Марсіянин

Розділ 22

Маурс Валіс! Нарешті я тут!

Насправді це не великий здобуток. Я у дорозі лише 10 Солів. Але це хороша психологічна віха.

Поки що ровер та моя злидарська система життєзабезпечення працюють відмінно. Принаймні так, як варто очікувати від обладнання, яке використовували вдесятеро довше строку їх служби.

Сьогодні мій другий Повітряний день (перший був 5 Солів тому). Коли я складав цей розклад, то думав, що Повітряні дні будуть жахливо нудними. Та тепер я не можу дочекатись їх. Вони для мене як вихідні.

Звичайного дня я прокидаюсь, згортаю спальню, скиртую сонячні стільники, кермую чотири години, розкладаю сонячні стільники, розгортаю спальню, перевіряю усе обладнання (особливо уважно шасі ровера та колеса), відтак роблю звіт для НАСА кодом Морзе, якщо можу знайти неподалік достатньо каменів.

Повітряного дня я прокидаюсь та вмикаю оксигенатор. Сонячні панелі вже розкладені попереднього дня. Усе готове до роботи. Потім я відпочиваю у спальні чи ровері. Я маю увесь день для себе. Спальня дає достатньо місця, щоб я не почувався замкненим, а у комп’ютері достатньо лайняних телеповторів, щоб розважити мене.

Технічно, я досяг Маурс Валіс вчора. Але дізнався про це лише, коли глянув на мапу. Вхід у долину настільки широкий, що я не бачу стін каньйону.

Але тепер я точно у каньйоні. І його видолина рівна й пласка. Саме те, на що я сподівався. Це неймовірно: ця долина не була створена річкою, яка повільно вирізала її. Вона було створена гігантською повінню за один день. Мабуть це було пекельне видовище.

Якось дивно: я вже не у Ацидалійській рівнині. Я пробув там 457 Солів, майже півтора року, і більше ніколи не вернусь туди. Цікаво, чи відчуватиму я колись ностальгію з цього приводу.

Якщо буде це “колись”, я буду радий трохи помучатись через ностальгію. Але нині я просто хочу додому.

- Вітаємо вас знову на Звіті Про Марка Уотні від Сі-Ен-Ен, - сказала Кеті у камеру. - Ми говоримо з нашим частим гостем доктором Венкатом Капуром. Докторе Капур, гадаю, всіх нині турбує спільне питання: “Чи приречений Марк Уотні?”

- Сподіваємось, що ні, - відповів Венкат. - Але на нього чекає важка борня.

- Згідно з вашими останніми супутниковими даними, пилова борва в Арабській країні анітрохи не ослабла і завадить проникненню 80% сонячного світла. Так?

- Це правда.

- А єдине джерело енергії Уотні - це його сонячні панелі, правильно?

- Так, правильно.

- Чи зможе ровер після таких змін працювати на 20% енергії?

- Ми не знайшли жодного способу здійснити це, ні. Лише система життєзабезпечення потребує більше енергії ніж згадана кількість.

- Скільки часу лишилось перед його входом у зону бурвію?

- Він щойно в’їхав у Маурс Валіс. При його погоні їзди, він опиниться на краю території борви у Сол 471. Це за 12 днів відсьогодні.

- Безумовно, він побачить, що щось не так, - сказала Кеті. З такою низькою проглядністю, йому знадобиться не багато часу, щоб зрозуміти, що у його сонячних стільників проблеми. Він не може просто розвернутись на тому місці?

- На жаль, усе працює проти нього, - сказав Венкат. - Край шторму - це не магічна лінія. Це просто місцевість, де пил стає трохи щільнішим. Щільність зростатиме більше і більше поки він їхатиме далі. Це буде вельми непомітно: щодня ставатиме трошки темніше ніж попереднього дня. Надто повільно, щоб помітити.

Іенкат зітхнув.

- Він проїде сотні кілометрів, намагаючись зрозуміти, чого його сонячні панелі втрачають ефективність, перш ніж він помітить хоч якісь проблеми з проглядністю. І борва рухається на захід, а він - на схід. Він буде заглибоко щоб вибратись звідти.

