Марсіянин

Розділ 18

Ет…

Єдиний раз я чекав, що все піде за планом, розумієте?

Марс продовжує намагатись вбити мене.

Ну… Марс не палив Патфайндер. Тому виправлю сказане: Марс та моя дурість продовжують намагатись убити мене.

Гаразд, досить себе жаліти. Я не приречений. Просто все буде важче ніж планувалось. Я маю усе потрібне для порятунку. І Гермес все ще летить до мене.

Я виклав камінням напис кодом Морзе. “ПАТФАЙНДЕР ЗГОРІВ ВІД 9А. ВМЕР НАЗАВЖДИ. ПЛАН НЕЗМІННИЙ. ПОЇДУ ДО МЗЧ.”

Якщо доберусь до МЗЧ Аресу 4, усе буде добре. Але втративши зв’язок з НАСА, я мушу сам майструвати свій Великий марсіянський Віннібаго. (прим.п., Віннібаго - Winnebago Industries - виробник будинків на колесах у США)

Поки що я припинив усі роботи з ним. не хочу продовжувати без плану. Впевнений, НАСА мало багато різних ідей, та нині я маю вигадати одну власну.

Я уже сказав, Велика трійця (атмосферний регулятор, оксигенатор та відновлювач води) є критичними компонентами. У подорожі до Патфайндера я обійшовся без них. Я використав СО2 фільтри для регуляції атмосфери й узяв достатньо кисню та води на увесь час подорожі. Цього разу це не спрацює. Мені потрібна Велика трійця.

Проблема у тому, що вони споживають багато енергії, і мають працювати усю добу. Батареї ровера мають заряд на 18 кВт-год. Оксигенатор сам використовує 44,1 кВт-код на Сол. Розумієте мою проблему?

Знаєте що? “Кіловат-година на Сол” - це дуже складно говорити. Я вигадаю нову наукову назву для цієї одиниці. Один кіловат-година на Сол - це… це може бути що завгодно.... м-м-м… дідько... а біс із ним. Назву її “пірат-ніндзя”.

Отже, Велика трійця потребує 69,2 пн, більша частина чого припадає на оксигенатор й атмосферний регулятор. (Відновлювач води потребує лише 3,6).

Буду на чомусь заощаджувати.

Найпростіше зробити це з відновлювачем води. У мене 620 л води (я мав набагто більше до вибуху Габа). Мені потрібно лише три літри води на Сол, тому мого запасу вистачить на 206 Солів. Мине лише 100 Солів від мого від’їзду до того, коли мене заберуть (або я помру у процесі).

Висновок: мені не потрібен відновлювач води. Питиму скільки потребуватиму, викидатиму відходи назовні. Ага, саме так, Марсе, я обісцю й обісру тебе. Ось так тобі за постійні намагання вбити мене.

Отако. Я заощадив 3,6 пірат-ніндзів.

У мене прорив з оксигенатором!

Я витратив більшу частину дня переглядаючи тех. описи. Він нагріває СО2 до 900 С, відтак пропускає його через цирконієву електролітичну чарунку щоб вирвати звідти атоми вуглецю. Саме нагрівання газу потребує більшу частину енергії. Чому це важливо? Тому що я сам, а оксигенатор розрахований на шістьох. ⅙-а кількості СО2 означає ⅙-у енергії для нагрівання.

Тех. опис каже 44,1 пн, але увесь цей час споживалось 7,35 через зменшення навантаження. Це вже щось!

Ще лишається атмосферний регулятор. Він бере зразок повітря, визначає, що з ним не так й розв’язує проблему. Забагато СО2? Забрати його. Не достатньо О2? Додати трохи. Без нього оксигенатор не матиме користі. Щоб переробляти СО2, його потрібно відділити.

Регулятор вивчає повітря за допомогою спектроскопа, відтак розділяє гази шляхом надохолодження їх. Різні складові перетворюються у рідину при різних температурах. На Землі надохолодження такої кількості повітря забрало б до сміху велику кількість енергії. Але (про що я знаю напевне) це не Земля.

Надохолодження робиться помпуванням повітря у відділення з межами Габу. Повітря швидко охолоджується до зовнішньої температури, яка коливається від -150 С до 0 С. Коли тепло, використовують додаткове охолодження, але холодні дні можуть перетворити повітря у рідину задарма. Справжня витрата енергії починається, коли воно нагрівається назад. Якби воно поверталось у Габ не нагрітим, я б замерз до смерті.

