня дуже пласка. Спід ровера не дістає до жодного каменя, що є довкола, а пагорби - просто непомітно похилі, вигладжені еонами піщаних штормів. (прим.п., Еон (від грец. aion — вік) — інтервал часу геологічної історії Землі, що об'єднує кілька ер.)

Коли друга батарея “закінчується”, роблю ще одну ПЧД. Стягую сонячні стільники з даху і викладаю їх на землі. Перші кілька Солів я викладав їх рядком. Тепер я кидаю їх довільно, аби поближче до ровера, через лінощі.

І потім настає неймовірно нудна частина мого дня. Я просиджую 12 годин без будь-яких справ. Мене починає нудити від ровера. Всередині він розміром як фіра. Може видатись, що місця вдосталь, та спробуйте просидіти у фірі 8 днів поспіль. Не можу дочекатись, коли зможу піклуватись про свою картоплю у широкому просторі Габу.

Я занудьгував за Габом. Як таке лайно могло трапитись?

У мене для перегляду є гімняні телесеріали з сімдесятих, а також купа романів про Пуаро. Але більшість часу я витрачаю на роздуми про подорож до Аресу 4. Колись доведеться це зробити. Як же переживу подорож довжиною 3 200 км у цій речі? Мабуть на це знадобиться 50 днів. Мені знадобиться відновлювач води і оксигенатор, можливо частина головних батарей із Габу, ще купа додатковий сонячний стільників щоб заряджати усе… куди я усе це покладу? Отакі думки дошкуляють мені упродовж довгих нудних днів.

Нарешті спадає темрява, і я відчуваю втому. Я лягаю поряд з пакетами з їжею, баками з водою, додатковим баком з О2, стосами фільтрів СО2, скринею з сечею, торбами з лайном і особистими речами. У мене є купа спортивних костюмів команди, які разом із моїм коцем і подушкою служать мені постіллю. Фактично, щоночі я сплю у купі сміття.

До речі про сон… На добраніч.

За моїми розрахунками я вже за 100 км від Патфайндера. Технічно це “Станція пам’яті Карла Сагана.” Але при усій повазі до Карла, я можу звати її як завгодно. Я король Марса.

Як я вже сказав, це був довгий нудний переїзд. І я все ще не доїхав. Та нічого, я ж астронавт. Довгі нудні подорожі - це моя професія.

З навігацією складності.

Навігаційний маяк Габу діє лише на довжину 40 км, а далі вже не помітний. Я чекав на цю проблему, коли планував цю маленьку подорож, тому придумав блискучий план, який не спрацював.

У комп’ютері є точні мапи, тому я подумав, що зможу орієнтуватись по знакам на місцевості. Я помилився. Виявилось, що не можна зорієнтуватись по ознакам на місцевості, якщо ти не можеш знайти жодної клятої особливості довкола.

Наш посадковий майданчик розташований у річищі давно висохлої річки. НАСА вирішило, що якщо десь і є якісь мікроскопічні копалини, то це хороше місце для пошуків. А ще. вода могла притягнути камінь чи ґрунт сюди з місць, які за тисячі кілометрів звідси. Трохи покопавши, ми могли знайти отримати широку геологічну історію.

Це прекрасно для науки, але це означає, що Габ стоїть у величезній канаві без будь-яких рис.

Я думав зробити компас. У ровері достатньо електрики, а у медичному наборі є голка. Та є одна проблема - Марс не має магнітного поля.

То ж я орієнтуюсь за Фобосом. Він обертається навколо Марса так швидко, що фактично сходить і сідає двічі на день, проходячи з заходу на схід. Це не найточніша система, але вона працює.

Справи пішли легше на 75-ий Сол. Я дістався долини з підйомом на заході. Вона мала плаский діл, яким було легко їхати, і мені треба було лише триматись краю пагорбів. Я назвав її Долиною Ллюїс на честь нашого безстрашного лідера. Вона б їй сподобалась, адже вона просто закохана у геологію.

Трьома солами пізніше Долина Ллюїс перейшла у широку рівнину. Тому я знову лишився без посилань, і вимушений був покладатись на Фобос, який мене вів. У цьому є якийсь символізм. Фобос - це бог страху, а я дозволяю йому не направляти. Не добрий знак.