- То ми просто спостерігаємо за розгортанням трагедії? - спитала Кеті.

- Завжди є надія, - сказав Венкат. - Можливо він здогадається швидше ніж ми думаємо і розвернеться вчасно. Можливо борва несподівано розвіється. Можливо він знайде спосіб для роботи життєзабезпечення на меншої кількості енергії ніж на нашу думку можливо. Марк Уотні тепер знавець з виживання на Марсі. Якщо хтось і може таке зробити, то це він.

- Дванадцять днів, - сказала Кеті у камеру. - Уся Земля дивиться, але неспроможна допомогти.

Ще один Сол без подій. Завтра Повітряний день, отже це щось на кшталт мого п’ятничного вечора.

Я вже проїхав майже половину Маурс Валіс. Як і сподівався, просуваюсь досить легко. Ніяких суттєвих змін висоти. Заледве трапляються якісь перешкоди. Лише гладенький пісок з камінням меншим ніж півметра.

Можливо вам цікаво як я орієнтуюсь. Коли я вирушив за Патфайндером, я пильнував рух Фобоса по небу, щоб визначити вісь схід-захід. Але Патфайндер був легкою мандрівкою порівняно з цією, і я робив це переважно за прикметами на місцевості.

Цього разу все не так легко. Моя “мапа” (так, яка вже є) складається з супутникових знимок занадто низькою розрізнювальної здатності, щоб мати якусь користь. Я бачу лише великі прикмети на кшталт кратерів діаметром 50 км. Ніхто не чекав, що я так далеко зайду. Єдина причина володіння мною високочітких зображень ділянки Патфайндера - це тому, що вона була внесена у потреби для примарсення - на випадок, якщо Мартінез буде змушений сідати далеко від нашої цілі.

Тому цього разу мені потрібен був надійний спосіб визначити своє місце перебування на Марсі.

Широта й довгота - ось ключ. З першим просто. Древні морці на Землі відразу розібрались з нею. Земна 23,5 градусна вісь вказує на Полярну зірку. Нахил Марсу ставить трохи більше 25 градусів, отож він вказує на Денеб.

Зробити секстант не важко. Все що вам треба, це рурка, щоб дивитись через неї, нитка, вАга та щось, що позначатиме кути. Я зробив його менш ніж за годину.

Тому я виходжу надвір щовечора з саморобним секстантом і шукаю Денеба. Якщо подумати, то це досить смішно. Я у скафандрі на Марсі, і я орієнтуюсь за допомогою приладів із 16-го сторіччя. Але ж слухайте, вони прицюють!

Довгота - інша річ. На Землі найраніший спосіб визначити довготу вимагав знання точного часу, відтак порівняти його з положенням сонця на небі. Складністю цього метода у той час була необхідність винайти годинник, який би працював на човні (маятникові дзиґарі не працюють на човнах). Найкращі вчені тієї доби працювали над цією проблемою.

На щастя, у мене є точний годинник. Зараз просто пере очима у мене чотири комп’ютери. І у мене є Фобос.

Через те, що Фобос перебуває сміховинно близько до Марсу, він облітає навколо планети менш ніж за одну марсіянський день. Він рухається з заходу на схід (на відміну від сонця й Деймоса) і заходить щоодинадцять годин. І звісно, він рухається дуже передбачуваним шляхом.

Я просиджую без діла 13 годин щосола, поки сонячні панелі заряджають батареї. Фобос обов’язково зайде щонайменше один раз за той час. Я нотую час цієї події. Потім підставляю його у потворну формулу, яку я вивів, і я отримую довготу.

Отже визначення довготи вимагає заходу Фобоса, а визначення широти вимагає ночі, щоб я міг побачити Денеба. Це не дуже швидка система. Але вона мені потрібна лише раз на день. Я вираховую своє розташування, коли стою, і покладаюсь на нього під час подорожі наступного дня. Виходить щось на зразок методу послідовних наближень. Поки що він працює. Та хто знає? Вже уявляю себе з мапою, і я чухаючи потилицю намагаюсь зрозуміти, як я опинився на Венері.

