Марсіянин

Розділ 2

Гаразд, я добре виспався і все стало виглядати не так безнадійно, як учора.

Согодні я оглянув забезпечення і зробив коротку ПЧД для перевірки зовнішніх приладів. Ось моє становище:

Місія на поверхні планувалась на 31 день. На всякий випадок у зондах було достатньо їжі, щоб команда протрималась 56 днів. Якби з одним чи двома зондами щось трапилось, ми б усе одно мали достатньо їжі до завершення місії.

Ми перебули тут 6 днів перш ніж почалось пекло, то ж їжі залишилось для шістьох на 50 днів. Я зостався сам, то ж мені вистачить на 300 днів. І це якщо я не обмежуватиму себе. То ж у мене є час.

Також у мене багато скафандрів для ПЧД. Кожному члену команди припадає по два скафандри: один для польотів, спуску і підйому, та більший і міцніший для роботи на поверхні (чи скафандр позачовнової діяльності, тобто ПЧД). У моєму льотовому скафандрі пробито дірку, а у інших п’яти члени команди повернулись на Гермес. Одначе усі шість скафандрів для ПЧД нині у мене і в чудовому стані.

Габ витримав шторм без пошкоджень. Ззовні справи не такі веселі. Я не можу знайти супутникову тарілку. Мабуть її віднесло на кілометри.

МЗЧ немає, звісно. Моя команда забрала його на Гермес. Хоча долішня частина (посадкове ложе) все ще тут. Нема чого брати його, коли вага - це ворог. У ньому знаходяться посадкові механізми, паливна фабрика та інші речі, які на думку НАСА не знадобляться на зворотному шляху на орбіту.

МПД лежить на боці і у його корпусі тріщина. Схоже, що буря вирвала ляду над запасним парашутом (який нам не знадобився під час посадки). Коли парашут вилетів. буря тягала МПЧ по усьому околу, лупцюючи ним по камінню. Не те, щоб МПЧ мені потрібен. Цого рушії не здатні підняти навіть його власну вагу. Але у ньому можуть бути корисні деталі. Це все ще можливо.

Обидва ровери напівзакопані у піску, та вони все одно у хорошому стані. Тиск всередині тримається. Це і не дивно, бо у разі шторму вони мають зупинитись і чекати його завершення. Вони створені витримувати знущання. Я зможу відкопати їх за кілька днів.

У мене нема зв’язку зі станціями погоди, що за кілометр від Габу у чотири боки. Розраховую, що вони у чудовому стані. А комунікаційна спроможність Габу нині така слабка, що вона певно і не сягає кілометра.

Масив сонячних панелей був засипаний піском, що робило їх непридатними (підказка: сонячним панелям для вироблення електрики потрібне сонячне світло). Та я обмів їх, і вони вернули до повної ефективності. Щоб я не вирішив робити, у мене буде достатньо потужності для цього. 200 квадратних метрів сонячних панелей і гідроґенні паливні елементи для зберігання великого запасу. Мені лише потрібно обмітати їх щокілька днів.

Становище всередині чудове, дякувати надійній конструкції Габу.

Прогнав повну діагностику оксигенатора. Двічі. Бездоганна. Якщо з ним щось станеться, завжди є короткострокова запаска. Але вона винятково для аварійних ситуацій на час ремонту головного пристрою. Запаска насправді не розкладає СО2 з поверненням кисню, а всотує СО2, як і у скафандрі. Вона призначена для 5 днів роботи до виснаження фільтрів, тобто 30 днів для мене (бо дихатиме одна людина замість шести). Таким чином маємо страховку.

Відновлювач води теж справний. Погано тільки, що немає заміни. Якщо він обламається, то до закінчення запасу води доведеться встигнути збудувати простий дистилятор сечі. Також я втрачатиму півлітра води щодня через дихання поки вологість повітря у Габі не сягне максимуму і росі почне осідати на усіх поверхнях. Тоді я облизуватиму стіни. Ням-ням. Та поки що з відновлювачем води усе добре.

Отак. Їжа, вода, прихисток - усе є. Я почну нормувати їжу зараз же. Порції уже мінімальні, та здається, я зможу їсти 3/4 порції за один прийом їжі і бути у нормі. Це розтягне мої 300 днів із їжею до 400. Попорпавшись у медичному закутку, я знайшов головну пляшку з вітамінами. У ній їх достатньо на роки. То ж я не страждатиму від їх дефіциту (хоча помрю від голоду після закінчення їжі, скільки б вітамінів не прийняв).

Медичний куток має морфій для надзвичайних ситуацій. І його там назбирається на смертельну дозу. Повірте мені, я не чекатиму голодної смерті. Якщо йтиме до того, я виберу простіший шлях.