“Чекай! - скажете ви. - марсіянська атмосфера не рідка. Чому ж атмосфера Габа зріджується?”

Атмосфера Габа у 90 разів щільніша, тому вона переходить у рідкий стан при значно вищих температурах. Регулятор бере найліпше з обох світів. Буквально. Для інформації: марсіянська атмосфера конденсується на полюсах. Насправді, вона затвердіває у суху кригу.

Проблема: регулятор споживає 21,5 пн. Навіть додавання ще енергетичних елементів з Габа заледве забезпечить енергією регулятор протягом Сола, не кажучи про енергію для їзди.

Потрібно думати далі.

Второпав. Я знаю як надати живлення оксигенаторові й атмосферному регулятору.

Проблема малих замкнутих просторів - отруйність СО2. У вас може бути увесь кисень світу, та якщо рівень СО2 підніметься до 1%, ви почнете куняти. При 2% будете як п’яний. При 5% важко лишитись притомним. 8% врешті уб’ють вас. Щоб вижити потрібен не кисень, потрібно позбавитись СО2.

Мені потрібен регулятор. Але оксигенатор мені потрібен не увесь час. Мені потрібно лише позбавитись СО2 у повітрі й додати кисню. У мене є 50 л рідкого кисню у 25-илітрових баках у Габі. Це 50 000 л у стані газу, досить, щоб прожити 85 днів. Не досить, щоб побачити мене врятованим, але дуже багато.

Регулятор може відділяти Со2 та зберігати його у баці, додаючи до мого повітря кисень, якщо потрібно. Коли у мене лишиться мало кисню, я можу зупинитись на день і використати усю мою енергію на роботу оксигенатора. Таким робом оксигенатор не споживатиме заряд, призначений для їзди.

Отже я триматиму вімкненим регулятор увесь час, але оксигенатор вмикатиму лише у дні, призначені цілком для нього.

Коли регулятор заморожує СО2, кисень та азот лишаються у стані газу, але все одно при -75 С. Якщо регулятор подасть їх назад у моє повітря без підігріву, я на години перетворюсь на Попсайкл. (прим.п., Popsicle - популярне у США морозиво на паличці) Більша частина енергії, спожитої регулятором, витрачається на підігрів того, що повертається у повітря, щоб зі мною не сталось згадане.

Але у мене є ліпший спосіб нагрівання. Дещо, що НАСА не стало б розглядати навіть у свій найбільш людиновбивчий день.

Це РІТЕГ!

Так, РІТЕГ. Ви мабуть пам’ятаєте його з моєї веселої подорожі до Патфайндера. Любенька брила плутонія, така радіоактивна, що вона дає 1 500 ватів тепла, з який 100 Вт перетворюється на електрику.куди діваються 1 400 Вт? Вони розсіюються у вигляді тепла.

Мандруючи до Патфайндера, мені довелось зняти ізоляцію з ровера, щоб випустити зайве тепло з тієї чортівні.

Я прикинув числа. Регулятор використовує 790 Вт щоб постійно підігрівати повітря. РІТЕГ-ових 1 400 Вт більш ніж достатньо для цієї задачі, а також щоб підтримувати прийнятну температуру у ровері.

Для перевірки я вимкнув нагрівачі у регуляторі й заміряв його споживання енергії. Через кілька хвилин я увімкнув їх назад. Ісусе Христе, яке ж холодне повітря було при поверненні. Але я отримав дані, яких потребував.

З нагріванням регулятор споживає 21,5 пн. Без нього… (барабанний дрібний бій) 1 пн. Саме так, майже уся енергія витрачалась на нагрівання.

Як і з більшістю життєвих проблем, цю можна розв’язати скринею чистого випромінення.

Решту дня я витратив на повторну перевірку своїх чисел й проведення додаткових перевірок. Усе сходиться. Я можу це зробити.

Сьогодні я буксирував каміння.

Я маю знати, яка енергетична ефективність буде у ровера-причепа. На шляху до Патфайндера на 18 кВт-год я мав 80 км. Цього разу навантаження буде набагато більшим. Я тягтиму причем з усім начинням.

Я під’їхав заднім ходом до причепа й зчепив буксировочні клямри. Досить легко.

