Марсіянин

Розділ 24

Керівники відділів втупились у супутникові зображення на проекційному екрані.

- Йсусе! - сказав Мітч - Що в біса трапилось?

- Ровер лежить на боці, - сказала Майнді, вказуючи на екран. - Причеп догори дригом. Оті прямокутники, розкидані навколо, - сонячні стільники.

Венкат взявся рукою за підборіддя.

- Чи є у нас якась інформація про стан герметичного відсіку ровера?

- Нічого певного, - сказала Майнді.

- Хоч які ознаки діяльності Уотні після аварії? Може ПЧД?

- Жодного ПЧД, - сказала Майнді. - Погодна ясна. Якби він виходив назовні, то були б видні сліди на землі.

- Це усе місце аварії? - спитав Брюс Нґ.

- Гадаю, що так, - сказала Майнді. - У горішній частині фото, що є північчю, видно типові сліди колес. Ось тут, - вона вказала на великі збурення на ґрунті, - на мою думку, і почались проблеми. Судячи з розташування канави, я б сказала, що ровер перекинувся та зіслизнув звідти. Можете побачити траншею, яку він лишив за собою. Причеп перекинувся через ніс на дах.

- Не кажу, що все гаразд, - сказав Брюс, - але я не думаю, що все так погано, як виглядає.

- Продовжуй, - сказав Венкат.

- Ровери розраховані на те, щоб витримати перевертання, - пояснив Брюс. - І якби була втрата тиску, на піску буи б зіркоподібний візерунок. Я ж нічого такого не бачу.

- Та все ж Уотні може бути поранений, - сказав Мітч. - Можливо він вдарився головою, чи зламав руку, чи ще щось.

- Звісно, - сказав Брюс. - Я лише кажу, що ровер мабуть уцілів.

- Коли це зняли?

Майнді поглянула на годинника на руці.

- Ми отримали це 17 хвилин тому. Через 9 хвилин ми отримаємо ще одну знимку, коли MGS4 по своїй орбіті вийде на потрібне нам місце огляду.

- Перше, що він зробить, це ПЧД, щоб оцінити пошкодження, - сказав Венкат. - Майнді, тримай нас в курсі будь-яких змін.

Гм-м-м.

Отако.

Усе пройшло не дуже вдало під час спуску у басейн Скіапареллі. Щоб ви зрозуміли на скільки не вдало все пішло, скажу, що я тягнуся до комп’ютера, щоб надрукувати це. Тому що він все закріплений на панелі керування, а ровер лежить на боці.

Мене добряче покидало, але у важкі часи я - відлагоджена машина. Щойно ровер пішов долі, я скрутився калачиком та зіщулився. Отакий я герой бойовика.

Але це допомогло. Тому що мені нічого не скоїлось.

Герметичний відсік уцілів, це вже добре. Клапани, які вели до шлангів з причепа, зачинені. Мабуть це означає, що шланги від’єднано. А це означає, що буксирувальне з’єднання з причепом переламалось. Чарівно.

Озираючись довкола всередині ровера, не бачу нічого зіпсованого. Баки з водою лишись геметичними. Ніяких видимих протечей у повітряних баках. Спальня розкрутилась і тепер розкидана по усьому роверу, та це лише полотно, тому з ним не могло нічого статись.

Прилади керування цілі, а навігаційний комп’ютер каже мені, що ровер перебуває у “неприйнятно небезпечному нахилі”. Дякую, Наве. (прим.п., скорочено від “навігаційний”)

Отже я перекинувся. Це не кінець світу. Я живий, з ровером усе гаразд. Я більше переймаюсь через сонячні стільники, через які я мабуть перекотився. А ще, через те, що причеп від’єднався, є велика імовірність, що йому теж кінець. Дах-надувна куля не дуже витривала. Якщо вона луснула, лайно, що всередині, розкидало у всі боки, і мені треба віднайти його. Це моє критичне життєзабезпечення.

До речі про життєзабезпечення: ровер перейшов на внутрішні баки, коли клапани зачинились. Хороший песик, Роверу! Ось тобі хрустик.