У кожно у місії було дві спеціальності. Я ботанік та інженер з механіки. Практично, я був людиною “відремонтуй це”, яка розважалася з рослинами. Знання механіки можуть врятувати моє життя, якщо щось зламається.

Я думав про те, як вижити. Це не зовсім безнадійно. Люди знову з’являться на Марсі через приблизно 4 роки, коли прибуде Арес 4 (звісно, якщо вони з переляку не скасують програму через мою “смерть”).

Арес 4 примарситься у кратері Скіапареллі, що за 3200 км звідси, долини Ацидалії. Сам я туди не дістанусь. Але якщо я налагоджу зв’язок, можливо мене врятують. не знаю, як їм це вдасться з наявними у них ресурсами, але в НАСА багато розумників.

То ж отаке моє завдання тепер. Знайти спосіб зв’язатись із Землею. Якщо це не вдасться, знайти спосіб зв’язатись з Гермесом, коли він повернеться через 4 роки з командою Аресу 4.

Звісно. у мене немає плану як вижити 4 роки з їжею на 1 рік. Але по одній задачі за раз. Нині я нагодований і маю мету: відремонтувати кляте радіо.

Гаразд, я зробив три ПЧД і не знайшов і натяку на тарілку зв’язку.

Я відкопав один із роверів і добряче покатався довкола, та після днів пошуків , гадаю, настав час відступити. Мабуть буря задула тарілку дуже далеко і замела усі сліди від кочення чи ковзання. Імовірно ще й поховала її.

Я витратив більшу частину сьогодні на залишки комунікаційного обладнання ззовні. Просто жалюгідне видовище. Можна просто волати у напрямку землі і мати той же результат.

Я міг би зібрати примітивну тарілку із металу, який є на базі, та це ж вам не якась кишенькова рація. Зв’язок між Марсом і Землею - це серйозна справа, вона потребує спеціального обладнання. Не вдасться зліпити щось просто із фольги і жуйки.

Доведеться обмежувати мої ПЧД так само як і їжу. Фільтри СО2 не придатні для чищення. Щойно вони насичуються, їм кінець. Місію розраховано на 4-годинні ПЧД на члена команди на день. Нащастя фільтри СО2 легкі і маленькі, то ж НАСА дозволила розкіш вислати їх більше, ніж ми потребували. Коротко кажучи, у мене є 1500 годин виміряних у фільтрах СО2. Після того будь які ПЧД я муситиму робити за допомогою “кровопускання” повітря.

1500 годин наче звучать як багато, та мене очікують 4 роки тут, якщо я сподіваюсь на порятунок, з щонайменше кількома годинами на тиждень для змітання піску з сонячних панелей. У будь якому разі, ніяких ПЧД без потреби.

Інша новина - я почав випрацьовувати ідею щодо їжі. Мої знання ботаніка можуть врешті решт стати у пригоді.

Навіщо брати ботаніка на Марс? Адже це місце відоме тим, що тут нічого не росте. Задум був з’ясувати чи добре ростуть рослини в умовах марсіянської гравітації і чи можна щось зробити із марсіянським ґрунтом. Коротка відповідь: багацько чого… майже. Марсіянський ґрунт має початкові будівничі блоки, потрібні рослинам для росту, та багато речей, які відбуваються у ґрунті Землі, не трапляються у ґрунті Марса, навіть якщо його помістити у атмосферу Землі і забезпечити водою. Це бактеріальна активність, деякі речовини, похідні від тваринного життя, і под. Усього цього на Марсі нема. І одним із моїх завдань тут було вивчити, як ростимуть рослини тут, при різних поєднаннях ґрунтів і атмосфер Землі і Марса.

Тому у мене знайшлось трохи земного ґрунту і жменька рослинного насіння.

Та скакати від радості не варто. Бо ґрунту у мене на привіконний ящик, а насіння являє лише кілька видів дерну і папороті. Вони найневибагливіші до ґрунту і найшвидше ростуть, що і зробило їх об’єктом досліджень для НАСА.

У мене дві проблеми: мало бруду, мало їстівного щоб посадити у нього.

Та я ж ботанік, шляк би його трафив. Я повинен знайти спосіб вирішити це. Інакше, я буду дуже голодним ботаніком уже через рік.

Цікаво, як там Кабз. (прим. перекладача, Chicago Cubs - професійна бейсбольна команда розташована у місті Чикаго штату Іллінойс.)

Я здобув маґістерське звання в Університеті Чикаґо. Половина людей, які там вивчали ботаніку, були гіппі, котрі сподівались повернутись до природної системи світу. Тобто прогодувати 7 мільярдів людей простим збиральництвом. Більшість часу вони витрачали на пошуки кращих способів вирощування коноплі. Вони мені не подобались. Я був там заради науки, а не лайна про якийсь Новий Світовий Лад.