Вже деякий час причеп був розгерметизований (адже у ньому зроблено кількасот маленьких дірочок), тому я відчинив обидвоє дверей повітряного шлюзу щоб мати прямий доступ до середини. Відтак закинув до середини купку камінюк.

Вагу довелось вгадувати. Найважча річ, яку я візьму з собою, це вода. 620 кг. Моя сухо заморожена картопля додасть ще 200 кг. Мабуть у мене буде більше сонячних стільників ніж раніше, а ще мабуть батарея з Габу. Плюс атмосферний регулятор й оксигенатор звісно. Замість того щоб зважувати усе те манаття, я примірився й вирішив, що воно буде 1 200 кг ваги.

Півметра кубічного базальту важить близько того (більш менш). Після двох годин важкої праці, впродовж котрої я ввесь час скиглив, усе це було завантажено.

Відтак, з двома повністю зарядженими батареями, я накручував кола навколо Габа, поки не виснажив їх обох.

При палючому максимальному погоні у 25 км/год, прогулянка не викликала збудження й захоплення. Але я був вражений тим, що ровер може підтримувати такий погін з усим тим додатковим вантажем. У нього неймовірний крутний момент.

Але закон фізики - це мале вперте лайно, і воно помстилося за додаткову вагу. Я отримав лише 57 км до закінчення заряду.

Ці 57 км були на пласкій землі, без потреби вмикати регулятор (котрий з вимкненим нагрівачем не багато споживає). Вважаймо для безпеки 50 км на день. С таким погоном знадобиться 65 днів щоб дістатись до Скіапареллі. Але це лише час у дорозі.

Час від часу мені потрібно буде зупинятись й давати оксигенатору споживати усю енергію. Як часто? Після купи розрахунків я визначив, що мій бюджет у 18 пн дозволить оксигенаторові зробити О2 на 2,5 дні. Мені доведеться зупинятись щодва-щотри Соли щоб відновити кисень. Мої 65 Солів перетворюються у 91!

Це достобіса довго.Я відірву собі голову, якщо доведеться так довго жити у ровері. У будь-якому разі я виснажений від піднімання каменюк й скигління через піднімання каменюк. Гадаю, я надірвав собі спину. Решту дня намагатимусь не напружуватись.

Так, я точно надірвав собі спину. Я прокинувся у агонії.

Тому я зробив перерву у роботі з ровером. Натомість я витратив день на прийом ліків та ігри з радіацією.

Спочатку я наївся вікодину для своєї спини. Слава медичним запасам Бека!

Відтак я поїхав за РІТЕГом. Він був саме там, де я його лишив, у ямці за 4 км від мене. Лише ідіот триматиме таку річ біля Габа. Та все одно я приніс його знову у Габ.

Він або уб’є мене, або ні. На те, щоб впевнитись, що він не зламається, було витрачено багато праці. Якщо я не можу довіряти НАСА, кому тоді взагалі я можу довіряти? (Поки що я забуду про те, що НАСА сказало нам закопати подалі цю річ.)

На зворотньому шляху я віз його на даху ровера. Це маля просто вивергає тепло.

У мене є трохи гнучких пластикових трубок, призначених для дрібних ремонтів відновлювача води. Як приніс РІТЕГ у Габ, я дуже обережно приклеїв трохи трубок навколо ребер теплорозсіювача. Використовуючи лійку, зроблену з аркушу паперу, я пустив воду по трубках, збираючи її у скриньку для зразків.

Без сумнівів вода нагрілась. Це звісно очікувано, та все ж приємно бачити, що термодинаміка поводиться слухняно.

Регулятор атмосфери працює не постійно. Погін криго-розділення залежить від погоди ззовні. Тому повернення холодного повітря відбувається не стійким потоком. А РІТЕГ продукує постійне передбачуване тепло. Він не може збільшувати свою віддачу.

Тому я нагріватиму воду РІТЕГом, щоб створити резервуар тепла, відтак я направлятиму повернене повітря бульбашками крізь цю воду. Такми чином мені не доведеться перейматись щодо часу повернення повітря. І мені не доведеться мати справу з несподіваними змінами температури у ровері.