У мене є 20 л кисню. (достатньо, щоб дозволити мені дихати 40 днів), але без регулятора (котрий у причепі) я повертаюсь до хімічного всотування СО2. У мене лишилось фільтрів на 312 годин. Плсю у мене є ще 171 година СО2 фільтрів з ПЧД скафандрів. Роблячи підсумок, їх вистачить на 483 години, що близько до 20 Солів. Отже у мене є час, щоб усе полагодити.

Я дуже близько до МЗЧ. Приблизно 220 км. Я не дозволю чомусь отакому завадити мені туди дістатись. І мені вже не треба, щоб усе працювало бездоганно. Мені лише треба, щоб ровер пропрацював ще 220 кілометрів, а система життєзабезпечення пропрацювала ще 51 Сол. Це все.

Час одягтися та поглянути на причеп.

Зробив ПЧД, виявилось, що все не так погано. Але і не добре.

Я зіпсував 3 сонячні стільники. Вони під ровером, до біса потріскані. Може вони ще здатні вичавити кілька ваттів, але у мене немає на це надії. Сюди я приїхав з одним зайвим сонячним стільником. Мені було потрібно 28 для денної праці, а я узяв 29 (14 на даху ровера, 7 на даху причепа та 8 на полицях, що я встановив на боках обох транспортів.)

Я пробував перекинути ровера, але не стачило сили. Треба знайти якийсь важіль. Окрім того, що він лежить на боці, я не бачу жодних серйозних проблем.

Ну, це не правда. Буксирувальна клямра просто роздовбана. Половину її просто вирвало. На щастя, причеп теж маю таку клямру, то ж у мене є запасна.

Ситуація з причепом лячна. Він лежить догори дригом на своєму надувному даху. Не знаю, котрий із богів пожалів мене і не дозволив тій кулі луснути, але дякую йому за це. Перша справа, яку я маю зробити, - це перекинути причеп. Що довше він тиснутиме на кулю - то більша імовірність, що він таки лусне.

Поки я був назовні, я зібрав 26 сонячних стільників, які були не під ровером, та влаштував їх підзаряджати батареї. Чому час втрачати?

Отже зараз переді мною кілька проблем: спершу треба вирівняти причеп. Чи принаймні прибрати вагу з надувної кулі. Далі я маю вирівняти ровера. Нарешті, я маю замінити буксирувальну клямру ровера знятою з причепа.

Також, треба написати повідомлення для НАСА. Вони мабуть переймаються.

Майнді вголос прочитала код Морзе: “Перекинувся. Наразі ремонтуюсь.”

- Що? Це все? - спитав Венкат через телефон.

- Це все, що він сказав, - відповіла вона, притискаючи до вуха телефон плечем і друкуючи е-лист до списку зацікавлених сторін.

- Лише три слова? Нічого про його фізичний стан? Його обладнання? Його запаси?

- ВИ мене розкусили, - сказала вона. - Він лишив детальний звіт про становище. Я просто вирішила збрехати Вам без причини.

- Дотепно, - сказав Венкат. - Продовжуй бути нахабою з людиною на сім щаблів вище тебе у компанії. Побачиш у що це для тебе обернеться.

- О ні, - сказала Майнді. - Я можу втратити свою роботу міжпланетного вуаєриста? Гадаю, я б мала використати свій ступінь інженера десь інде.

- Пам’ятаю тебе, коли ти була сором’язливою.

- Тепер я космічний папараці. Ставлення дісталось разом з роботою.

- Так, так, - сказав Венкат. - Просто відішли е-лист.

- Уже відіслала.

У мене сьогодні було багато справ, і я багато встиг зробити.

Уранці все боліло. Мені довелося спати на стіні ровера. Спальню не розкладеш, коли повітряний шлюз дивиться у небо. Та все ж я зміг отримати зі спальні користь. Я склав її та використав як постіль.

Кажучи коротко, стіна ровера не призначена для спання. Але після ранкової картопля та вікодину я почувався значно ліпше.

Спершу я вирішив, що головною метою для мене є причеп. відтак я змінив свою думку. Після доброго огляду, я вирішив, що ніколи самотужки не зможу перевернути його. Мені потрібен ровер.

Отже сьогодні я зосередився на виправленні положення ровера.

