Марсіянин

Розділ 7

Я нещодавно закінчив робити воду. Я більше не під загрозою підірвати себе. Картопелька росте добре. Нічого не намагалось мене убити впродовж тижнів. На Марсі справи йдуть спокійно.

Час подумати про далеке майбутнє.

Навіть якщо я знайду спосіб повідомити НАСА, що живий, нема гарантії, що вони зможуть врятувати мене. Я маю бути активним. Потрібно зметикувати, як дістатись до Аресу 4.

Буде не легко.

Арес 4 примарситься у кратері Скіапареллі, за 3 200 км звідси. Насправді, їхній МЗЧ уже там. Я знаю, бо бачив, як Мартінез садив його.

Потрібно 18 місяців, щоб МЗЧ виробив собі пальне, тому його першим НАСА відправляє сюди. Відправляючи його на 48 раніше, отримуюєте значно більше часу на випадок, якщо паливна реакція йтиме повільніше ніж очікувалось. Та більш важливо, що це дає можливість для точної м’якої посадки, виконуваної дистанційно пілотом з орбіти. Пряме дистанційне керування з Г’юстону не варіант. Вони на відстані від 4 до 20 світлових хвилин звідси.

МЗЧ Аресу 4 впродовж 11 місяців летів до Марса. Спалюючи менше пального і приймаючи довший шлях, він дістався сюди близько того ж часу, що і ми. Як і очікувалось, Мартінез посадив його красиво. Це була одна з останніх справ, які ми зробили перед тим, як ми розсілись у нашому МПЧ і попрямували до поверхні. Ех, приємні старі часи, коли поряд була команда.

Я щасливець. 3 200 км - це ще не дуже погано. Могло бути і 10 000 км звідси. А так як я на найпласкішій частині Марса, перші 650 км - гарна, гладенька поверхня (слава долини Ацидалії!), але решта шляху - гидке, кострубате, усіяне кратерами пекло.

Звісно, мені доведеться їхати ровером. І вгадайте що? Вони не проектувались для масштабних континентальних подорожей.

Це буде справжня дослідницька робота, з купою експериментів. Доведеться стати маленьким НАСА, яка шукає спосіб дослідити далекі від Габу місця. Добра новина у тому, що я маю багато часу на роздуми. Майже 4 роки.

Деякі речі очевидні. Доведеться використовувати ровер. Це триватиме довго, тому треба взяти харчі. Треба буде підзаряджатись у дорозі, а ровери не мають сонячних панелей. Доведеться вкрасти трохи з сонячної ферми Габу. Упродовж подорожі мети треба буде дихати, їсти і пити.

На щастя, технічні дані для всього, що мені треба, є прямо тут у комп’ютері.

Доведеться пристосувати ровер. Фактично, він має стати мобільним Габом. Для цього я візьму ровер 2. У нас виникли певні стосунки після того, як я перебув два дні у ньому протягом “Великого гідрогенового жаху 37-го Сола.”

Думати треба одразу про купу речей. Тому наразі я поки подумаю про електрику.

Наша місія мала радіус охоплення 10 км. Передбачаючи, що ми не їздитимемо по прямим лініям, НАСА зробила ровери здатними проїхати 35 км на повній зарядці. Це на пласкій, рівній поверхні. Кожен ровер має батарею на 9 000 Вт-годин.

Крок номер 1 - забрати з ровера 1 батарею і втановити її у ровер 2. Та-дам! Я щойно подвоїв витривалість на одній зарядці.

Але є одне ускладнення. Опалення.

Частина енергії батареї витрачається на опалення ровера. Марс дуже холодний. Зазвичай, ми мали робити усі ПЧД не довшими 5 годин. Та я житиму у ньому 24 ½ години на добу. Згідно з документацією, нагрівальне обладнання висмоктує до 400 Вт. Якщо не вимикати його увесь час, то дійде до 9 800 Вт на день. Більше половини мого енерго запасу, кожного дня!

Але у мене є вільне джерело тепла - я. Кілька мільйонів років еволюції спорядили мене “теплокровною” технологією. Я можу одягтись у кілька шарів. Також, ровер має добру ізоляцію. Цього має вистачити. Мені потрібен кожен ватт енергії.