Коли вікодин припинив діяти, моя спина розболілась ще більше. Потрібно менше напружуватись. Не можу ж я ковтати пігулки увесь час. Тому на кілька днів я відмовлюсь від важкої праці. На це час я зробив деяку вигадку вилучно для себе…

Я узяв Джоганесову люльку й вирізав із неї гамак. Відтак накрив раму запасним полотном для Габа, зробивши всередині западину, а з країв лишив полотно звисати. Притиснувши ці звислі краї камінням я отримав водонепроникну ванну!

Щоб наповнити її знадобилось лише 100 л.

Потім я поцупив з відновлювача води помпу. (Без увімкненого відновлювача води я якось проживу деякий час). Під’єднавши її до мого водонагрівача на основі РІТЕГа, я опустив вхідну й вихідну шланги у ванну.

Так, я знаю, що це смішно, та я не приймав ванну з самої Землі, а у мене болить спина. До речі, я все одно перебуватиму 100 Солів разом з РІТЕГом. Кілька додаткових не зашкодять. Це моє дурнувате пояснення, і я триматимусь його.

Щоб нагріти воду до 37 С знадобилось 2 години. Після цього я вимкнув помпуй заліз у ванну. Люди, все що я можу сказати: “А-а-аххххх.”

Якого дідька я не подумав про це раніше?

Минулий тиждень я присвятив проблемам свої спини. Біль не був сильним, але на Марсі немає жодного хіропрактика, тому я не ризикував.

Я двічі на день приймав ванну, багато лежав у своєму ліжку та дивився гімняні телесеріали з 70-х. Я вже передивився усю колекцію Ллюїс, але нічого іншого робити не було. Довелось передивлятись їх.

Я передумав багато думок.

Можна зробити усе ліпше, якщо мати більше сонячних панелей. 14 панелей, які я узяв до Патфайндера, давали 18 кВт-год, які могли зберігати батареї. Під час мандрівки я складав панелі у стос на даху. Причеп дозволяє зберігати ще 7 (йому бракуватиме половини даху через дірку, яку я нині вирізаю у ньому).

Потреби для цієї подорожі визначатимуться оксигенатором. Все зводиться до того, скільки я електрики на Сол я зможу дати цьому зажерливому маленькому гімнюкові. Я хочу мінімізувати кількість днів, коли я буду не у дорозі. Що більше заряду я зможу дати оксигенатору, то більше кисню він вивільнить, і то довше я зможу їхати між тими “повітре-Солами”.

Будьмо жадними. Скажімо, я можу знайти місце для ще 14 панелей замість 7. Не впевнений, як мені це зробити, та все ж припустімо таке. Це б дало мені для порядкування 38 пн, котрі перетворяться на 5,1 Сола кисню до один повітре-Сол. Мені доведеться зупинятись лише раз на п’ять Солів. Це вже набагато ліпше.

Плюс, якщо я зможу збільшити ємність батарей, то зможу проїжджати 100 км за Сол! Щоправда, легше сказати ніж зробити. Мені доведеться узяти 2 паливні елементи на 9 кВт-год з Габа й повантажити їх у ровер чи причеп. Вони не схожі на батареї ровера: вони ні малі, ні переносні. Досить легкі, але вельми великі. Можливо доведеться причепити їх до зовнішнього корпусу, а це з’їсть запаси моїх сонячних стільників.

100 км за Сол - це дуже оптимістично. Яле, скажімо, я зможу проїжджати 90 км за Сол, зупиняючись щоп’ять солів для відновлення запасів кисню. Я дістанусь до місця за 45 Солів. Це було б чудово!

З інших новин: я второпав, що мабуть НАСА сере цеглою. Вони слідкують за мною через супутники й не бачили, щоб я виходив з Габу впродовж шести днів. Раз моїй спині стало легше, настав час черкнути їм рядок.

Я попрямував назовні для ПЧД. Цього разу, будучи дуже обережним з викладанням каміння, я вивів кодом Морзе таке повідомлення: “ПОШКОДИВ СПИНУ. ВЖЕ ЛЕГШЕ. ПРОДОВЖУЄ ЗМІНУ РОВЕРА.”

На сьогодні фізичної праці було досить. Не хочу переробитись.

Гадаю, треба у ванну.

Сьогодні був час експериментів з панелями.

Спершу я перевів Габ у низькоенергетичний режим: без внутрішнього освітлення, усі не суттєві системи вимкнено, усе внутрішнє обігрівання призупинено. Все одно більшу частину дня я буду назовні.