Я узяв усі свої інструменти у цю подорож, гадаючи, що вони знадобляться при переробці МЗЧ. І разом з ними я узяв кабелі. Коли я дістанусь до МЗЧ, мої сонячні стільники та батареї будуть на одному місці. Я не хочу рухати ровер довкола щоразу, як мені знадобиться дриль на дальньому боці МЗЧ. Тому я взяв усі електрокабелі, що міг.

Це добре. Бо вони можуть слугувати ще й як канати.

Я видобув з купи найдовший кабель. Це той же, що був у мене для живлення дриля, котрий знищив Патфайндера. Я зву його своїм “Щасливим кабелем”.

Я встромив один його кінець у батарею, а другий - у ганебний дриль для зразків. відтак вийшов з дрилем надвір й почав шукати твердий ґрунт. Коли знайшов, я пішов далі на стільки, на скільки дозволяв електродріт. Я завів 1-метрове свердло на півметра у камінь, від’єднав електродріт та прив’язав його до основи свердла.

Відтак я вернувся до ровера та прив’язав дріт до багажних ґраток на даху. Тепер я мав довгий, тугий мотузок, що тягнувся перпендикулярно до ровера.

Я підійшов до середини дріт й потягнув у бік. Я отримав величезний важіль. Я лише сподівався, що свердел не зламається, поки я перекину ровера.

Я відійшов, натягуючи дріт більше й більше. Хтось мав піддатись, і це був не я. На моєму боці був Архімед. Нарешті ровер перевернувся.

Він впав на колеса, здіймаючи у повітря велику хмару пилу. Це була німа дія. Я був досить далеко, щоб рідка атмосфера не мала жодної можливості донести до мене звук.

Я відкрутив електродріт, звільнив свердела та вернувся у ровер. Зробив у нього повну перевірку систем. Це до стобіса нудно, але я мусив це зробити. КОжна система та підсистема працювала правильно.

ЛРР добряче потрудились при створенні цих роверів. Якщо я повернусь на Землю, то пригощу Брюса Нґ пивом. Хоча, мабуть треба купити пива усім людям із ЛРР.

Пиво, дідько, усім, якщо я повернусь на Землю.

Менше про те, повернувши ровер на колеса, настав час братись за причеп. Проблема у тому, що я у кратері.

Я проїхав більшу частину Рампи, коли перекинувся ровер. І Рампа знаходиться на західному краю кратера. Тому сонце з моєї точки погляду сідає дуже рано. Я затінений західною стіною. І це найвідстійніший відстій.

Марс - це не Земля. У нього немає щільної атмосфери, яка б переломлювала промені світла та мала у собі часточки, що відбивають світло за кути. Тут практично вакуум. Коли сонця не видно, настає темпрява. Фобос дає мені трохи місячного світла, але не достатньо, щоб мати з цього користь. Деймос - це маленький кавалок гімна, від якого взагалі нікому нема зиску.

Кажучи коротко, у мене скінчилось світло. Ненавиджу лишати причеп лежати на надувній кулі ще на одну ніч, та з цим нічого не вдієш. Він пережив увесь день отак. Можливо він у стабільному стані нині.

І ще, при поставленому на колеса ровері я можу знову використати спальню! Це прості речі, які ми забуваємо цінувати.

Коли я вранці прокинувся, причеп ще не луснув. То ж це був хороший початок.

З причепом було важче ніж із ровером. Я мав цілком перекинути причеп. Це потребувало значно більше сили ніж учорашній фокус з важілем.

Першим кроком було підвести ровер поближче до причепа. Відтак треба було рити.

О Боже, скільки рити…

Причеп був догори колесами з зануреним носом. Я вирішив, зо найліпший спосіб поставити його на колеса - це скористатись схилом та перевернути причеп через його ніс. Власне, змусити його зробити сальто й упасти на колеса.

Я можу здійснити це прив’язавши кабель до задньої частини причепа й потягнувши ровером. Але якщо спробувати це не викопавши спочатку яму, причеп просто посунеться по землі. Треба було змусити його “клюнути”. Потрібна була яма у нього перед носом, щоб він у неї впав.

Отож я вирив яму. Яма один на три метри, й метр завглибшки. На це пішло чотири жахливі години важкої праці, але я це зробив.

Я заскочив у ровер та поїхав униз, тягнучи за собою причеп. Як я і сподівався, причеп зарився носом у яму та перевернувся, впавши на колеса й здійнявши величезний ореол куряви.