Так як мені все одно доведеться заощаджувати, я можу взагалі від’єднати нагрівач і використовувати УСЮ енергію для руху (мінус непомітна частка для компьютеру, підтримки життя і под.)

Згідно з моїми нудними розрахунками, рух на ровері споживає 200 Вт пального на 1 км, то ж використовуючи усі 18 000 Вт отримуємо 90 км подорожі. Це вже суттєво.

Насправді. я ніколи не проїду 90 км на одному заряді. Доведеться долати пагорби, нерівну місцевість, піски і под. Та це не погана прикидка. Вона вказує на те, що знадобиться щонайменше 35 днів, щоб дістатись до Арему 4. Мабуть це буде ближче до 50. Але це принаймні здійсненно.

Якщо їхати ровером на найбільшій його швидкості 25 км/год, пройде 3 ½ години до повної розрядки батареї. Було б добре заряджати батареї протягом решти дня. Можна їхати у сутінках, лишивши сонячну частину доби для заряджання. Цієї пори року я маю близько 13 годин світла щодня. Скільки ж сонячний панелей доведеться поцупити з Габової ферми?

Дякувати сумлінним платникам податків Америки, у мене є більше 100 квадратних метрів найдорожчих сонячних панелей усіх часів. Їхня ефективність сягає захмарних 10,2%, а це добре, бо Марс отримує менше сонця ніж Земля. Лише від 500 до 700 ватт на квадратний метр (порівняйте з 1400, які мають розбалувані земляни).

Коротко кажучи, мені треба 28 квадратних метрів сонячних стільників. Це 14 панелей.

Я можу встановити дві групи по 7 на даху. Вони звисатимуть за межі ровера, але доки вони міцно тримаються, все буде добре. Щодня після кермування я розгортатиму їх і потім… чекатиму увесь день. Повірте, це буде нудно.

Ну, це хоча б початок. Завдання на завтра - перенести батарею з ровера 1 на ровер 2.

Іноді щось зробити легко, а іноді - навпаки. Витягти батарею з ровера 1 було легко. Я зняв два затискачі з піддону і батарея просто випала. Від’єднати кабелі теж було легко. Це були просто дві багатоконтакті розетки.

А от встановлення батареї на ровер 2 - це зовсім інша оповідка. Її просто нема куди там притулити.

Батарея величезна. Я заледве зміг перетягнути її. І це у марсіянському полі сили тяжіння.

Вона просто занадто велика. У піддоні не вистачить місця для другої. На даху теж нема місця. Бо туди я поставлю сонячні стільники. Усередині кабіни теж немає місця, та і крізь повітряний шлюз вона б не протиснулася.

Але відкиньмо страх, я рішення знайшов.

На випадок надзвичайної ситуації, зовсім не схожої на мою теперішню, НАСА приготувало 6 квадратних метрів полотна, з якого зроблено Габ, і деяку кількість неймовірної смоли. Тієї ж, за допомогою якої я фактично врятувався 6-го Сола (я про набір для латання, використаний на дірці у моєму скафандрі).

У разі пробиття Габу усі мали бігти до повітряних шлюзів. Правила вимагали дозволити йому луснути, а не ризикувати життям під час спроб відвернути це. Потім, ми б мали надягти скафандри і оглянути пошкодження. Після того, як знайдемо місце пробиття, ми б мали залатати його запасним полотном для Габу і смолою. Відтак знову накачати повітря і вважай - усе як нове.

6 квадратних метрів запасного полотна були у зручному вигляді - 1х6 метрів. Я нарізав широких 10 см стрічок, а потім зробив із них щось на зразок упряжі.

Із смоли і ременів я зробив дві 10-иметрові петлі. Потім приліпив на кожен кінець по шматку полотна. Тепер у мене були примітивні кульбачні торби для ровера.

З кожним днем це все більше скидалося на “Wagon Train”. (прим. перекладача, “Wagon Train” американський серіал-вестерн, що виходив на NBC у 1957-62 р.р. а потім на ABC у 1962–65 р.р.)

Смола починає тужавіти майже відразу. Але краще почекати годину. Так я і зробив. Потім я одягся у скафандр і пішов до ровера.