Я зняв 28 панелей з сонячної ферми й відтягнув їх до ровера. Чотири години я їх складав різними способами. Бідолашний ровер виглядав як фургон з Beverly Hillbillies. Нічого із випробуваного не спрацювало.

Єдиний спосіб зібрати усіх їх 28 на даху - це зробити стос такий високий, що вони б попадали з даху на першому ж повороті. Якщо зв’язати їх разом, то вони зваляться просто як одне ціле. Якби я міг причепити їх міцно до ровера, тобі б сам ровер перекинувся. Я навіть не хотів це перевіряти. Це було очевидно, і я не хотів порозбивати усе.

Я все ще не видалив шматок корпусу з причепа. Половину дірок просвердлено, але я ще нічого не вирішив. Якщо лишити його на місця, я зміг би викласти чотири стоси по сім панелей. Це було добре - наче два таких ровери, яким я їхав до Патфайндера.

Проблема у тому, що мені потрібен цей отвір. Регулятор має бути у герметичному середовищі, а він завеликий щоб поміститися у ровері. До того ж оксигенатор теж має бути у герметичному середовище під час роботи. Мені він буде потрібен лише щоп’ять Солів, але що ж я робитиму того Сола? Ні, там має бути дірка.

Таким чином я зможу вкласти 21 панель. Потрібно притулити десь ще 7. Лишається одне місце для них - боки ровера й причепа.

Однією з мої попередніх модифікацій були “сакви”, перекинуті через ровер. Один бік тримав додаткову батарею (вкрадену з того, що нині причеп), а інший бік був повен каміння для противаги.

Цього разу вони мені не пригодяться. Я можу повернути другу батарею у причеп, звідки й брав. Насправді, це навіть заощадить мені надокучливу ПЧД на півшляху, яку я мав робити щодня для перекидання кабелів. Коли ровери сполучені, вони мають спільні ресурси разом з електрикою.

Я пішов та переставив батарею причепа. На це знадобилось дві години, але тепер вона на своєму місці. Я зняв сакви й відклав їх у бік. Вони можуть ще придатися. Якщо я чогось і навчився за час перебування у Клубі Марс, то це того, що все може виявитись корисним.

Я звільнив боки ровера й причепа. Після уважного оглядання їх я знайшов рішення.

Я зроблю Г-подібні скоби, які витикатимуться знизу від ходової частини загинами догори. Дві скоби на один бік, що створить полицю. Я зможу покласти панелі на полиці й схилити їх до ровера. Відтак прив’яжу їх до корпусу саморобною мотузкою.

Уцілому буде чотири “полиці”: дві на ровері, дів на причепі. Якщо скоби видаватимуться достатньо далеко, щоб вмістити дві панелі, я зможу зберігати таким робом 8 панелей. Це навіть на одну панель більше ніж я планував.

Ті скоби я зроблю і встановлю завтра. Міг би зробити це сьогодні, але вже стемніло, і мені ліньки.

Минула ніч була холодною. Сонячні стільники все ще були зняті з ферми, тому я лишив Габ у низькоенергетичному режимі. Опалення я увімкнув (я ж не божевільний), але налаштував внутрішню температуру на 1 С, щоб заощадити енергію. Пробудження за зимної погоди викликало несподівану ностальгію. Я, все ж, виріс у Чикаґо.

Але ностальгія тішила мене не довго. Я заприсягся завершити скоби сьогодні, щоб можна було повернути панелі на ферму. Тоді я зможу увімкнути кляте опалення знову.

Я попростував до посадкових опор МЗЧ, щоб добути метал на полиці. Більша частина МЗЧ була зроблена з композиту, але опори мали всотати шок від посадки. Для такого потрібен метал.

Я заніс опору у Габ, щоб не працювати зайвий раз у скафандрі для ПЧД. Вона являє собою трикутні ґратчасту балку з металевих смуг, які з’єднані болтами. Я розібрав її, отримавши купу металевих смуг.

Для вигинання скоб я використав молоток та… власне, це все. Виготовлення “Г” не потребує високої точності.

Потрібні були отвори, через які пройдуть болти. На щастя, мій дриль-убивця Патфайндера легко з цим впорався.

Причепити скоби до ходової частини причепа й ровера було просто. Деталі ходової можна знімати. Я просвердлив у них отвори, прикрутив скоби й поставив все туди, де зняв. Важлива примітка - ходова не є частиною герметичного відсіку. Отвори, які я просвердлив, не призведуть до втрати повітря.