Майнді Парк звичним рухом збільшила останнє супутникове фото. У центрі було видно табір Уотні, сонячні стільники за його звичкою були розкладені по колу.

Спальня була надута. Перевіривши дату й час на зображення, вона зрозуміла, що це було знято в полудень за місцевим часом. Вона хутко відшукала звіт про статус - Уотні завжди викладав його коло ровера, якщо каміння було достатньо, звичайно з північного боку.

Щоб заощадити час, Майнді сама вивчила код Морзе, тому їй вже не треба щоранку визначати кожну букву окремо. Починаючи е-лист, вона вказала список адрес людей, котрі хотіли знати щоденний звіт Уотні про статус (і цей список невпинно збільшувався).

“ЗА РОЗКЛАДОМ 495 СОЛА ПРИБУТТЯ.”

Вона насупилась й додала: “Примітка: 5 Солів до входу у зону бурі.”

У долині Маурс було весело, поки вона не скінчилась. Тепер я у Арабській країні.

Я щойно перетнув її межу, якщо мої розрахунки довготи й широти правильні. Але навіть без математики легко побачити, що місцевість змінюється.

Впродовж двох минулих Солів я витратив майже увесь свій час на підйом, рухаючись увесь час вгору заднім схилом Маурс Валіс. Це був не крутий підйом, але постійний. Тепер я на значно більшій висоті. Ацидалійська рівнина (де нудьгує самотній Габ) розташована 300 метрами нижче нульової позначки, а Арабська країна - на 500 м. Отже я піднявся на два з половиною кілометри.

Цікаво, що таке нульова позначка? На Землі це рівень моря. Очевидно, це не працює на Марсі. Тому одягнені у лабораторні халати розумаки згуртувались та вирішили призначити нульову позначку Марсу там, де тиск повітря дорівнює 610,5 паскалів. Це близько 500 метрів вгору від того місця, де я зараз перебуваю.

Тепер справи ускладнились. На Ацидалійській рівнині, якщо я збивався з курсу, я міг просто повернути у правильному напрямі зпираючись на нові дані. Пізніше, у Маурс Валіс, помилитись було просто неможливо. Я мав просто рухатись вздовж каньйону.

Тепер я опинився у небезпечному районі. Такому районі, де ви тримаєте двері ровера замкненими й ніколи цілком не зупиняєтесь на перехрестях. Ну, не зовсім так, але збиватись тут з дороги не бажано.

У Арабській країні є великі страшні кратери, які я маю оминати. Якщо я погано прокладу путь, я опинюсь на краю одного з них. Я не можу просто з’їхати одним схилом та виїхати другим. Виїзд на схил потребує величезку кількість енергії. Пласким степом я можу подолати 90 км за день. Крутим схилом, якщо дуже пощастить, - 40 км. До того ж, кермування на схилі - це небезпечно. Одна помилка - і ровер перевернеться. Навіть думати про це не хочу.

Так, мені доведеться врешті з’їхати до Скіапареллі. Цього не уникнути. Я маю бути дуже обережним.

Менше з тим, якщо я опинюсь на краю кратера, мені доведеться повернутись до зручнішого місця. А тут просто справжній клятий лабіринт із кратерів. Я повинен бути уважним, пильнувати увесь час. Треба орієнтуватись ще по місцевих прикметах на додачу до широти й довготи.

Моє перше випробування - це проїхати між кратерами Резерфорда та Трувело. Має бути не надто важко. Вони розділені 100 км. Навіть я не зможу все тут просрати, правда?

Правда?

Мені вдалось пройти по мотузку між Резерфордом та Трувело без пригод. Визнаю, ширина мотузка була 100 км, і що?!

Зараз я насолоджуюсь своїм четвертим Повітряним днем подорожі. Я був у дорозі 20 Солів. Поки що все за розкладом. Відповідно до моїх мап, я проїхав 1 440 км. Не зовсім половина путі, але майже.

Увесь цей час я збирав зразки ґрунту й каміння на кожному місці стоянки. Те ж саме я робив на шляху до Патфайндера. Але цього разу я знаю, що НАСА стежить за мною. Тому я позначаю кожен зразок відповідним Солом. Вони знатимуть моє розташування до дідька ліпше за мене. Вони можуть пов’язати зразки з їхнім місцем пізніше.