Відтак я на момент сидячи завмер від подиву, що мій план спрацював.

І ось я знову без світла. Не можу дочекатись, коли я виберусь із цієї клятої тіні. Усе що треба - це проїхати один день у напрямі до МЗЧ, і позбудусь стіни. Але поки що це ще один ранній вечір.

Я перебуду ще одну ніч без причепа, який вміщує моє життєзабезпечення. Можливо з ним все гаразд, але я не уявляю, чи ще працює те сміття всередині. У ровері все ще вдосталь запасів для мене.

Я перебуду решту вечора насолоджуючись картоплею. Кажучи “насолоджуючись”, я маю на увазі “ненавиджу її на стільки, що хочу убивати людей”.

День почався з Ніщо-чаю. Ніщо-чай просто приготувати. Спершу наберіть трохи гарячої води, потім додайте ніщо. Я експериментував кілька тижнів тому з Бульбошкірковим чаєм. Що менше про це згадую, то ліпше.

Сьогодні я наважився увійти у причеп. Не проста задача. Там у ньому досить тісно, довелось лишити у повітряному шлюзі ПЧД скафандр.

Перше, що я помітив, це що всередині вельми спекотно. Мені знадобилось кілька хвилин, щоб збагнути чому.

Атмосферний регулятор все ще був у бездоганному дієвому стані, уле йому нічого було робити. Без сполучення з ровером йому більше не треба було мати справу з моїм СО2. Атмосфера у причепі була досконалою, нащо щось змінювати?

Без потреби регулювати, повітря не помпувалось у ЗоКАР для заморожувального розділення. А тому він не повертався як рідина, яку потрібну нагрівати.

Але ж не забувайте, що РІТЕГ випромінює тепло без перестанку. Ви не можете його вимкнути. Тому тепло просто накопичувалось. Врешті була досягнута рівновага, при якому тепло втрачалось через корпус так швидко, як РІТЕГ його продукував. Якщо вам цікаво, точка рівноваги була на знеможливих 41 С.

Я зробив повну діагностику регулятора та оксигенатора, і я щасливий звітувати, що обидва працюють бездоганно.

Водяна ємність для РІТЕГа була порожня, що не дивно. Вона мала відчинений верх, я не планував, що вона перекинеться. На підлозі причепа були великі калюжі води, і мені довго довелось їх прибирати своїм спортивним одностроєм. Ємність я наповнив додатково ще й водою з герметичної ємності, яку приніс у причеп раніше. Не забувайте, що мені ця вода потрібна для пропускання крізь неї бульбашок повітря. Це моя система підігрівання.

Але загальний висновок такий, що новини є хорошими. Критичне обладнання чудово працює, і обидва транспорти знову на колесах.

Шланги, які сполучали ровер з причепом, були добре зроблені, і тому відділились без пошкоджень. Я просто настромив їх назад на їхнє місце, і транспорти знову мали спільну систему життєзабезпечення.

Останнім, що треба полагодити, була буксирна клямра. Вона була цілковито зруйнована. На неї припала уся сила аварії. Як я і підозрював, буксирна клямра причепа була неушкодженою. Тому я переставив її на ровер і знову зчепив два транспорти для подорожі.

Уся разом оця невеличка пригода коштувала мені 4 Соли. Але тепер я знов у дії!

Наче як.

Що, як я наїду на ще одну пилову яму? Цього разу мені пощастило. Наступного вибратись може бути не так легко. Гадаю, це була трохи дивна аварія. Проблема була у тому, що одне колесо було на твердому ґрунті, а інше - на м’якому поросі.

Потрібен спосіб визначити, чи земля переді мною безпечна. Принаймні поки я не проїду Рампу. Коли я опинюсь на споді басейну Скіапареллі, я зможу розраховувати на нормальну піщану поверхню, до якої звик.

Якби я міг мати що завгодно, то вибрав би радіо, щоб спитати НАСА про безпечний шлях униз Рампою. Ну, якби я справді міг мати що завгодно, то вибрав би зеленошкіру, але прекрасну, королеву Марсу, яка врятує мене та хотітиме дізнатись більше про те, що на Землі називають “займатись коханням”.

Давно я не бачив жінки. Це я просто так кажу.