Я перетягнув батарею до боку ровера і зачепив її одним кінцем упряжі. Потім перекинув інший кінець через дах. Інший бік упряжі я навантажив камінням. Коли обидві ваги були майже рівними, я зміг потягнути каміння донизу щоб підняти батарею.

Слава!

Від’єднав батарею ровера 2 і під’єднав з ровера 1. Потім зайшов у ровер через повітряний шлюз і перевірив усі системи. Усе було як годиться.

Я трохи покатався на ровері довкола, щоб переконатись, що упряж досить міцна. Мені трапилось кілька величеньких камінців, і я трусонув усе переїздом через них. Упряж витримала. Так, чорт забирай.

Деякий час я думав, як під’єднати другу батарею до основної мережі. Дійшов висновку “Най його мамі.”

Потреби увесь час мати електроживлення немає. Коли Батарея 1 виснажиться, я вилізу назовні, від’єднаю Батарею 1 і під’єднаю Батарею 2. А що? Це ПЧД на 10 хвилин, раз на день. Доведеться ще змінювати батареї при зараджання., та знову - і що?

Решту дня я витратив на обмітання сонячних панелей. Скоро я зніматиму їх.

Із сонячними стільниками було набагато простіше ніж з батареями.

Вони тонкі, дегкі і просто лежать навколо на землі. І ще у мене був додатковий виграш: я їх збирав у початкову конструкцію.

Ну, добре. Не лише я збирав їх. Ми з Фоґелем разом це робили. леле. як же нас тренували для цього. Спочатку ми витратили цілий тиждень для навчання збиранню сонячних панелей. А потім тренувались іще, коли керівництво вважало. що у нас з’явився вільний час. Якби ми неправильно зібрали або пошкодили стільники, Габ не зміг би виробляти електрику, а це - кінець для місії.

Мабуть вам цікаво, що робила решта команди. Вони споруджували Габ. Пам’ятайте, усе у моєму славному королівстві з’явилось у коробках. Ми повинні були зібрати усе першого і другого Сола.

Кожний сонячний стільник розташований на легких ґратах, які тримають його під кутом 14 градусів. Це стосується максимізації сонячної енергії. Хай там як, а знімання сонячних стільників було легким. Відтак треба було зібрати їх на ровері.

Я думав зняти ємність для зразків каміння. Це просто велика брезентова торба, причеплена до даху. Замала, щоб тримати сонячні панелі. Після роздумів, я вирішив залишити її там, вважаючи, що вона буде хорошою подушкою.

Стільники склались у стоси легко (їх такими і зробили, щоб транспортувати на Марс), і два стоси вдало помістились на даху. Вони звисали зліва і справа, але я не збирався їхати через тунель, тому це не страшно.

Після ще деякого розкрадання матеріалів для надзвичайних ситуацій у Габі, я зробив ремені, якими прив’язав стільники. На ровері були зовнішні ручки спереду і ззаду. Це щоб легше було вантажити каміння на дах. Вони спрацювали як досконалі кітви для ременів.

Я ступив убік і помилувався своєю працею. Агов, я це заслужив. Ще не полудень, а я все зробив.

Вернувся у Габ, пообідав і решту Солу працював довкола рослин. Минуло 39 Солів відколи я посадив картоплю (що у земних днях близько 40), і вже час збирати врожай і знову садити.

Вона виросла навіть кращою ніж я очікував. На Марсі немає комах, паразитів чи грибків, які б заважали рости, а Габ підтримує досконалу для росту температуру і вологість увесь час.

Бульби були меншими ніж ті, які ви звичайно їсте, та це нічого. Мені лише потрібно було знову їх посадити.

Я їх викопав, але так, щоб не пошкодити стебла. Потім порізав на маленькі шматочки з вічком на кожному і пересадив у нову землю. Якщо вони ростимуть так само добре, то я зможу протриматись тут досить довго.

Після довгої фізичної праці я заробив відпочинок. Покопирсавшись сьогодні у комп’ютера Джогансен, я знайшов нескінченні поклади електронних книжок. Схоже, вона велика прихильниця Аґати Крісті. Бітлз, Крісті… гадаю, Джогансен - англофіль чи щось на зразок.