Це можу виявитись марнуванням сил. Навряд чи у МЗЧ буде велика вантажопід’ємність, коли я злітатиму. Щоб перехопити Гермеса, я муситиму досягти погону відриву від планети, але він був спроектований лише для виходу на орбіту. Єдиний спосіб розігнати його до потрібного погону - це скинути багато ваги.

Принаймні це підтасовування буде завданням НАСА, не моїм. Коли я дістанусь до МЗЧ, я знову буду на зв’язку з ними, і вони зможуть розказати мені, які треба зробити переробки.

Мабуть вони скажуть: “Дякуємо за збирання зразків. Але залиш їх на Марсі. І одну із свої рук. Вибери, яка тобі подобається менше.” Але на малоімовірний випадок, якщо мені дозволять їх узяти, я продовжую їх збирати.

Наступні кілька днів мандрів мають бути легкими. Наступна велика перешкода - це кратер Март. Він точно на прямому шляху до Скіапареллі. Це коштуватиме мені сотні кілометрів кружного шляху, але нічого з цим не зробиш. Спробую націлитись на південний край. Що ближче я підберусь до нього, то менше часу змарную на об’їзд.

- Ти читав сьогоденні новини? - спитала Ллюїс, витягаючи свою їжу з мікрохвильовки.

- Так, - сказав Мартінез, сьорбаючи свій напій.

Вона сіла з протилежного від нього боку столу у Реку. Обережно відчинивши гарячий пакунок, вона лишила його на хвильку, щоб той охолов.

- Марк в’їхав у пилову бурю учора, - сказав він.

- Ми повинні бути готові до імовірності, що він не дістанеться до Скіапареллі, - сказала Ллюїс. - Якщо це станеться, ми повинні не занепадати духом. У нас попереду ще довга путь перш ніж ми опинимось вдома.

- Він вже був мертвим, - сказав Мартінез. - Це дуже нас гнітило, та ми оволоділи собою. Крім того, він не помре.

- Мало віриться, Ріку, - сказала Ллюїс. - Він вже на 50 км заглибився у шторм і проїду ще 90 км за Сол. Він буде надто глибоко щоб вернутись.

Мартінез заперечно захитав головою.

- Він прорветься, капітане. Майте віру.

Вона сумно усміхнулась.

- Ріку, ти ж знаєш, що я не релігійна людина.

- Знаю, - сказав він. - Я говорю не віру у Бога, я говорю про віру у Уотні. Подивсь скільки лайна Марс вигорнув на нього, а він усе ще живий. Він виживе і тепер. Не знаю як, але виживе. Він тямущий сучий син.

Ллюїс почала їсти.

- Сподіваюсь, ти маєш рацію.

- Хочете закластись на 100 доларів? - сказав з посмішкою Мартінез.

- Звісно, ні, - сказала Ллюїс.

- Ото ж бо, - він усміхнувся.

- Я ніколи не закладатимусь на смерть члена команди, - сказала Ллюїс. - Але це не означає, що я думаю, що він…

- Бла-бла-бла, - перервав її мову Мартінез. - Глибоко у душі ти думаєш, що йому це вдасться.

П’ятий Повітряний день, і поки що все гаразд. Завтра оминатиму з півдня кратер Март. Після нього буде легше.

Я перебуваю поміж купи кратерів, які утворюють трикутник. Я називаю його Трикутником Уотні, тому що після того, через що я пройшов, марсіянське лайно повинно отримувати назви на мою честь.

Трувело, Беккерель та Март утворюють вершини трикутника, і ще 5 інших великих кратерів розташовані вздовж сторін. В звичайних умовах це не було б проблемою, але з моєю вкрай спрощеною навігацією я легко можу опинитись на межі одного із них, і тоді мені доведеться повертатись назад.

Після Марту я виїду з Трикутника Уотні (так, я все більше звикаю до цієї назви). Відтак я безперешкодно поїду навпрошки до Скіапареллі. Ще багато кратерів траплятиметься на шляху, але вони порівняно малі, і об’їхати їх буде не довго.