Та сьогодні мені нарешті пощастило. Після двох солів блукань по пустелі я нарешті знайшов щось для орієнтування. Це був 5-тикілометровий кратер, такий малий, що у нього навіть імені нема. Але для мене він став Александрійським маяком. Доки я міг його бачити, я точно знав, де перебуваю.

Насправді я нині отаборився біля нього.

Я нарешті пройшов через пусті царини на мапі. Завтра у мене буде Маяк для орієнтації, а пізніше - кратер Гамельн. Усе складається добре.

Тепер наступна задача - сидіти без справ впродовж 12 годин.

Треба скоріше починати!

Майже дістався Патфайндера сьогодні, та не вистачило заряду. Лишилось всього 22 кілометри.

Непримітна поїздка. Орієнтування було не складним. Коли Маяк відступив у далечінь, на виднокраї показався краєчок кратеру Камельн.

Я давно залишив позаду Ацидалійську рівнину. Тепер я добряче заїхав у долину Арес. Площини пустель змінились грудкуватій поверхні з розкиданими продуктами виверження, які пісок так і не зміг занести. Кермувати стало напруженою працею - я маю бути обережним.

До тепер я їхав навпрошки через кам’янистий ландшафт. Але чим далі на південь, тим більшими і численнішим стає каміння. Доводиться іноді огинати їх, бо можу пошкодити підвіску. Хороша новина така, що це не надовго. Як дістанусь до Патфайндера, я зможу розвернутись та поїхати іншим шляхом.

Погода тримається добра. Ні шторму, ні помітного вітру. Гадаю, мені пощастило. Є велика імовірність, що сліди від ровера за останні Соли збереглись. Може вдасться повернутись у Долину Ллюїс просто по ним.

Після встановлення сонячний панелей, я вирішив прогулятись. Я ніколи не втрачаю з видноти ровера - найменше я хочу загубитись піша. Але я не зміг заповзти назад у свій брудний смердючий пацючий барліг. Не відразу.

Дивне відчуття. Усюди, куди я іду, я перший. Відійшов на крок від рвоера? Перша людина на цьому місці! Виліз на пагорб? Перша людина, що вилізла на пагорб! Копнув каменюку? Цей камінь не рухався мільйони років!

Я перша людина, яка здійснює довгий переїзд на Марсі. Перша людина, що пробула більше 31 Сола на Марсі. Перша людина, яка вирощує городину на Марсі. Перший, перший, перший!

Я не чекав стати першим у всьому. Я був п’ятим членом команди за виходом із МПЧ, коли ми примарсились, що зробило мене 17-ю людиною, що ступила на Марс. Черга для виходу на поверхню була визначена роками раніше. За місяць до запуску ми усі зробили собі татуювання з нашими “Марсіянськими номерами.” Джогансен майже відмовилась зробити свій “15”, бо думала, що буде боляче. Жінка, яка пережила центрифугу, “комету-ригачку” (прим.п., vomit comet - неофіційна назва літака для тренувань астронавтів, у якому імітують невагомість шляхом його вільного падіння), тренування з жорсткої посадки і біг на 10 км. Жінка, яка полагодила імітоване пошкодження комп’ютера МПЧ перебуваючи при цьому у положенні догори дригом. Але вона злякалась голки для татуювань.

Людоньки, як же я сумую за ними.

Леле, я б усе віддав за п’ять хвилин балаканини з ким-небудь. З ким завгодно, де завгодно. Про що завгодно.

Я перша людина, яка лишилась сама на цілій планеті.

Але досить хнюпитись. Я вже говорю з кимось - з тим, хто читає цей журнал. Розмова виходить трохи однобічною, та нічого не вдієш. Можливо я помру, але комусь все одно доведеться мене вислухати.

Мета цієї подорожі - роздобути радіо. Можливо ще до того як помру, я встигну зв’язатись із людством.

Завтра я буду першим, хто полагодив марсіянський зонд.

Перемога! Я знайшов його!