Менше про те, щоб переконатись, що я не перекинусь знову, я… Серйозно...без жінки вже роки. Я ж не багато прошу. І повірте мені, ботанік/інженер-механік не дуже популярний серед жінок. Та все ж, зрозумійте!

Хай там як. Я їхатиму повільніше. Як наче... повзу. Це має дати мені достатньо часу, щоб зреагувати, якщо одне колесо почне провалюватись. А ще менша швидкість дасть мені більший крутний момент, що зменшить шанси втратити зчеплення з поверхнею.

До тепер я їздив з погоном 25 км/год, то ж тепер я зменшу його до 5 км/год. Я все ще на вершині Рампи, але його довжина всього 40 км. Я можу не поспішати й безпечно дістатись споду. Це має забрати близько 8 годин.

Я зроблю це завтра. Я вже знову сиджу без світла. Це теж має свою перевагу: коли я з’їду з рампи, я зможу напрямки їхати до МЗЧ, що віддалятиме мене від стіни кратера. Я знову насолоджуватимусь світлом повного дня замість лише половини дня.

Якщо я повернусь на Землю, я стану відомим, так? Безстрашний астронавт, котрий подолав усі перешкоди, так? Закладаюсь, жінки таке люблять.

Ще більше приводів вижити.

- Схоже, що він усе полагодив, - пояснила Майнді. - А його повідомлення сьогодні таке: “ТЕПЕР ВЖЕ ЛІПШЕ”, отже я гадаю, у нього все працює.

Вона оглянула усміхнені обличчя у кімнаті для зібрань.

- Неймовірно, - сказав Мітч.

- Чудові новини, - пролунав голос Брюса зі спікерфона.

Венкат нахилився до спікерфона.

- Як там підготовка планів переробки МЗЧ, Брюсе? Чи скоро ЛРР підготують інструкцію?

- Ми працюємо над цим цілодобово, - сказав Брюс. - Ми подолали більшу частину перепон. Тепер працюємо над деталями.

- Добре, добре, - сказав Венкат. - Може якісь несподіванки, про які мені варто знати?

- Гм… - видав Брюс. - Так, є трохи. Можливо це не найліпші обставини для цього. Я повернусь у Г’юстон з інструкцією через день чи два. Тоді можна буде пройтись по ній разом.

- Лиховісно, - сказав Венкат. Та нехай. Ми ще до цього повернемося.

- Мені можна поширити інформацію? - спитала Енні. - Було б добре бачити у сьогоднішніх новинах щось ще, окрім місця аварії.

- Безумовно, - сказав Венкат. - Буде добре почути хороші новини для переміни. Майнді, скільки часу йому ще рухатись до МЗЧ?

- При його типовому погоні у 90 км на Сол, - сказала Майнді, - він має дістатись туди у Сол 504. Сол 505, якщо не поспішатиме. Він завжди кермує рано вранці, закінчуючи близько полудня. - Вона перевірила застосунок на своєму лептопі. - Полудень 504-го Сола буде о 11:41 ДП цієї середи тут у Г’юстоні. Полудень 505-го Сола буде о 12:21 ПП у четвер.

- Мітче, хто керує зв’язком з МЗЧ Аресу 4?

- Команда керування місією Аресу 3, - відповів Мітч. - Вона буде у кімнаті керування 2.

- Припускаю, ти теж там будеш?

- Не сумнівайся, я точно буду.

- Я теж.

Кожного Дня подяки моя родина їздила з Чикаґо до Сандаскі, їхали 8 годин. Там жила неніна сестра. Завжди кермував тато, і він був найповільнішим, найобережнішим водієм з усіх, що брались за кермо.

Серйозно. Він кермував так, наче складав водійський іспит. Ніколи не перевищував обмеження погону, завжди тримав руки на 10-й та 2-й годинах, налаштовував дзеркала перед кожним виїздом і подібне.

Це доводило до сказу. Ми були на шосе, автівки пролітали ліворуч та праворуч проз нас. Деякі з них гуділи клаксонами, бо, чесно кажучи, дотримання обмеження погону робить вас небезпекою на дорозі. Я хотів вискочити й підштовхнути.

Саме так я почувався увесь клятий день сьогодні. 5 км/год - це буквально піша хода. І я їхав з таким погоном впродовж 8 годин.