Це великий поступ. Арабська країна звісно більш кам’яниста ніж Ацидалійська рівнина, але анітрохи не схожа на не, чого я боявся. Я зміг переїхати через більшість каменів, або проз тих, що були надто великими.

Лишилось подолати 1 435 км. МЗЧ Аресу 4 перебуває у південно-західній частині Скіапареллі. Основна мета Аресу 4 - огляд довгостокового впливу марсіянської погоди на глибокі шари, оголені у кратері.

Принаймні таким був початковий план. Я заберу їхній МЗЧ, а капітан Ллюїс не повернула Гермеса, тому ми зруйнували усе. Мабуть вони просто пошлють іншого МЗЧ та чекатимуть наступного вікна.

Я зробив невеличке дослідження Скіапареллі й помітив хорошу річ. Найкращий спуск знаходиться точно переді мною. Мені взагалі не доведеться їхати периметром. І спуск легко віднайти, навіть якщо ви не вмієте орієнтуватись. Найпівнічніший край має на собі менший кратер, і саме цю прикмету я й шукатиму. На південний захід від того малого кратера є пологий схил у басейн Скіапареллі.

Малий кратер не має імені. Принаймні згідно мапи, яка у мене є. Тому я назву його Вхідним кратером. Бо я можу.

Серед інших новин: моє обладнання виказує ознаки старіння. Не дивно, якщо зважити на те, що його термін придатності до стобіса давно минув. Впродовж двох минулих Солів батареям знадобилось більше часу на перезаряджання. Просто сонячні стільники вже не можуть виробляти таку ж потужність як раніше. Нічого страшного, просто треба трохи довше заряджати.

Що ж, я таки обісрався.

Я обов’язково мало статись. Я непевно орієнтувався і опинився на кряжі кратера Март. Так як він сягає 100 км у ширину, я не маю огляду його усього, а тому не знаю, у якій саме частину кола перебуваю.

Кряж тягнеться перпендикулярно до напряму мого руху, то ж я не маю жодної гадки, куди я маю звернути. А я не хочу вибрати довгий шлях околяса, якщо можна його уникнути. Початково я хотів обійти з півдня, але через те, що я збився з дороги, північ може так само виявитись найкращим шляхом.

Доведеться чекати наступного проходу Фобоса, щоб отримати мою довготу, і доведеться чекати ночі, щоб побачити Денеба для моєї широти. Отже на сьогодні їзда закінчилась. Я подолав 70 км з 90, які звичайно проїжджаю. Тому це не велика втрата потенційного кермування.

Март не дуже крутий. Я певно міг би просто з’їхати донизу з одного боку й вгору на другому боці. Він досить великий, щоб я отаборився у нього всередині на одну ніч. Але я не хочу наражатись на зайвий ризик. Схили - це погано, і їх треба уникати. Я дав собі достатній запас часу, тому робитиму усе безпечно.

Я закінчую сьогоденне правування та розкладаюсь для підзарядки. Імовірно у будь-якому разі це слушна думка, зважаючи на поведінку сонячних стільників - це дасть їм більше часу для роботи. Минулої ночі вони знову діяли не на повну потужність. Я оглянув усі з’єднання й переконався, що на них немає пилу, але вони все одно виробляють менше 100%.

У мене проблеми.

Я спостерігав учора за двома проходами Фобосу та видивився минулої ночі Денеба. Я визначив моє розташування як міг точно, і воно було не тим, яке мені баглось побачити. Наскільки я можу сказати, я втрапив точно в середину кратера Март.

Ла-а-айно-о-о!

Це не найгірший випадок. Я можу піти на північ чи на південь, і це буде десь однаково. Виправити курс коштуватиме мені щонайменше одного дня. Усе через те, що учора я їхав у хибному намрямі.

Це засмучує, але проблеми у мене не через те.

Я все ще хотів знайти найкращий шлях, і я не був на 100% певен де перебуваю. Тому я витратив трохи часу цього ранку. До вершини кряжа було більше кілометра. Такі відстані люди на Землі долають пішки не задумуючись, але у ПЧД скафандрі - це справжня мука.