Пригадую, мені подобався телевізійний серіал про Еркюля Пуаро, коли я був дитиною. Почну з “Загадкової справи у Стайлз”. Здається, це перша книжка.

Настав час (лиховісне музичне крещендо) для місії!

НАСА звикло називати свої місії на честь різних богів і подібного, хіба і я так не можу? Відтепер, місії експериментів з роверами будуть місіями Сіріус. Розумієте? Собаки? Ну, якщо і ні, до біса вас.(прим. перекладача: В грецькій міфології Сіріус став собакою Оріона (або Ікарія))

Завтра буде Сіріус 1.

Завдання: маючи на початку повністю заряджені батареї і сонячні панелі на даху, їхати скільки вистачить електрики і визначити подолану відстань.

Я не ідіот. Я не поїду навпростець геть від Габу. Їздитиму півкілометровими відтинками туди-сюди. Так я завжди зможу повернутись додому пішки.

Сьогодні вночі я заряджу обидві батареї, щоб бути готовим для невеличкого випробування завтра. Сподіваюсь на 3 ½ години їзди, тому знадобляться свіжі фільтри СО2. А через те, що буде вимкнене опалення, вдягну три шари одягу.

Сіріус 1 виконано!

Точніше, Сіріус 1 було припинено через 1 годину. Гадаю, ви б назвали це “провалом”, та я надаю перевагу термінові “отримання досвіду.”

Спочатку все було добре. Я доїхав до гарного плаского місця за кілометр від Габу, а потім почав їздити вперед і назад по 500 м відтинкові.

Я швидко зрозумів, що тест буде поганенький. Через кілька кіл я утрамбував ґрунт так, що отримав твердий шлях. Хороший, твердий гостинець, який забезпечує надзвичайно високу енергоефективність. У довгій подорожі нічого такого не буде.

Тому я змінив план. Їздив несистемно навколо, але лишаючись в межах кілометру від Габу. Це ближчий до дійсності тест.

Коли минула година, все почав охоплювати холод. Тобто, СПРАВЖНІЙ ХОЛОД.

Ровери завжди холодні відразу, як ви залазите у них. Але якщо опалення не вимкнене, то всередині швидко тепліє. Я очікував, що буде холодно, але святий Боже!

Деякий час я терпів. Тепло мого тіла і три шари одягу тримали мене в теплі, а у ровера добра ізоляція. Тепло, яке випромінювало моє тіло, нагрівало лише середину ровера. Але бездоганної ізоляції не існує, тому тепло втрачалось, а я мерз і мерз.

Через годину я дзвенів зубами, а тіло задубіло. Досить значить досить. У такий спосіб довгої подорожі не вийде. Випробування завершено.

Увімкнувши обігрівач, я поїхав напрямки до Габу.

Коли дістався додому, я деякий час лаявся. Усі мої безцінні плани накрилися термодинамікою. Чорти б тебе узяли, Ентропіє!

Я у безвихідному становищі. Клятий обігрівач з’їдатиме половину заряду батареї щодня. Можна притлумити його, гадаю. Буде трохи холодно, та не мороз до смерті. Але і тоді я втрачатиму щонайменше чверть.

Треба пометикувати. Потрібно спитати себе… що б Еркюль Пуаро зробив? Мені потрібно змусити мої “маленькі сірі клітинки” попрацювати над проблемою.

От же ж лайно!

Я знайшов рішення, але… пам’ятаєте, як я спалював ракетне пальне у Габі? Це буде же небезпечніше.

Я скористаюсь РІТЕГ-ом.

РІТЕГ (радіо-ізотопний термо-електричний генератор) - це велика скриня плутонію. Але не того, що використовують у атомних бомбах. Ні-ні. Це плутоній НАБАГАТО небезпечніший!

Плутоній-238 - це неймовірно нестабільний ізотоп. Він настільки нестабільний, що увесь час червоніє від нагрівання сам по собі. Самі розумієте, що матеріал, який буквально смажить яйця випроміненням, - досить небезпечний.

РІТЕГ вміщує плутоній, відбирає випромінення у формі тепла і перетворює його у електрику. Це не реактор. Бо випромінення не модна збільшити чи зменшити. Це винятково природній процес, що відбувається на атомному рівні.