Але малий погін гарантував, що я більше не впаду у ще якусь пилову яму на дорозі. І звісно я не натрапив на жодну. Я міг би їхати на повному погоні і не мав би проблем. Та ліпше безпека ніж шкодування.

Хороша новина полягає в тому, що я з’їхав з Рампи. Я отаборився відразу, як виїхав на пласку місцевість. Я вже перевиконав свій план кермування на день. Я міг би поїхати далі, батареї ще мали близько 15% заряду, але я хочу використати якомога більше світла своїми сонячними стільниками.

Нарешті я в басейні Скіапареллі! Також і поодаль від стіни кратера. Відтепер у мене буде повний світловий день.

Я вирішив, що це той самий дуже особливий випадок. Я з’їв харчовий пакунок з написом “Вижив після чогось, що мало мене убити”. О Боже, я вже забув яка смачна справжня їжа.

Як пощастить, через кілька Солів я з’їм “Прибуття”.

Мені не вдалось зарядитись учора повністю. Бо я задовго їхав, і перед темрявою встиг зарядитись лише на 70%. Тому сьогодні був скорочений час кермування.

Я здолав 63 км, перш ніж міг знову розкласти табір. Та я не дуже й засмучений з того. Бо мені лишилось всього 148 км до МЗЧ. Це означає, що я буду там післязавтра.

Святе пекло, я справді зроблю це!

Святі яйця, це неймовірно! Святі яйця! Святі яйця!

Гаразд, спокійно. Спокійно.

Я проїхав сьогодні 90 км. За моєю оцінкою, я за 50 км від МЗЧ. Я мію дістатись туди завтра. Я дуже схвильований, але причина через яку я шаленію - я отримав сигнал з МЗЧ!

НАСА змусило МЗЧ передавати у етер сигнал-маяк Габа Аресу 3. А чому ні? Це цілком логічно. На відміну від мого пошарпаного лайна, МЗЧ у гарному стані, цілком дієва машина, готова виконати, що їй накажуть. І вони наказали йому вдавати, що він є Габом Аресу 3, так щоб мій ровер почує цей сигнал і покаже мені, де це.

Це винятково гарна ідея! Мені не доведеться вештатись довкола, шукаючи його. Я поїду навпростець до нього.

Я впіймав лише проблиск сигналу. Ліпше ловитиме, коли я під’їду ближче. У нього три додаткові засоби зв’язку з Землею, але вони скрайньо вузько направлені та створені для зв’язку при умові видимості. Дивно думати, що піщаний бархан не дає мені чути, що каже МЗЧ, але той може буз проблем говорити з Землею. Ну, між Землею і ним нема ніяких піщаних барханів, коли вони говорять.

Якось вони спромоглись зробити передачу радіального сигналу, хоч слабкого. І я його впіймав!

Моє сьогоднішнє повідомлення було: “ПІЙМАВ СИГНАЛ МАЯКА.” Якби було більше каміння, я б дописав: “ДО СТОБІСА ЧУДОВА ІДЕЯ!!!” Але тут дійсно лише пісок.

МЗЧ чекав на південно-західній частині Скіапареллі. Він сягав 27 метрів ввишину, його конічне тіло виблискувало під полуденним сонцем.

Ровер перевалився через ближній бархан, тягнучи за собой причеп. Він на хвильку сповільнився, відтак поїхав до корабля на повному погоні. Він зупинився на віддалі 20 метрів.

Там він стояв десять хвилин, поки астронавт всередині надягав скафандр.

Відтак Марк Уотні збуджено вискочив зі шлюзу, впав на землю, відтак звівся на ноги. Дивлячись на МЗЧ, він простяг до нього руки, наче не вірив очам.

Він підскочив вгору кілька разів, піднявши вгору руки зі стиснутими п’ястуками. Потім він став на коліно й постукав п’ястуками себе у груди.

Підбігши до космічного корабля, він обійняв Посадкову опору В. По хвильці він розімкнув обійми, щоб зробити ще один сеанс святкового підпригування.

Розтративши усі сили, астронавт став з руками в боки, дивлячись на плавні лінії інженерного дива, що стояло перед ним.

Вилізши по драбині на посадкову ступінь, він дістався до злітної ступіні та ввійшов у повітряний шлюз. Він зачинив двері позаду себе.