Не можу дочекатись появи у мене онуків. “Коли я був молодшим, я ходив до краю кратера. Вгору! У ПЧД скафандрі! На Марсі, ти мале сруля! Чуєш? На Марсі!”

Хай там як, а я все ж дістався краю, і розбий мене грім - тут чудовий краєвид. З мого узвишшя переді мною відкривалась приголомшлива панорама. Я подумав, що можливо зможу побачити віддалений бік кратера Март, і можливо визначу північ чи південь є найкращим шляхом щоб об’їхати його.

Але протилежний бік я не побачив. У повітрі був якийсь серпанок. Таке буває: Марс має погоду, вітер та пил врешті решт. Але виглядало воно млистіше ніж мало бути. Я звик до широкополих ланів Ацидалійської рівнини, мого колишнього притулку у преріях.

Відтак справи стали дивнішими. Я повернувся й поглянув на ровера й причеп. Усе було, як я і залишив ( на Марсі дуже мало крадіїв автівок). Але простір видавався багато прозорішим.

Я подивився знову на схід через Март. Відтак на захід на обрій. Відтак на схід, відтак на захід. Кожен поворот змушував мене повертати усе тіло, інакше у ПЧД скафандрі не буває.

Учора я минув кратер. Він близько 50 км звідси на захід. І його легко побачити на обрії. Але дивлячись на схід, я не можу нічого розгледіти на тій же відстані. Кратер Март завширшки 110 км. При проглядності 50 км я повинен бачити принаймні чітко виражену кривизну кряжа. Але я цього не бачу.

Що за хрінь?

Спочатку я не знав який зробити висновок. Але брак симетрії стурбував мене. І я звик бути підозріливим до усього. Саме тоді кілька речей разом підвели мене до осяяння:

1. Єдине пояснення несиметричної проглядності - це пилова борва.

2. Пилова борва зменшує ефективність сонячних стільників.

3. Мої сонячні стільники впродовж кількох Солів втрачали ефективність.

З цього я зробив такі висновки:

1. Уже кілька Солів я знаходжусь у пиловій борві.

2. Лайно!

Я не просто у пиловій борві, вона ще й стає щільнішою при наближенні до Скіапареллі. Кілька годин тому я переймався шляхом довкола кратера Март. Тепер мені треба оминути дещо до стобіса більше.

І мені треба поспішати. Пилова борва рухається. Лишатись на місці означає, що скоріш за все нею накриє. Але ж яким шляхом рухатись?Це вже питання не ефективності. Якщо піду неправильно, то наїмся пилу й помру.

У мене немає супутникових зображень. У мене немає можливості дізнатись про розміри чи форму шторму, чи його напрям руху. Друже, я усе віддав за 5 хвилин розмови з НАСА. Тепер, коли я про це думаю, певно НАСА сере цеглинами спостерігаючи за цією виставою.

Час спливає. Я маю визначити як власне мені визначити, що я маю знати про бурю. І я маю це зробити зараз.

І саме цієї миті нічого не спадає на думку.

Майнді допленталася до свого комп’ютера. Сьогоднішня зміна почалась о 2:10 по обіді. Її розклад збігався з розкладом Уотні. Вона спала коли він спав. Просто Уотні спав вночі на Марсі, у той час як Майнді мала пересувати початок робочого періоду на 40 хвилин щодня, наліплюючи алюмінієву фольгу на вікна, щоб хоч трохи поспати.

Вона завантажила найостанніші супутникові знимки. Вона підняла брову. Він ще не розіпнув намет. Зазвичай він виїжджав рано вранці, як тільки посвітліло достатньо щоб орієнтуватись. Відтак він користувався полуденним сонцем щоб найліпше зарядитись.

Та сьогодні він не зрушився, і так було минулого ранку.

Вона оглянула місце довкола ровера й спальні у пошуках повідомлення. Вона знайшла його на звичному місці (північний бік табору). Читала код Морзе, а її очі ширше розплющувались.

“ПИЛОВА БОРВА. СКЛАДАЮ ПЛАН.”

Незграбно схопивши стільниковий телефон вона набрала особистий номер Венката.