Аж у древні 1960-ті НАСА використовувало РІТЕГ-и для живлення безпілотних зондів. У них магато переваг порівняно з сонячною енергією. На них не впливають піщані шторми, вони працюють і вдень, і вночі, цілком усе працює всередині, тому вам не треба охайно чіпляти сонячні стільники усюди навколо зонду.

Але НАСА ніколи не використовувало великі РІТЕГ-и у транспортах пілотованих місій аж до програми Арес.

Чому? Та це ж до біса очевидно чому! Вони не хотіли саджати астронавтів поряд із червонястою сяйливою кулею радіоактивної смерті!

Я трохи перебільшую. Плутоній знаходиться всередині купи гранул, кожна запакована та ізольована для запобігання витоку радіації навіть у випадку, якщо зовнішній корпус пошкоджено. Тому з програмою Арес вони вирішили піти на ризик.

І головне у місії Арес - це МЗЧ. Це єдиний найважливіший компонент. Єдина система з-поміж кількох, яку не можна замінити чи обійтись без неї. Це ЕДИНИЙ компонент, через який уся місія стає проваленою, якщо він не працює.

Сонячні панелі - це добре на короткий строк, і добре на довгий строк, якщо є люди поряд, щоб їх чистити. Але МЗЧ стоїть роками і мовчки робить паливо, а потім наче як завмирає до прибуття команди. Навіть для байдикування йому потрібна енергія, щоб НАСА могло перевіряти його дистанційно і проганяти тести.

Можливість провалити місію через засмічені сонячні панелі була неприйнятною. Їм було потрібне надійніше джерело енергії. Тому МЗЧ має з собою РІТЕГ.У ньому 2,6 кг плутонію-238, який створює майже 1 500 Ваттів тепла. Він може перетворити це у 100 Ваттів електрики. МЗЧ живиться цим до прибуття команди.

100 Ваттів не достатньо для живлення обігрівача, але мені не потрібна від нього електрика. Мені треба тепло. 1 500-ваттний нагрівач настільки гарячий, що мені доведеться обдерти ізоляцію з ровера, щоб у ньому не було занадто спекотно.

Як тільки ровери розпакували і активували, капітан Ллюїс мала приємність позбавлення від РІТЕГ-у. Вона зняла його з МЗЧ, відвезла на 4 км геть і закопала. Яким би безпечним він не був, це все одно радіоактивне ядро, а НАСА не хоче, щоб воно було занадто близько до їхніх астронавтів.

Правила місії не вказують точно, куди викинути РІТЕГ. Лише “щонайменше за 4 км звідси”. Тому доведеться знайти його.

У мене є дві корисні речі. Перше, я саме збирав до купи сонячні панелі з Фоґелем, коли капітан Ллюїс їхала геть, і я бачив, що вона прямувала на південь. Також, вона поставила 3-иметрову тичину з яскравим зеленим прапором на місці, де закопала генератор. Зелене видно винятково добре на марсіянській поверхні. Це зроблено, щоб попереджати нас у випадку, якщо ми заблукаємо на на ровері під час ПЧД.

Отож мій задум такий: прямувати на південь 4 км, потім озиратись довкола доки не знайду зелений прапор.

Раз ровер 1 не придатний для використання, доведеться скористатись для подорожі моїм Ровером-мутантом. З цього можна зробити корисну перевіркову місію. Перевірю чи добре упряж тримає батарею у справжніх умовах, і чи добре прилаштовані до даху сонячні стільники.

Назву це Сіріусом 2.

Я не новачок на Марсі. Я пробув тут уже доста часу, та до сьогодні ще не втрачав із виду Габ. Це ж дрібниця, подумаєте ви - і зробите помилку.

Поки їхав по РІТЕГ, мені у голову прийшла незвична думка: Марс - це мертва пустка, і я тут зовсім сам. Звісно, я це й раніше знав. Але є різниця між , щоб знати, і тим, щоб відчувати. Мене оточували пил, каміння і нескінченна пустеля, що шириться у всіх напрямках. Усім відомий червоний колір планета має через оксид заліза, який укриває усю її поверхню. То ж це не просто пустеля. Це пустеля, яка буквально заіржавіла від древності.