Коли вони зробили компостну купу і пробували зберегти кожну унцію живої матерії, я сміявся з них. Я б кепкував із них: “Погляньте на дурних гіппі! Погляньте на їх жалюгідні спроби відтворити складну глобальну екосистему на подвір’ї.”

Та тепер я роблю точнісінько те ж саме. Я бережу кожну дрібку біоматерії, яку здатен знайти. Щоразу, коли закінчую їсти, залишки потрапляють до компостного цебра. Щодо іншого біологічного матеріалу…

У Габі якісні туалети. Лайно зазвичай висушується у вакуумі, збирається у герметичний торбах, які викидають на поверхню.

Не бувати більше цьому!

Насправді, я навіть зробив кілька ПЧД щоб зібрати попередні торби з лайном, залишені командою перед відльотом. Після зневоднення таке лайно вже не має у собі бактерій, але все ще має складні білки, і може бути корисним добривом. Якщо додати до нього води і активних бактерій, то останні швидко заселять його, замінюючи собою усе населення, вбите Туалетом Кінця Світу.

Я знайшов велику ємність і налив у неї трохи води, потім додав трохи сушеного лайна. Відтак додав ще й власного лайна. Чим сильніше воно смерділо, тим краще йшли справи. Бо ознака роботи бактерій!

Як принесу трохи марсіянського ґрунту, то змішаю його з лайном і розрівняю. Потім посиплю земним ґрунтом. Може вам видасться це не важливим кроком, та ви помиляєтесь. У земному ґрунті живуть десятки видів бактерій, і просто необхідні рослинам для росту. Вони розмножаться і поширяться як… ну, як бактеріальне зараження.

Століттями люди використовували продукти своєї життєдіяльності як добрива. У них навіть є власна назва: :фекальні добрива”. Хоча не найкращий спосіб отримання врожаю, бо він сприяє поширенню хвороб: у людських екскрементах знаходяться патогени, котрі, як ви вже зрозуміли, вражають людей. Та у моєму випадку це не проблема. У фекалії потрапліть лише ті патогени, які я вже маю.

Через тиждень марсіянський ґрунт буде готовий для засівання. Та я ще не садитиму. Я розмажу його по подвійній площі. Він “заразить” новий марсіянський ґрунт. Ще через тиждень я зроблю знову подвоєння. І так далі. Звісно я увесь час додаватиму нові порції гною.

Моя дупа робить для мого порятунку не менше за мій мозок.

Ця ідея не нова. Люди дискутували десятками років про те, як отримати родючий ґрунт і марсіянського бруду. Я лише вперше випробую її на практиці.

Я понишпорив серед їстівних запасів і знайшов багато речей, які можна посадити. Горох, наприклад. Чи купа бобів. Ще я знайшов кілька картопляних бульб. Якщо хоч одна здатна прорости після стількох випробувань, це буде чудово. З майже нескіченним запасом вітамінів все, що мені потрібне, це калорії будь якого походження для виживання.

Загальна площа підлоги Габу приблизно 92 квадратних метри. Я хочу усю її віддати під свою задачу. Можна походити і по брудові. Хоч буде важко, та треба засипати усю підлогу шаром у 10 см. Значить я мушу перетягти 9,2 кубічні метри марсіянського ґрунту у Габ. Мабуть за раз через повітряний шлюз я можу перенести 1/10 кубічного метра, і щоб зібрати її доведеться попітніти. Та якщо усе піде за планом, то у результаті я матиму 92 квадратних метри родючого ґрунту.

Так, чорт забирай, я ботанік! Остерігайтесь моєї ботанічної сили!

Леле! Це варнацька робота!

Сьогодні я витратив 12 годин ПЧД для переносу землі у Габ. А укрити вдалося лише невеличкий кутик бази, можливо 5 квадратних метрів. З такою швидкістю знадобиться кілька тижнів щоб назбирати увесь ґрунт. Та нічого, часу у мене достатньо.

Спочатку кілька ПЧД були неефективними: я наповнював маленькі посудини і носив їх через повітряний шлюз. Відтак я порозумнішав і почав ставити велику ємність прямо у повітряному шлюзі і насипав у неї до верху малими посудинами. Це значно пришвидшило справу, бо на прохід через шлюз витрачається близько 10 хвилин.

Тепер усе болить. Совки, які у мене є, розраховані на взяття зразків, а не серйозне копання. Спина просто горить. Я попорпався у ліках і знайшов вікодин. Прийняв його 10 хвилин тому. Має скоро подіяти.