Я зрозумів, що на правильному місці, коли побачив Твін Пікс на обрії. Ці маленькі два пагорби були менш ніж за кілометр від місця посадки. Навіть краще - вони були на дальньому боці майданчику. Все, що мені лишалось - це прямувати на них доки знайду Лендер (прим. п., Lander - спусковий апарат місії).

І я знайшов його! Саме там, де я і чекав його знайти!

Завершальна стадія посадки Патфайндера виконувалась тетраедром, укритим газовими кулями. Кулі сприйняли удар від посадки. Коли конструкція завмерла, вони здулись, а тетраедр розгорнувся щоб випустити зонд.

Це насправді два окремі компоненти. Сам Лендер та ровер Соджорнер (прим.п., «Поселенець», англ. Sojourner). Лендер стояв на місці, а Соджорнер катався навколо та оглядав місцеве каміння. Я заберу обох, але головна частина - це Лендер. Ця частина може зв’язуватись із Землею.

Я збуджено вискочив назовні і погнав до майданчика.

Не можу висловити, яким я був щасливим. Мені довелось справді багато попрацювати, щоб дістатись сюди, і мені вдалось.

Лендер був наполовину занесений піском. Після швидких та обережних розкопок я вивільнив більшу його частину, хоча великий тетраедр і здуті кульки все ще ховались під поверхнею.

Після нетривалих пошуків я знайшов Соджорнера. Малий друзяка був усього за два метри від Лендера. Я не ясно пам’ятаю, що він був далі звідси, коли його бачили останній раз. Мабуть він перейшов у аварійний режим і почав кружляти довкола Лендера, намагаючись встановити зв’язок.

Я хутко повантажив Соджорнера у мій ровер. Він малий, легкий і просто проходить через повітряний шлюз. А от Лендер - це інша історія.

Я і не сподівався притягнути його увесь до Габу. Він був просто завеликим. Тому настав час мені надягти свого кашкета інженера-механіка.

Зонд був прикріплений до центральної панелі нерозгорнутого тетраедра. Інші три грані тримались на металевих петлях. Як скаже вам будь-хто з ЛРР, зонди - це досить ламкі речі. Вага є критичним параметром, тому їх роблять не дуже міцними..

Коли я застосував лом до петель, вони просто вискочили.

Потім було складніше. Коли я спробував підняти збірку на центральній панелі, вона не зрушила з місця.

Як і інші три панелі, центральна мала під собою здуті кулі. За десятки років кулі розірвались і набрались піску.

Можна було відрізати кулі, та для цього треба було їх викопати. Це не складно, просто пісок. Але кляті інші три панелі перекривали доступ.

Я швидко зрозумів, що мені не варто перейматись про стан інших панелей. Я повернувся до ровера, вирізав кілька стрічок із матеріалу для Габа, а потім сплів із них просту, але міцну мотузку. Міцна не тому, що я її такою зробив. За це треба дякувати НАСА. Я лише надав їй форму мотузки.

Я прив’язав один кінець до панелі, а другий до ровера. Ровер призначений для подолання особливо нерівної місцевості, часто на крутих підйомах, Він може не швидкий, але крутний момент у нього великий. Я відтягнув панель, як фермер видирає пеньок з корінням.

Тепер мені було де копати. Коли відкрились усі кулі, я їх відрізав. На все знадобилась година.

Потім я підважив збірку на центральній паленлі і зручно переніс її до ровера!

Принаймні, так я хотів зробити. Кляте залізяччя все одно до біса важке. Гадаю, у ній буде 200 кг. Навіть при марсіянській силі тяжіння це трохи забагато. Я досить легко можу рухати її у Габі, але підняти її будучи одягненим у незручний скафандр для ПЧД? Ні, навіть не обговорюється.

Тому я потягнув її землею до ровера.

Наступний крок - повантажити панель на дах.

На той момент дах був вільним. Навіть з майже повними батареями я вирішив розкласти сонячні стільники після зупинки. Чом би й ні? Вільна енергія.

Я подумав наперед. На шляху сюди два стоси сонячних панелей забирали увесь дах. На зворотному шляху вони лежатимуть одним стосом. Це трохи небезпечно тим, що вони можуть перекинутись. Та головна морока буде у тому, що складно буде скласти стос такої вишини.