Габ - це єдиний натяк на цивілізацію, і бачачи, як він зникає з огляду, я почав почуватись на багато гірше ніж очікував.

Я прогнав ці думки і зосередився на дорозі.

Знайшов РІТЕГ.

Це було не складно. Я проїхав 4 км на південь і побачив прапор просто попереду.

Капітан Ллюїс закопала його на вершині невеликого пагорба. Мабуть вона хотіла впевнитись, що прапор буде усім видно, і це спрацювало. Тільки замість уникання його, я, як бджола на квітку, полетів на нього і викопав генератор. Не зовсім те, що капітан планувала.

Це великий циліндр укритий тепловідводами. Я відчував тепло, яке віддавав циліндр, навіть крізь рукавички скафандру. Це дуже бентежить. Особливо після того, як дізнався, що тепло - від випромінення.

Класти на дах його не було сенсу, я ж давно вирішив тримати його у кабіні. Тому я затяг його всередину разом із собою, вимкнув обігрівач і поїхав назад до Габу.

Через 10 хвилин, які знадобились для повернення додому, навіть з вимкненим обігрівачем внутрішній простір ровера досяг неприємно спекотних 37С. То ж РІТЕГ точно здатен мене зігрівати.

Окрім того, ця пригода довела, що моє ремінне оснащення працює. Сонячні стільники і додаткова батарея чудово тримались на місці упродовж усіх 8 км по випадковій поверхні.

Оголошую місію Сіріус 2 успішною!

Решту дня я знущався над інтер’єром ровера. Герметична частина зроблена із металу. Всередині звичайна ізоляція, вкрита жорстким пластиком. Я використав складний метод видалення шматків пластику (молоток), потім обережно зняв ізоляцію із твердої піни (знову молотком).

Після того, як вирвав достатньо ізоляції, я одягся у скафандр і виніс РІТЕГ назовні. Невдовзі ровер знову охолов, і я поклав генератор всередину. Прослідкував за повільним зростанням температури. Вельми повільніше ніж на шляху від місця поховання.

Я обережно зняв ще ізоляції (молотком) і перевірив знов. Після кількох повторень я знайшов баланс залишку ізоляції і нагрівальної здатності РІТЕГу. Насправді, я перестарався. З часом, тепло повільно втрачатиметься. Та нічого. Я можу час від часу вмикати обігрівач не на довго.

Повертаючись у Габ, я захопив із собою шматки ізоляції. За допомогою передової технології для конструювання (липка стрічка) я зібрав їх у квадрат. Гадаю, якщо стане холодно, я зможу приліпити латку на голу частину ровера, і таким чином РІТЕГ почне вигравати “нагрівальний герць.”

Завтра буде Сіріус 3 (який є просто Сіріусом 1 знову, але буз замерзання).

Согодні я пишу до вас із ровера. Половину Сіріус 3 зроблено, і справи йдуть добре.

Удосвіта я почав їздити навколо Габу, намагаючись вибирати неїжджені царини. Перша батарея протрималась майже дві години. Після швидкої ПЧД для перекидання кабелів я повернувся до кермування. У загальному результаті я проїхав 81 км за 3 години і 27 хвилин.

Це ДУЖЕ добре. Та зважте на те, що земля навколо Габу дуже пласка, дякувати Ацидалійській рівнині. Не уявляю, яка буде ефективність мого транспорту на гірших землях на шляху до Аресу 4.

Можна було проїхати більше, але мені треба забезпечення життя протягом заряджання. Всотування СО2 - це хімічний процес, але якщо вентилятор, що гонить повітря до фільтрів не працюватиме, я почну душитись. Такий же важливий і кисневий насос.

Я встановив сонячні стільники. Це було важко, минулого разу мені допомогав Фоґель. Вони не важкі, але незручні. Після встановлення половини, я зрозумів, що краще тягти їх, а не нести, і це прискорило справу.

Тепер я просто чекаю зарядження батарей. Мені нудно, тому я пишу журнал. У мене є усі книжки про Пуаро у комп’ютері. Це добре. Як не як, а на повне перезаряджання знадобиться 12 годин.