Я перевірив скоби ударяючи їх камінням. Саме такі витончені речі роблять нас, міжпланетних науковців, відомими.

Переконавши себе, що скоби не зламаються при першому ж використанні, я перевірив нове розміщення панелей. Два стоси з семи стільників на ровері, ще сім на причепі, відтак по дві на полицю. Усе пасує.

Коли прив’язав стільники, трохи покатався з ними. Зробив кілька типових прискорень та гальмувань, повертання по радіусах, що зменшувались, і навіть різку зупинку. Стільники не зрушили з місця.

28 сонячних стільників, крихітко! Ще й місце для однієї додаткової!

Після радісного викидання кулаків, як роблять переможці, я вивантажив стільники й відтягнув їх назад на ферму. Завтра ніякого чикаґського ранку.

Я широко усміхаюсь. Усмішкою людини, котра побила свою автівку, але не зламала її. Це насправді багато рідший випадок ніж вам здається.

Я витратив сьогодні на прибирання непотрібних речей з ровера й причепа. І я був вельми агресивним у цій справі. Простір у герметичних відсіках має першочергове значення. Що більше сміття я викину з ровера, то більше простору буде для мене. Що більше сміття я викину з причепа, то більше запасів можна зберігати у ньому для мене та менше доведеться зберігати у ровері.

Перший на виліт: кожен транспорт мав лавку для пасажирів. Прощавай!

Наступний: немає причини причепові мати умови для життя. Кисневі баки, азотні баки, СО2 фільтри… усе не потрібне. Він ділитиме повітря з ровером (у якого є копії кожного з переліченого) і він везтиме регулятор й оксигенатор. Зважаючи на компоненти з Габа, які він везтиме, та ровер, утворюється дві зайві системи підтримки життя. Цього достатньо.

Відтак я висмикнув з причепа водійського фотеля й панель керування. Причеп буде фізично приєднаний до ровера. Він не робитиме нічого окрім волочіння слідом і подавання повітря. Йому не потрібне керування чи мізки. Попри це я зберіг його комп’ютер. Він маленький і легкий, тому я його візьму з собою. Якщо щось піде не так з комп’ютером ровера, у мене буде запасний.

У причепі тепер багато місця. Настав час для експериментування.

У Габа є дванадцять 9 кВт-год батарей. Вони великі й незручні. Більше двох метрів заввишки, півметра завширшки та ¾ метра завтовшки. Що більшими їх роблять, то менше маси вони витрачають на кВт-год заряду. Так, це суперечить інтуїції. Але якщо НАСА вирахувало, що можна збільшити об’єм щоб зменшити масу, вони не могли відступити від цього. Відправляти на Марс вантажі дуже дорого.

Я зняв два з них. Габ використовує батареї здебільшого вночі. Якщо вдається повернути їх до кінця дня, все має бути добре.

Тримаючи обидвоє дверей повітряного шлюза причепа відкритими, я зміг занести всередину першу батарею. Трохи погравшись у справжній тетріс, я знайшов спосіб відсунути першу батарею так, щоб пролізла друга. Разом вони займають усю передню половину причепа. Якби я не викинув раніше непотрібний мотлох, то ніколи б вмістив їх обидві.

Батарея причепа знаходиться у ходовій частині, але головна лінія живлення проходить через герметичний відсік. Так я зміг під’єднати батареї Габа напрямки. (Не так вже й легко у скафандрі для ПЧД).

Перевірка системи з ровера показала, що я правильно з’єднав дроти.

Все це може виглядати не важливо, але це насправді неймовірно. Це означає, що у мене буде 29 сонячних стільників та 36 кВт-год емності. Врешті я тепер здатен долати 100 км на день.

У всякому разі 4 дні з 5.

Згідно з моїм календарем зонд з додатковими запасами для Гермеса запустять з Китаю через два дні (якщо не буде затримок). Якщо все провалиться. уся команда буде у глибокій сраці. Я переймаюсь через це більше ніж через що-небудь інше.

Я перебуваю у смертельній небезпеці місяцями, можна сказати вже звик. Але тепер я знову нервуюсь. Вмерти - це погано, але смерть моїх колег - це багато гірше. І я не знатиму я пройшов запуск, поки я не дістанусь до Скіапареллі.

Хай щастить, друзі.