Я не можу просто перекинути мотузку і підняти Патфайндер нагору. Я не хочу поламати його. Я розумію, що він уже поламаний, зв’язок з ним втрачено 1997 року. Але я не хочу ламати його більше.

Я придумав рішення, але фізичної праці на один день достатньо, та і світловий день майже скінчився.

Тепер я у ровері, дивлюся на Соджорнера. З ним наче усе гаразд. Ззовні немає ніяких пошкоджень. Не схоже, що сонячне світло щось спалило у ньому. Щільний шар марсіянського бруду, що вкривав його, захистив від довготривалого сонячного опромінення.

Можливо ви гадаєте, що Соджорнер ні до чого мені. Він не може зв’язатись з Землею. То нащо мені турбуватись через нього?

Тому що у нього багато рухомих частин.

Якщо я налагоджу контакт з НАСА, я зможу говорити до них тримаючи аркуш з текстом перед камерою Лендера. Та як вони говоритимуть до мене ? Єдині рухомі частини Лендера - це потужна антена (котра повинна буде лишатись спрямованою на Землю) і кран з камерою. Ми вимушені будемо розробити систему, за якою НАСА повертатиме камеру щоб говорити. Це було б повільно до болю.

Але у Соджорнера є шість незалежних коліс, котрі можуть досить швидко обертатись. Буде значно простіше спілкуватись через них. Якщо не буде кращого виходу, я намалюю букви на колесах і поставлю люстро перед його камерою. НАСА усе зрозуміє і почне писати мені.

Це працюватиме, тільки якщо я змушу діяти радіо Лендера.

Час відпочити. Завтра у мене буде багато важкої праці. То ж треба набратись сили.

Боже, як усе болить.

Але іншого шляху запхати Лендера на дах не було.

Я зпудував рампу із каміння і піску. Просто як древні єгиптяни.

І якщо щось і є у Долині Арес, то це каміння!

Спочатку я експериментував з кутом нахилу. Наклав купу каміння біля Лендера, витягнув на неї його, потім назад униз. Потім зробив нахил крутішим. З’ясував, що можна робити кут у 30 градусів. Але не більше. Я може впустити Лендера. і він покотиться донизу.

Дах ровера більш ніж на 2 метри вище долу. То ж мені потрібна рампа майже 4 метри у довжину. Було досить роботи.

З першими каменями було просто. Потім вони почали видаватись важчими і важчими. Важка фізична праця у скафандрі - це катування. Усе потребує більше зусиль, бо ви увесь час носити на собі 20 кг скафандра, а ваші рухи обмежені. Я починав задихуватись через 20 хвилин.

Тому я схитрував. Я збільшив відсоток кисню у суміші. Це значно помогло. Та мабуть не варто до цього звикати. А ще я не спітнів. Скафандр пропускає тепло швидше ніж я встигаю його виробляти. Терпимою температуру підтримую система опалення. Моя фізична праця лише означала, що скафандрові не доведеться нагрівати себе так сильно, як раніше.

Після кількох годин конячих зусиль я нарешті збудував рампу. Нічого більшого ніж купа каміння перед ровером, але вона сягала даху.

Я спочатку потупцював по рампі туди-сюди, щоб переконатись у її стійкості, відтак витягнув нагору Лендера. Все пройшло дивовижно добре.

Я сяяв усмішкою, коли прив’язував до свого місця Лендера. Перевірив, що він добре тримається і навіть склав сонячні стільники у один великий стос (чого ж не скористатись пандусом?).

Та потім мене осяяло. Рампа повалиться, коли я від’їду, і може пошкодити колеса чи підвіску. Довелось розбирати рампу, щоб цього не сталось.

Ех.

Розбирати рампу було легше ніж накладати. Не треба було обережно вкладати кожен камінець, щоб він не гойдався. Я просто розкидав їх куди бачив. Знадобилась всього лише година.

І ось я закінчив!

Завтра я поїду додому зі своїм новим 100-кілограмовим зламаним радіо.