Що ви кажете? Не 12 годин? Я раніше говорив 13 годин? Що ж, друзі, дозвольте пояснити.

РІТЕГ - це генератор. Він виробляє дрібку енергії порівняно із потребами ровера, але це не ніщо. Це - 100 Ваттів. Він заощаджує годину із усього часу заряджання. То чого ж не скористатись ним?

Цікаво, що скажуть у НАСА, якщо дізнаються, що я отак дурію тут із РІТЕГом? Мабуть сховаються під столи, притискаючи до себе логарифмічні лінійки для заспокоєння.

Як я і думав, повне заряджання батарей тривало 12 годин. Я відразу повернувся додому.

Час планувати Сіріус 4. І мабуть це буде кількаденна поїздка.

Схоже, проблеми з електрикою і заряджанням вирішені. Їжа - не проблема, у мене багато місця для навантаження різними речами. З водою ще простіше ніж з їжею. Мені треба 2 л для доброго самопочування.

У майбутньому доведеться узяти оксигенатор всередину. Але він великий, і я не хочу мучитись з ним саме зараз. Тому покладатимусь на О2 і фільтри СО2 у місії Сіріус 4.

СО2 - не проблема. Я починав цю велику пригоду з 1 500 годин СО2 фільтрів і додатковими 720 для надзвичайних ситуацій. Усі системи використовують стандартні фільтри (Аполон 13 навчив нас важливих уроків). З того часу я використав 131 годину фільтрів у різних ПЧД. Лишилось 2089. Це на 87 днів. Досить багато.

Ровер розрахований на забезпечення 3 осіб упродовж 2 днів, і ще деякий запас для безпеки. Тому його баків з О2 вистачить, щоб підтримувати мене 7 днів. Цього не достатньо.

Тиск на Марсі складає 1/90-у від Земної атмосфери. Усередині ровера 1 атмосфера. Тому кисневі баки розташовані всередині (менший перепад тиску). Чому це має значення? Це означає, що я можу принести з собою інші кисневі баки і об’єднати їх з баками ровера без необхідності робити ПЧД.

Тому сьогодні я зняв один з 25-илітрових баків у Габі та переніс його до ровера. Згідно з НАСА, людині для життя потрібно 588 л кисню щодня. Стиснений рідкий кисень приблизно у 1000 разів щільніший за газоподібний О2 у нормальній атмосфері. Коротко кажучи, з Габовим баком я маю кисню на 42 дні. Цього вже досить.

Сіріус 4 буде 20-тиденною подорожжю.

Це може видатись задовгим, але у мене особлива мета. Окрім того, подорож до Аресу 4 триватиме щонайменше 40 днів. Це буде гарною масштабною моделлю.

Поки мене не буде вдома, Габ сам про себе попіклується, а от картопля так не зможе. Я зволожу землю більшою частиною води, яку маю. відтак вимкну атмосферний регулятор, щоб він не висмоктував воду з повітря. Було до біса вогко, волога осідатиме на усіх поверхнях. Так картопля матиме достатньо води до мого повернення.

Більшою проблемою є СО2. Картоплі потрібно дихати. Я знаю, що ви думаєте. “Марку, друже! Це ТИ виробляєш двооксид вуглецю. Це частина магічного кола природи!”

Проблема у зберіганні СО2. Звісно, я видихаю його з кожним подихом, але мені нема куди його збирати. Я міг би вимкнути оксигенатор і атмосферний регулятор і просто наповнив би Габ своїм диханням. Але СО2 смертельний для мене. Мені треба вивільнити його багато і відразу утікти.

Пам’ятаєте паливну фабрику МЗЧ? Вона збирає СО2 з марсіянської атмосфери. Мої рослинки не такі жадібні, як я, тому 10-илітрового баку стисненого рідкого СО2, відчиненого у Габі, буде достатньо для справи. На виконаня знадобиться менше дня.

І це усе. Як тільки я відчиню СО2 у Габі, я вимкну атмосферний регулятор і оксигенатор, виллю тону води на рослини і вийду.

Сіріус 4. Величезний крок вперед у мої випробуваннях ровера. Починати можна вже завтра.