Але все одно приємно бачити поступ. Час змусити бактерії попрацювати на цих мінералах. Після обіду. Ніяких 3/4 порції сьогодні. Я заробив цілу.

Про одну річ я не потурбувався: вода.

Виявляється, що за мільйони років марсіянська поверхня втратила усю воду. Моє маґістерське звання запевняє мене, що рослинам потрібен саме вогкий ґрунт для проростання. Не кажучи вже про бактерій, які мають там поселитись першими.

На щастя у мене є вода. Та не достатньо.Щоб бути родючим, ґрунт потребує 40 літрів води на кубічний метр. Мій план розрахований на 9,2 кубічних метри ґрунту. То ж мені треба 368 літрів води, щоб полити його.

У Габі є чудовий водний відновлювач. Найкраща технологія на Землі. То ж НАСА подумало: “Навіщо доправляти туди багато води? Відправмо лише необхідний на випадок аварії мінімум.” Людина для комфортного стану потребує 3 літри води на день. Нам дали по 50 літрів на кожного. Тому загалом у Габі 300 літрів.

Отже мені не вдасться вкрити увесь Габ родючим ґрунтом. Я готовий віддати усі літри окрім аварійних 50. Тобто я можу полити 62,5 квадратних метри товщиною 10 см. Це десь 2/3 Габової підлоги. Має вистачити. Все одно поки що у мене є жалюгідні 5 квадратних метрів.

Потім я робив огидну справу: цілих три години розмазував лайно по марсіянському піску. Добре, що хоч не голими руками.

Я розрівняв пісок у кутку Габу шаром близько 10 см. Я застосував кілька коців і одностроїв моїх відлетілих колег, щоб створити стінки для мого міні городу (вигнуті стіни Габу створювали решту периметру). Відтак я офірував 20 літрів безцінної води богам ґрунту.

5 квадратних метри були саме тою площею для наявної у мене кількості гною. Я вивернув моє велике цебро з лайном на ґрунт і мало не обригався від смороду.

Цей сморід ще висітиме у повітрі деякий час. Я ж не можу просто відчини вікно. З іншого боку, до цього можна звикнути. Я переміщав ґрунт і лайно совком і знову розрівняв. Потім насипав зверху земного ґрунту. Вперед, бактерії. Я покладаюсь на вас.

Окрім усього іншого, согодні День Подяки. Моя родина збереться у Чікаґо на традиційну вечерю у батьківській хаті. Гадаю, там не було весело, бо ж я вже 11 днів мертвий. Дідько, можливо вони щойно збирались з приводу мого похорону.

Цікаво, чи дізнаються вони колись, що насправді сталось. Я був такий заклопотаний власним порятунком, що забув про власних батьків. Нині вони відчувають найсильніший біль. Я б усе віддав, щоб сповістити їх, що я живий.

Доведеться вижити, щоб це зробити.

Овва! Справа просувається.

Я наніс увесь потрібний пісок і можу починати. Тепер 2/3 бази укриті багном. І сьогодні я зробив перше подвоєння ґрунту. Пройшов тиждень, колишній марсіянський ґрунт став жирним і м’яким. Ще кілька таких подвоєнь, і город буде готовий.

Уся ця роботи сприяла моєму духові. Я не сидів без діла. Та ледве усе трохи вляглось, а я пообідав під музику Бітлз з колекції Джогансен, я знову засумував.

Якщо порахувати, то виявиться, що від голоду мене це не врятує.

Найкращий вибір щодо калорій - це картопля. Плодоносить вона добре і має хороший енерговміст (770 калорій на кілограм). Впевнений, що мої бульби проростуть. Та тільки я не можу вирощувати потрібну кількість. На 62 квадратних метрах я можливо забрав би 150 кг за 400 днів (це строк, коли у мене скінчиться їжа). У сумі це дає 115 500 калорій, тобто у середньому 288 калорій на день. З моїм зростом і вагою, якщо згодитись трохи поголодувати, потрібно 1500 калорій на день.

Це навіть не близько.

Значить з городу я не проживу. Але можу подовжити життя. Картопля додасть мені 76 днів.

Картопля росте безперервно, то ж за ці 76 днів я можу виростити ще 22 000 картопляних калорій, які подарують мені ще 15 днів. Після цього вже не буде сенсу продовжувати. Разом це дає мені близько 90 днів.

Тепер виходить, що я почну вмирати від голоду на 490-й Сол, а не 400-й. Це поступ, та надія врятуватись тримається на доживанні до Солу 1412, коли прилітає Арес 4.

Лишається близько тисячі днів, на які я не маю їжі. І не знаю, де її добути.

Трясця.